Наприкінці червня у ВЦ «Академія» вийшло cozy fantasy «Маги теж кохають» української письменниці Олени Терещенко. Це перша книга серії «Келих див», друга частина якої вже в роботі.
Жанр «затишного фентезі», «сosy fantasy», останнім часом набуває все більшої популярності у світі. Теплі почуття, затишні місця і магічні пригоди зі щасливим фіналом. Зараз, як ніколи, ми всі потребуємо казкових і затишних історій. «Маги теж кохають» - саме така.
Одного зимового вечора після сварки з дівчиною студент-філолог Роман Білецький, відчинивши двері квартири, незбагненним чином опиняється в іншому вимірі.
У тому дивному світі, який живе за укладом позаминулого століття, дракони розвозять пошту, у тунелях під містом мешкають загадкові люди-щурі, чари використовують для повсякденних потреб, а маги створюють інгредієнти для молодильних кремів. Є від чого втратити голову… Та навіть до такого химерного життя можна призвичаїтися, якщо знайдеться людина, яка вчасно прийде на допомогу.
Разом із магістром теорії магії Мартою Вольською, Роман зануриться у таємниці старовинних манускриптів, відшукає в собі не відомі йому досі здібності, протистоятиме інтригам і навіть зніме прокляття з цілого народу.
«Маги теж кохають» - «сosy fantasy» з краківськими акцентами. У вигаданих містах Беллз та Гельден ви впізнаєте чимало краківських локацій. У книзі багато химерних істот та міських легенд. Але зрештою, це лише фон на якому розгортаються звичайні людські стосунки. Бо кохання завжди залишається коханням у всіх існуючих світах.
Краківські акценти втілилися у презентацію в місті Смока, яка відбулася в українській кав'ярні-книгарні NIĆ.
І чого вона образилася? Подумаєш, обійняв її подружку. Хіба не зрозуміло, що то лише так, по-дружньому? А вона влаштувала дурнувату сцену ревнощів. Тепер усі сміятимуться за спиною. А ці її слова: «Ти ще пошкодуєш... І не пізніше ніж сьогодні ввечері! Я тобі обіцяю». А тепер маєш кадр із фільму жахів. Теж мені, відьма...
Я копирсався ключем у замку, підсвічуючи ліхтариком на телефоні. Знову якісь «хазяйновиті» сусіди викрутили лампочку на сходовому майданчику. Врешті замок таки клацнув, і я, не досить упевнено тримаючись на ногах, увійшов до квартири.
Твердо пам’ятаю, що увімкнути світло в передпокої не встиг, але мені в очі з глибини квартири вдарив яскравий промінь.
— Що за?..
***
— То ви кажете, що в моїй кімнаті хтось невідомий?
— Так, пані Марто. Зачинився зсередини, грюкає, лається і вимагає негайно повернути його додому.
Я здивовано звела брови.
— Ну то хай відчинить двері та йде на всі чотири сторони. Чи ви його там замкнули?
— Та ні, у тому-то й річ, що він сам замкнувся зсередини.
— Нісенітниця якась, — стенула я плечима. — Ну, ходімо подивимося, хто він такий. Стривайте, а як він потрапив до моєї кімнати? Хто впустив його в дім?
— Ніхто його не впускав, — покоївка стишила голос. — Прислуга клянеться, що ніхто сторонній не переступав поріг. Може, якийсь нечистий дух? Або маг? Голос наче чоловічий, але хіба звичайні чоловіки вміють проникати крізь зачинені двері?
Я тільки хмикнула — ще не знає, що замкнені двері для чоловіка аж ніяк не перепона. Рішуче підвелася і разом з покоївкою рушила сходами нагору до своєї спальні. Усі, хто був у передпокої, вервечкою потягнулися слідом. За дверима спальні було тихо. Я постукала.
— Хто там?! — верескнуло з кімнати.
Судячи з голосу, зовсім молодий хлопець. Ще й нажаханий до смерті. Звідки ж він там узявся?
— Поверніть мене додому!— знову переляканий крик.
— Вас ніхто не тримає, — спокійно відповіла я. — Це ж ви зачинилися в моїй кімнаті. Цікаво знати, як ви туди потрапили.
У відповідь пролунав грюкіт, у двері з того боку вдарилося щось важке.
— Може, двері виламати? — запопадливо поцікавився лакей Янек, дебелий хлопець із копною білявого волосся.
— Ще чого, — обурено перервала його куховарка. — Через якогось вар’ята псувати добро...
— Пані, я, мабуть, піду покличу вартових... — звернувся до мене мажордом.
Щиро кажучи, ця думка здалася мені найбільш слушною. Але... Щось таки стримувало мене від того, аби негайно віддати порушника спокою в руки варти. Хлопець за дверима зачаївся, неначе відчуваючи близьку небезпеку.
— Відчиніть двері, будь ласка, — тихо сказала я, нахилившись до замкової шпарини. — Обіцяю, ніхто не заподіє вам шкоди. Увійду тільки я.
З того боку дверей мовчали, було чути лише важке дихання. Я терпляче чекала. За кілька довгих хвилин клацнув замок. Двері прочинилися рівно настільки, щоб у них могла пролізти дуже струнка людина.
— Пані, це може бути небезпечно... — стримував мене мажордом, але я прослизнула в кімнату.
Як і гадала, там був хлопець років вісімнадцяти. Він з підозрою зиркав на мене з-під скуйовджених пасм темно-русявого волосся. У кімнаті — розгардіяш.
— Хто ви і як тут опинилися? — суворо спитала.
Здавалося, моє запитання заскочило його зненацька.
— Я... Я не знаю... Мене звати Роман... Роман Білецький. Я хочу додому...
— А де ваш дім?
— Я гадав, що тут...
Гм... Схоже, у бідолахи щось із розумом.
— Розумію, це звучить божевільно,— ніби прочитав мої думки хлопець. — Я просто відчинив двері й зайшов до себе у квартиру, а опинився тут... Я не брешу, сам не знаю, як це сталося і що мені тепер робити.
— Ви відчинили двері ключем?
— Ось ключ.
Хлопець витягнув з кишені ключ і передав мені. Гм, такий самий, що висить на ланцюжку в мене на поясі. Ті ж хитрі зубчики й бороздки, які утворюють химерний візерунок. Тільки до його ключа тонким металевим кільцем прикріплено усміхнену жовту пику з виряченими очима. Незвичний якийсь амулет, ніколи такого не бачила.
— Отже, ви відчинили двері й зайшли?
— Ну, так. Я ж гадав, що в себе вдома. А потім... Потім побачив, що не зовсім у себе...
— То чому ж ви не пішли геть?
— Я хотів, навіть відчинив двері, але побачив, що це вже зовсім інше місце, а в коридорі люди в дивному одязі...
Я ледь стримала усмішку. Дивний одяг! Та він на себе у дзеркало хоч дивився? Вбраний немов якийсь паяц на ярмарку. Мабуть, бідака якийсь...
— Всі так на мене вирячилися,— продовжував він, — ніби я був привидом, а якась жінка почала репетувати... І взагалі — це все не схоже на жодне знайоме мені місце! Де я?..
Хм... Якийсь він дивний навіть для чужоземця.
— Навіщо ви влаштували весь цей розгром? — красномовним поглядом обвела кімнату.
— Шукав інший вихід...
Вихід він шукав! І тому зірвав зі стіни мій улюблений гобелен, перевернув стіл і зламав ніжку стільця, гатячи ним об двері. Та він просто знущається! Однак пильніше придивившись, я стримала свій гнів: не схоже було, аби навмисне хотів дошкулити. Він зараз нагадував налякану дитину. Хто ж він такий і звідки тут узявся? Може, якийсь маг-початківець помилився в розрахунках, коли складав замовляння переміщення у просторі? Або це просто чийсь недоречний жарт? Утім, чи не байдуже? Нехай іде собі, куди знає, слуги наведуть лад у кімнаті, завтра я вже й не згадаю про цю химерну пригоду. Але все ж таки... Судячи з його теперішнього стану, це все одно, що викинути на вулицю безпомічне кошеня. Стало його шкода.
— Ви можете хоч зараз піти звідси, — звернулася до хлопця. — Ніхто не триматиме. І все ж я пропоную вам залишитися. Принаймні на деякий час.
— Навіщо? — запитав він із підозрою в голосі. — Я хочу повернутися додому.
— А де ваш дім? Ви знаєте, як туди потрапити?
— Ні, але...
— Тоді вам безпечніше залишитися. Спробуємо розібратися, звідки і як ви сюди потрапили, а тоді, можливо, знайдемо спосіб повернути вас додому. Куди ви підете зараз? Сам, без грошей, нікого тут не знаючи... Та не мине і двох годин, як вас заарештують за бродяжництво...
З його обличчя не сходив підозрілий вираз.
— А чого б це вам раптом так перейматися мною? — врешті запитав.
— Не знаю, — чесно відповіла я. — А просте бажання допомогти людині, яка потрапила у скрутне становище, таке вже неправдоподібне?
Він гмикнув недовірливо, але атмосфера трохи розрядилася.
— І в якому... статусі я тут перебуватиму?
— Для початку просто переночуєте. Потім спробуємо з’ясувати, як ви тут опинилися, і доправити васдодому. Якщо вам доведеться затриматися, підшукаю якесь заняття з огляду на те, що ви вмієте робити. Дім у мене великий, якась справа завжди знайдеться. Що ви робили у себе вдома?
Він на хвильку замислився.
— Я... Я вчився... в університеті...
— І що ж ви штудіювали?
— Ви маєте на увазі, що я вивчав? Так би й казали. Мови і... ще фольклор.
Гм... Непогано. Якщо хлопець не бреше, то, мабуть, я нарешті знайшла того, кого так довго шукала. Я уважно глянула на нього. Але треба з’ясувати ще дещо.
— Скажіть, будь ласка, ви навчалися у класичному університеті чи в магічному?
Юнак ще більше спантеличився, хоч це, здається, було вже неможливо.
— У якому сенсі «магічному»?
Так, схоже, ситуація набагато складніша, ніж я собі уявляла. Як нам розповідали в Академії на заняттях з історії магії, деякі класики Високого Мистецтва ще років сто тому висунули теорію про множинність світів і про те, що серед їх різноманіття є і такі, які позбавлені чарів. Щоправда, їх існування більшість сучасних дослідників ставить під сумнів, оскільки ці теорії не підтверджуються реальними фактами. І оттепер, схоже... Можливо, мій незваний гість був не просто чужинцем. Якщо він походив з іншого світу... Від перспектив, які відкривалися для досліджень, умене запаморочилася голова. Із цих роздумів мене вивів голос Романа:
— Так я не зрозумів про магічний університет... Це якась метафора?
На афериста чи на брехуна він ніскілечки не схожий. Висновок напрошувався один, хай навіть він і здавався неймовірним. Головне — не перелякати хлопця.
— Я поясню вам усе детально, не хвилюйтеся. Але трішки пізніше, бо тут двома словами не розкажеш. Я займаюся серйозними науковими дослідженнями. Мені потрібен особистий секретар, але ніяк не підберу підходящу кандидатуру. Знайти освічену дівчину — велика проблема. А чоловіки чомусь соромляться працювати секретарем у жінки.
Він скривився, але швидко опанував себе.
— То вони всі відмовляються, а я, виходить, маю погодитися? Що ж... Судячи з перспектив, які ви для мене намалювали за межами цього дому, іншого вибору я не маю.
— Не знаю, що ви там собі науявляли, — сухо перервала його я. — Мені справді потрібен секретар. Якщо впораєтеся — буде добре і для мене, і для вас. Матимете платню, облаштуєтеся, а тим часом шукатимемо спосіб вашого повернення додому.
Він усе ще дивився на мене насторожено, але було схоже, що пристане на мою пропозицію.
— Добре, я згоден, — врешті відповів. — Пробачте, якщо образив.
Я кивнула, аби не переживав:
— До речі, мене звати Марта. Марта Вольська. Ласкаво просимо до Беллза, — усміхнулася. — Зараз звелю слугам підготувати для вас одну з вільних кімнат. Але, — кинула на нього суворий погляд, — вам доведеться допомогти слугам прибрати весь той гармидер, який ви тут влаштували.
Олена Терещенко - українська письменниця-фантастка з Чернігова. Пише для дорослих та підлітків. Є авторкою двох збірок фантастичної короткої прози «Симаргл на підвіконні» (міське фентезі на основі чернігівських легенд) та «Розшукується дракон!» (європейське фентезі), роману «Терімен» на основі українського та японського фольклору (у співавторстві з Олександром Білогурою), підліткового історичного фентезі «Громовий амулет», містичного янг-едалт детективу «Угода з примарою» та ін.
Одного зимового вечора Роман, відчинивши двері квартири, незбагненним чином опинився в іншому вимірі. У тому дивному світі дракони розвозять пошту, у тунелях під містом мешкають загадкові люди-щурі, чари використовують для повсякденних потреб, а маги створюють інгредієнти для молодильних кремів. Є від чого втратити голову…
Та навіть до такого химерного життя можна призвичаїтися, якщо знайдеться наставниця, яка вчасно прийде на допомогу, — магиня Марта. Вони розгадуватимуть таємниці давніх манускриптів, і рятуватимуть від прокляття цілий народ. Романові доведеться приймати дуже складні рішення, адже маги теж закохуються і ревнують…
Також рекомендуємо:
Також рекомендуємо:
