На початку лютого цього року у видавництві «Кондор» побачив світ роман «Терімен» авторства чернігівських письменників-фантастів Олени Терещенко та Олександра Білогури.
«Терімен» – це фентезі на основі українського та японського фольклору з елементами антиутопії. Хоча роман писався ще до повномасштабного вторгнення, підняті в ньому проблеми зараз набувають особливого звучання. Зокрема, проблема існування особистості в тоталітарному суспільстві, яке бореться з усім «інакшим».
Обидва співаввтори вже мають у своєму доробку по кілька виданих «сольних» книжок, але досвід спільної роботи – перший. Роман «Терімен» складається із листів, нотаток, щоденникових записів. Така форма розвитку сюжету була обрана для того, аби кожен із авторів міг зберегти особливості свого стилю і погляд на розвиток закріплених за ним персонажів. Хоча книга є цілісним полотном, але такий підхід дозволив уникнути творчих суперечок в процесі написання і дав можливість кожному розкритися повною мірою, – зазначають автори.
Українсько-японська тематика була обрана не випадково. По-перше, цей сетинг мало використовується вітчизняними фантастами, а по-друге обидва автори захоплюються культурою та традиціями Японії. Тому «умовно-Японія» та «умовно-Україна» і постали на сторінках твору. При всій відмінності наших культур, вони мають і дещо спільне. Зокрема, з давніх давен глибоко шанують і обожествляють природу.
Шлях від рукопису до книги не був легким. Угода з видавництвом «Кондор» була укладена наприкінці січня 2022 року, та всі плани сплутала війна. Але на початку лютого 2023 «Терімен» таки побачив світ.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент роману для ознайомлення.
Записи з щоденника Романа Маковія
2 червня 19… рік.
НовогеоргіївськДорогий щоденник… Вітаю нащадки…Ще один день в паскудному новому світі. Ура.
Уявлення не маю, кому ці записи можуть потрапити до рук, але тримати в собі все, що коїться в моєму житті, я більше не можу… Тож, мій терплячий читачу,краще одразу спали цю купу мотлоху і не витрачай свій час…прочитай і спалидо біса…
Мій друг Василь Чорний,царство йому небесне, колись порадив спробувати вести щоденник для того, щоб зібрати свої ламані думки докупи, казав, що ця писанина допоможе мені в самоорганізації,тому я…
“Відповідальність перед самим собою, найбільша відповідальність” – казав Василь,поки не прострелив собі від депресії макітру…Почну цей дурний щоденник з болючого: все нормальне життя пішло під три чорти. Не знаю як там зараз, коли це читають, але в моєму світі сталася колосальна катастрофа – другий потоп… Бог, Диявол, чи може якісь інші вищі сили вирішили познущатися над нашим світом і наслати несподівано повені, які перетворили нашу багатостраждальну планетку на купу островів…Хоча люди, які мають хоча би трохи сірої речовини прекрасно розуміють, що причиною цього пекла на землі стало втручання московитів та об’єднаних сил німців в екологію Антарктиди. Пошуки загадкової колиски цивілізацій, використання нових технологій на паровій тязі призвело до перетворення льодовиків в кашу і…хоча кому це все цікаво, в підручниках історії такого не буде…
Перенаселення, голод, брак робочих місць, побудова швидкими темпами водяних міст… справжній хаос, який давить на мою макітру… Чому так сталося? Де були Боги, яким так наполегливо всі моляться? Невже це наша кара?Не вмію закінчувати записи…Ще один день в клятому новому світі.
Записи з щоденника Романа Маковія
5 червня 19… рік.
Новогеоргіївськ
Ще один день в клятому новому світі.
Мій острів називається «Зміїним». Біс його знає чому,бо дупа на їжака схожа більше, ніж наш острів на змію. Острів входить до складу ООНА (Об’єднання островів нових Антів). Всі «сухі» слов’яни «брати» вирішили об’єднатися в нову структуру для зручного виживання… Хто в це повірить?
До чорта політику, я в ній ніколи не розбирався нормально, однак варто знати лише те, що владу в руках тримає зараз в основному церква.
Чому так? Ну, потоп, катастрофа, смерті… Як думаєте, кому довіриться більшість людей і хто залюбки цим скористається?Мабуть, вартосказати, хто я такий, танадатискупібіографічні відомості про свою скромну,цинічнуособу?
Я Роман Якович Маковій народився, виріс та існую надалі в місті Новогеоргіївську (саме так, в честь того самого святого, який заколов змія). Мені 26 років, працюю викладачем з вивчення міфології та окультних практик в університеті Святого Георгія. Маю сестру Аду (16-ти років.), яка осліпла, коли їй було 10. Батьки загинули в потопі.Батько був військовим, а мама лікарем…
Тепер все по черзі…Навіщо я це все пишу? Відчуваю себе навіженим, який говорить зі стіною, Господи, що ти робиш зі мною?Потоп не єдина наша проблема… Купа магічних істот, різних химер активно почали з’являтися в нашому житті через потоп.
Порушення клімату та екосистем змусило міфологічних істот явити себе людям. Якщо до цього ми мали лише поодинокі зустрічі з бестіями, то тепер нам доводиться ділити активно територію з тими, кому вдавалося ховатися від людського ока. Вони теж хочуть вижити, як і люди.
Церква не могла терпіти такого живого підтвердження язичницьких вірувань, тому активно почала створювати кафедри та підрозділи для вивчення химер та способів їх подальшої ліквідації на території ООНА. Був створений трактат «Серп», куди записувалися істоти за рівнем небезпеки. Трактат кожен рік оновлюється. Все живе,потойбічне, химерне, магічне, окультне, диявольськещо відходить від норми підлягає знищенню на місці, а потім подальшому дослідженню, виняток становлять лише ті істоти, яких можливо дослідити в живому стані, але і їх потім страчують…Божевілля, мій мозок не витримує такої реальності, він відмовляється вірити в цей кошмар, я чекаю, коли просто прокинусь…На інших об’єднаних островах все більш гуманно, але наша влада відмовляється від цивілізаційної позиції, постійно наголошує на тому, що «Кожна гадина, змій, усіляка потвора має бути знищена вогнем і мечем».
Ще один день в клятому новому світі.
Записи з щоденника Романа Маковія
12 червня 19… рік.
Новогеоргіївськ
Ще один день в клятому новому світі.На кілька днів я покинув цей щоденник, алете, що зі мною сталося сьогодні, змусило мене повернутися до нотаток, бо тільки написання мемуарів допомагає приборкати кашу в моїй макітрі…
Кляте життя, бісові люди, чому нас всіх не втопило однією хвилею ? краще вже вода в легенях, ніж те лайно, що відбувається зараз в душі.
Як я казав, працюю в університеті Святого Георгія, викладачем. В університеті є кафедра, яка відповідає за цілий відділ досліджень всього магічного та химерного (артефакти, гримуари і тому подібне),куди я маю доступ завдяки клопотанням мого наставника та колеги – Івана Підкови.Так, як би ще такий шмаркач як я отримав би доступ до таких секретів…
Насправді , чхав я на науковий інтерес, плював на патріотизм та віру. Я тут заради сестри. Я сподіваюсь, що в мої руки потрапить магічна штуковина, за допомогою якої я зможу повернути Аді зір.Який я наївний ідіот… який нікчемний… Коли людина у відчаї, вона готова вірити у будь-яке спасіння…Мені чхати, що ви думаєте про мене та мої думки,спаліть це, не читайте, я пишу це для себе. Тож ідіть всі під три чорти, кому щось не подобається…я не просив це читати.
[сторінка пошкоджена чорнильними плямами]… птах був мертвий.
Ще один день в клятому новому світі.
Лист 1.
Новогеоргіївське поштове відділення №3
12 червня 19… рік.
Адреса та індекс відправника
Роман Якович Маковій
вул. Надії 6, будинок 7.
М. Новогеоргіївськ
78377Адреса та індекс одержувачаШановна пані Аяме, Вас турбує Роман Маковій, ми з Вами минулого року мали можливість приємно поспілкуватися на міжнародній конференції молодих науковців, присвяченій захисту водяних магічних істот, яких на жаль масово знищує уряд моєї країни. Пам’ятаєте мене? На мені була тоді ще фіолетова кумедна краватка. Під час фуршету Ви помітили, як я крутив в руках ляльку-мотанку, яку зробила мені на удачу моя осліпла сестра, і поцікавились, що це за річ. Я здивувався як добре Ви володієте моєю рідною мовою, і ми почали з Вами говорити про те, що традиція ляльок-мотанок схожа чимось на традицію Вашої нації в пошиті фігурок-терімен. На прощання Ви дали мені свою адресу на випадок, якщо в мене з’являться питання пов’язані з вашими традиціями і культурою.
Ajame Shimidzu
4-1-1 Kamikodanaka
Kitashima-ken
JAMATO
Ще раз перепрошую за своє нахабство, однак потребую Вашої консультації. Навіть не знаю з чого почати, а часу дуже мало, тож висловлюсь стисло й по суті. В університеті, де я працюю, я закріплений додатково ще за відділом вивчення артефактів та різних магічних, або гіпотетично магічних, речей. Поряд з моїм відділом, було ще створено відділ з вивчення надприродних зоологічних феноменів. До чого це я? Днями до сусіднього відділу привезли дивну істоту для подальшого вивчення та класифікації згідно трактату «Серп». Трактату, який Ви засуджуєте, як і більшість світових науковців. Здавалося б, до чого тут моя спеціальність? Істота перебувала в дивній клітці з ієрогліфами, тож мене покликали дослідити матеріал клітки та віднайти міфологічну приналежність цієї бестії. Але, коли я прийшов оглянути клітку, істота вже була мертва. Мій наставник, який завідує цим відділом, сказав, що один із молодих лаборантів не розрахував правильну дозу снодійного, що й стало причиною смерті. Істота була птахом, схожим на чаплю. Тіло вкрите біло-синім пір’ям, яке, як сказав мій наставник, мало здатність світитися, однак цей момент вони не встигли з’ясувати, планують це зробити після розтину. Але для початку мають дочекатися спеціаліста зі столиці, бо раніше такої істоти ніхто в наших околицях не бачив. Це все що мені відомо про пернатого бідолаху, але я мав виконати свою роботу. Коли я прийшов оглянути клітку, то молодий лаборант, вочевидь той самий, що і вбив пташку, навіть не витяг її тіло з клітки, бо бачте не було розпорядження. Все довелося робити самотужки. Для початку я накреслив собі до записника символи (свої начерки я додаю до листа), а потім, пересиливши відразу до мертвої плоті, витяг птаха з клітки. І що Ви думаєте? В дзьобі я помітив яйце… Пані Аяме, я навіть не знаю, чим я керувався в ту секунду, але чомусь я інстинктивно, мов навіжений, вийняв з дзьоба мертвого птаха це яйце й сховав тремтячою рукою в кишеню. Закінчив огляд клітки, окреслив останні символи до записника і покинув той клятий університет зі швидкістю вітру. Я відчував себе одержимим або злодієм, який вкрав дорогоцінну річ. Щоб Ви розуміли, я навіть забув зняти свого білого лабораторного халата, за що зловив багацько здивованих поглядів у свій бік, поки подолав шлях з університету додому. Далі все склалося ще дивніше. Коли я опинився нарешті в рідному гніздечку і присів в своє улюблене крісло, щоб перевести дух, моя сестра, яка добре вміла відчувати та розуміти людей і без можливості їх бачити, злякалася мого стану. Я лише мовчки вручив їй в руки яйце, ніби відрікшись від нього, і сказав, що це невеличкий подарунок, може вона захоче щось з нього зготувати, чи зробити якийсь виріб. В той момент я взагалі не розумів логіку своєї поведінки. Я був тверезим, пані Аяме, чесно, все це звучить як справжнє божевілля, але я кажу, як все було в той день. І коли я вже почав приходити до тями, Ада сказала мені, що це яйце живе і ми не можемо його вбити, бо вона відчуває, що ця істота потребує допомоги. Мене кинуло в холодний піт, я хотів вирвати у неї те яйце і викинути його у вікно, щоб воно розбилося, або втопилося, бо відчув, що це нам принесе купу проблем. Однак сліпі очі сестри, які дивилися мені в саму душу, та її ласкава посмішка змусили мене остаточно заспокоїти свій норов і придумати, як це створіння, ким би воно не було, врятувати. І я почав думати. Так як символи на клітці мені нагадали ієрогліфи Вашого народу, то я вирішив негайно написати Вам листа. Пані, Аяме, я справді не знаю, кому я можу довіритися, у кого спитати поради, тож щиро потребую інформації від Вас. Що означають ці символи на клітці, що це за істота, як її врятувати, та що мені робити? Прошу, не подумайте, що я втратив здоровий глузд, бо я вже і сам не знаю, в що мені вірити.
Щиро Ваш, Роман Маковій.
Зі щоденника Аяме Сімідзу
м. Кітасіма, Ямато
5 листопада 19… року
Я й досі задаюся питанням: що змушує мене їхати до тієї варварської країни? Адже я не можу назвати собі жодного вагомого аргументу на користь цієї подорожі, натомість безліч аргументів «проти» лежать просто на поверхні. Виснажлива дорога (враховуючи те, що мене починає нудити, як тільки я ступаю на палубу корабля, кількаденна морська подорож видається справжнім божевіллям), вкрай напружені відносини між Імперією Ямато та ООНА (після закінчення війни минуло заледве три роки). І найголовніше: про що можна говорити із цими новітніми варварами, які, немов скажені фанатики, влаштували справжнє полювання на ні в чому невинних істот тільки тому, що вони не вписуються в намальовану цими людьми картину світу.
Фудо Ісікава, ректор Жіночого медичного коледжу, де я маю честь викладати, дізнавшись про мій намір відвідати з’їзд молодих учених в Новогеоргіївську, був трохи збентежений. «Скажіть, Аяме-сан, ви вповні усвідомлюєте, навіщо вам ця ризикована поїздка?» – запитав він мене. «Гадаю, що так, сенсею», – відповіла я. І збрехала. Бо насправді мої уявлення про ООНА й тамтешніх жителів обмежувалися недовгим, хоч і яскравим спілкуванням із пораненим антським офіцером. Наприкінці війни я працювала сестрою милосердя в госпіталі для полонених. Того офіцера звали Андрієм, він, незважаючи на своє становище, тримався з достоїнством, спілкувався підкреслено ввічливо й, виявляв неабиякий інтерес до наших традицій. Я вже тоді почала займатися вивченням йокай, тож він охоче слухав мої розповіді про цих дивовижних істот. Він встиг непогано оволодіти нашою мовою, а я попросила його навчити мене антської. З його слів, я була дуже здібною ученицею. Вивченням мови наше спілкування не обмежилося, можливо, колись я ще напишу про це. У всякому разі, можу сказати, що ті місяці, що ми провели разом, виявилися досить приємними, хоча ані час, ані місце тоді не схиляли до романтичних настроїв.
Коли стало зрозуміло, що імператорські війська перемагають, полонених перевели ближче до кордону, аби було зручніше після отримання компенсації за їхнє утримання та лікування, переправити на батьківщину. Не знаю, чи погодилася б я, якби Андрій запропонував їхати з ним, але він не запропонував. Прощання вийшло зіжмаканим і квапливим, але це, можливо, й на краще.
Тож знання мови – єдине, що лишилося на згадку від того нетривалого знайомства. Ну, що ж, незабаром матиму можливість перевірити, чи справді моя антська настільки досконала, аби бути зрозумілою тим, для кого є рідною.
І ось тепер, коли я за кілька хвилин маю вирушити в порт, щоб сісти на пароплав, я знову й знову задаюся питанням: «Навіщо це мені?». І не знаходжу відповіді. Якщо це мій Шлях, то я маю слідувати ним, куди б він мене не привів.
15 листопада 19.. року
Напередодні конференції учасникам роздали віддруковані програми і, судячи із заявлених тем доповідей, ключовим питанням мав стати захист водяних магічних істот. Але вже незабаром стало зрозуміло, що весь цей з’їзд – лише спроба влади ООНА замилити очі іноземним науковцям. Коли на трибуну піднявся ректор університету Святого Георгія і почав розводитися про велике значення трактату «Серп» для вивчення магічних істот, тільки правила етикету не дозволили мені встати й залишити залу. Адже всі тверезомислячі люди розуміють, що цей так званий трактат – абсурдне творіння варварського розуму – спрямований не на вивчення й збереження, а на знищення рідкісних істот. Переважну більшість учасників з’їзду складали антські науковці, тож теми доповідей здебільшого крутилися навколо дослідження якихось викопних решток давно вимерлих створінь, які мешкали на цих землях ще до того, як вони перетворилися на купу островів, подібних до островів Ямато.
«За будовою тіла водяник був подібний до гігантської жаби», – невпевнено белькотів худорлявий молодик в окулярах, судомно стискаючи в руках папірці з доповіддю. За його спиною на стіні асистент розвішував малозрозумілі й не дуже грамотні схеми, які, судячи з усього, мали демонструвати будову внутрішніх органів вищезазначеної викопної істоти.
У такому ж дусі була наступна доповідь про фаляронів – напівлюдей, напівриб. Зі слів доповідача, ці істоти також вимерли, але були докладно описані та класифіковані старанними антськими науковцями й включені до трактату «Серп».
«Судячи з усього, живих водяних йокай тут більше не залишилося, – подумала я, спостерігаючи як на трибуну піднімається черговий доповідач. – Тих, які не встигли вчасно вимерти самі, успішно знищують нинішні горе-дослідники».
– Вітаю, шановне панство! Мене звати Роман Маковій і тема моєї доповіді «Досвід спостереження болотяних вогнів у природних умовах».
А оце вже щось цікаве, принаймні не про викопні рештки. Доповідачу було на вигляд років 25, тримався він дуже зосереджено і серйозно, немов вийшов не на трибуну, а на поєдинок. Вдягнений зі смаком, навіть вишукано. Мою увагу одразу привернула краватка кольору гліцинії – люблю цей колір.
Доповідь стосувалася маловивченого феномену, щодо походження якого науковці й досі не можуть дійти єдиного висновку. Свого часу я теж приділила увагу дослідженню цих істот (чи не-істот?), яких у нас називають «хітодама».
– Завершуючи свою доповідь, хотів би наголосити, що досі маловивченою залишається причина появи блукаючих вогнів переважно на болотах, – говорив доповідач. – Однак, мені вдалося зібрати дані, що свідчать про їхню появу в інших місцях. Зокрема…
– А чи не вважаєте ви, юначе, що доповідь про бісівських істот в такому контексті є неприпустимою на поважному науковому зібранні? – із першого ряду підвівся опасистий чоловік у чорному одязі.
Ця репліка викликала в залі хвилю обурення, подекуди залунали незадоволені вигуки, переважно, звісно, від іноземних науковців. Прагнучи зам’яти незручну ситуацію, ректор піднявся на трибуну й оголосив про перерву. Усіх учасників конференції люб’язно запросили на фуршет.
Глобальна катастрофа докорінно змінила життя людства й випустила зі сховків істот, які раніше вважалися лише персонажами легенд. Люди змушені боротися з ними за територію. Але чи завжди той, хто не схожий на тебе, є ворогом? І що відрізняє людину від «не-людини»? Молодий науковець, який вивчає магічні артефакти, аби знайти рецепт ліків для незрячої сестри… Лікарка-ветеринар, що вміє доглядати за потойбічними створіннями… Офіцер зі зламаною долею, який полює на чудовиськ… І чарівна чапля-аосагібі з далеких островів Ямато. Кажуть, що цей птах приносить удачу тому, хто ним володіє. Але чи завжди удача набуває саме таких форм, як ми очікуємо?
