Сергій Коба «Синапсис». Нічого не знала про автора до того, як почала читати, тож не мала приблизно жодних очікувань від тексту.
І, забігаючи наперед, була приємно вражена.
ВІДГУК МІСТИТЬ СПОЙЛЕРИ.
Твір починається розлогим – і, ніде прави діти, досить-таки статичним – описом міста, яке занепадає. Отже, світ загинув – що робитимуть герої? Перший сюрприз: це не постапокаліптика в тому вигляді, до якого ми звикли. Ті, хто вижили, не б’ються з мутантами, зомбі чи одне з одним за виживання на руїнах цивілізації.
У героїв інша мета. Тут і починається історія, яку багато за що хочеться похвалити.
По-перше, роман тяжіє до НФ: автор заморочується тим, щоб розгорнути й так-сяк обґрунтувати гіпотези про людство як нейрони велетенського мозку і про «стоячу» хвилю часу. Ці два припущення чітко вмотивовують події, і приємно, що «правила гри» за сюжетом ніде не порушено.
По-друге, концепція «синапсису» цікава сама собою: послідовна візуалізація спогадів у певний спосіб дає «оператору» змогу зануритися в часову лінію людини з минулого – або в майбутнє (див. гіпотезу про велетенський мозок).
З відкриття цієї можливості стартують основні події, хоч наративно ми входимо в історію значно раніше. Для хронофантастики такі ігри з композицією – безперечний плюс.
Перебіг історії з біса динамічний, але не справляє враження метушні. У персонажів є мета, яка керує їхніми вчинками і диктує той чи той вибір: Джі намагається врятувати себе й сина, а Корум – людство, але насправді, як здається, прагне спокутувати провину.
Тут, однак, виникає перша проблема сюжету: яка ж мета рухає Лоном, сином Джі, крім виживанням? Він не проходить особливої арки – лише усвідомлює, що батько його гіперопікає не просто так, а з певної причини. Ну… ок. І ще в хлопця немає жодної вагомої ролі в кульмінації твору – він тупо сидить в підвалі і не відсвічує.
[Не зовсім вловила також, чому імена дівчини Лона – Акі – і головної антагоністки – Іка – анаграми. Якщо це мало якийсь сенс, він пройшов повз мене.]
Але повернімося до приємного. Твір написаний невибагливою мовою – власне, стилістично він настільки «без прикрас», що подеколи завалящого тропа аж фізично бракує (щоправда – зрідка! – виникають предивні речі на кшталт перифразу «зелені друзі» щодо дерев – а, ні, здалося, і без тропів було нормально). Та попри оповідну простоту на рівні психологічної переконливості роман не здається наївним чи примітивним. Оприявнено цілком зрозумілі речі, які викликають співпереживання: закоханість, самотність, провину, бажання виправити помилки за будь-яку ціну, конфлікт між високою метою і страшною ціною її досягнення.
Сподобалося, що автор не стає чітко й безапеляційно на бік котрогось зі персонажів, тож читач має самостійно вирішувати: за розумних чи за красивих? Незвідані горизонти нової форми існування чи звичний технологічний розвиток? У своїх спробах повернути людство на второвану стежину Корум доходить до дна пекла. Його вчинки жахливі з погляду моралі, хоч і виправдані глобальною метою. Але й картина чудесного ментального входження в «континуум» зовні має вигляд геноциду, а новини «з того боку», як завжди, не доходять. Усе таке смачне.
[До речі, здалося, що Іка під час останньої зустрічі не лише маніпулює Корумом, але й показує йому альтернативну путь – фото доньки. Хочеш відродити свій вид – починай робити це по-дідівському. Може, цього разу шлях приведе до кращого результату. Але погляд Корума спрямований винятково в минуле.]Перший синапсис, який проводить команда спасителів людства, вражає жорстокістю до того, з ким встановлюють контакт, – і надалі симпатії читача випробовують нон-стоп. Адже, з одного боку, не можна не вболівати за Корума з командою – вони, врешті-решт, світ рятують. А з іншого – і за Джі не переживати неможливо. Його потреба базова – індивідуальне виживання. Ці гойдалки з емпатією круто тримають напругу й увагу.
Й останнє. Сподобалося, як затягається ця часова петля: Іка зрештою дає методику синапсису тій людині з минулого, яка пізніше надихне її на експеримент. Хоп – коло замкнулося. Аплодисменти.
Є, однак, і низка моментів, які псують враження. Про пасивність Лона і надлишковість його лінії загалом я вже згадувала. До інших мінусів:
Мовленнєві характеристики персонажів майже ніякі. І йдеться не лише про трьох я-нараторів, яких складно розрізняти, – загалом усі члени гоп-компанії з порятунку світу на рівні мови мало чим одне від одного відрізняються. На самому початку це дратує.
Структура топосу – велетенське місто із секторами – теж ніби вмотивована не так внутрішніми процесами розвитку світу, як необхідністю скоротити для героя шлях від однієї екзотичної локації до іншої, щоб декорації мінялися частіше.
І – тут я сама шокована тим, що зараз скажу, бо не люблю таких закидів, – але ж де українці?.. У часовій площині Джі є російський сектор, але нашого немає – ми там вимерли всі? Чось мені не заходить таке майбутнє, сорян.
Ну і, зрештою, найбільший баг тексту – передбачуваність фіналу. Чого Корум так люто тупить усю дорогу? Від моменту, коли він проводить перший синапсис і вступає в контакт із генетиком, фінал зусиль його організації стає очевидним трохи більше ніж повністю. Це всесвіт, де time cannot be rewritten, абсолютно детермінований (абсолютно безнадійний і безвихідний насправді, тому що в такому універсумі саме поняття свободи волі втрачає сенс, тож чи є вибір «континууму» таким уже _вибором_?). І дуже дивно, що за стільки років Корум так і не допирає до цієї нескладної думки.
А проте! Процесуально «Синапсис» був приємним і захопливим читанням. Ковтнула історію буквально за кілька годин – її динаміка, енергетика і навіть ця безнадійність, яку починаєш відчувати ще в першій чверті, неймовірно затягають.
А це, мабуть, найголовніше, чого ми чекаємо від книжок.
