Перевтілення

«Хіба може людина бути такою досконалою?» - з заздрістю подумки запитувала у себе сорокарічна панянка, автоматично проводячи долонею по своїй щоці. Вона намагалася бути готовою до того, що починає старіти. Але тотальний гламур, що нісся звідусіль, не давав їй спокою й кричав немилосердно: «Стара, стара, стара!»

Велемира струсонула голівкою, відкинула подалі нав’язливі думки й попрямувала до будівлі фірми, в якій працювала бухгалтером. Неподалік від місця роботи щось змусило жінку різко зупинитись. Пані Окич здивовано подивилась перед себе, потім заплющила й відкрила очі двічі або й тричі. Що за диво? Ще перед вихідними, в п’ятницю (вона це добре пам’ятає, бо хоч і старіє, але з головою поки що дружить) ось тут стояв старий будинок, який мали з дня на день знести. Сьогодні ж понеділок… І погляньте лишень… Замість згнилої розвалюхи тут виблискує на сонці скляний зеленкуватий будиночок, архітектурне чудо, збудоване згідно найсучасніших технологій. Велемира аж рота відкрила, настільки їй сподобалась споруда. Триповерховий будинок мав округлі випуклі стіни. Конусовидний дах увінчаний довгим тонким шпилем, на якому витанцьовував на вітрі великий флюгер у вигляді оголеної дівчини з розпущеним волоссям. Велемира спеціально, аби краще роздивитись цей будинок відійшла на кілька кроків назад. Тоді, оговтавшись трохи, перевела погляд на двері скляного дива. Над ними розпливчатими ртутними літерами (не такими, які використовують зазвичай, а якимись дивними, такими, що заворожують уяву) було виведено:

«Відкриті ДОРЗ»

Велемиру, попри її власну волю, відразу засмоктало всередину. Жінці було страшенно цікаво, що ж там знаходиться. І що врешті-решт означає «Відкриті ДОРЗ». У назві жінка вгледіла двозначність, хоч Мира добре розуміла смисл англійського слова «Дорз» і ще краще українського «Відкриті».  

«Стоп! – наказала собі Велемира Олегівна. - Куди я потрапила?» Після цих слів, жінка усвідомила, що стоїть перед усміхненою, до запаморочення гарною молодою особою. Та, засліплюючи Велемиру білозубою посмішкою, ніжно мовила, трохи грассуючи, як справжня парижанка:

- Р-р-раді бачити Вас. Р-р-раді допомогти Вам.

- Ой, вибачте. – Велемирі закортіло негайно вийти, бо всередині споруда скидалась на палац. Усе було вкрите позолотою, блищали кришталеві світильники та люстри, віддзеркалюючи світло від мармурової блакитної підлоги. – Я не туди потрапила. – жінка вирішила тікати й почала задки відступати до дверей. Щоправда тепер вона не розуміла, де саме знаходиться вхід-вихід, бо стіни злились в суцільну дзеркальну смугу.

- Що ви? – легенько взяла її за руку незнайома красуня. – Не бійтеся. Ми тут не кусаємось. – вона чарівливо зайшлась грудним сміхом. Велемирі стало напрочуд легко, тепло й вона заспокоїлась, вирішивши залишитись. Після такого її рішення, напівтоном у приміщенні зазвучала ненав’язлива лірична мелодія. Мира посміхнулась й ходою сомнамбули попрямувала за рудоволосою красунею.

«Здається у неї ще секунду тому волосся було біляве» - ліниво подумала Велемира й глибоко вдихнула, аби позбутись дивних думок.

Її з блискучо-пафосного холу провели до затишної, по-домашньому тихої кімнати. Тут було лише два м’яких дивани. Вони стояли один навпроти іншого. Блакитний та рожевий. Велемира всілася на рожевий. «Дівчаткам – рожеве, хлопчикам - блакитне» - ця теорема в’їлась жінці у голову з раннього дитинства, і спливала саме тоді, коли вона бачила ці кольори. За хвилину до кімнати зайшов невизначеного віку чоловік. Він виглядав по-голівудськи шикарно. «Ніколи не бачила таких чоловіків в нашому місті» - зазначила Велемира, стримуючи серцебиття. Так реагувало її єство на цього мужчину.

Чоловік довго роздивлявся Велемиру мало не в притул. З його обличчя не сходила сліпуча усмішка. 

- Це дуже добре, що ви до нас завітали. – почав він.

- Але… чесно кажучи… я не маю ніякого уявлення, куди саме я завітала. – Велемира вирішила відкритись перед чоловіком, бо її почало бентежити те, з якою насолодою він роздивляється її носа.

- О! – чоловік натиснув ліктем на перило дивану, тобто на одну якусь його частину. Відразу до кімнатки впливла ще одна красуня. Вона, на відміну від першої була брюнеткою з коротким волоссям, темною шкірою та блакитними очима. Яскраво-блакитними. Велемирі здалось, що ця молодичка дуже схожа на дівчину з холу. Перевівши погляд на чоловіка, бухгалтерка з подивом зазначила, що той має практично ідентичні риси обличчя.

- Введіть пані в курс справи. – перебив потік думок Мири красунчик.

- Добре, пане професоре. – відказала чорнявка ангельським голоском.

«Професор?» - Велемира лише зараз побачила, що чоловік вдягнений не в білий смокінг, як їй здалось відразу, а в халат. На нагрудній кишені – бейджик, на якому написано «Відкриті ДОРЗ».

- «Відкриті ДОРЗ»… - почала щебетати дівчина-асистентка, сівши поруч з Велемирою на дивані. – Це спеціальна програма відновлення. – молодиця перехопила здивований погляд Велемири Олегівни й, засміявшись, витягла з-за спини кипу рекламних проспектів. – Ось, бачите. – вона поклала глянцеві журнали Мирочці на коліна й заглядаючи їй в очі, перегортала сторінки. – Вибачте, як вас звати?

- Велемира. – відповіла бухгалтерка. 

- Ого! То можна Веля, можна Мира? – вона кокетливо підморгнула. - Ми намагаємось переконати людей бути відкритими до реальних змін. – юна красуня погладила Велемиру по коліну. Тоді тицяючи пальцем в одну з сторінок рекламного проспекту пояснила. - От бачите, як розшифровується – відкриті ДОРЗ? Відкриті ДО Реальних Змін. Ми зі свого боку вже відкриті. – дівчина гучно засміялась. – Вибачте за каламбур.

- Але мені не потрібні ніякі зміни. – відповіла Велемира, встаючи.

Тут за справу взявся лікар.

- Що ви таке кажете? Як це не потрібні? Та подивіться на себе. – Мирка вловила в його тоні насмішку.

Відразу після його слів одна зі стін кімнати, а саме та, на яку дивилась Велемира, перетворилась на збільшувальне дзеркало. Велемира уже не бачила ні чоловіка ні його колегу, лише своє обличчя, вкрите глибокими страшними зморшками та червоними капілярними ниточками. Їх було настільки багато, що пані Окич закрила обличчя руками та зойкнула.

- От, бачите? – лікар посерйознішав, він навіть зробив спробу насупити брови. Між чорними бровами не вималювалось зморшки, такої глибокої природної зморшки, яка буває зазвичай у людей, коли вони насуплюються. – Вам потрібна термінова операція. – цей вердикт паралізував свідомість Велемири, яка внутрішньо мала на меті боротись з доказами незнайомого їй лікаря, але сили її танули без її ж відома.

«Я майже згодна» - промовила вголос Велемира протяжно і дзвінко, роздивляючись свої тонкі губи у звичайне люстерко, що його дала жінці молодичка-медсестричка в коротенькій білій спідничці. 

- Ми зробимо вам усе швидко, безболісно та майже безкоштовно.

- Безкоштовно? Чому? – Мира здивувалась та злякалась одночасно. «Дешевий сир – в мишоловці» - подумала.

- Тому що ви - наша перша відвідувачка. – лікар дивився на жінку таким по-дитячому наївним поглядом, що Велемира Олегівна Окич, втомившись вбачати в усьому погане, нарешті довірилась йому.

- Зараз ви підете на сеанс аутотренінгу. – сказав професор, похитуючись. – Це для того, аби зникли усі ваші сумніви.

- Ой! Мені ж на роботу час! – на хвильку вийшла із зомбованого стану Велемира й глипнула на годинника.

- Яка робота? – запитав, сміючись лікар. – Шоста вечора, п’ятниця. Чи ви працюєте наднормово? – він гарно засміявся.

«Щось у мене з головою. Я ж вийшла з дому на роботу в понеділок зранку…» - встигла подумати Велемира.

- Щось у вас з головою. Ви ж зайшли до нас в п’ятницю після роботи. – сказав лікар, не відкриваючи рота.

- Щось у мене з головою. Я ж зайшла до вас в п’ятницю після роботи. – повторила Велемира, таким тоном, ніби вона вибачалась за свою незграбність.

Після сеансу аутотренінгу, бухгалтерка відчула себе зовсім іншою особою. І хоч там, у порожній кімнаті звучала лише класична спокійна музика, та виспівувались фрази: «Ти станеш гарною», «Ти відкрита до реальних змін», «Тобі потрібно змінитись», «Не думай», «Змінись реально», «Ти - інша», Велемира до болю в скронях захотіла негайно, не сходячи з цього місця лягти під ніж. Саме так, під ніж.

 «Хочу, аби мені відрізали ці дурні зморшки – подумала агресивно. – Це друге підборіддя – мене бісить, ніс занадто довгий. Його потрібно відтяти. Вуха – стирчать у різні боки. Краще без них. Губи – як нитки, хочу пухкі та м’які, як у дівчат з реклами».

- Лікаря до мене! – заволала на усю клініку. І навіть затупала ногами. – Негайно!

Лікар не прийшов, а просто матеріалізувався перед Велемирою. Він зовсім не був здивований зухвалою поведінкою клієнтки.

- Я хочу негайно перетворитись! Я готова до змін! Я відкрита до реальних змін! – кричала Мира.

- Добре. – тихо та лагідно мовив лікар. – Ви лише повинні підписати деякі папери.

- Я підпишу! – не думаючи відповіла Велемира. – Це щодо оплати? Я зможу платити частинами. Буду отримувати на роботі платню й переводитиму вам. – жінка говорила швидко, час від часу ковтаючи слину, ніби була спрагла і її обіцяли от-от напоїти.

Лікар потирав руки, приказуючи «Так-так-так». Велемира кинула на нього швидкий погляд та враз зледеніла. Їй здалось, що на місці професора вона побачила кардинально іншу особу. Жінку обдало електричним струмом. Перед нею на одну секунду промайнув страшний образ. Лисий череп, обличчя кольору застарілого пергаменту з величезним бурулькуватим носом, гнилими зубами й безколірними очима. Його руки були вкриті пігментними плямами та бородавками. За мить усе стало на свої місця. Велемира облаяла себе, як дурну фантазерку.

- Нам… е-е-е… не потрібно грошей… Вірніше гроші, звичайно, не завадять. – лікар простягав жінці аркуш паперу, на якому було щось надруковане дуже мілким шрифтом.

Велемира у цю хвилину понад усе прагла долучитись до когорти тих, які стали щасливими й успішними завдяки своїй неперевершеній зовнішності. Тому вихопила ручку й, не читаючи підписала угоду.

Її перевдягли у все біле, завели до операційної, лагідно обнімаючи за талію, після чого ввели ліки за допомогою кришталевого шприца з золотою голкою. Вона з посмішкою та надією поринула у наркозне забуття… 

…Прокинувшись, перше, що зазначила, що зовсім не відчуває болю. Хоча й очікувала на нього. Торкнулась обличчя, й не виявила на ньому будь-яких пов’язок чи бинтів. Здивувалась. Торкнулась ще раз…

- Боже, то це мені снилось? – промовила вголос. Лише тепер жінка огляділась навкруги й побачила, що знаходиться у власній квартирі, на власному ж дивані.

Велемира голосно зітхнула, підвелась, плюнула собі під ноги й почовгала до ванної кімнати, аби вмитись. Годинник на стіні в коридорі показував пів на восьму ранку. Пані Окич, йдучи до ванної ввімкнула радіо, яке сповістило їй, що сьогодні понеділок.

«Таке наверзеться вночі, що не приведи господи.» - Велемира відчувала втому. Вона підійшла до дзеркала й автоматично відскочила від свого відображення. На сорокалітню жінку дивилась незнайома юнка. Вона була зовсім не схожа на неї, Велемиру Окич, бездітну бухгалтерку. Ця скоріше нагадувала дівчат, з її нічного кошмару. Мира, трохи оговтавшись, дозволила собі ще раз зиркнути у дзеркало. «Точно, ніс, рот і скули, як у них. Лише волосся якесь тьмяне» - як тільки бідолашна це вимовила подумки, волосся враз стало яскраво руде з золотими переливами. «Оце так!» - зраділа жінка. «Боже, та я ж красуня!» - вона підтюпцем пішла по кімнаті. Настрибавшись вволю, почала розмірковувати. «Невже я пролежала в тій клініці три дні з п’ятниці?.. І усе забула… Чи може це не я?» - жінку обдало холодним потом. Вона не могла скласти докупи усе, що з нею трапилось, чи що їй здавалось. «А як я зараз прийду на роботу і мене там не впізнають?.. Звичайно не впізнають, бо це не я.» - сама з собою говорила стурбована жінка. «Оце так шкіра!» - тепер вона роздивлялась себе в маленьке люстерко від пудри. «Але мені подобалась моя родимка ось тут, на правому боці підборіддя.» - жінка ностальгувала за дрібничками, які втратила після перетворення. «Обличчя гарне, але якесь мертве… Не моє.»

 Велемира спробувала посміхнутись. Вийшло це у неї не щиро, не природно. Хоча губи самі по собі мали дуже гарний вигляд. Про зуби й казати годі. А от все разом, якось не клеїлось до Мирчиного внутрішнього стану, до її відчуттів. «От, у мене одна брова була вище посаджена за іншу. Дехто з чоловіків знаходив це дуже сексуальним. А тепер що? Рівненькі, однакові, ніби під лінійку накреслені. Якщо дивитись лише на них, то воно, звичайно – ідеально. Але це не мої брови. Я хочу, аби між ними була зморшка, коли я серджусь» - Велемира почала тупати ногами, як вередливе дівчисько. Намагалась набундючитись, аби на новому обличчі вималювалась бодай одна малесенька зморщечка. Та цього годі було очікувати. Обличчя лишалось непорушно-пластмасовим. «Боже, у мене очі такого кольору, як у Васі з третього поверху машина». У сусіда Васі машина була ультрамаринового кольору, що викликало постійні насмішки не таких «продвинутих», як він сусідів. Після Мирчиного зауваження, щодо кольору очей, вони стали зеленими, але такими, як трава навесні. Жінка знову плюнула спересердя. 

- Потрібно йти туди, розбиратись. – вирішила.

Вона швиденько вдяглась. Одяг сидів на ній ідеально, груди були пружними, сідниці підтягнутими, талія – тонкою. Ніяких зайвих жирових відкладень. «Ні, - подумала Велемира, милуючись. – Мені це не личить. Конвеєрна робота. Барбі.» 

Велемира Окич поспішала людними вулицями свого рідного міста, не забуваючи розглядати постери, що їх було повно розвішано на її шляху. З величезних рекламних щитів та яскравих вітрин магазинів на жінку зухвало дивились фотомоделі з порцеляновими обличчями, яких вдало зафіксували фотокамери майстрів найвищого класу. Жодної зморшки, точені носики, рельєфні тіла, занадто густе волосся, пухкі губи, яскраві очі, бездоганна шкіра.

«Хіба може людина бути такою досконалою?» - подумки запитувала в себе сорокарічна одинока панянка, автоматично проводячи долонею по своїй щоці…

На місці палацу знову стирчали напіврозвалені стіни готового до знесення будинку. Велемира зупинилась посеред вулиці, розставила в безвихідді руки, оглядаючись навсібіч. Їй хотілось горланити на все місто, кликати на допомогу, падати на асфальт та борсати ногами. Натомість, трохи постоявши і не знайшовши відповідей на свої питання, вона зайшла всередину темної розвалюхи. Чому Велемира пішла туди, вона сказати не могла, просто потягло. Так само, як нещодавно щось невідоме засмоктало її до дзеркальної клініки. Звикнувши до напівтемряви, жінка помітила й згодом змогла прочитати нашкрябані на стіні слова: «Відкриті ДОРЗ». Вона здригнулась, підійшла ближче й торкнулась цеглини, на якій було написане останнє слово. Цеглина впала до ніг Велемири. Вона побачила у дірці, яка з’явилась у стіні, папірець, скручений у трубочку. Жінка витягла його. Розгорнула. Прочитала.

«Я, Окич Велемира Олегівна, по своїй волі та без примусу сторонніх осіб приймаю участь у програмі міжпланетного обміну «Відкриті ДОРЗ» (Відкриті Дослідження Організмів Ранніх Землян). Віддаю своє смертне тіло. Згодна поміняти його на інше, більш досконале. Умовою таких змін є те, що я ніколи не матиму права просити про зворотну дію. В разі форс-мажору, що включає в себе вимагання мною повернути недосконалу мою оболонку, мене буде стерто зі списків землян.» 

Засвідчував документ її власноручний підпис, зроблений люмінісцентними чорнилами та печатка, яка різала очі фосфорним , неземним світлом. Велемира відчула тепло в руках, потому жар, який почав нестерпно пекти долоні. Велемира намагалась відкинути аркуш, який палав червоним полум’ям, але не спалював її шкіру. Жінці не вдалось позбутись невеличкого кострища. Лише, коли на долонях у неї залишилась купка сірого попелу, Мирка безслізно заплакала, здригаючись усім досконалим тілом. Вона повернулась до виходу. Там стояв високий тонкий шпиль, на якому витанцьовував флюгер у вигляді оголеної красуні з розпущеним волоссям. Здавалось, ніби це він закручує повітряні потоки, які зрештою підхопили пилюку з рук Велемири й понесли її вгору, крізь зламаний дах будинку туди де зяяла дірка в сіре холодне небо.