Коли захисників Донецького аеропорту в 2014 році назвали «кіборгами», це слово вже давно було в ужитку. Кіборги доти існували в фантастиці – сильні, витривалі, безстрашні, і часто дуже небезпечні напівлюди, напівмашини. Можна швидко згадати Робокопа, Кіборга з коміксів DC, борґів з «Зоряного шляху» чи кіберлюдей з «Доктора Хто». Але ким були кіборги в українських фантастів?
Термін «кіборг» (cyborg) утворили від «кібернетичний організм» американські інженер Манфред Є. Клайнз і психолог Натан С. Клайн в 1960 році. Як вони вважали, при освоєнні космосу людині належить замінити ненадійні вразливі органи кібернетичними протезами. Тільки тоді космонавти зможуть без шкоди собі витримувати перевантаження, космічне випромінювання чи тривалу невагомість. Відтоді слово «кіборг» впевнено закріпилося в фантастиці, хоча напівлюдей, напівмашин описували задовго до цього. Ще Едґар По в 1843 році в оповіданні «Чоловік, якого було розтрачено» описав людину, котру протези не лише зробили знову повносправною – навіть гарнішою за решту. До цієї теми звертався Жан де ля Ір, придумавши в 1911 році героя Нікталопа, що мав штучне серце та здатні бачити в темряві очі.
Але саме фантастика 1960-70-х поставила ідею Клайза та Клайна на конвеєр, адже тривала космічна гонка між СРСР і США. Тоді здавалося, що високий темп розвитку космонавтики триватиме нескінченно. 1957 – перший штучний супутник, 1961 – людина в космосі, 1969 – на Місяці. Отже, за десяток років людина ступить на Марс, а до 2000 напевне полетить до інших зірок. А там і знадобляться кіборги.
Не оминула тема кіборгів і українську фантастику від радянської й до сьогодення. На кількох прикладах розгляньмо хто вони, українські кіборги.
Жив такий призабутий український письменник Ігор Росоховатський, у якого тема кіборгів не лише була провідною, а він навіть вигадав власний термін на їхнє позначення – сигом чи синтегомо – синтетична людина. Вперше сигоми з'явилися в його оповіданні «Смертні та безсмертні» (1960) як люди, чиї тіла замінено на синтетичні. Це не кіборги в сенсі людей із протезами, радше люди з удосконаленою біохімією, витривалі, як машини, здатні жити у вакуумі, літати, впливати на розум, включати пристрої до власного тіла. Письменник не раз порушував тему: як звичайні люди ставитимуться до істоти, що нагадує їх, але перевершує? Як до наставника, як до тирана, чи як до джина, що повинен виконувати забаганки? В сигомах письменник вбачав необхідний наступний етап розвитку, людину, домом якій слугує будь-яке середовище, про що й говорить відкрито персонаж оповідання «Гість» (1976). Воно, до речі, було екранізоване на студії Довженка під назвою «Під сузір'ям Близнюків» (1979). Але така істота водночас лякає. Як безсмертний кіборг, що не відчуває страху та болю, оцінить людські страждання? Звичайний астронавт дорікає йому в «Стрибнути вище себе» (1968): «Але ти не зрозумієш цього, сигом. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба бути нею».
Цікаво, що твори про сигомів перевидавалися доволі довго. Навіть у 1995 в Києві виходила збірка про них «Вариант ИД», щоправда, російською мовою. Але сигоми швидко були забуті. Чому так сталося? Мабуть тому, що в упізнаваній радянській реальності творів Росоховатського такі істоти були геть чужі. По-перше, це диво від науки, що виникло ніби саме по собі. Поява сигомів виглядала чимось ненормальним і потім брати Стругацькі чи Іван Єфремов, коли згадувати кіборгів, називали їх потворами. Можливо, сигоми могли б покласти початок українській супергероїці ще тоді. Та сама ідея надлюдини, що живе поряд з пересічним населенням не схвалювалася радянською ідеологією. Сигоми не могли жити поряд зі звичайними людьми, бо складали б собою окремий клас, а отже узаконювали поділ на «чернь» і «аристократію», експлуататорів і експлуатованих (причому експлуатовані частіше сигоми). Належало або всіх зробити сигомами, або заслати їх подалі – в космос, до іншого світу чи ще абикуди. Але так історії втрачали зв’язок з повсякденністю, тому тривали доти, доки їх підтримував автор, для чого йому, мабуть, довелося докласти чималих зусиль.
Космічна гонка закінчилася в 1975 умовним миром, коли відбулося стикування кораблів «Союз» і «Аполлон». На перший план вийшло справжнє підґрунтя космічної гонки – Холодна війна. На ній польоти людей до інших планет стали фантазією, надто дорогою, щоб всерйоз нею займатися. За інерцією ті ж сигоми ще трималися в літературі (останній твір вийшов аж у 1996!), та кіборг дедалі частіше поставав чудовиськом. Якщо не ворогом, то точно тим, чого слід побоюватись. Світ електронних технологій став нормою і на заміну чудовиськам напівлюдям, напівзвірам, прийшли напівлюди, напівмашини.
Тема кіборгів завжди розвивалася з огляду на тему каліцтва. Залежно від епохи, отриманого внаслідок нещасного випадку чи війни. Люди природно бояться чужих каліцтв. Ми перейшли до життя в переважно штучному середовищі не так давно. Більшість свого існування людство провело серед природи, де каліцтво – або ознака хвороби, або зіткнення з дикими тваринами чи ворогами. Іноді це ознака мужності. Та сам капітан Небреха пера Юрія Ячейкіна ходив на штучній нозі! Але і мужність не буває без небезпеки. Не спроста міфічна нечиста сила часто кульгає, Баба-Яга має кістяну ногу, а мавка не має спини. Каліцтво – перша ознака іншості, ознака істоти, що живе не так, як ми. Кіcтяна нога чи залізна – не так важливо. В усякому разі, вона належить істоті з іншого світу, буквально чи метафорично; світу, де щось «неправильно», а тому непередбачувано й загрозливо.
Після Першої світової війни протези перестали бути дивовижею. І разом з тим стали символом проникнення того іншого світу в наш, звичайний. У 1920-30-і численні жанри фантастики й жахів постали такими, як ми їх знаємо тепер, саме тому, що страху треба було якось позбутися, принаймні оформити його, бодай назвати. Друга світова засвідчила, що цього було замало. Страх багато в чому спонукав як Німеччину, так і СРСР готуватися до наступної війни. Світовий сіонізм чи капіталісти-імперіалісти були тільки оболонкою для страху від нерозуміння світу, який змінювався надто швидко, не вкладався в правила та ідеології. Після війни повсюдне проникнення електроніки зробило кіборга також обличчям двох страхів: перед технологією і перед наступною війною.
Кіборг спонукав з одного боку задуматися – чи зможуть штучна рука, нога, око сповна замінити скаліченому солдату втрачені частини тіла? Чи сприйматимуть його навколишні як рівного собі? А якщо кіборг виявиться витривалішим, сильнішим, кмітливішим? Якою буде людина, що напевне вбивала на фронті, повернувшись до мирного суспільства? Не дивно, що тема кіборгів наповнила фантастику 1960-80-х, породивши, наприклад, Камен Райдерів – японських кіборгів, які не раз боролися проти собі подібних ворогів, підозріло схожих на самих японців воєнних часів. Кіберпанк неодноразово змалював як ветерани опиняються непотрібними в мирному житті, тому йдуть у найманці чи бандити. Ці проблеми лишаються нерозв'язані і не в останню чергу тому, що попри заклики до «diversity» загал боїться «не таких, як усі».
Втім, кіборги-військові ще не поспішали тоді займати місце в українській фантастиці. Оповідання «Листи з пекла» (1981) Віктора Савченка пропонує традиційніший і м'якший погляд на людино-машину. Вже самою назвою воно налаштовує на щось похмуре. Ми звикли до метафор і на думку спадає, що це буде лист про війну чи сімейну колотнечу. Але тут пекло майже що в первісному значенні, релігійному. Принаймні, спершу так здається. Оповідач Василь отримує листа, підписаного його дідом, який помер два роки тому. Лист починається загадково та моторошно: «...Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо... Тут дуже жарко — температура сягає 280°С, але ми терпимо...». Містика? Утім, розслідування приводить Василя до програми перетворення людей на кіборгів, яких оголошують померлими і відправляють тераформувати Венеру. І дід Карпо здобув життя після смерті саме в такій формі, не втративши нічого людського. Тим паче, що в нього був стимул піти хоч в це «пекло», бо онук виявився гідний свого предка.
Окремо належить згадати кіберів. На відміну від сигомів і кіборгів, вони ніколи не були такими людьми, як ми. Це людиноподібні роботи, часто людиноподібні на стільки, що їх годі відрізнити зовні від живих. Особливо вони полюбилися Олександрові Тесленку. В оповіданні «Дьондюранг» (1976) кібер розмірковує, що «Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле». А в його ж «Прийду завтра» (1985) біокібер Ферар замислюється над старістю, ображається на молодь, яка не оцінює його належно, і заявляє, що здатен «дещо нетрадиційно відстояти свої права на існування», як на робота. В «Посмішці кібера» (1987) «так уміли посміхатися тільки біокібери». Кібери тут, парадоксально, хоча й не були людьми, ближчі до нас, ніж сигоми. Лише трохи кращі за нас, та й то не у всьому, зате в них чітко видно де належить стати кращими нам: бути щирішими, чеснішими, доброзичливішими.
Водночас кібер-лікар Ропс у «Помилці Ропса» (1983) Сергія Кургузова ставить хибний діагноз цілком здоровій людині. До речі, на малюнку в книзі він класична «бляшанка». Незвичайний варіант знаходимо в Володимира Зайця у «Важких тінях» (1991, видано російською), де на біокіберів з метою прогресорства таємно замінюють жителів іншої планети. Несподівано кіборгом називав робота Олег Покальчук в оповіданні «Втрата» (1981), де дівчина-робот тікає з полігону через вплив сонячного спалаху.
У 1990-і вистачало кіборгів зарубіжних. Термінатор (біологічна частина якого мізерна і навіть не необхідна) став утіленням згубного прогресу та метафорою світового тероризму, що тільки зароджувався після терактів 1983 у Бейруті. Епоха повсюдного інтернету була в нас іще попереду, та в 2001 в телевізорах по Україні з’явилися борґи разом із «Наступним поколінням» «Зоряного шляху», знаменуючи собою новий страх – бути поглиненими натовпом, стати залежними від думки загалу в світі, де всі можуть усе про вас дізнатися.
Комп’ютери тільки з’являлися, до інтернет-соцмереж було ще далеко, але на арену вийшли українські відеоігри. Кіборги є типовими ворогами в Doom-подібній «Chasm: The Rift» (1997). У «FireStarter» (2003), спробі створити український аналог «Quake III»/»Unreal Tournament 2003», є кіборг-гладіатор, у «Вівісектор» (2005), фантазії на тему «Острова доктора Моро», лиходій створює армію тварин-кіборгів. У «You Are Empty» (2006) можна зустріти недоладних (але вельми небезпечних) радянських кіборгів. Але тут було наслідування, бажання догодити зарубіжним покупцям, а оригінальні бачення кіборгів повернулися в українську фантастику не так давно.
Особливо слід звернути увагу на «Бот» (2012) Макса Кідрука. Зараз буде незвичайне порівняння, та боти – діти-солдати, чий мозок доповнено платами з нанороботів, розвивають доволі давню ідею. Олесь Бердник вважав, що людина вже сама по собі має все необхідне для подорожей в космосі чи вічної молодості й телепатії. Справа лише в тому, щоб правильно мислити. А якщо вона також має все, щоб стати досконалим убивцею без самосвідомості та минулого, що знає тільки «ми» та своє завдання, котре може виконати будь-якими підручними засобами? До того ж, Кідрукові боти формували з допомогою безпровідних технологій в своєму мозку… соцмережу. Згадаймо «ботоферми», що пишуть фейки та антидержавні коментарі. Не така вже й фантастика, чи не так? Кідрук створив кіборгів, яких водночас жаль і які добіса страшні саме тому, що машинного в них зовсім мало. Можливо, не більше, ніж у вашого опонента в інтернет-суперечці, що тримає всю свою машинну частину в руках – у смартфоні.
А ось в оповіданні «Я, кіборг» (2013) Валерія Верховського кіборги варті тільки співчуття. Один «відморозив собі все, що тільки можна», бо не прочитав умови контракту, а другий – жінка-вбивця, що носить атомні бомби в грудних імплантах. І хоча вони напівлюди, тутешнє «Кіборг не має права зашкодити людині» куди песимістичніше Азімового «Робот не може нашкодити людині». Тож не диво, що обоє кіборгів відчувають себе повноцінними тільки в світі ілюзій. Цілком утилітарні кіборги і в романі «Гніздо» (2013) Володимира Єшкілєва. Різних модифікацій, але в цілому типова бойова одиниця чи медична машина; швидше рідкісна тепер альтеративна назва роботів.
У кіборгах зіткнулися мрії про світле майбутнє та сувора сучасність. Вони завжди втілюють собою крайнощі, постають або як завідомо гірші фізично чи морально, або недосяжно кращі. Між тим, усі ми вже кіборги. Лише наші додаткові очі – це камери смартфонів, а залізні ноги – колеса автомобілів. Замість інтегрувати машини до власного тіла, ми переносимо фунції тіла на машини зовні.
Українські люди-машини, кіборги, кібери, сигоми, змінювалися в міру того, як змінювався світ. Як і раніше, вони втілюють собою найкраще і найгірше, чого ми чекаємо від інших людей. І не тільки «решти», а принципово Інших, на прикладі яких ми могли б чимало навчитися, якщо подолаємо свої страхи. Фантастика точно має як цьому посприяти.
Тепер, коли космічні технології знову роблять ривок (і не в останню чергу завдяки українським розробкам), наша фантастика має нагоду показати світові нових напівлюдей, напівмашин. Можливо, прийшов час вигадати їм нову назву, коли «кіборги» вже стали цілком реальними бійцями АТО. А історія фантастичних кіборгів продовжується.
