Гадове яйце

Жили були якось чоловік та жінка. Старі уже страли, а дітей у них усе не було. Ось якось одного разу несла жінка воду від колодязя, аж глядь – горошинка по землі котиться. Вона її ухопила та й з’їла...

То була не горошинка, а я в дегідратованому стані. Чого не зробиш, щоб вижити, коли твій світ бо біса згортається в сувій. Добре ще, що я потрапив на планету з гуманоїдною формою життя, дякувати зорям, що мене проковтнула жінка, а не якесь нерозумне цуценя. А то хто його зна, в якому стані я б відродився. Отож, потрапив я до шлунка, прихопив собі там потроху вологи й необхідних елементів, але, оскільки я не паразит і маю почуття вдячності й гречності, занадто розростатися в «материнському» організмі не став. Жіночці миттю прихопило живіт, вона чкурнула до найближчих заростей лопухів і там я таки «народився». Зростом з мізинчик (з гуманістичних таки міркувань) серед купочки паруючих фекалій.

Мені зараз води, водички мені зараз! Кинувся до відра, що якраз несла моя матуся, але замість пити, підняв його над собою та й перехилив, помився, значить. Все ж таки почуття гігієни перемогло, підсвідомо якось вийшло. А матінка моя як зарепетує на все село: «Синочок, хлопчик мій дорогесенький!» Ухопила мене, давай цьомкати, м’яти, слинити. Селяни позбігалися з усіх кутків, повирячали очі. А та, знай, вихваляється: «Такий мій синочок сильний – щойно вродився, а вже побіг ніжками, і відро води однією рученькою підняв, думав мені, матінці, допомогти, та перехилилося відерце, не розрахував силоньки богатирської!»

Селяни рядили то те, то се, а я сконцентрував усю свою силоньку, виборсався з жінчиної долоні та стрибонув просто до колодязя, бо спрага мучила – жах. Доки я там хлюпався, набирав своєї первісної форми, втішаючись з наявності живильної вологи, селяни, не довго думаючи, накотили на колодязь величезну кам’яну брилу.

Нема їх, сердешних, за що засуджувати. Краще превентивно ліквідувати потенційного ворога, доки він іще не став реальною загрозою. Лише матінка моя лементувала й плакала, певно, руки заламувала й коси на собі рвала. Ще збожеволіє з відчаю, куріпка сиза, що ось – подарувало небо синочка на старості літ, а люди його загубили. Треба буде їм, батькам моїм, хоч плазмоплана придбати або на курорт відправити, чи чого там аборигени хочуть від своїх синів?

То ж я відіпхнув каменюку (кіл сто, не менше) й вийшов голяка в усій своїй красі.

«Ти ба, росте не по роках, а по хвилинах», – затуркотіли зусебіч. «Та все одно, ти диви, який маленький», – гигикнула до подружки кругловида молодичка, і я несамохіть прикрив причинне місце долонею. «Невисокий, але гляди який кремезний», – схвально відізвалася бистроока удовиця в чорнім очіпку.

Ну невисокий, не всім же по два метри природа вділяє. Метр сімдесят – цілком пристойний зріст. Хоча, звичайно, найнижчим був у своїй роті. Але моїх переваг очима не побачити, так що годі на мене витріщатися. Я підхопив замурзану від пилу й сліз матусю й поніс до хати, на яку вона слабенько вказала  правицею.

«Треба буде хатинку підправити», – тільки й подумав я, мало не навкарачки пролазячи крізь низенькі дверцятка. «Коли прокинуся», додумав я, вже, впавши на лаву. Я задавав хропака рівно три доби. Коли прокинувся, мої усміхнені тато з мамою потягли на стола усе, що було в хатині. Було там відерце борщу, засмажена гуска з печеною картоплею, а на десерт – вареники в сметані. Добряче попоївши, все ще загорнутий у якусь ряднинку, я красно подякував словами і відразу ж думав віддячувати ділами. Але матуся мене зупинила: «Годі синку голяка ходити, все село дивувати. І так он двоє дівчат ще й три удовички попід вікнами пасуться. Вдягнися, дитинко: я тобі пошила файні шаровари ще й вишиванку три ночі вишивала».

Я напнув новенький одяг. Воно, звісно, дарованому плазмоплану в мотор не заглядають, але одежина була незвична й непрактичка. Усе – стовідсоткова органіка, з моїм темпом життєдіяльності й на тиждень не вистачить. Хоча – в широчезних шароварах вітерець гуляє, не здавлює ніде нічого, не пріє. Сорочка всякими візерунками розцяцькована – матінка сказала що усе те – обереги від ворогів і злої магії. «Винограду», каже, «не вишивала тобі, бо то – на плодючість. А ти, дитинко, щойно в мене народився, а вже тебе усілякі дівулі за себе сватають, забрати хочуть. Ти погуляй іще, хлопчику, підрости під крильцем материнським».  Так-так, культура з жіночою домінантою: дівчата самі безсоромно сватаються, мамуні великих синків «під крильцем» тримають. Нічого, для мене це не надовго, прорвемося!

Назвали мене старі Котигорошком. Як вгадали, близько до справжнього мого імені. Звати мене Костянтином Керубідзе, запросто – Котé.

Пішли ми з татусем в поле орати. Волик старенький такий ледь-ледь борону тягнув. Я зрозумів у чому суть процесу й для розминки застояних м’язів за півгодинки їхні три гектари виорав. Довелося опісля татусеві на п’ястуковий нерв натискати, щоб старий трохи до тями прийшов: радій, тату, не дивуйся, не вирячай очей, слину з рота не пускай – послали тобі зорі чи боги, чи в що ви там вірите сина-богатиря, то й користуйся собі мовчки.

З хатою було важче: не хотіли мої старі її руйнувати, щоб я їм притьмом нову вибудував. Довелося влаштувати невеличкий смерч, щоб акуратно ту халупку знести. Доки старі звично заламували руки й голосили, я приніс каміння, дерева, вигнав каркас, а до вечора вже й стелю покрив. Назавтра лишилося тільки залізний дах намостити, бо з їхньою соломою, щось мені геть не те.

Так я собі й жив спокійно цілий тиждень. Виключно задля тренування вимостив камінням центральну площу села, дороги поробив, шайку розбійників на шмаття голими руками порвав, змайстрував якось по обіді каналізацію й водогін. А сам усе потихеньку розпитував, чи не дошкуляє, часом, поселянам монстр чи там дракон, чудовисько, одним словом, лиходійне. «Ні», відповідали мені – «тихо в нас».

Бути такого не може, щоб він мене не вислідкував! Є він тут десь, рептилія підла, якщо, звичайно, хлопці з моєї роти вогонь на себе не викликали. Рота лише відважних бійців від цілої планети залишилася. Тільки нам вдалася екстренна дегідратація й переміщення на найближчу планету. Та й то, певно, не всі вціліли.

Годі вже мені «під крильцем» ніжитися, черево чухати. У понеділок вирушу назирці шукати ворога.

Аж раптом у неділю (я умлівав від уваги геть усієї жіночої половини села) приїздить гонець від місцевого володаря – князя. Здибив коня посеред мощеної площі (дулі б у нього така штука вийшла, якби там була вічна багнюка з поросятами) та й зарепетував добре тренованим голосом: «Напав на наше князівство гад жаховидний, худобу краде, людей лякає. Викрав княжу дочку просто з палацу. Слухайте наказ князя: хто князівну від гада визволить, тому князь віддасть її за дружину ще й півкнязівства на додачу».

«Е-ге-гей!» – вигукнув я, нетямлячись від радощів, «це робота для мене!» Тут, звичайно, жіночки ґвалт учинили так як вони люблять: руки ламали, сльози проливали. Але я кинув музикам трохи грошви, що відняв у розбійників, і вони вдарили у свої цимбали. Усе село гоцало до ранку, а я найперший.

Зранку взяв трохи харчів, зламав дубка, обчухрав йому гілляччя – наче я при зброї. Але то так – щоб селянам спокійніше на серці було, полюбили, бачиш, мене. Нашого гада дубцем не візьмеш, розмова у нас із ним недовершена. Тут або він мене перебалакає, або я його.

Дотепний все ж таки народ, ці місцеві. І вражину мого так влучно назвали – гадом. Гад він і є. Провинилися ми, зетяни, бачиш, перед ним, так він усю нашу Зету згорнув, так що розміром вона стала, не більшою від яйця. При цій його гадівській технології світ зберігається, позбавляючись лише мешканців, наділених свідомістю й раціональністю. І зберігає її гад десь близько біля себе. Зявився тут – значить і Зета моя десь при нім. Я вже розберуся як її розгорнути. Тут аби вкрасти – ось у чім завдання.

Йшов собі я йшов, день, другий, зайшов уже в геть дикі місця. Поїв усі харчі, та й почав мені голод дошкуляти. Вийшов до моря, аж глядь – рибина лежить на березі величезна ще й ротом повітря хапає. Ось, думаю, тобою, рибко, я й пообідаю. Вхопив її за хвоста, а вона мені й каже людським голосом: «Зараз же вкинь мене у воду, Коте! Я Олле Янсен!» Я з несподіванки зажбурнув рибину чи не на середину моря. Виплинула вона та й каже до мене: «Привіт, брате! Дякую, звісно, що врятував, але жбургонув мене так, що я собі все черево відбив...» Впізнаю Олькá, любить поскиглити хлопець. «Це ж ні руки тобі потиснути, не обійнятися! Радий я, Ольчику, що ти вижив, скажи лишень, що з тобою сталося?» «Та риба ковтнула дегідратат, почався процесс відродження, я зрадів, не зорієнтувався, взяв від організму-реципієнта все, що в нього було – ось і маємо результат…» Вбив, значить, рибку Олле Янсен… Не добре. Гад, бувало, наказував не робити такого.

«Зате я мову риб розумію, і під водою дихаю!» – вирішив похвалитися Олько. «Якщо так, то що ти на гарячому пісочку забув?» – запитую. «Думав, натреную мя’зи плавців, ходитиму. А з’ясувалося, що дихати без води не можу. Риба я, риба, не амфібія…», – звично занив Олле. «Не рюмсай, брате», – кажу. «Здобудемо Зету, там тебе миттю трансформуємо». Той аж на хвості заскакав з радощів, призначив мене ротним і запросив наказів. Я запитав, чи не знає Олько, де гад ховається. Той не знав нічого, але пообіцяв інформувати: йому доступні води солоні й прісні, плаває Олько блискавично. Узгодили умовний сигнал, яким я Олька викликатиму й той поплив виконувати наказ: оглядати водні простори.

Друга я зустрів – це плюс, їсти дуже хочу – мінус. Але мінус легко виправити, плюс же – величезний.  А ще – вологий і холоднокровний.

Змайстрував я собі лук та стріли, аж ось – на ловця і звір біжить, вірніше, не звір, а селезень – гарненний, здоровенний. І не біг він, звичайно, а красиво так повітря розсікав над моєю головою. Тільки-но я стілку на тетиву намостив, як він зиркнув на мене якимось віддалено знайомим поглядом та й каже геть знайомим голосом: «Не ст-т-тріляй, Кот-т-те, я Ганс Ш-шют-те!» «Бачу», – кажу, «що Шютте, ти й в пір’ї прекрасним принцем виглядаєш! Можеш не розповідати, як тебе доля на качура обернула, я вже тут Янсена надибав, так він взагалі – риба.» Ганс, як зміг, осміхнувся своїм прямим і вишуканим дзьобом. «Ти мені от що скажи, Гансе, не стрічав ти тут нашого монстра, ну, того самого? Гадом тут його називають?» «С-стрічав», – відповідає. «Я розвиваю над-дзвичайну с-силу п-польоту, цілий т-тиждень вип-пробовував свої зд-дібності. Б-бачив г-гада за г-горою, недалеко, однод-денний п-переліт.» Кому переліт, а кому й перехід. Умовилися ми з Гансом, що він триматиме мене в курсі переміщень гадових, але сам біля мене не світитиметься – в резерві тримати його на випадок форс-мажору вирішив. Хороший Ганс хлопець, ось лише на своїй красі та силі надто зациклений. Природа йому того й іншого щедро вділила, але от розуму не додала трохи.

Івана Воробйова я впізнав зі спини. Спина в нього була бура й волохата. Іван запускав лапи у вулик диких пчіл і, не зважаючи на їхні кусючі протести, аж буркотів від задоволення. Ротяка в мене аж слиною наповнилася, так смачно Ванько наминав. Я ж зранку не мав риски в роті.

«Іване», – позвав, сховавшись за дерево, бо реакція  у Воробйова блискавична, удар смертельний, але пальнути може й у свого – гарячий таких хлопець. Був колись хлопець.

Бурмило миттю зніс ударом лапи ні в чому не повинне дерево, стрівся зі мною поглядом і щось дружньо заревів. Ага, цей не розмовляє. «Не розумію», - кажу, «тебе, Ваню, а ти хоч мене розумієш?» Хитає довбешкою ствердно, розумію, мовляв. Розповів йому про Олька й Ганса, Ваня реготав по-ведмежому, наче йому самому більше пощастило. Він у нас веселун. А також щедрий і хлібосольний. Запросив до свого барлогу, нагодував вечерею. Протестував, щоправда, коли я зайчатину смажив. На мигах показував, що сире смачніше. Добре попоївши і сяк-так поспілкувавшись, полізли до барлогу спати. Я так уходився за останні дні, що навіть Іванове хропіння, від якого трусився усенький барліг, не перешкодило мені заснути богатирським сном.

Для гада тіло – як от для нас удяганка. Він його змінювати може як лишень йому заманеться. Хоча, видається мені, що одежина потрібніша нам, ніж гадові – його тіло. Він і вдягає його тільки для нас – щоб повірили у те, що він існує. Але на Зеті все одно ніхто не вірив. Хіба оце я. Тому й розмовляти з ним лише я міг. Гад попереджував, що ось-ось згорне планету. Я передавав своїм, застерігав, умовляв. Вірте, просив, вірте!!! Мене вважали трохи ку-ку, з прибабахом. Сміялися. Але мені до того байдуже. Головне – не дурно гад язиком плескав, таки треба було його слухати.

Зранку прилетів Ганс, доклав, що гад полетів на північ понад морем, тепер за ним слідкує Олько. Залишив Ганса з Іваном, наказав їм не втрачати пильності й перебувати в повній бойовій готовності, а сам вирушив до гадової фортеці.

Влаштувався вражина незле, в старому закинутому замку. З найвищого вікна найвищої вежі стирчала князівна. Всі очі, певно, прогледіла, рятівника свого виглядаючи. Я махнув їй рукою: спускайся, мовляв, побалакаємо. А сам до замку потихеньку заходжу, вивчаю диспозицію.

Збігає – захекана така, розрум’янилася від бігу, ще й хвилюється, аж прозора кофтинка на рудях від сердечних ударів тріпочеться. Молоде таке, дівчатко зовсім. Гарнесенька.

«Здоров», – кажу – «князівно!» «Здрастуй, добрий молодче!», – відповідає, оченята опускаючи. «Звати тебе як, дівчино?» – питаю. «Олею», – аж зашарілася. «Ольга-князівна!» – додала гордовито. «Добре, Олю, ти не переживай, від гада я тебе визволю, таткові поверну в найкращому вигляді. Ось тільки скажи мені, ягідко, може ти чула чи бачила, де гад яєчко таке невеличке ховає?» «Яєчко? Знаю!» – зраділа дівчина, що може чимось мені догодити. – «Він і не ховає його. Он там у золотій підставочці на поличці стоїть, гад із ним вечорами грається. Нещасненьким називає, спаплюженим. Коли він теє яєчко до лап своїх когтистих бере, то воно начебто й оживає, а так – зовсім сіреньке». Ну спаплюжене, ну нещасненьке... Не без того. Але, як зетяни казали: «На наш вік іще вистачить».

Тільки-но я до полички підійшов та до золотої підставочки руку простягнув, аж тут і гад прилітає.

«Привіт», – каже, – «Костику! Я сподівався, що ти себе не втратиш, так воно й вийшло. Ти битися прийшов, чи миритися?» – запитує. «Та де там із тобою битися», – відповідаю, – «коли ти світи, наче перамент, у сувій згортаєш і в яйця запихаєш! Думаю, може домовимося з тобою».  «Вірно мислиш», – мовив гад і відіслав Ольгу-князівну на кухню щось нам на стіл метнути.

«Віддай», – прошу – «мені яєчко, Зету мою рідну». «Та навіщо вона тобі здалася?» – запитує – «Помре твоя Зета скоро, немає в ній енергії для переродження. Бери краще князівну, Костю. Я послідкував трохи за тобою: хазяйновитий ти хлопець, за тиждень своїми руками з села писанку зробив! Одружишся з князівною, дітей наплодите. Зробиш з цього світу лялю, людей навчиш мене слухати, а я допомагатиму тобі, Костику, не сумнівайся».

«Віддай, гаде, яйце!» – кажу йому рішуче. «Гаразд, хлопче!» – гад грізно розкрив величезні крила й дим пахнув із його ніздрів – гнівався. «Вибирай же – яйце або князівна! Візьмеш яйце – князівну на порох зітру! І все життя тобі вона являтиметься у снах страшних!»

Не встиг я ні рота розкрити, ні мізками поворушити, а Ольга-князівна вже стояла переді мною, простягаючи мою Зету на розкритій рожевій долоньці. «Бери те, за чим прийшов!» – мовила. Я й сам незчувся, як ухопив яйце в одну руку, князівну в іншу та й притьмом ушкварив геть із фортеці. А тікати було чого і то – щонайшвидше, бо від гадового гніву древня споруда вже валилася нам на голови, земля розверзалася під ногами, небо жбурляло блискавиці, а вітрюган збивав із ніг.

Я біг, притискаючи до себе яйце й дівчину, аж гарикаючи від зусиль понадсильних. Аж раптом яєчко в руці моїй – трісь. І посипалося з нього усе могуття Зетянських технологій. Заволав я тут щодуху, своїх побратимів на допомогу викликаючи. Приплив Олле – зібрав усе, що по воді розплилося. Прилетів Курт – зігнав докупи все, що по повітрю розлетілося. Присунув Іван – пригнав усе, що по землі розбіглося. Вирішили ми з побратимами заперти те усе в підземну печеру й брати звідти лише те, що потрібно й коли потрібно.

Пішли ми тоді з князівною до її батька. А побратими при печері за хранителів зосталися.

...Гад пролетів над молодими, зробив коло й розчинився в повітрі. Думає, по його волі вийшло. Оля потиху всміхалася – то вона, підслухавши розмову Коте й змія, таємно тріщинку в яєчку пробила, щоб легінь, бува, в те яйце чудесним чином не заскочив. Коте йшов, розправивши плечі, й чітко знав: якщо людина знає, чого хоче, вона неодмінно досягне свого.