Маршрут

Навігатор пронизливо пищить. На екрані блимає величезний знак оклику. За ним, з’являючись і зникаючи, виступають контури Маршруту – товста зелена лінія серед розгалуження доріг. І трохи збоку, за її межами, – синій трикутник машини. Я збився з дороги.

Це було б не так страшно, якби їхали ми сільською ґрунтівкою, коли б можна було просто взяти і розвернутися, пірнути нарешті у той бісовий поворот, що я пропустив і примусити пекельну штуковину замовкнути. Але зась.

Чотири смуги в одному напрямку на ґрунтівках не будують. Тепер – тільки вперед, до наступного з’їзду. Ні тобі розвернутися, ні з’їхати з дороги. Бетонна огорожа зліва і звуконепроникні бар’єри справа. Зі скла, ніби знущаючись наді мною. Щоб я бачив, що там, за ними, – є свої шляхи і перехрестя, на які мені не потрапити ніяк.

Я знімаю куртку, обмотую динаміки на панелі. Натискаю усі кнопки, що бачу. Як іще пояснити цій бісовій диринчалці, що я все зрозумів? Що за першої можливості поверну туди, куди треба, поїду туди, куди вона тільки накаже. Все що завгодно зроблю, тільки замовкни, придурочна ти техніка! Орест там спить. І якщо він від твоїх криків прокинеться, я тобі не тільки екран розіб’ю, я тебе з дротами вирву, чуєш?!

Навігатор не здається, продовжує волати.

– Нормальний девайс, – кажу я йому, – на твоєму місці вже б давно змирився і перебудував маршрут. Але тільки не ти. Ти в нас гордий і пихатий. Мовляв, сказано було їхати тільки так, як написано. Без з’їздів і скорочень…

Та знаю я, що сказано було! Орест повторив це разів двадцять, ніби я ідіот якийсь, чи мала дитина. Знаю, що треба було повернути тоді, коли поворот був на карті. Але чи ж я навмисне?

Хіба ж я винен, що там, по ліву руку – море?! Я не бачу його, але знаю, що воно там є! По синій плямі на карті, по солоному запаху, що пробивається крізь бензинові випари траси, по чайках, що товстими тушами ширяють під хмарами.

Море там, зовсім поруч, але мені до нього потрапити не вийде. Маршрут повертає в інший бік. А звертати з Маршруту не можна. Ніколи і ні за яких обставин. Інакше буде погано.

Як саме погано я дізнаю́ся дуже швидко. Двигун починає стукати, кермо водить з боку в бік, а педаль гальм здається просто підвішеною у повітрі, без жодного зв’язку із машиною.

Тому я тисну на газ, спітнілими долонями тримаю кермо і намагаюся вгадати, доїду я до наступного з’їзду з автостради, чи ні. Доїду, чи ні? Доїду, чи…

Орест сидить за вчительським столом, в окулярах з товстою оправою. Такі колись носила моя фізичка. Він веде урок, розповідає про Теорію відносності і про те, що час у різних системах відліку може текти по-різному. Для когось швидко-швидко, а для когось – дуже повільно.

Артем тягне руку і розповідає дурнуватий жарт про чергу в туалет і нудний урок. Ідіот. Вчителям не можна розповідати анекдоти. А особливо про нудні уроки. Орест натомість тільки ввічливо посміхається.

Він виправляє Артема, мовляв, йде мова не про відносність людського сприйняття. Все відбувається на більш фундаментальному рівні. Самі атомарні процеси течуть у різних системах по різному.

Найпростіший приклад – годинник. Незважаючи на те, цікаво нам чи нецікаво на уроці, від початку і до кінця він покаже сорок п’ять хвилин, не більше і не менше. Але коли працює Теорія Відносності, годинники різних учнів можуть показувати від п’яти хвилин і аж до години. І не тому, що вони зламані, а тому, що самі фізичні процеси, які і примушують годинник рухати стрілки, протікають в різних учнів по різному.

За певних умовах так заповільнюватися можуть цілі світи! І найцікавіше тут те, що мешканці цих світів нічого при цьому не помітять. Для них час завжди тече однаково, адже залежить від фізичних процесів, які заповільнюються разом зі світом.

– І за певних умов, – каже Орест, опускаючи окуляри, – світ може зупинитися повністю. Час там перестане іти взагалі.

– І що буде з людьми, які живуть там? – питає Артем, навіть не піднімаючи руки. Мене завжди бісить така його поведінка. Я тримаю руку, хотів задати те ж саме питання, але Орест дивитиметься вже на нього і пояснюватиме вже ніби для одного Артема. Ненавиджу цього бісового вискочку!

– Вони нічого не помітять, – відповідає Орест, дивлячись на увесь клас загалом. – А якщо хтось прийде і запустить світ знову, все продовжиться, ніби нічого і не траплялося.

– А якщо не запустить? – разом видихаємо ми з Артемом.

Орест мовчки розводить руками.

А тоді обертається до мене.

– Марко, вставай, – каже він мені, і я відразу схоплююся з місця.

– Вставай, кажу, – повторює він, і я здивовано кліпаю.

Ось він я, стою вже. Що вам ще треба?

– Та прокидайся ти, – бурмоче Орест і шарпає мене за плече.

Я протираю очі і піднімаюся. Машина стоїть, двигун заглушений, в салоні досить холодно. Я накидаю на себе балахон і виходжу надвір.

– Нам треба поговорити, – каже Орест. З його рота йде пара. Йде і якось дивно розсіюється. Чи то це тільки так здається?

Я протираю очі і глибоко вдихаю холодне повітря. Воно чомусь важке і драґлисте, зовсім не схоже на ранкову свіжість.

– Нам треба поговорити, – повторює Орест, поки я роздивляюсь навколо.

Ми в якомусь містечку, здається, на центральній площі. Годинник на вежі показує п’яту десять. Вже світає, але місто ще спить. Самотньо світить єдиний ліхтар на іншому кінці вулиці. Біля нього стоять якісь люди. Чи це мені тільки ввижається?

Я розминаю ноги і руки. Якось незручно спав, усе затерпло. Я обходжу машину і кидаю погляд всередину. Навігатор мовчить. На ньому товста зелена смуга і синій трикутник машини посередині цієї смуги. Все добре, ми на Маршруті. Для чого ж тоді Орест розбудив мене посеред ночі?

Мені знову снився кошмар, невже я кричав?

Орест стоїть, курить і дивиться поперед себе. Там – плакат на цілу стіну. Реклама місцевого автосервісу. М. Великі Татри, вулиця Фейнмана 27. П’ятизначний телефон. У малих містечках завжди так. Менше цифр пам’ятати.

Назва Великі Татри чимось мені знайома. Десь я її вже чув, це точно. Тільки от де?

Намагаюся згадати, але не можу зосередитися. У скроні пульсує кров, не вистачає повітря. Роблю кілька кроків навколо машини, щоб пройтися, розім’ятися.

На асфальті розкидані квіти. Знову ці божевільні, «Адепти Дороги». Час від часу вони влаштовують свої «служіння» навколо нашого бусика. Це в них ніби як божество.

Вони вдягаються у домоткані туніки, у них у всіх довге, немите волосся. Вони збирають його у косички, і часом вплітають туди різнокольорові нитки.

Уявлення не маю, як вони дізнаються, куди ми поїдемо і де зупинимось. Може в них, як і у нас, є карта Маршруту?

– Про що ти хотів поговорити? – питаю я, розтираючи ногою квітку на асфальті. – Кажи вже і поїхали. Тут якесь стрьомне повітря.

– В тому то й справа, – кидає Орест, відвернувшись від мене убік. – Нікуди ми не поїдемо. Я залишаюсь.

Я часто кліпаю. Його слова для мене – китайська грамота. Все, що відбувається навколо, – якось неправильно. Так бути не повинно. Це однозначно сон.

Насправді ми несемося трасою, я сплю, а Орест слухає музику. Ліхтарі проносяться повз нас, зливаючись у одну смугу світла. Хриплий бас шансоньє співає про жінку в задимленому барі. А попереду сходить сонце.

Я боляче щипаю свою руку, а коли це не допомагає, обертаюся до вежі з годинником.

П’ята десять.

З того часу, як я бачив її вперше, стрілка не зрушилася ані на міліметр. Я дивлюся на годинник на руці, а тоді, перелякано, на Ореста.

– Скільки ми вже тут стоїмо? – питаю.

Орест видихає дим і обертається до мене.

– Годин п’ять, – каже він, і в очах у мене темніє.

***

Коли Орест підібрав мене на трасі, я стояв обабіч дороги з картонкою. Я вирізав її з коробки від нових кросівок. Кульковою ручкою я вивів на картонці два слова: «НА МОРЕ».

Окрім цієї імпровізованої таблички при мені була лиш спортивна сумка з кількома футболками і трохи грошей. Зовсім трохи, на залізничний квиток би не вистачило. Саме тому я вирішив їхати автостопом.

Я мріяв потрапити на море з самого дитинства. Дивився серіали про моряків, читав книжки про морські пригоди, розглядав фотографії екзотичних країн у глянцевих журналах. Але разом з тим у свої двадцять сім років на морі я так ні разу і не побував. На це була ціла низка причин.

У дитинстві, коли я ще жив з батьками, про це не було і мови. Грошей було мало, або не було зовсім. Мене з моєю сестрою Ніною, треба було годувати, вдягати і відправляти до школи, що не могло не потягнути за собою купу додаткових витрат.

Окрім цього, скільки себе пам’ятаю, ми завжди робили ремонт. Він тривав безперервно. Тільки но ми закінчували його в одній кімнаті, відразу переходили до іншої. Як тільки було готово і там, клейонкою і старими газетами вкривалася кухня.

Ремонт виїдав усю зарплату батьків, що залишалася після того, як нас із сестрою вдягнули і нагодували, але цього все одно було мало, тому на кожну кімнату йшов мінімум рік. Коли кармічне коло закінчувалось, стіни у першій кімнаті вже встигали затертися, і мама з татом, зітхаючи і витираючи лоби, знову починали все заново. Яке тут море?

Коли я поступив у ВУЗ і з’їхав від батьків, вони були цьому безмежно раді. Чим менше в квартирі мешканців, тим більше місця лишається на фарби, вапно і щітки. Мені навіть деколи здавалося, що я розчарував їх, обравши замість будівельної, економічну спеціальність. На Ніну з її скрипками надії було ще менше.

В універі мені було явно не до моря. Батьки, вирішивши, що я вже досить самостійний і отримую стипендію, гроші мені давати перестали, спрямувавши усе на свої лаки з фарбами. Навіть з підробітками грошей мені вистачало якраз на їжу і дешеве вино, з яким святкувалися усі мої студентські перемоги та поразки.

Потім я почав заробляти трохи більше, але одночасно з тим у мене з’явилася дівчина. Платіжний баланс урівнявся, і я знову доживав до наступної стипендії з десятьма гривнями в кишені. Двоє моїх одногрупників чухнули в Крим автостопом, але я чомусь вирішив, що таким способом тільки зіпсую своє враження про мрію, і прийняв рішення спочатку зібрати гроші, а потім вже їхати.

Після закінчення університету і остаточної сварки з дівчиною я відкрив собі особистий рахунок в банку і почав туди відкладати трохи грошей із кожної зарплати. За рік там вже назбиралася досить серйозна сума, але з роботою були завали і відпустку мені давали тільки зимою. А яке зимою море? Тільки все враження зіпсую.

За три роки на рахунку вже була сума, достатня для десяти поїздок, але коли мені дали вибирати час для відпустки, я мусив погодитися на запрошення шефа і знову чухнув з ним на гірськолижний курорт Швейцарії. Гори – це звісно красиво, зауважив я про себе, але море буде, безумовно, кращим.

Наступного року точно поїду на море, вирішив я, але все зіпсувала шалена негода на початку квітня. Три дні дощ лив, не припиняючись. Добігаючи до метро, я промокав наскрізь і потім довго сушив джинси біля батареї. На третій день я плюнув на все і оформив собі у кредит новенький «Лансер». Добиратися на роботу стало трохи довше, але набагато комфортніше, хай навіть наступні дні незмінно світило сонце.

Витрати на машину трохи урізали мої фінанси, але я все ж примудрявся якось відкладати дрібні суми рівно до того часу, поки в ожеледицю на крутому повороті не в’їхав у ліхтарний стовп. На щастя, я не поранився, але за ремонт машини довелось викласти усе, що встигло накапати на банківський рахунок. Плюс кругленьку суму я пообіцяв принести у сервіс наступного місяця. Саме тоді мені і приснився той дивний сон, з якого все почалося.

Мені наснилось поле. Я летів над ним, споглядаючи усе зверху. Якраз випав дощ і ґрунтова дорога встигла розм’якнути. Я впізнав своє рідне село. Внизу, по дорозі, намагаючись не загрузнути повністю, їхала вантажівка. Їхала повільно, в такт тужливій мелодії і співу тих, хто йшов за нею. На кузові вантажівки, прикрита наспіх клейонкою, стояла труна. Віко було закрите, але я знав, хто там. Знав, бо відразу за вантажівкою першими йшли мої батьки з сестрою, і мама несла перед собою моє фото, прикрашене траурною стрічкою. Тут я і зрозумів, що насправді так з того крутого повороту і не виїхав.

Мені не було страшно. Не було навіть сумно, адже що б там не було внизу, у труні, я досі тут, літаю собі над полями. Я не зник, не стерся, не пропав. Одна тільки думка мигала там, на задвірках свідомості, ніби заміняючи мені пульс. Не. Встиг. Не. Встиг. Не. Встиг.

Не встиг поїхати на море. І більше вже не встигнеш. Ніколи!

Я піднявся посеред ночі, коли тільки почало світати, скинув у спортивну сумку трохи одягу, документи, трохи грошей, розірвав коробку від кросівок і на внутрішньому боці кульковою ручкою вивів два слова.

«НА МОРЕ».

За півгодини я вже стояв на трасі за містом, а ще за десять хвилин біля мене зупинився пошарпаний зелений бусик.

– Сідай, – сказав мені Орест і забрав з переднього сидіння свою шкіряну куртку.

Ми якось відразу здружилися, думаю, ті, хто планує Маршрут, планують і це. Орест відразу розповів мені правила і вже наступного дня я сидів за кермом, поки він відсипався на задніх сидіннях, де у нас було влаштоване імпровізоване ліжко.

Правила були прості, і їх було всього два. Кожне я порушив по одному разу, я думаю, це теж так було задумано. Ти ніколи не зрозумієш сенсу заборони, поки не спробуєш через неї переступити.

Перше правило, не з’їжджати з Маршруту, я порушив через тиждень після початку нашої подорожі. Пропустив поворот і заледве доїхав до наступного з’їзду – машина по дорозі мало не розвалилася.

З другим правилом вийшло ще гірше. На той момент ми їхали вже майже місяць і я ніяк не міг припустити, що зі мною може статися щось подібне.

І дарма.

Була ніч, Орест спав, а я зупинився на невеличкій заправці, щоб випити кави. Сонна офіціантка сиділа за прилавком і дивилася серіали на маленькому екрані телевізора. Я попросив каву, вона сонно потягнулася і пішла готувати. Принесла мені замовлення і вже збиралася йти назад за прилавок, аж раптом вперіщилася в мене поглядом.

– Марко?

Я здивовано підняв голову.

Заправка стояла на околиці, на карті навколо не було великих населених пунктів, тільки поля і села. Від столиці сюди було кілометрів триста, а від мого рідного містечка – і того більше.

Саме тому я ледь не звалився зі стільця, коли впізнав у офіціантці свою власну сестру.

– Ніна? – мало не закричав я і відразу кинувся її обіймати. Ніна стримано чмокнула мене в щічку.

В мене було стільки питань, що я і не знав з якого почати. Ніна мені допомогла.

– Ти напевне здивований мене тут побачити, – сказала вона, поставивши на столик два паперових стаканчики з кавою.

Мені не залишалося нічого, окрім просто кивнути.

Відвідувачів окрім мене не було. Ніна підсіла до мене і почала говорити:

– Я б і сама здивувалася, коли б мені розповіли де я буду кілька років тому. Я подавала непогані надії, чи не так? Перші премії, талант від Бога, вундеркінд…

Я просто кліпав, сьорбаючи гарячу каву.

– Моя кар’єра зростала настільки стрімко, що я почала грати в оркестрі у тринадцять. Серед дядьків і тіток по сорок років. Я тоді нічого не зрозуміла. А шкода.

Я відкинувся у кріслі. Здається, я знав Ніну трохи іншою. Не було цих мішків під очима, і зуби, здається, були білішими.

– Коли ти поїхав у столицю, мені було шістнадцять, і я вже час від часу грала замість першої скрипки. Це був успіх, шалений фарт, помножений на працелюбність і дитячий азарт. Я вважала тоді, що схопила Бога за бороду. Що витягла щасливий квиток у цьому житті і далі буде краще і краще. А насправді… Насправді все зупинилося.

Я трохи напружився, думав, що Ніна зараз розплачеться, чи щось в тому роді, думав над тим, як її буду заспокоювати, згадував, що ніколи достоту не вмів цього робити. Більше того, у мене завжди виходило ще більше її розпалити.

– Через два роки, – продовжувала вона спокійно, ніби говорила про когось іншого, – я так само грала в оркестрі і час від часу заміняла першу скрипку. Вона часто хворіла і я вже мріяла, як вона помре, і я займу її місце на постійній основі. Але падло попалось живуче. Тепер я думаю, що вона пережила б і мене. Прийшла б на мій похорон, як і на всі інші: з носовичком і постійним кашлем, показуючи усім виглядом, що ось-ось і вона помре. Треба тільки трохи зачекати.

Я стримано посміхнувся.

– Я втекла через сім років після того, як ти поїхав. Батькам було не до мене. Вони якраз закінчили ремонт на кухні…

– …і почали ремонт у ванній, – продовжив я за неї.

Тепер посміхатися настала її черга.

Потім ми ще довго говорили. Згадували дитинство, вчителів, які після мене вчили її. Вона розповідала, що сталося з моїми однокласниками після того, як я поїхав. Мало хорошого, якщо чесно.

Міняючи тему за темою я підбирався до основного питання, що мучило мене з самого початку. Як вона сюди потрапила? Що буде робити далі? Але коли наважився його задати, було вже пізно.

Спочатку я вирішив, що вона просто не почула. Я повторив ще раз і ще раз, а тоді раптом зрозумів, що вона мене не бачить. Що дивиться прямо перед собою і напружує погляд, ніби хоче роздивитися щось доста мале, або щось, що рухається занадто швидко. Тим чимось, як виявилося, був я сам.

Коли я спробував встати з-за столу, я зрозумів, що ноги мене не слухаються. Кожен наступний рух давався мені важче, ніж попередній. Повітря навколо загусло і боляче різало очі, ніби я швидко їхав на мотоциклі без шолома. Я глянув на годинник на стіні. Від того часу, як я зупинився, пройшло дві з половиною години. Ніби все повинно було бути добре. Чи він просто невірно йде?

Тоді я кинув погляд на свій наручний годинник. За його часом від зупинки пройшло уже більше чотирьох годин. Зрозумівши, що наробив, я аж відчув, як волосся на голові заворушилося.

Шлях до машини зайняв хвилин двадцять. Рухаючись у своєму звичному темпі, стосовно світу я летів зі швидкістю кілометрів сорок на годину. М’язи відразу почали гудіти, ніби після довгого кросу.

Я навіть не попрощався з Ніною. Поклав гроші за каву на стіл і не втримався від того, щоб швиденько чмокнути її в щічку. Вона цього навіть не помітила.

Дійшовши до машини, я відразу завівся і втиснув педаль газу в підлогу. Світ треба повернути до нормального темпу. Для того якийсь час треба рухатися швидше. Зміни я відчув трохи згодом, коли сонце, нарешті, почало виходити з-за горизонту. Через годину прокинувся Орест. Як і того, першого разу, я йому нічого не сказав.

***

Історія Ореста схожа на мою. Одного дня він зібрав речі і вийшов на трасу. Але перед цим його життя було трохи насиченішим. І, разом з тим, трагічнішим.

Попрацювавши кілька років вчителем у сільській школі і оженившись, Орест зрозумів, що так жити не можна. Він трохи підметушився і вже через два тижні виїхав на заробітки в Португалію. Там він клав плитку, встановлював сантехніку і накривав черепичними дахами хати простих португальців, які мало чим відрізнялися від його односільчан. Хіба що волосся трохи чорніше, і шкіра брунатніша.

Спершу його поїздка мала тривати один рік. Прощаючись з дружиною, він не уявляв собі, як проживе без неї стільки часу. Але потім раз за разом знаходилась краща робота з іще більшим окладом. Повертатися до школи вже не хотілося, натомість Орест планував відкрити свій бізнес і навіть малював схеми і графіки у тьмяному світлі лампочки увечері після роботи.

Якісь суми він відсилав дружині, але більшу частину грошей тримав при собі, адже перекази гребуть божевільну комісію. А він ось-ось поїде додому і привезе все безкоштовно. Ось-ось.

Одного дня, після довгої розмови з дружиною Орест нарешті поїхав на вокзал, купувати квиток додому. Звідти повертався пішки, щоб зекономити на транспорті. В темному підворітті його перестріли двоє маврів. Їх темні обличчя зовсім не виділялися серед неосвітлених стін.

Орест спочатку почав опиратися. Колись, у дитинстві, він клав на лопатки навіть старшокласників. Але один з маврів витягнув ніж, і ось уже темна калюжа гусне на асфальті, а чорні пальці обмацують усе тіло, шукаючи заначку. Не він один такий розумний, примотав гроші скотчем до живота. Так робить багато хто, і маври про це добре знають.

Орест поїхав додому автостопом, перебиваючись по дорозі випадковими заробітками. А потім одного разу на його прохання зупинився зелений потертий бусик із ввічливим водієм. З того часу Орест працює на Маршруті.

Чи, правильніше сказати, працював.

***

– Прокидайся же, ну! – Орест трясе мене за плече, і я знову відкриваю очі.

– Великі Татри, – кажу, – це воно? Це твоє рідне місто?

– Воно, – відповідає Орест.

– Значить ти уже все, – питаю, – приїхав?

– Приїхав, – киває Орест, не випускаючи з руки цигарку.

– А чого ж тягнув так довго? Вже п’ята година стоянки. Якого біса стільки було чекати?

– Знаю, – спокійно відповідає Орест. – Я думав.

– Думав про що? – примружуюсь.

– Чи готовий я повернутися.

– Ти телепень, – кажу я. – Маршрут привів сюди. Значить готовий. Ти ж сам говорив, що Маршрут складали не просто так. І кожен приїде туди, куди йому буде треба. Інакше не буває! Ти ж сам це повторював, ну?!

Орест мовчить. Він викидає цигарку, дивиться мені прямо у вічі і тоді, не кажучи ні слова, різким рухом кидає мені брелок. Намагаючись його зловити, я мало не падаю. Орест навпаки, застигає на місці і стає схожим на воскову фігуру, так само як у свій час Ніна. Часовий простір бусика поширюється разом з ключами. Він їх віддав – значить він уже ззовні.

Навіть не попрощався, думаю я, незграбно заповзаючи в машину. На панелі, поверх динаміків лежить Орестова шкірянка. Викидаю її надвір через відкрите вікно. Куртка смішно зависає у повітрі. Впаде, як світ знову ввійде у звичний ритм.

Заводжу двигун, рушаю.

– Прощавай, Оресте, – шепочу в останній момент, коли бачу його в дзеркалі.

Він мене, звісно, не чує.

Поки машина розганяється, за вікнами вертається до своєї нормальної швидкості весь навколишній світ. Десь там позаду Орест ловить куртку і йде додому.

Попереду, якщо вірити інструкціям, мені має зустрітися новий попутник. Так зрештою і стається.

Всього через півгодини я бачу на навігаторі жирну зелену цятку. А трохи згодом і самого пасажира. Він стоїть біля дороги і піднімає руку. Я зупиняюся і він, крекочучи, залазить у кабіну.

– Як же шикарно, що ти під’їхав, – каже він, безцеремонно закидаючи свою сумку назад. – Ще трохи і вони докумекали б, де я і що я. Тепер дави на газ, щоб не догнали. Мене Антон звати.

– Я Марко, – представляюся я і питаю, – Хто вони?

– Та шпана безбашенна. Хотіли мене на бабки вставити, але не вийшло. Конуру спалили, сволочі. Ледь самого не закатрупили. Де общак, питають. А я що їм винен, що «шпори» той матч програли? Стопудово вигравати мали, то всім було ясно. А вони кажуть, бабло жени. Відіграюся віддам, заспокойтеся, кажу. А вони не хочуть. Заспокоюватися. Кажуть, ми тобі бабло віддали, щоб ти його відніс куди треба, а не щоб воно у букмекера опинилося. А я звідки знаю, для чого ви мені його дали. Самі винні. Правда?

Я посміхаючись тільки киваю. А потім ще раз і ще раз, коли кожному із «шпани» була дана чітка характеристика, а тренер Арсенала від гикавки, напевне, потрапив у реанімацію.

– І куди їдеш? – питаю я, коли Антон хоч ненадовго замовкає.

– В мене тьотя в го́роді живе. Підсобить на перший час. Вони за мною туда не ломануться, це точно.

– І в якому ж го́роді живе твоя тьотя? – перепитую.

– Та от, не знаю, – кривиться Антон. – Маман казала, а я забув. А спитати не мав часу. В каталажці свіданки просто так не назначиш.

– Ну ти і влип, – кажу.

– Та то нічо’, – відповідає він, –  я там був, у тьоті, як зовсім малим був. Ми як будемо проїжджати її го́род, я стопудово впізнаю. А далі вже діло техніки. Не пропаду.

– Ну окей, – кажу я і питаю на всяк випадок, – а ти машину водити вмієш?

– Абіжаєш, – відповідає він і дістає з кишені пластикову карточку.

Я задоволено киваю. Скоро доведеться пояснювати йому всі тонкощі маршруту. Як це для мене робив Орест.

Надіюся, це не сильно його приголомшить.

***

Його це не приголомшило зовсім. Під час усіх моїх розповідей він просто кивав. Питав коротко і по суті. Для нього зовсім не були дивиною всі ці правила і фізичні викрутаси. Він просто сприймав їх, як належне, так само, як колись покірно сприймав життя разом з батьками-кримінальниками.

З самого дитинства Антон знав, що є певні закони, які не можна порушувати, інакше буде погано. Якщо порушиш одні – посадять за огорожу з колючим дротом, за порушення інших тебе закатають в бетон.

Таким чином ми просто минали кілометр за кілометром, заправку за заправкою, аж поки одного сонячного ранку на екрані навігатора я побачив те, від чого серце відразу забилося швидше.

На карті з’явилось море.

***

Ми їдемо по дорозі, на відстані кількох кілометрів від берега. У повітрі стоїть запах солоної води. Я прослідковую Маршрут. Він йде паралельно синій плямі, ні разу не наближаючись до неї настільки, щоб берег можна було навіть побачити. Потім дорога пірнає вглиб суші. Що ж, значить не цього разу…

Цікаво, скільки разів Орест проїжджав повз свої Татри? Як йому було відчувати, що він поруч з рідними краями, але разом з тим не може нічого зробити, щоб звернути з Маршруту?

На землю падає ніч. Я вдивляюся у горизонт справа, але марно. За деревами нічого не видно.

– Я трохи посплю, – кажу я Антонові, він киває і тихо вмикає музику.

Я перелажу на задні сидіння і засинаю. Сниться мені концерт поп-діви, на якому я стою, поруч з Орестом, Ніною і Антоном. Концерт на пляжі, люди сидять прямо на піску, а сцена розташована на баржі. Хвилі хитають її в такт тужливій мелодії, яку виводить красива негритянка. Аж раптом пісня уривається, і негритянка зміненим голосом починає розповідати про надзвичайний ефект прального порошку.

Я прокидаюся в холодному поту. Серце вистукує божевільний ритм. Антон помічає, що я прокинувся, і трохи скручує радіо.

– Йди, краще ти поспи, – кажу я йому. – Мені щось кошмари сняться.

– Окей, – не сперечається він і лізе назад.

Я сідаю за кермо.

Ми проїхали вже майже всю берегову лінію. Залишається останній поворот, за десять кілометрів звідси. Ззаду я чую мірне сопіння. Антон, як і я, вже навчився швидко засинати і швидко прокидатися. Дуже корисне вміння.

Коли до повороту залишається кілометр, я вже ледь дихаю. Руки на кермі трясуться. З лоба знову капає піт. Але руки мене все ж слухаються. Це добре.

Я вивертаю кермо і пірнаю в поворот. Навігатор відразу заводиться.

– Ви збилися з маршруту, ви збилися з маршруту, ви збилися з маршруту!

Я знімаю балахон і кидаю на  панель з динаміками, закриваючи заодно і екран зі знаком оклику. Звук трохи глушиться. Я дивлюся назад, Антон спить. Напевне, йому зараз сниться, що він повернув не туди. Так само, як снилося мені, коли Орест повернув у Татри. Звук навігатора пробрався тоді у мій сон і спровокував кошмар.

Тим часом у капоті щось починає тріскотіти. Потім стукати. Потім дзижчати. Все ми бачили, все ми чули. Тисну газ. До синьої смужки залишаються лічені кілометри. Раптом ліве колесо починає гупати. Я висовуюся через відкрите вікно. Прокол. Замість того, щоб зупинитися, тисну на газ ще сильніше. Машину несе, я ледь втримую її на дорозі.

Зустрічний водій шарахається від мене і сигналить, мовляв, обережніше.

Попереду, наскільки добивають мої фари, щось стоїть. Під’їжджаю ближче і бачу, що це блокпост. З вінків, іконок і маленьких статуеток моєї машини. Але не це найгірше. Через усю дорогу, вишикувавшись і взявшись за руки стоять «адепти». Очі в них усіх, здається заплющені. Вони співають. Я трохи пригальмовую, ледь не вилетівши в кювет. Вони не реагують.

Я пригальмовую ще, Антон повертається уві сні, а тоді я з усієї сили тисну на сигнал і на газ одночасно. Заплющую очі, як вони, і скеровую машину на середину дороги.

Удар. Тріск. Скрегіт. Тиша.

Відкриваю очі. На капоті стрічки і квіти. Їх поволі здуває вітер. Крові ніби немає. Я дивлюся в дзеркало заднього виду. Темрява. Ну і чорт з ним.

Двигун стукає і дзижчить. З капота валить сизий димок. Я не зупиняюся. Тисну на газ так, що аж ногу зводить судома…

А тоді раптом все заспокоюється.

Двигун, покашлявши, вертається на нормальні обороти. Машину носить вже менше, хай навіть пробите колесо досі гулко стукає розірваною шиною.

Але найдивніше поводить себе навігатор. Він мовчить.

Я знімаю балахон з екрану і бачу, що товста зелена лінія тепер лежить чітко в напрямку моря.

Я доїжджаю до самого пляжу і тільки тоді зупиняюся. Антон голосно сопе. Я розумію, що поки я його не розбуджу, він не прокинеться.

Я виходжу з машини, ставлю домкрат і міняю колесо. Тоді підкручую всі шланги в двигуні. Я упевнений, що він заведеться з півобороту і проїде без поломок стільки, скільки треба. І знову влаштує демарш, якщо машина з’їде з Маршруту.

Потім я докручую останні болти, ховаю домкрат і розірване колесо в багажник. Треба сказати Антону, щоб купив нову запаску. Тим часом з моря встає сонце. Воно велике і червоне. Я застигаю, вдивляючись у нього так, що починають пекти очі. Лиш тоді обертаюсь і дивлюся на годинник. Дивним чином пройшла вже майже година від того моменту, як я зупинився.

Мені не треба чекати довше, я впевнений на всі сто. Треба будити Антона.

Він особливо не дивується. На всі мої пояснення тільки махає рукою. Питає, як йому знайти наступного попутника.

Я розповідаю йому про точку і бажаю пошвидше знайти його тітку. Він коротко киває.

Потім він їде, залишаючи в повітрі легкий запах бензину. Але морський бриз швидко його глушить, залишаючи тільки ранкову свіжість.

З-за дерев починають виходити «адепти». Вони одягнуті у свої звичні туніки, ноги в них босі. Одна з них, молода дівчина, махає мені рукою, мовляв іди за мною. Я йду.

Ми приходимо в невеличке рибальське село. Йдемо вулицею, аж поки не приходимо до закинутого будиночка. Дівчина відкриває двері і віддає мені ключі. Тоді швидко цілує мене в щоку і хоче вже йти, але я хапаю її за руку.

– Ми ще колись побачимось?

Ніна мовчки знизує плечима, мовляв, хто знає?

Тоді вона посміхається мені востаннє і йде до гурту. Вони крокують повільно, взявшись за руки і співаючи якісь свої пісні. Я дивлюся їм вслід, поки вони не ховаються за рогом, а тоді закидаю сумку в будинок і біжу на пляж.

Роздягаючись, я пірнаю назустріч хвилям. Від холодної води перехоплює подих, але я не зважаю. Забувши про все, я якийсь час думаю про машину, що на повній швидкості мчить уперед порожньою ранковою трасою.

Потім думаю ще про багато що, але зрештою, всі думки поволі затухають, і свідомість мою безповоротно захоплює море. А ще сонце, що піднялося нарешті над горизонтом, і чайки, що розмовляють про щось своє там, під білими баранцями хмар.