Вірю - не вірю, або Достовірність, як її немає...

Пролог

«Коли критик дивиться в стіну, в небо або на квітучий луг, то в голові у нього не виникає нічого, крім абсолютного вакууму. Однак варто йому кинути погляд на чужий текст, як він одразу відчуває приплив натхнення і негайно починає вивергати фонтани красномовства. Коронним номером критика, треба розуміти, є аналіз чужого тексту на предмет знаходження в ньому так званих bullshit'ів, тобто прикладів порушення канонів, продиктованих якщо не "законами природи і матеріального світу", то звичайнісіньким здоровим глуздом.»

Анджей Сапковський

Г. Л. Олді, зі статті «Припустимо, що ти - прибулець жукоокий...»:

«Припустимо, що народився ти за Йвана

Не Грозного чи Третього – а Годунова,

Хоча Іванів тоїх Годунових

В історії ніяк не виявлялось,

А тут, диви, чомусь спостеріглось... »

Коментар освіченого читача на форумі «Альдебаран»:

Що значить - не спостерігалося? Дуже навіть спостерігалися, навіть цілих два Івани Годунови:

1) Іван Васильович (Рязанський) - боярин, помер в 1602 р.

2) Іван Іванович, окольничий, свояк патріарха Філарета, убитий у 1610 р.

Серу Генрі, з історії Росії – нєзалік. 

1. Проблема достовірності

Залишимо у спокої той нюанс, що можна народитися за царя, але не можна народитися за боярина, нехай він навіть тричі свояк Філарета (див. контекст). Отже, проблема достовірності, пошук ляпів, порівняння тексту з енциклопедією і довідником... Останнім часом це стало улюбленою справою читачів фантастики. Вони займаються цим із завидною регулярністю, витрачаючи на пошуки стільки часу, що із меншими зусиллями можна було б осушити Тихий океан.

На семінарі в Партеніті один поважний критик дуже переймався: «Якщо читач буде вивчати історію за вашими книгам, він же її неправильно вивчить і буде знати з помилками!» Інший, не менш поважний критик, коли написав низку рецензій на роман «Алюмен», практично не розглядав ідею і проблематику книги. Проте велика увага приділялася коментарям синолога А. і скандинавіста Б., географічному розташуванню замку Ельсінор, даті смерті батька математика Галуа ...

Дивна позиція: «за вашими книгами вивчатимуть історію».

ХТО?!

Якщо професійний історик, то він ідіот. Якщо студент скаже викладачеві в університеті, що складає іспит, ґрунтуючись на матеріалі книг Олді або Валентинова - та хоч Дюма... Якщо ж це просто читач, він, як мінімум, дізнається щось нове. Але мова про інше. Дюма пересунув у часі облогу фортеці Ла Рошель. Мушкетери два рази б'ються на дуелях на двох різних вулицях Парижа, хоча це одна і та ж вулиця, просто в різний час вона змінювала назви. Та й фехтують Атос з Арамісом не так, як це робилося в їхнє бурхливе століття, важкими і довгими шпагами.

Де ви, форумні знавці! Разіть неробу Дюма!

Зайдемо з іншого боку. Це щось змінює в сприйнятті роману «Три мушкетери»? Робить роман гіршим? Чи повинен Дюма відповідати обвинувачам у ЖЖ? Сміх сміхом, але проблема доволі серйозна. Що трапилося, чому відповідність довідникові зробилася головною принадою твору?

Недавня доповідь Валентинова про «Клепальників» (рос. "Заклёпочников") була прийнята вкрай різко. Варто поставити під сумнів важливість достовірності, як тебе одразу звинуватять у небажанні скрупульозно вивчати матеріал, у невмінні працювати з історичним фактажем, в начотництві та недбалості. В якійсь мірі обвинувачі мають рацію - скільки зараз виходить книг, де реалії узяті від балди? З іншого боку, варто піднести достовірність на п'єдестал, оголосити її королевою - і тебе тицьнуть носом в не-художність твоїх книг, невиразність персонажів і млявість ідей.

Дуже болюча тема. Хоча, здавалося б, що в ній особливого? Чому саме зараз «достовірність» зайняла чільне місце, стала ідеєю-фікс, головним мірилом якості книги? Навряд чи ми зуміємо вирішити це питання раз і назавжди - це неможливо в принципі. Але спробуємо позначити його, окреслити коло проблем, висловити власні міркування. Тим більше, що літератори - люди нервові й непокояться всерйоз. Наприклад, одна письменниця розмірковує на форумі:

- Достовірність описів (ефект присутності) є моєю сильною стороною. Але, як не дивно, більшість претензій від читачів надходять до мене саме в частині документальної достовірності. Причому відгук супроводжується незмінним висновком: це заважає мені читати, після цього я не можу сказати про книгу нічого доброго. Ця проблема змушує мене не спати ночами, намагаючись вирахувати, що ж я роблю не так? В даний момент я дійшла до того, що не можу нормально писати. Я кожну секунду озираюся на цю документальну достовірність. Ряд читачів не бажає приймати умовності, які я накладаю на декорації. Нещодавно отримала відгук на «Чорну квітку» з претензією, що в цьому світі (світі, який вигадала я!) метричні книги повинні зберігатися в церкві, а не в міських архівах! І це в світі, де немає церков! Там же автор огляду розповів мені, як правильно перевести на тюркський словосполучення «чорна квітка». Мало того, що я знаю десяток варіантів походження слова Харалуг, але ж і на тюркському у книзі ніхто не говорить!

Що змушує читача не читати книгу, а шукати, до чого б причепитися? Недовіра до нового автора? Або дійсно читачеві з високим рівнем знань небайдуже, який з варіантів перекладу з тюркського я вибрала для побудови сюжету?

Можна, звичайно, підійти до питання неполіткоректно - і процитувати Самуїла Маршака:

И ведь верно, с той минуты

Стал ходить дурак надутый.

То и дело он, дурак,

Говорит другим: – Не так!

И не так селедок ловят,

И не так борщи готовят,

И не так мосты мостят,

И не так детей растят!

Видят люди, слышат люди,

Как дурак дела их судит,

И подумывают так:

«Что за умница дурак!»

Але це, безумовно, занадто різкий підхід. Охоче погодимося, що дурні - це ми, а критики - мудреці. І почнемо аналіз ситуації.

2. Кола достовірності

Що таке достовірність художнього твору?

Багато хто вважає, що це відповідність матеріалу книги довідникові. Нажаль, в даному випадку вони плутають достовірність реалій життя і достовірність ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ. Це принципово різні достовірності. Інакше виходить порівняння теплого з м'яким.

Раніше ми вважали (про зміни позиції - трохи пізніше) що достовірність - це область перетину двох кіл: кола знань автора і кола знань читача. Чим ширше область перетину, тим вище достовірність. Втім, перетин може бути крихітним, але достовірність з'явиться, якщо читач від початку довіряє автору - або взагалі ставить собі інші цілі під час читання.

При цьому можливі варіанти. Письменник може знати багато, а читач - мало. Письменник може знати мало, а читач - багато. Обидва можуть знати багато і обидва можуть взагалі нічого не знати. Достовірність від цього не залежить! Вона залежить від перетину областей, а не від кількості знань. Достовірність - це «вірю - не вірю», а віра не є знанням.

Після виходу в світ повісті «Готель "У загиблого альпініста"» братів Стругацьких замучили претензією, що не буває пістолета «люгер» з оптичним прицілом. Зрештою Аркадій Натанович, людина дотепна, чесно відповів: «Мій люгер, що хочу, те й роблю." Так ось, на цьому історія не закінчується. Ми цього літа побували у Варшаві. Там після ремонту знову відкрився чудовий музей Війська Польського. І в залі Другої Світової війни ми виявили пістолет «люгер» з подовженим стволом і кріпленнями для оптичного прицілу! Невелика спеціальна партія. Цілком можливо, що Аркадій Натанович знав про такий пістолет. Але це неважливо. Задумайтеся: адже він правильно відповів «знавцям»! Було б соромно, якби письменник почав пояснювати. Тоді б він автоматично став у позу винуватого: «мене звинувачують - я виправдовуюсь».

Була історія з кінними арбалетниками у Перумова. Всі, кому не лінь, повідомили світові, що це ляп. Потім з'ясувалося, що кінні арбалетники існували в реальності. Більше того, одна наша знайома (чудова наїзниця і непоганий стрілок) провела експеримент, успішно відстрілялася з коня з арбалета. Була історія з палашем у Пєхова - знавці стверджували, що «лінивим ударом» палаша не можна розколоти людині череп. Доводили довго, наполегливо, з викладками і посиланнями на джерела. Сказати по правді, ми палашів бачили всяких - кавалерійських, артилерійських, піхотних, офіцерських. І в руках потримали.

Можна розколоти, повірте на слово!

Схожий випадок був особисто з нами, в Пітері, в першій половині 90-х. Редактор узгоджував правки в повісті «Страх» і докопався до епізоду, коли людині розвалюють голову ударом матроського тесака. «Не може бути! Меч - іще нехай...» Наш приятель Ігор Солунський, який непогано розбирається в холодній зброї, негайно заявив: «Дайте, дайте мені тесака! Я продемонструю... Немає тесака?» І тут він побачив величезний кухонний ніж. «Гаразд, підійде!»

Редактор миттю перестав наполягати на виправленні.

З тим же редактором був ще один казус. У романі "Повсталі з раю» згадувався флігель при хаті. «Не буває біля хати флігелів! Я архітектор, я знаю!» - заявив редактор. Ми засумнівалися. Разом полізли в довідник - благо був під рукою - відкриваємо, читаємо: хата може мати до 16-и (!) будівель, в тому числі флігелі (у множині!).

Якщо завгодно, ось приклад не з фантастики. Один освічений читач, прочитавши роман Улицької «Казус Кукоцького», був вкрай обурений. У романі герой складними шляхами під час Великої Вітчизняної війни дістає десь кілька ампул пеніциліну, щоб врятувати у військовому шпиталі свою вмираючу дружину. Не може бути! Пеніцилін в той час (це чиста правда) був тільки у американців! - І це зіпсувало читачеві все враження від роману. Пані та панове, Улицька розбирається в медицині і знає, що під час Вітчизняної війни за допомогою американського пеніциліну були врятовані дехто з наших генералів-адміралів (і не був врятований Ватутін, якщо версія про заборону Сталіна на використання імпортного пеніциліну для Ватутіна вірна). Але Улицька переробила реалії війни так, як їй знадобилося - адже книга художня!

І знову дамо слово Анджею Сапковському:

- Критик своє знає. Дворучний меч - це меч дворучний, кольчуга - кольчуга, арбалет - арбалет, кінь - кінь, сом - сом, а мило - воно і є мило. <...> Критик все своє життя боровся мечем, стріляв з арбалетів і тисових луків, зіскрібав з сомів луску і намилювався в найрізноманітніших рідинах. Автор може посилатися на фантастичну licentie poetica ad mortem usrandum (поетичне право, поки до смерті не обісрався (лат.)). Якщо критик охрестив його дурнем, то таким він і залишиться на віки віків.

Панове критики! Дуже вас прошу, відчепіться ви нарешті від Конана і Геральта! Випробуйте сили в мейнстрімі, ось там сила-силенна неправдоподібних, безглуздих, паперових, сяк-так зліплених героїв! Доведіть, що Робін Гуд ні за які пряники не зміг би розщепити стрілу, що стирчить в яблучку, а Зорро, хоч ти трісни, не вирізав би рапірою свого ініціала на штанях сержанта Гарсії. Зауважте також, наскільки психологічно фальшивою фігурою є рибалка Сантьяго. Адже замість одного великого марліна він міг би - і навіть зобов'язаний був - виловити ваговий еквівалент маленьких скумбрій, завдяки чому, безсумнівно, уникнув би безглуздого клопоту...

Дотепність пана Анджея, як завжди, на висоті. І все-таки: достовірність, як перетин областей знань читача і письменника - чого не вистачає? Якого третього, найважливішого компонента бракує?

3. Третім будеш?

Достовірність - це перетин не двох, а трьох областей. Це коло знань автора, коло знань читача (критика) - і комплекс художніх завдань, які ставив автор під час роботи над книгою. Про останній фактори забувають і зовсім його не враховують. Але ж це різниця, скажімо, між побутовою фотографією, художньою фотографією і живописом. Ми ж не дивуємося, що на батальному полотні все зображено не так, як на фото в дембельському альбомі. Ель Греко обожнював подовжені тіла зі злегка перекрученими пропорціями. А що вже говорити про кубізм Пікассо і сюрреалізм Далі?

Це художній прийом. Саме художнім завданням підпорядковується весь матеріал книги. Відповідно, достовірність технічна, історична і т. д. грає другорядну, підпорядковану роль, в той час як «першу скрипку» грає ХУДОЖНЯ достовірність.

Для прикладу візьмемо повість Гоголя «Тарас Бульба». Відповідно до тексту, вага Тараса становить двадцять пудів - щось близько трьохсот двадцяти семи кілограмів! При таких габаритах бравий полковник скакав на коні і рубав шаблею! Якщо обмежитися реалізмом, це вельми проблематично. А довжелезні передсмертні монологи козаків, які реальна людина при смерті ніколи не зуміє вимовити? А батальні нестиковки під час облоги польського міста? А проблеми історичних реалій? Хто завгодно, оперуючи здоровим глуздом, легко знайде в повісті купу нестиковок.

Але!

«Тарас Бульба» - епічне полотно. Епос з героїчним розмахом. Гоголь це підкреслює і «нереальною» вагою Бульби (богатир повинен бути неможливо величезний!), і пафосними монологами, і дуетом Тарас-Андрій ... «Рустам і Сухраб», «Ілля Муромець і Підсокольник», «я тебе породив, я тебе і вб'ю »- вбивство сина-богатиря, який зрадив батьківщину, батьком-богатирем під час вирішального бою. Художнє завдання диктує епічний склад тексту. Гіперболи, гротеск, «богатирство» ... Чи можна це виправити? Можна. Узгодити з реаліями? Ще простіше. Але відразу пропаде епічність і билини. Не буде тієї міці, того впливу, який має «Тарас Бульба».

Візьмемо «Повість про справжню людину» Бориса Польового. Сотня нестиковок і «ляпів». Поранений льотчик Мересьєв прикинувся мертвим, ведмідь його понюхав і не почув, що він живий. По запаху, тобто, не розрізнив. Кігтем дряпнув за комбінезон і не зміг прорвати. А Мересьєв завалив ведмедя двома пострілами з «ТТ», калібру 7,62. Як льотчик роздягав обмерзлий труп німця - це окрема історія, якщо без лому і сокири ...

Ну то й що?

Художня правда «Повісті про справжню людину» - героїзація вчинку. Знову епос, виражений у поставленому завданні. І завдання книга успішно виконала - безліч читачів захоплювалися подвигом Мересьєва, намагалися будувати своє життя «під героя», бути такими, як він. Каліки розуміли, що життя триває. Ті, що було здалися, розпрямляли спину. А чи є спосіб вивернути кишені замерзлому трупу - справа десята в даному випадку. Чи можна вірно описати біографію Мересьєва, взявши факти життя прототипу? Так, звичайно. Чи буде читач захоплюватися подвигом і прагнути до героїчних вчинків? Не факт. Особисто ми, коли читали в юності «Повість про справжню людину», захоплювалися льотчиком. І менше всього замислювалися про ведмедів і «ТТ». Художнє завдання «Повісті...» вище за відповідність побутовій достовірності.

Ще приклад, з коментарів до роману «Одіссей, син Лаерта»:

Про історичне тло не кажу - його не те що немає, просто воно з іншої епохи. У Олді є якесь уявлення про класичну Грецію, але ніяк не про мікенську культуру. Які ще клепсидри у ахейців? І кінноти у них не водилося. Залізний меч був би нонсенсом навіть в руках Цезаря, не кажучи вже про Одіссея. Одяг описаний знову ж класичного періоду (гіматії, хлени і т. п.) і на мікенцях виглядає так само дико, як фраки і криноліни. Письмо греки в той час використовували критське (лінійне письмо Б), а не фінікійський алфавіт. Загалом, враження лишилося гидотне.

Класична Греція замість мікенської культури? Так. Якби ми зобразили реалії більш архаїчної мікенської культури, 99% читачів не впізнали б їх, як «грецькі»! І художня достовірність була б втрачена. Зіщулився б перетин кіл знань читача й автора, оскільки мікенський культурний шар мало кому відомий, крім фахівців. Ми навмисно брали класичний грецький «антураж». Для чого? Щоб відразу викликати асоціації з традиційно-міфологічною, звичною Грецією, з античною тематикою. Згадайте класичний живопис з сюжетами «Персей і Горгона», «Леда і лебідь», «Даная і золотий дощ»; взяття Трої чи вбивство Агамемнона ... Скрізь класична Греція, від обладунків до сандалій, а не архаїчно-мікенська. Іноді ж художник і взагалі одягав грецьких героїв (та й римських легіонерів, траплялося) в сучасні художнику костюми. Працюючи над картиною, він у першу чергу враховував художні завдання твору.

Ви скажете, є сотні молодих і талановитих авторів, які пишуть романи на будь-якому фактичному матеріалі, який не відповідає... взагалі нічому. Це ви їх, мовляв, заохочуєте. Нічого подібного. Ми їх не заохочуємо, а хвалимо. Вони великі молодці. Які художні завдання вони собі ставлять? Написати розважальну шнягу для тінейджерів. Вони її, цю шнягу, чесно пишуть, і всі реалії там підпорядковані вищеописаному художньому завданню. За що їх лаяти? Вони ж не створюють історичний або реалістичний роман. Їх мета - «книжка проти розуму» з елементами впізнавання таргет-групою (лицар говорить як студент, і король говорить як студент, і маг жартує як студент ...). І мета ця досягається залізно.

Тут питання не в «подобається - не подобається». Тут питання стоїть інакше: «є завдання - є спосіб реалізації».

4. Три правди

У книги є три правди. Уявімо книгу як спектакль - нам так простіше.

Є правда театрознавця. Театрознавець, розглядаючи спектакль, чудово ставить його в контекст сценічної культури та історії театру. Він розповість, як це відбувалося раніше, з якого боку висвітлювалося, як рухало розвиток жанру, як пружини конкретного спектаклю співвідносяться з театром Єжи Гратовського або «кабукі» ... Правда театрознавця - потужна, обґрунтована правда теоретика.

Є правда режисера-постановника. Він знає, як використовувати той чи інший прийом (мізансцена, музика, освітлення; рішення сцени, постановка завдання акторові тощо), щоб той спрацював. Він розповість, як вистава ставиться, за допомогою яких методів та інструментів, як добитися від актора виконання поставленого завдання. Це дієва, конкретна правда практика.

Є правда глядача. Це правда сприйняття. До речі, коли глядач від правди сприйняття переходить до розбору пружин або історії жанру - він перестає бути глядачем і стає режисером або театрознавцем. Поганим або хорошим, не важливо. Важливо інше - в ролі режисера або театрознавця глядач стає вразливий. Якщо ти перекваліфікувався - будь ласка, відповідай за кожне своє слово по-дорослому, як професіонал.

Достовірність теж буває різна. Є достовірність психологічна в недостовірних декораціях. Всі мотиви поведінки достовірні, а реалії навколишнього світу - ні. Скажете, дурниця? Ні, це театр. Приклад: Гамлет не вбиває Клавдія на молитві. Згадаймо Шекспіра: Клавдій молиться, а Гамлет думає, вбити або не вбити. Чому він не чіпає короля-зрадника? Для сучасного глядача цей мотив найчастіше недостовірний. Ось же ворог, спиною до тебе - бий! Але Гамлет знає: убитий під час молитви відразу потрапляє до раю. А батько Гамлета помер без сповіді і потрапив до пекла. Значить, треба вбити Клавдія тільки «в розквіті гріхів». Достовірний мотив в оточенні мішковини, картону і дощок.

Весь Шекспір - виклик достовірності. Яка Верона, яка Данія? Його стародавні греки - взагалі посміховисько, чи не так? Просто Шекспір вище цього. Висить на сцені табличка «Палац» - і спектакль обходиться без декорацій. Вони не потрібні. На жаль, сучасний глядач (читач, критик) розучився реагувати на табличку «Палац». Моєї уяви не вистачає - будьте ласкаві, шановний джин, побудуйте мені весь палац до найдрібніших подробиць!

Буває достовірність декоративна при недостовірності мотивацій і поведінки персонажів. Це більшість книг про «потраплянців» або книг, присвячених альтернативній історії. Усі реалії на місці, аж до останньої заклепки. Мотиви вчинків, поведінка героїв, пряма мова персонажів - абсолютно недостовірні! Герой, спілкуючись з Миколою I, будує фрази, як сучасний студент Політехнічного. А фрази ж будувалися інакше - подивіться пряму мову в Пушкіна, записи Жуковського, В'яземського ...

Далі заклепки достовірність не проходить.

Технічна, побутова (якщо завгодно, історична) достовірність - це не ціль, а засіб. Їх, нажаль, поміняли місцями. Перетворили засіб на ціль. Письменник може помилятися в чому завгодно, але мета у нього інша. Так, необхідний певний обсяг знань, але все це - засіб, один з багатьох. Інакше книга замість художнього твору перетворюється на етнографічний довідник. І десять «знавців» на форумі будуть радіти, що на кожній сторінці є по двадцять приміток розміром з простирадло.

Для письменника природно, почавши роботу над книгою, зібрати матеріал для роботи. Заклепки і гайки, мечі й орала, гіпердвигуни і обладунки, фізика та хімія, біологія та етнографія; якщо історичний роман, то реалії епохи ... Але збираючи матеріал, автор все одно не стане професіоналом в даній області. Ані фізиком, ані істориком, ані механіком гіпердвигунів. Так, він буде знати більше середнього обивателя, але, виводячи на сцену героя-чоботаря, не навчиться шити чоботи.

Навіщо ж тоді збирається матеріал? Щоб обдурити довірливого читача? Зробити вигляд, що все написане - чиста правда? Будете сміятися, але значною мірою саме для цього. Ми, письменники, професійні ошуканці. Ми - фокусники, і повинні переконати вас, що з циліндра можна дістати кролика. «Ах, обмануть меня несложно, я сам обманываться рад…»

Але і це не головне, для чого збирається матеріал. Існує ще одна, авторська достовірність. Письменник збирає матеріал в першу чергу для себе. Коли в достатній мірі входиш в матеріал - ти входиш в створений тобою ж світ, починаєш в ньому жити. Точно так само актор під час роботи формує правду створюваного образу. Актор теж не перевтілюється у свого персонажа цілком і повністю! При повному ототожненні актор, який грає Гамлета, насамперед впав би в оркестрову яму. Адже в реальному, «життєвому» Ельсінорі оркестрової ями немає!

Письменникові необхідна критична маса зібраного матеріалу для входження у творчий стан. Це потрібно для досягнення ХУДОЖНЬОЇ достовірності.

Кода

Маріо Варгас Льоса (т. зв. «Спадкоємець Хемінгуея»):

«Що означає бути достовірним письменником? Ніхто не стане сперечатися з тим, що художня вигадка за визначенням є обман, це реальність, яка такою не є, тільки імітація реальності, і що будь-який роман - брехня, що видає себе за правду, це творіння, чия переконливість залежить виключно від того, наскільки вдало письменник використовує набір прийомів, подібних тим, що використовують фокусники в цирку.

Будь-яка вигадка - це архітектурна споруда, зведена фантазією та майстерністю на фундаменті з фактів, живих людей, обставин, які засіли в пам'яті автора і дали поштовх його творчій уяві, а вона з насіння виростила цілий світ, настільки багатий і різноманітний, що часом буває майже неможливо (а часом і без «майже») впізнати в ньому автобіографічний матеріал, що послужив йому першоосновою та здійснив - в деякому роді - таємний зв'язок між вигадкою в чистому вигляді та її антиподом - реальною реальністю.»

Діна Рубіна, з інтерв'ю:

- Ви ставите перед собою мету писати правдиво або правдоподібно?

- Не смішіть мене. Я ставлю мету писати якомога краще, і мені плювати - як це називається і сприймається в суді. Мистецтво - не юриспруденція. Це чари, божественна гра, створення паралельних світів. Талановито написана річ завжди сприймається як пронизлива правда, причому з великої літери. Навіть якщо це історія про комівояжера, який перетворився на жука.

На завершення розмови наведемо ще один приклад. Зітнулися два каратисти. Перший провів серію вдалих ударів, кидок і добивання. Він переміг. Зробив він при цьому ряд помилок? Безумовно. Там забарився, тут не дуже вдало «підсів» на кидок. Чи повинен сенсей після бою вказати йому на помилки? Звичайно, повинен.

Чи переміг перший каратист?

Переміг.

І це найголовніше.