Зазвичай розповідь про пошук життя за межами Землі починають з парадоксу Фермі. Однак для того, аби зрозуміти, чому ж просте по суті питання є таким складним для хоча б приблизної відповіді на нього треба почати з Джордано Бруно. Джордано Бруно був філософом 16 століття і зазвичай його зображують як мученика науки, який загинув від рук мракобісів.
Позаземне життя як ненаукова теорія
Роботи Бруно дійсно містять багато цікавих ідей, які відповідали найсучаснішим на той момент уявленням про будову Всесвіту, а то і випереджали їх. Проте поєднувалися вони при цьому із абсолютно ненауковим містицизмом і десь на стику наукового та антинаукового і знаходяться висловлена Бруно ідея, що біля інших зірок є планети і на них живуть «інші люди».
Тут варто зазначити, що вже у часи Бруно ідея множинності населених світів не була новою. Її неодноразово висловлювали ще з часів античності. Бруно був особливим тим, що свої думки він висловив саме у той момент, коли у Європі остаточно сформувався науковий метод і з’явилася коперніканська модель всесвіту, яку можна було дуже вдало поєднати із ідеєю того, що десь за межами Землі існують населені світи.
Справа у тому, що усі ідеї життя за межами Землі якщо і мали якесь відношення до науки, то це була наука теологія. Люди, що мислили раціонально просто не бачили місця, де могли б розташовуватися ті «інші світи». Поки в центрі Всесвіту була Земля, а не Сонце, ідея, що десь є інші планети, населені розумними істотами була ненауковою. Вже в ті часи науковці в принципі розуміли, що твердження, не підкріплене спостереженнями із реальністю не дуже і дружить.
Де знаходяться інші світи?
Аж тут з’являється ідея Коперніка, яка і сама по собі не сказати, щоб б у вчених не викликала захвату, адже на той момент запитань до неї було більше, ніж вона давала відповідей. Справа у тому, що поняття про фізичні сили і, зокрема, про силу тяжіння наприкінці 16 століття, коли жив Бруно ще не було. Небесні тіла переважно так і лишалися чимось, природу чого люди не розуміли і ледве-ледве могли спрогнозувати рух.
І ідея, що зірки є далекими сонцями і біля них є населені планети була логічною… але знову ж таки принципово не піддавалася перевірці. А невідомо що, що знаходиться невідомо де наука в принципі не досліджує.
Тож, на момент смерті Бруно на вогнищі ідея множинності світів так і лишалася темою скоріше сектантів та мрійників, а не вчених. При цьому варто сказати, що власне у культурі вона була більш ніж достатньо представлена: від Іггдрасіллю зі скандинавських саг, на гілках якого розміщувался світи та японської казки про місячну принцесу Кагую до Сірано де Бержерака з його місячними людьми, сюжети про інші світи буквально пронизують людську культуру.
Науковий шлях до простого запитання
Насправді у 16-19 століттях саме наука залишалася найбільш послідовним послідовником позаземного життя, аж до того, що вчені це питання навіть не намагалися обговорювати. Те, що у 17 столітті роботами Ньютона та Кеплера вдалося довести, що планети підкоряються тим самим правилам, що і камінь, що падає на Землю справі не дуже і допомогло. Що з того, що ми знаємо, що планети не вогні, запалені богами, а фізичні тіла, зовсім не випливає, що ми щось можемо сказати про них ще. Справа у тому, що якоїсь загальної теорії хімічних речовин у найближче століття після смерті Джордано Бруно теж не існувало. Тим більше, не існувало способу дізнатися щось про хімічний склад небесних тіл. Ще півтора століття після Ньютона вчені всіх охочих запитати про позаземне життя посилали до філософів.
Що значно гірше – не існувало розуміння того, що собою являє життя, які сили його підтримують і якими процесами воно викликане. Ще на початку 19 століття Творець усього Живого активно зустрічався у працях біологів. Тож, які замисли цього Творця можна перевірити спостереженням зірок залишалося питанням, яким науковці осаджували занадто настирливих шукачів позаземного життя. Але 19 століття принесло одразу кілька наукових відкриттів, які просунули питання позаземного життя ближче до реальної науки.
По перше, у 1859 році Кірхгоф та Бунзен по суті винайшли спектральний аналіз – спосіб визначення хімічного складу об’єктів по спектру їх випромінення. По друге, 10 років потому була створена періодична система хімічних елементів як міцний фундамент, який дав змогу описати усі можливі хімічні речовини як на Землі, так і в Космосі. По третє, у 1820-1860 роках бурхливо розвивалася органічна хімія, внаслідок чого залишилися у минулому уявлення про якусь особливу хімічну природу усієї живої речовини. По-четверте, того ж таки 1859 року Чарльз Дарвін опублікував теорію еволюції, чим дав можливість робити подібні побудови і до інших планет.
Неопізнані літальні об’єкти
У результаті наприкінці 19 століття у вчених вперше виявилося достатньо теоретичних знань для того, аби хоча б взагалі замислитися про існування позаземного життя. Однак вчені, пам’ятаючи про століття беззмістовності питань про позаземне життя, навіть теоретичні викладки робити не спішили. Тим більше, що перевірити ці припущення все одно було неможливо.
І лише дивак-аматор Костянтин Ціолоковський та знаменитий у і часи популяризатор астрономії Каміль Фламмаріон насмілилися на зламі століть вперше опублікувати щось, що в плані пояснення можливості існування позаземного життя більше спиралося на науку, а не на фантазію. Але його припущення так і лишилися маргінальними.
Але у масовій культурі, що саме народжувалася, тема позаземних цивілізацій звучала все голосніше. Численні твори наукової фантастики створювали надзвичайно докладні і яскраві образи життя на інших планетах. І образи ці все сильніше впливали на масову свідомість. Треба згадати, що 30-50 роки 20 століття – це не тільки золота доба наукової фантастики, але і бурхливе освоєння повітряного простору. У небо здіймалося все більше людей на, інколи, досить дивних літальних апаратах. І звичайно, що люди почали бачити у небі багато чого дивного. І пов’язувати це дивне із позаземними цивілізаціями.
Питання, задане у кафетерії
Саме на кінець 1940-х років припадає перша хвиля повідомлень про літаючі тарілки. І ось саме на хвилі усього цього і з’являється знамените висловлювання фізика Енріко Фермі, яке за деякий час почнуть називати Парадоксом Фермі. Важливо сказати, що сам Фермі, фізик-ядерник, один із батьків американської атомної бомби ні до того, ні після, ніякими позаземними цивілізаціями не цікавився. Просто якось у одному університетському кафетерії, де збиралися фізики, мова жартома зайшла про інопланетян, які можуть відвідувати нашу планету.
І Фермі видав достатньо розлогу тираду про те, що якщо інопланетяни існують, то чому немає ані їхніх космічних кораблів, які можна було представити широкому загалу, ані радіосигналів, ані якихось ще матеріальних свідчень. На той момент людство вже навчилося видобувати з космосу силу-силенну різних відомостей, про різні об’єкти, але абсолютно жодного факту, який свідчив би про те, що десь ще у космосі є розумні істоти не було.
Людство стільки усього дізналося з часу Джордано Бруно, але інопланетяни так і залишилися недоступними для наукової перевірки самого факту їх існування. «То же ж усі? – досить резонно запитав фізик і ось це питання зрештою і стало основою усього сучасного вивчення позаземних цивілізацій.
Від мему до наукової публікації
Треба сказати, що висловлювання Фермі, на самому початку, вочевидь, все ще було суто культурним феноменом. Свого роду мемом, на який посилалися, коли мова у приватній обстановці заходила про інопланетян. Ніякою науковою роботою, попри слушність висловлених ідей, вона не була. Науковою цю тему зробили двоє знайомих Фермі, теж фізики. У 1959 році Філіп Морісон та Джузеппе Коконі опублікували статтю під назвою «Пошук міжзоряних комунікацій». Попри те, що у статті докладно розглядався тільки один аспект проблеми – надсилання та приймання сигналів, опублікована вона була не де-небудь, а у журналі Nature.
Що найцікавіше, стаття, яку потім називатимуть піонерною і яка дасть початок найграндіознішому проекту з пошуку позаземного життя SETI тоді майже ніхто не помітив. Для того, аби прийти у науковий світ по-справжньому, ідеї позаземного життя довелося стрибнути через залізну завісу, що розділяла два світи, що знаходлися на межі ядерної війни.
Йосип Шкловський та Карл Саган
Йосип Шкловський був радянським астрономом (який народився та перші роки провів у Глухові - прим.ЗФ). Більше того, він вже на початку 1960х років був астрономом, який здійснив чимало помітних відкриттів. Але справжню світову славу йому принесе науково-популярна книжка, вперше видана у 1962 році – «Всесвіт, життя, розум». Попри популярний характер у ній містився достатньо докладний науковий розбір різних аспектів проблеми позаземного життя: розповідалося про зірки, їх типи та еволюцію, Сонячну систему і утворення планетних систем( у ті часи ці побудови були суто теоретичними), аналізувалися виникнення і розвиток життя на Землі, розглядалася можливість встановлення контакту із позаземними цивілізаціями за допомого автоматичних зондів та радіосигналів.
Сама по собі книга, хоч і стала достатньо сенсаційною, але змінити ставлення до пошуку позаземних цивілізацій вчених, мабуть, не змогла б. Для того, щоб остаточно закріпися у головах науковців, цій ідеї довелося ще раз перестрибнути «залізну завісу» і знайти свого найвизначнішого пророка серед американських вчених. Молодий американський астроном Карл Саган. Саган переклав і видав у США книгу Шкловського із власними коментарями під назвою Intelligent Life in the Universe, а згодом і сам почав писати книги і знімати фільми.
Саме завдяки Сагану людство почало шукати радіосигнали з космосу і шукати власні. А у 1990х роках нарешті сталося те, чого не вистачало цілих чотири століття з часів Джордано Бруно – були відкриті перші планети за межами Сонячної системи. Людство нарешті отримало об’єкти, які можна спостерігати і перевіряти найсміливіші теорії. Але це вже – зовсім інша історія.
