Ми продовжуємо розпитувати письменників про їхні книжки, ставлення до творчості та пошук власного шляху. Сьогодні наш гість — автор кіберпанкового роману «Синтеза» Еліел Дрейк.
Ваша книжка «Синтеза» — це проєкт довжиною у 12 років. Чи не було спокуси за цей час покинути цей рукопис та почати новий? Що тримало так довго над роботою саме над цим текстом?
Насправді вже більше як 12, якщо враховувати останні редагування, і досі працюю над покращеннями. Самому не віриться. Хтось би сказав, що я просто ненормальний. Може, трохи воно так і є, але це можна пояснити й логічно.
Кажуть, мистецтво не завершують, його кидають. Мені хочеться, щоби роман, який я кидаю у світ, полетів, коли відпущу. Я намагався відпустити його не раз, і виявлялося, що ні я, ні книга не були до цього готові. Та й світ, мабуть, теж. Це чимось схоже на винайдення літака. Здається, немає сенсу будувати новий, поки цей не полетить.
Перше видання вийшло у 2017 р. і заледве пішло, не те, що би полетіти. Розійшлася тільки половина. Зате йому пощастило з подорожніми, хоч і авдиторія зібралася невелика. З’явилася віра, що варто ще трохи підрости — і все буде. Перезапуск, тепер Синтéза біжить. Часи лихі, але й роман подорослішав. До того ж, наш книжковий ринок звільнився від окупації. Увесь перший тираж перевидання майже розійшовся, думаємо вже про другий, тож виглядає так, ніби зліт нарешті починається. Зараз допродаються останні примірники, хоча реклами ніякої не ведемо. Працюю над електронкою з оновленою редакцією. Знову щось незвідане, відчувається розвиток, тому справа не набридає.
Сподіваюся, наступна ітерація буде вже фінальною, вийдемо на самоокупність, і можна буде планувати щось наступне. Дасть Бог, уже після перемоги України.
Наскільки сильно змінилася книжка з першого її видання?
Загалом сюжет практично не змінився, а ось виклад і деталі — дуже.
Видання 2017 року було більше схоже на невмілу чернетку, проєкт мрії, розписаний на серветці. Там майже не було діалогів, текст погано вичитали, ніяких ілюстрацій. Не кажучи вже про дизайн обкладинки і якість самого виробу.
З того часу Синтеза багато де побувала, нажила собі поціновувачів і критиків, та й я підтягнувся, як автор. Знайшлося видавництво, яке не побоялося взятися за такий шалений мікс жанрів. І нарешті з’явилися кошти на якісне видання — справа недешева.
Коли говорять про письмеників-фантастів, які є водночас віруючими людьми, то в масовій свідомості спливають швидше автори фентезі, такі як Клайв Льюїс, бо ж фентезі це про боротьбу Добра зі Злом. А от кіберпанкова реальність асоціюється зі світом, у якому зло перемогло, і надії майже немає. То чому ж ви обрали наукову фантастику, а не фентезі?
Дійсно, Клайв Льюїс — хороший приклад, напевно, ще більш відомий — Толкін, а до них були Джордж МакДональд, Льюїс Керролл та інші відомі християни, які розвинули фентезі, як жанр. З науковою фантастикою чомусь не так добре склалося. Хоча К. Льюїс, наприклад, також писав і в цьому жанрі. Я читав його Космічну трилогію, раджу перші дві частини.
Для мене сай-фай близького прицілу — це зручне поле для експериментів із реальністю. Майже всі технології в Синтезі — на межі вигадки й сучасної науки, тому роман так легко візуалізується. Читач стрибає в історію і його миттєво можна вести в пригоди чи роздуми. З фентезі так не вийде, тому що світ потрібно спочатку створити, а потім знайти читачів, які захочуть там поселитися. Це той ще квест у нашому тіктокнутому світі. Можна використовувати шматки чужих світів (типові раси, локації, магію, артефакти, тощо), але це швидко стає вторинним і нудним.
Чому обрав саме кіберпанк? Я б не сказав, що обирав його, і точно не обмежую себе цим жанром. Фанати Ґібсона й Діка, мабуть, назвали би мене самозванцем. Типові інгредієнти (хакери, кіборги, імплантати, корпорації, кримінал, повстання і подібне) тут є, але стиль та зміст орієнтовані (шок!) на тверезу голову.
Синтеза — це «лист із кінця світу», як його влучно охрестив Олег Сілін. Тому в цієї історії є глибший сенс, є душа, навіть дві, хоча доведеться трохи поблукати з ними, щоби їх зрозуміти. Роман можна частково назвати навіть пост-кіберпанком, бо тут світ безбожного прогресу досягає свого апогею — техногенного апокаліпсису. Виходить така собі деконструкція жанру в пошуках надії, яка там, дійсно, за замовчуванням не передбачається.
Я виріс на Біблії, енциклопедіях, Матриці та альтроку двохтисячних. Що ви ще чекали?
Коли вперше почали писати й що було поштовхом продовжувати це?
У класі шостому писав короткі детективні історії. Мотивували захоплені коліжанки. Потім внутрішній критик переміг, і я все знищив.
Знову взявся писати тільки на другому курсі коледжу, брат запропонував спробувати написати сценарій до коміксу. З коміксом не склалося, але ідея історії, яка в мене виникла, зачепила.
Далі духовні пошуки, коли десь рік намагався розібратися в питаннях віри, привели мене до того ж Клайва Льюїса, конкретно до його нехудожніх філософсько-релігійних книг. Я усвідомив, що є сенс жити й писати далі.
Досвід роботи в маркетингу допомагає в просуванні книжки?
Безумовно! Допомагає краще розуміти авдиторію і якісніше підходити до комунікації з нею. Без цього досвіду я навряд чи би потягнув розробити обкладинку, ілюстрації, дизайн верстки й тим паче сайт. Тільки без особливого бюджету й команди маштабуватися все-одно важко. Маркетинг і PR — насправді доволі марудна праця, не стільки про креатив, скільки про постійну побудову контактів і стабільне виробництво контенту.
Це дійсно окрема робота, на яку в мене, на жаль, дуже мало часу.
Продовжить речення: «Для мене письменство це…»
Безсонні ночі заради ідеально розкладених літер на папері, здатних створити в головах читачів нову реальність. Якщо це не духовна штука, то я не знаю, що є.
Як ви думаєте, мода на замилування злом та його виправдання в масовій літературі пройшла після зіткнення із суворою реальністю? Чи це стосується лише української літератури?
Важко окреслити, що таке те замилування злом, де воно свідоме, де ні, і наскільки сучасне людство сприймає суворість реальності.
Світ величезний, люди дуже різні. Хоча я вірю, що наша природа одна, і вона доволі зіпсована, тому схильність обманювати самих себе і прикипати серцем до зла є в кожному з нас. З іншого боку, каяття теж доступне для кожного.
Якщо говорити загалом про захоплення російською культурою, то на Заході, думаю, воно відійшло в маргінез. Дуже сумно, що такою ціною, але цивілізований світ нарешті втрачає ілюзії щодо росії.
Конкретніше не скажу, бо хоч я і автор, літературознавець із мене дуже слабенький. Даю місце експертам.
Наскільки герої книжки надійні оповідачі? І взагалі, звідки така форма розповіді?
Доволі надійні. Я не хотів обманювати читачів, навіть для якогось карколомного сюжетного повороту. Хоча, звісно, точки зору героїв обмежені і вони можуть чогось не знати. Допомагає, що їх двоє, тому оповідачі доповнюють один одного. Словом, ви не будете почуватися ошуканими. Ці хлопці не ідеальні, але чесні.
Навмисне я не запозичував форму в когось та, мабуть, надихався творами Даніеля Дефо (всі знають «Робінзона Крузо», а мені ще дуже зайшов «Щоденник чумного року»), а також фільмами типу «Я легенда».
Які письменники вас надихають?
За життя я більше читав нон-фікшн — про релігію, філософію, психологію. Крім уже названого Льюїса, у цій категорії найбільше надихають Джош МакДауелл, Джон Елдрідж, Джон Леннокс, Гарі Габермас, Віктор Франкл.
Серед авторів художньої літератури можу назвати класиків Герберта Веллса, Рея Бредбері та Айзека Азімова, сучасника — Блейка Крауча. З українських мені дуже сподобався Тарас Антипович. Найбільш незвичне, що читав, і мені сподобалося, — онлайн-роман «Чума Сьюзен» Ріка Крісхолма (Susan’s Plague, Rick Chrisholm). На скільки знаю, він досі існує тільки на Wattpad, автор приєднався туди в тому ж році, що й я, досяг певного успіху і пропав. Цікаво, що з ним тепер, книжка дійсно прикольна.
Про що буде наступна книжка?
Є певні ідеї щодо продовження, хоча оригінальний роман і так повноцінна історія.
Скажу обережно, щоби без спойлерів (та й раптом я потім усе це передумаю), — мене не покидають роздуми про долю людини-кіборга у світі, де стався технологічний колапс усього. А ще про нові ворогуючі цивілізації повстанців та Реків. Можливо, це вийде ще чистіший пост-кіберпанк, ніж Синтеза.
Але не загадую поки наперед. Я маю розкіш жити далеко та комфортно, а в Україні триває війна, і досі є багато на що донатити. Тому хоч власних ресурсів у мене небагато, відчуваю відповідальність допомагати, не можу вкидати все в книги.
Що ви можете порадити тим, хто лише починає писати.
Шукати адекватних критиків, якщо хочуть вчитися писати дійсно круто. Досліджувати глибші сенси, щоби могти в це круте письмо закласти вічну цінність. Все-таки, письменництво — це ремесло, праця, хоч і по-своєму приємна, тому доведеться працювати над своїми думками й текстом постійно.
Звісно, не обов’яково писати з метою видатися. Усі ці навички ще багато де можуть пригодитися в житті. Я би надихнув початківців не розчаровуватися, якщо не складається так, щоби одразу всі їхні письменницькі мрії здійснилися.
І звісно, читайте Зоряну фортецю та цікавтеся досвідом інших. З мого досвіду, спільнота молодих авторів у нас чудова (і початківців, і більш досвідчених), тому завжди можна отримати пораду та підтримку.
Пам’ятайте, що вони не одні. Успіхів!
2082 рік. Третя світова війна, розпочата між Сходом і Заходом, тьмяніє в тіні нової, досі небаченої пандемії. Синтéза, глобальна система безпеки, діє за планом — лише пришвидшує процес. Ні Авангард просвітників-науковців, ні єдиний релігійний фронт «За мир» не здатні зупинити катастрофу. Вони — теж її частина. Повстання гряде. Українець Клайв і канадець Рей потрапляють прямо в епіцентр цієї боротьби за майбутнє, за правду, за власні душі. Крізь їхні мемуари, сповнені пригод і глибоких роздумів, ми подорожуємо від дикої канадської Арктики до майже вимерлої Америки в пошуках надії, яку неможливо вбити.
