Дістатися в міжпросторовій кабіні до іншої планети може лише один. Такий закон. Більше — це вже натовп із його незв'язними думками, поплутаними пориваннями й мріями. Підпростір не відповість резонансом на помисли декількох людей. Подорожі в ньому — доля одинаків.
Ти сидиш, пристебнутий ременями до крісла, й відраховуєш миті до старту. В твоїй душі ворушиться страх — дрібний осоружний страх, який ти намагаєшся приховати від самого себе. Кажуть, що підпростір заглядає в саме єство людини, вивертає її думки навиворіт й приводить у той світ, якого мандрівник гідний. Що, коли в тебе нічого не вийде, й ти створений для іншого?
Ти хотів бути як усі міжпросторовики — не кращим і не гіршим. Я повернуся, казав ти Лідії на прощання. Я відкрию новий світ і ступлю назад, заспокоював ти себе.
Для цього потрібно лише щиро мріяти й вірити. І тоді ти приведеш кабіну до світу, придатного для колонізації. Створиш дорогу для поселенців.
Хвилина до старту. Ти заплющуєш очі. Пальці впиваються в бильця, й думки скачуть, збиваються, перестрибують з одного на інше, не дозволяючи зосередитися на головному. Нехай твій світ буде найгарніший, із водоспадами й чистими річками. З білими птахами у високості й звірками, смішними, немов плюшеве ведмежа з дитинства.
Потім ти відчуваєш, як здригається кабіна від електромагнітного імпульсу й провалюється в інший вимір, залишаючись на місці. Тебе підхоплює міжпросторова дорога, й мислено ти мчиш угору, по той бік блакитного неба.
«Ну що, салаго, здрейфив?» — посміхався Жан, коли ти зустрівся з ним уранці незадовго до твоєї подорожі. Жан двічі пірнав у підпростір. На його рахунку дві відкриті планети, дві нові колонії.
Здрейфив. Але назад дороги немає. Всі тести пройдені, ти відповідаєш середньостатистичним даним мрійника.
«Головне чітко уявляти, що ти хочеш побачити, й усе вийде».
«Жане! Що це означає на практиці — резонанс із думками мандрівника? Чому нас відводить у той світ, який ми уявляємо? Знаю, що ніхто цього не з’ясує, але ж ти вже двічі бував там. Має ж бути якесь пояснення».
«Відводить? — Жан нахилився до твого обличчя й хитро посміхнувся самими губами; його очі при цьому залишалися серйозними. — А, може, створює для тебе твій власний світ на чужій планеті?»
Ти завмираєш, ніби діткнувся до таємниці, яка у всіх на вустах, але про яку ніхто не говорить уголос. І тоді всі наукові постулати про міжпросторову дорогу й резонанс із думками мандрівників розбиваються об цю таємницю, відому всім. Не відводить, а створює. Хто? Ти сам, чи сили, що знаходяться в іншому вимірі?
Коли Жан посміхається, то нагадує лиса, що поцупив курку. Того й гляди помітиш пір'я в кутиках рота.
«Ти зрозумієш».
І маленький підлий страх усередині — що, коли нічого не вийде, й ти створиш порожній світ? Але назад повернутися годі.
Важко відчувати іншу реальність за товстими стінами. Заплющуєш очі й розумієш, як твою свідомість щомиті пронизують мільйони кілометрів чужого простору. Ти тут, на Землі. Зроби крок крізь шлюз і опинишся вдома. Але ти мусиш відкрити інші двері, прокласти шлях на іншу планету, зв'язавши світи порталами.
Часу не існує, й ти не відчуваєш, скільки займає подорож — годину, вічність?
Водоспади...
Плюшеві звірі...
Білі хмари й птахи...
Плетеницею проносяться перед очима.
Подорож добігає кінця, кабіна провалюється в звичайний простір. Скафандр незручний, ти здаєшся собі іграшкою, яка не може стояти на власних м'яких ногах. Із шипінням виходить зі шлюзу повітря, й ти ступаєш у свій світ — придуманий тобою, створений тобою? Чужий. Над головою багряне небо, під ногами чорна земля. На обрії беззвучно плюється вогнем вулкан. Ти вклякаєш на коліна й набираєш розсипчастий сухий пісок у пригорщі. Він тече між пальцями, опадаючи на землю, мов попіл порожнього світу. Ти не впорався. Ти привів кабіну до мертвої планети.
Це твоє перше й останнє переміщення. Міжпросторовиків-порожняків списують, як непотріб. Не тому, що не довіряють. Просто немає сенсу. Раз-по-раз вони будуть приводити до порожніх світів.
Кабіна витрачена намарно. Її більше не можна використовувати. Тут не буде висіти табличка «Світ, відкритий Гораном Струміцевим у 2059 р». Кабіна залишиться стояти, немов пам'ятник невідомому невдасі. Одні двері на Землю, другі — в порожній світ.
Треба піднятися й зробити крок назад. Ну ж-бо, міжпросторовику-порожняче, піднімайся! Вставай! Май сміливість хоча б повернутися.
Й ти повертаєшся, залишаючи свою мрію в порожньому світі.
***
Ліхтарі на стовпах обабіч алеї розганяють темряву й ваблять нічних метеликів — товстих і на перший погляд незграбних бражників. Із завидною впертістю метелики б'ються в запорошені шибки, намагаючись дістатися до світлодіодних ламп. У безвітряній тиші звучить морзянка, що вистукують їхні крильця. Стук-стук, стук-стук. Із ночі в ніч. Протягом усього літа, поки метеорологи не дозволять осіннім холодам вступити у володіння. Тоді різнобарвне листя кленів та беріз укриє алею шарудливим килимом, і їжак, якому Алька несе велике червоне яблуко, заляже в сплячку.
Вперті метелики летять до ліхтарів, мій друг іде нічною алеєю. Йому не страшно, адже він не сам, попереду йду я.
«Тебе вже похопилися», — сказав я Альці, прислухаючись до подій, що відбувалися в школі міжпросторовиків.
— Шапокляк лютує? — вголос запитав мій друг, хоча це ні до чого — я легко чую його думки.
«Сердиться. Не розуміє, як тобі вдалося прослизнути крізь охоронні системи».
— Надійно екрануєш?
«Як зазвичай», — посміхнувся я.
Я дозволю знайти Альку вже під ранок, коли він обійде занедбані кабіни-порожняки та згорнеться калачиком на одній із лавок.
Нічний парк безлюдний. Покинуті будинки заглядають крізь темне листя чорними вікнами. Їх давно залишили мешканці. Хтось живе на природі, створивши для себе власні біодоми. Хтось пішов у небесні міста чи в морську безодню. Інші оселилися в тих світах, де вони можуть бути щасливі.
А що потрібно для щастя моєму другові? Я розумію — перехідний вік, хлопчисько мечеться, щось хоче довести, і мені доводиться потурати його витівкам. Раз у раз ми йдемо на той бік парку, до початку міжпросторових корпусів. Альці подобається гуляти поряд із покинутими кабінами, що ведуть до порожніх світів.
— Де Колючка? — запитав мій друг. — Уже давно мав з'явитися. Дивися, що там попереду?
«Багаття».
Крізь дерева пробивався вогник. Алька, немов індіанець із пригодницьких фільмів, шмигнув у кущі. Намагаючись не шуміти, адже в кращих традиціях слідопитів під ногами не повинна хруснути жодна гілочка, ми підкралися до ватри. Тремтяче полум'я відкидало тіні, які, здавалося, простягали довгі руки до чоловіка, що сидів біля вогню.
— Лети на світло, метелику, — сказав незнайомець, не озираючись. — Годі ховатися.
Алька піднявся й ступив у коло світла.
— Я не метелик, — сказав він.
Чоловік підкинув у багаття кілька хворостин і обернувся. Алька ще не бачив таких старих людей, адже всі намагаються змінити обличчя й виглядати молодшими. У всякому разі, розгладити глибокі зморшки, що робили обличчя схожим на розтрісканий асфальт, не складало труднощів.
— Привіт, бігуне, чи втікачу? — незнайомець посміхнувся, зморшки розгладилися, й Альчина тривога зникла без сліду. — Ти ж зі школи міжпросторовиків? Давай, сідай, Метелику.
— Я Алька, — буркнув мій друг і опустився на лежаче поліно. Я сів поруч, відчуваючи жар від язиків полум'я.
— Мов стародавні люди біля першого багаття, — кивнув старий на вогонь. — Мене звати Гораном. Давай, Метелику, розповідай, чого втік. Хоча це ти правильно зробив.
«Чому?» — здивувався я.
— Чому? — здивувався Алька.
— Тебе ж щось підштовхнуло на цей крок?
— Не знаю, — знизав худими плечима мій друг.
«Зате я знаю — впертість, — сказав я. — Й загальна вадливість».
— Ти ж приходиш сюди майже щоночі. Що тебе веде, Метелику?
— Звідки ви знаєте? Ви... стежили за мною?
— За тобою? Навіщо? Просто ви ходите так шумно, що складно не помітити.
«Ви?! Він же не може мене бачити!»
— Онде твій друг, — сказав Горан. — Теж до ватри прийшов. Дивись, не боїться.
З пітьми виповз Колючка й повів довгим носом, принюхуючись. Алька дістав із кишені яблуко й простягнув їжакові. Той відбіг назад у рятівну тінь. Тоді Алька поклав яблуко на доріжку й зачекав, поки Колючка зволить виповзти на світло, схопить частування й потягне в темряву.
— З'їсть, — констатував Горан.
— Ви що, тут живете? — спитав Алька.
— Можна сказати й так, — посміхнувся старий. — Кожен же може жити, де йому кортить. Мені подобаються покинуті будинки й кабіни, що привели в порожні світи. А, може, мені просто не хочеться розлучатися з минулим.
— Воно мов пам'ять, — сказав Алька.
— Про невдах, — додав Горан. — Життя кипить, відправляються нові кабіни, але мені подобаються оці, давно всіма покинуті, які більше не можна використовувати.
— Ви подорожували?
— Це було дуже давно. Тоді все бачилося по-іншому. Ми були першопрохідцями, мрійниками, що вирушали в невідоме.
— Одна з кабін — ваша? — тихо запитав мій друг.
— Номер двадцять три, — відповів старий. — Порожняк.
Він підняв цілу в'язанку хмизу й підкинув у вогнище. Зметнувся стовп іскор.
— Зараз вас спеціально навчають мріяти, готують ваші уми до того, щоб відкривати нові світи. У мій час ще не знали, що люди після підпростору змінюються назавжди.
Після цих слів я трохи краще придивився до нового знайомця.
— Але ви ж незмінний? — запитав Алька. — Хіба ви злочинець?
— Гадаєш, що незмінними залишаються лише злочинці, яким нав'язують це, як покарання? Чи не допускаєш, що це може бути особистий вибір? Може, я просто хочу залишатися колишньою людиною.
— Навіщо?
— Довго пояснювати, Метелику. А чому ти не змінюєшся? Вас же всіх уже давно занурили в підпростір. Ти ж тепер також homo mutatis, можеш змінювати як своє тіло, так і навколишню дійсність.
Я згадав довгий коридор, з обох боків закритий дверима. На стінах — відбитки дитячих долонь. Алька — тоді ще шестирічний малюк, теж кілька разів залишив на стіні долоньку, забруднену зеленою фарбою. Коли він ішов коридором уперше, мене ще не було. Потім я двічі проходив цей ритуал разом з ним. Усередині коридор, де тебе огортає морок, здається довшим, ніж насправді. Ти все йдеш і йдеш, а він усе не закінчується. Коли здається, що твій шлях буде нескінченним, у кінці коридору спалахує світло, й ти повертаєшся у звичайний простір. В одних ця дорога займає хвилину, в інших — кілька годин.
— Я невмійко, — сказав Алька. — В мене майже нічого не виходить. Ані міняти свій геном, ані змінювати навколишній світ.
— У мої часи слово «геном» в устах дванадцятирічного хлопчака викликало б подив. Запали галузку, — Горан простягнув Альці суху хворостинку. — Спробуй. Ні, не від багаття — думкою запали. Ну, сміливіше!
Алька слухняно взяв гілку, спрямувавши на неї погляд.
— Бачите, я ж казав, що нічого не вийде, — промовив він через хвилину.
Я зглянувся над ним і запалив гілку в його руці.
— Напевно, мене виженуть, — зітхнув Алька й кинув палаючу галузку у вогнище. — Залишуся таким самим, як і ви, незмінним.
— Теж непогано, — сказав Горан. — Не всім же міняти реальність. Хтось мусить просто жити.
— Як ви гадаєте, наша реальність теж кимось вигадана, якщо ми можемо її мислено змінювати?
— Метелик, що не розправив крила, хоче вести зі мною філософські суперечки про те, що таке реальність? — посміхнувся Горан. Він дістав гілку з вогню, під його поглядом полум'я на ній згасло, з'явилися бруньки, тріснули й розпустилися зеленим листям. Горан устромив галузку в землю. — Бачиш, у свій час я теж почув голос підпростору. Не такі вже ми з тобою й нездари. Можливо, в людях це було закладено споконвіку, й просто прийшов час розкритися, мов метеликові, що розриває лялечку.
— Звідки ви знаєте? — здригнувся Алька.
— Знаю про що? — здивувався Горан.
Алька підібгав ноги, обхопив їх і сховав обличчя в колінах.
— Про крила. Колись я мріяв стати крилатим і жити в небесних містах.
— Не вийшло? — поцікавився Горан і подивився на спину мого друга, де крізь напнуту футболку між лопатками виділилися два горбки. — Так і не виросли? Ти передумав, Метелику?
— Не знаю, просто перехотілося.
— А що ти хочеш?
— Та не знаю я! Кажу ж, що нічого до ладу не вмію! Одні відлітають у небо. Другі живуть у воді. Хтось вирощує біодоми самою лише силою думки. А я — порожняк, як ті кабіни. Майже всі мої друзі вже зустріли Вчителя. Останній іспит, знаєте? Ніхто не говорить, де й коли тебе знайде Учитель. Щодо себе здогадуюся, який буде його остаточний вердикт.
— Боїшся? — запитав Горан.
— Боюся, — згодився Алька.
Горан дістав із темряви плетений кошик і вивудив з нього дві сосиски. Потім підморгнув мені, підняв два прути й простромив ними тверду шкірку сосисок.
— У моєму дитинстві були такі самі. Все змінюється, а сосиски залишаються колишніми. Тримай, — простягнув він одну Альці. — Смаж над багаттям.
Мій друг посміхнувся.
— Ніколи такого не робив.
— Ми багато чого забули, — сказав Горан. — Адже для щастя необов'язково змінюватися. Іноді достатньо запалити вогнище. Колись я так сидів разом із Лідою.
— Ви були одружені? Ой, вибачте.
— Нічого. Бачиш, навіть тобі здається, що найкраще слово, яке до мене підходить, це «був». Відповідаю: ні, не був. Вона мене не дочекалася. Я затримався в підпросторі на десять років. Занадто дорого мені коштувала моя нездійснена мрія. Але це сталося дуже давно. Дивись, як у тебе добре виходить. Нема потреби все робити силою думки.
— Тріщить, — сказав Алька.
— Як тобі вдається втікати зі школи? — поцікавився Горан.
Я занепокоївся, відчувши Альчину тривогу. Він подумки наїжачився, немов наш колючий друг.
— Не хочеш — не відповідай, — сказав Горан і знову подивився на мене. — В принципі, мені байдуже.
Він підніс сосиску до рота й заходився дмухати, смішно надуваючи щоки. Альчині колючки вляглися.
— Я проходжу крізь коридор, — тихо сказав він. — Друг відкриває для мене двері, й я проходжу.
— Коридор? Ти хочеш сказати, що щоразу ти проходиш крізь підпростір?
— Так. Я прошу друга відкрити двері, ступаю в коридор, уявляю на виході парк і опиняюся тут.
Алька спробував відкусити шматок сосиски, обпікся й почав ловити повітря ротом, мов риба, витягнута з води.
— Смачно, але гаряче, — сказав він.
— Ти потрапляєш у підпростір сам, без електромагнітного колапсу?
— Ні, не сам. Із другом.
«Так, йому допомагаю я», — захотілося сказати мені, похвалитися, немов хлопчиськові, але мене Горан однаково не почує.
— Ти божевільний, Метелику, — прошепотів старий. — Не кожен дорослий зможе стільки разів занурюватися в підпростір. І ти після цього хочеш сказати, що ні на що не придатний?
— Ні на що. Крім цього я нічого не вмію.
— Ти не уявляєш, що коїш, Метелику, — похитав головою Горан. — Підпростір слухає твої мрії, якщо ти щоразу опиняєшся в цьому саду. Не чини так, тебе може понести куди завгодно. Але в тебе незбагненно яскраві думки! Не роби так більше, інакше я стану за тебе хвилюватися.
«В нас гість», — сказав я.
Почулося лопотіння крил, і на землю опустився крилатий, розметавши багаття навсібіч.
— Даруйте, — сказав він. — Смачно пахне сосисками, прилетів на запах. Я зараз розпалю.
— Ні, Сергію! — зупинив його рухом руки Горан. — Нехай це зробить Алька.
— Я?! — здивувався мій друг.
— Сміливіше, — викрикнув Горан і сердито подивився в мій бік.
Не крізь мене, а на мене. «Твоя допомога не потрібна», — читалося в його погляді.
Алька запалив багаття сам. Полум'я під його поглядом спочатку несміливо побігло гілками, а відтак спалахнуло на повну силу.
— Молодець, Метелику. Дозволь відрекомендувати мого молодого друга Сергійка Репея. П'ять років тому він навчався в твоїй школі, але виявилося, що відкривати нові світи не його покликання. Яскравий представник homo mutatis, якому для щастя потрібно лише небо.
— Та ваші сосиски, дядьку Горане, — посміхнувся крилатий.
У нього були блакитні очі, й полум'я відбивалося в їхній глибині, немов вечірня заграва.
— Тільки заради них я й повертаюся на землю.
— Авжеж, навіщо людям, котрі створюють літаючі міста, наша земля. Ти скільки разів був у підпросторі, Сергійку? — запитав Горан, простягаючи крилатому нову сосиску.
— Три. А що?
— Нічого. Як ти гадаєш, якби існувала людина, яка спроможна сама відкривати шлях у підпростір і повертатися звідти, на що б вона могла бути здатною?
— Мені навіть страшно уявити. А що, є така людина? — поцікавився Репей. — У неї вільний доступ до колапсару?
— Ні, Сергійку, ця людина просто ступає в підпростір. Сама. Цілком імовірно, що вона сидить зараз перед тобою. Мені навіть здається, що ми всього лише фантазії цього хлопчиська. Та жартую я, не лякайся, — підняв руки Горан. — А ти, Метелику, не дивися на мене так грізно. Твоя шкільна таємниця вже не важлива — до школи ти не повернешся.
— Чому? — тихо запитав Алька. — А як же іспит?
— Навіщо людині, яка може найбільше від усіх разом узятих, якийсь іспит? Може бути, ти просто боїшся своїх умінь, ховаєшся за своїм уявним другом?
Я здригнувся. Мені самому закортіло сховатися за Алькою.
— Ти переконав себе, що нічого не вмієш, і створив собі друга. Але ж він — це ти. Все, що вміє він, умієш і ти. Але ти стримуєш себе, лякаєшся відповідальності, переконуєш, що не ти, а він здатний трансформувати реальність. Не ти, а він відкриває шлях у підпростір. Ти ховаєшся від життя, Алько. Послухай старого: не бійся.
Алька сховав обличчя в долонях. За його спиною виросли й розгорнулися крила з білим пір'ям. Дерева навколо залило місячне світло, й на гілках у такт думкам мого друга розпустилися квіти.
— Запитай себе, що ти хочеш, — продовжив Горан. Його голос більше не був м'яким і не нагадував голос старого. — Ні, краще запитай, що ти маєш робити. Навіщо ти йдеш до покинутих кабін? Може бути, ти хочеш виправити чужі помилки, в цьому твоє покликання? Але ще ніхто ніколи не міг змінити світи, що створені порожніми фантазіями.
— Я зможу, — Алька опустив долоні. Крила за його спиною розтанули, дерева відцвіли й знову поринули в нічну імлу. В очах хлопчика з'явилися далекі іскорки. — Я... спробую. Просто зараз. Я скоро повернуся.
Він піднявся й пішов у темряву. Я схопився й кинувся слідом за ним. Алька немов згадав про мене, зупинився, озирнувся.
— Залишся тут, — владно сказав мені Горан. — Твоєму другові прийшла пора йти своєю дорогою.
Й Алька пішов. Я стомлено опустився на траву. Так ми й сиділи біля вогнища, зустрічаючи зорю — крилатий, старий і уявний друг, придуманий найвсесильнішим хлопчаком на світі.
— Спасибі, Вчителю, — сказав Сергійко, коли пруг уранішнього сонця показався над деревами.
— За що? — здивувався Горан.
— Та, далебі, за все, — посміхнувся крилатий. — Можна попросити ще одну сосиску? Надто вже смачні вони у вас виходять.
Потім Горан піднявся й попрямував до покинутих міжпросторових кабін. Проходив повз сірі куби й доторкався до кожного, щось шепочучи собі під ніс. Нарешті зупинився біля кабіни під номером двадцять три й, злегка позволікавши, увійшов усередину.
Там панувало запустіння. Шар всюдисущого пилу вкривав підлогу, крісло мандрівника й панель із давно непрацюючими приладами. Горан долонею стер із крісла пил, опустився й трохи посидів, заплющивши очі. Затим піднявся, підійшов до зовнішнього шлюзу й відчинив двері.
За дверима був світ зеленої трави й блакитного неба. Різнобарвні райдуги виблискували над річками з прозорою водою, а десь високо, серед хмар, летіли білі птахи. Їхнє закличне курликання розносилося над знову народженим світом.
Коментарів: 34 RSS
1Няша Л.15-02-2014 12:26
Знову безліч "ТИ"?
Ні-ні-ні! Мені огдино відчувати себе в тілі якогось-там вигаданого героя що мені мяко кажучи не цікавий.
Є зручні скафандри! Чому в майбутньому іх бац - і вже немає?
Діалог не цікавий.
2Ловчиня птахів15-02-2014 14:06
Гарно написано. Світ майбутнього - багатошаровий, багаторівненвий, багатообіцяючий. Гомо мутатіс - новий вид людей. Може, так і буде колись, хоча мені як гомо сапієнсу все ж ближчі саме гомо сапієнси.
До незначних зауваг можу вінести деяку плутаність розповіді. От, наприклад, не зрозуміла, як це - в капсулі відкривати світи летить один першовідкривач, а як потім переправляються колоністи? Теж капсулами? Тоді це, очевидно, неймовірно дорогий проект, тож радує, що наш світ буде таким багатим.
Кинулися в очі такі неточності:
Вклякаєш на коліна - перефр.:завмираєш на коліна? Тоді вже вклякаєш на колінах;
Пальці впиваються в бильця - "впиватися"-це більш для очей чи кігтів;
хлопчисько мечеться – метається, як на мене, було б милозвучніше;
мислено – подумки;
Успіху на конкурсі.
3Зіркохід15-02-2014 15:03
Прочитав із задоволенням і шаленою цікавістю! Романтика пошуку, філософські роздуми про шлях людини й людства, добре й нарешті світле майбутнє - це те, чого зараз так бракує нашій приземленій фантастиці. Й дуже атмосферно, як на мене - такий собі флер світлої печалі, й під кінець усе осявається сонцем (не, це вже мене заносить на НМСД ). Словом - сподобалося, й цим усе сказано! Окрема дяка за першу на цій скорботній дорозі НФ.
Написано гарно, огріхів не спостеріг. Ловчине, мушу тут стати на бік беззахисного автора: наведені Вами "неточності" давно прописані в словнику. Вклякати (опускатися на коліна) Ви переплутали зі співзвучним заклякати, клякнути. Пальці цілком собі можуть упиватися. Слова метається якраз мені не зустрічалося, а от мечеться подибував не раз. Мислено - синонім подумки, але значно більше підходить, коли мова йде про уявне зусилля.
4Автор15-02-2014 15:21
Дякую, автор не дуже беззахісний, але автор повинен мовчати.
Якщо вже виникли питання, відповім.
У кабіні дві двері - одна на Землю, інша - у відкритий(створений) світ. Після подорожі кабіна слугує порталом - колоністи проходять крізь неї.
5Ловчиня птахів15-02-2014 15:41
ясно, Авторе.
Зауваги забираю назад, проти Зіркохода я не піду ))
Успіху!
6Док15-02-2014 17:11
Відчуваю, що зараз отримаю на горіхи від Зіркохода, він же не помітив русизмів, але:
Може, подумки, думкою?
Теж видалось русизмом, і кому бажано поставити після "гляди"
Доки?
Біобудинки?
Хворост, здається, хмиз?
Ще у фразі
можливо, варто виділити пряму мову?
Їжаки на волі яблук не їдять. В неволі - трапляється, але ласощами все одно не є.
Втім, у світі, де можуть змінювати геном, всіляке буває. Чи їжак - витвір фантазії Метелика?
А тепер, авторе, забудьте всі ці зауваження й прийміть щиру подяку: за гарний твір і оптимістичний настрій!
Успіху Вам!
7Автор15-02-2014 18:30
Це як би не пряма мова, на кшталт:
Саймак.За русизми дякую.
8Зіркохід15-02-2014 19:22
Так-так... Підніміть мені вії! . Гм, Автор за русизми дякує , оце картина! Найсмішніше, що їх там таки нема ! Про мислено вже згадував, того й гляди - вельми поширений сталий вираз, та й глядіти - літературне слово, поки-доки-заки - синоніми, біодім - дім слово літературне, поряд зі згадками простих будинків цілком виправдане, хворостина - як не дивно, так і має бути, хмизини з укрмові нема .
Авторе, щось ви надто бентежитеся - певно, Мишиус учора страху нагнав . Активніше бороніться, а не то накличете його зі своїм тигровим кролем.
До речі, про їжаків. Десь читав, що вони на себе яблука наколюють, щоб дезінфікувати чи очищати їхнім соком шкіру, а не для запасу на зиму. Вони ж, здається, хижаки. Та, мабуть, бувають і серед них оригінали. А що, мій пес за милу душу яблука трощить. А кіт сиру картоплю жере...
9Док15-02-2014 19:49
Казав же, що нарвуся... Іду посипати голову... Чим би його таким посипати?
Так і є.
Не зовсім. Насєкомоїдні, о!
А один мій знайомий каже, що буддист і не їсть свинину. Але якщо йому сказати, що то була не свиня, а, наприклад, курка, топче за обидві щоки й робить вигляд, що не розпізнав
Щось ми відійшли від обговорення оповідання. Вибачте, авторе...
10Фантом16-02-2014 10:26
Вітаю, авторе!
Оповідання, безсумнівно, вдалося. Таке світле, легке. Щоправда, багато на що схоже. Є тут щось від "Зоряної тіні" та "Чернетки" Лук"яненка, є трохи від "Мігранта" Дяченків. Але то таке, з первинними ідеями на конкурси не йдуть
Виникло питання в ході прочитання:
Так світи творяться мандрівником, чи вони є і мандрівник їх знаходить? Тут би якось прояснити, бо ж спочатку сказано, що простір той світ мандрівнику обирає.Успіхів та наснаги!
11Автор16-02-2014 11:55
Це питання і Горан Жану задавав.
12L.L.16-02-2014 16:34
Чи я одна від твору геть не в захваті? Чи я одна ніяк не можу сприйняти його всерйоз? Ні, це таки весело - розповідь від імені уявного друга героя. Але найбільше повеселив чувак із крилами - ніякої ролі у творі не відіграв, зате сосисок поїв на шару.
Не знаю, як на мене, то для НФ саме науковості і не вистачило. Так, якісь філософії про підпростір і можливості фантазії - хоча напрошувались цілком серйозні наукові експерименти з тими мандрами, чи щось таке...
Одним словом, не зачепило.
13Автор16-02-2014 21:08
Ні, не одна, нас вже двоє.
Один - за його допомогою зображен світ, два - про здібності хлопчика читач дізнається із розмови Горана з Сергієм, три - я так хотіла.
14Chernidar17-02-2014 11:58
як здригається кабіна від електромагнітного імпульсу як, до речі? І чого б то? забули заземлити?
гм... дивна картинка. впиваються - проникають всередину - тобто бильця м'які - тобто кабінка розкішна. ІМХО треба "стискають"Ремарка - бентежить поперемінне звертання то до читача то до героя. Жан звертається до героя - так?
Скафандр незручний отже, герой в скафанды. Тому "впивання пальців в бильця" виглядає ще дивнішим.
ремарка - а звідки видно, що планета мертва? Може він висадився в пустелі Гобі? аналізи провести оболом? хоча б на наявність кисню, мікроорганізмів, радіації? Це бентежить - якась штурмовщина. супергерой подивився і з першого погляду зрозумів...
мечеться ??
Ані міняти свій геном це як? і, головне, навіщо? для краси?
мислено ?? вичитувати варто ретельніше.
біодоми біобудинки?
а сосиски залишаються колишніми - з туалетним папером? чи соєю? а, з пивом!!!
колапсу???
отже, дочитав.
Ідея хороша, але попрацювати було лінь. Якщо узялися за НФ антураж - то лірику, яка, загалом, вдалася, варто доповнити логікою та знанням теми.
Помилки.
1. початок - він відверто невдалий. Варот звертатись або тільки до читача, або тільки до героя. І те й те дозволяє читачу ототожнити себе з героє - але обидва разом - бентежать. передали кути меду, коротше.
2. кінцівка. На початку ставиться запитання "чи створюються нові світи, чи підбираються існуючі". Навколо цього запитання інтрига не закручена - тому я б радив його залишити без відповіді, нехай кожен думає як хоче. А відповідь дається - навіщо? Інтриги ж не було, інтрига в іншому.
3. варто краще персоналізувати героїв. після прочитання залишилось в пам'яті тільки одне - в одного горбики замість крил, ще один вміє телепортуватись. Ні зовнішності, ні голосу ніякого іншого образу в пам'яті не залишилось. А, ще й вік. Це легко поправити, додавши кілька штрихів.
4. люди мають 5 відчуттів: зір, слух, дотик, смак, нюх. У вас ще є телепатія. А що використано для опису? дотик - один раз. Зір, слух. Скафандр не пахне, на язику не залишається присмаку. Натяк зрозуміли?
У цілому - сподобалось, всі недоліки цілком можна виправити. ІМХО лірики трішки поубавити, особливо напочатку і в кінці.
усе сказане - особиста думка і не претендує на істинність
успіхів!
15Автор17-02-2014 12:59
Чернідаре, декількаваших зауважень пояснені Зіркоходом (це про "вичитувати треба ретельніше")
Е-е-е... Додати приправ? Перець, сіль і тим'ян. Та не вмію я його готувати, вибачте!
Дякую за відгук.
16Mamba07-03-2014 00:09
Де неба є блакить
Там місто височить,
Над золотою брамою
Там зірка променить.
А в місті тому сад
Квітки і оксамит
Собі гуляють звіри там
Незнаної краси!
Аквілон (Сергій Назаревич)
І Мамби не беззахисні, і мовчати не змушені, чим і скористаємось.
Отже, сучліт опирається на трьох китів: екзистенціалізм, автентичність, інтелектуальність. І, на перший, не вдумливий погляд, оповідання видається саме таким. Проте, хотілося б звернути увагу читачів та інших авторів на особливість цього твору – нам оповідка нагадала анекдотичну блондинку: красива зовнішність з претензійністю на інтелект, а в душі - порожнеча. Це як дешева цукерка або шоколадка в яскравій обгортці, майже, як ота славнозвісна канхвєта «Тузік» (Див. Лесь Подерв’янський «Гамлєт, або Феномен датського кацапізма»). Тож, до аналізу…
По-перше, передбачуваність і шаблонність. Здогадуємось з перших абзаців, що головний герой новий світ не відкриє, але все закінчиться «ґеппі-ендом». Проте, автор може заперечити: це суб’єктивно. Ми б згодились, якби не наступні цитати з твору:
І за декілька абзаців:
Зрозуміло, що на цьому оповідання не закінчиться і цей лузер має свого досягти… Всі карти вже відкриті - буде створення світу.
По-друге, тема, порушена в оповіданні, неодноразово висвітлювалася в літературі, маючи тривалу традицію: твір викликає забагато алюзій (і це не комплімент). Це і «Стариган з крилами» Маркеса, і «Чужий в чужім краю» Хайнлайна, «Біблія» ... Та, на відміну від означених попередників, «Нобелівка», «Х’юго» чи просто світове визнання – перспектива, м’яко кажучи, далека.
По-третє, відсутня новизна в трактуванні образів. Автор звернувся до розтиражованої нині теми надприродних можливостей людини. Серед Мачо-менів типу Людей Х, Дункана МакЛауда і т.д. Алька не є чимось унікальним.
По-четверте, вражає (чи ображає?) примітивність вирішення конфлікту: боротьба зі своїми демонами, усвідомлення своїх можливостей і вміння ними скористатися. Спостерігаємо відсутність духовного зростання особистості, небажання долати свої комплекси, натомість - створення уявного друга (яскрава ознака шизофренії). А виявилось, що всі ці проблеми можна подолати лише криком і сердитим поглядом учителя (того й дивись, психотерапевти залишаться без роботи). Перед нами розгортається невдала імітація ініціації – і чакри відкрилися, і пішов створювати світи…
По-п’яте, часта зустріваність біблійних символів насторожує: яблуко в руці, події в саду, крила з білими пір’ям, повернення в Едем… І з’явився Бог! І не просто Бог – Деміург (районного масштабу, бо для всесвітнього явно недостатньо сосисок)!
По-шосте, вбачаємо нерозуміння автором особливостей людської психіки. Чому він вирішив, що Всемогутність є доброю? Закомплексований підліток усвідомив свої надприродні здібності – ви щиро вірите в його добрі наміри?
А ще Мамби хочуть сказати слово на захист Вчителів. Тих, котрі зустрічаються всім на життєвому шляху, тих, що виховують та навчають. Обурює думка автора, що Вчителями стають невдахи.
Підсумовуючи, зауважимо, що оповідання не схвилювало емоційно та не виконало ніякої естетичної функції. Твір мистецтва, коли він вартісний, має викликати якщо не захоплення, подивування, то хоча б спротив, огиду чи несприйняття. А тут найбільше вражень залишили образи їжачка та сосисок.
P.S. Звертаємо увагу шановних читачів на твір Владислава Петровича Крапівіна «Алька ищет друга», де зустрічаємо і Альку, і уявного друга, і подолання власних страхів.
17Автор07-03-2014 08:17
Дякую, але все, що Ви сказали, можна трактувати двояко, тобто, це лише Ваша думка.
Так
Про яблуко щодо алюзій автор не замислювався, адже ось як воно. А Їжак у вас змія, чи що?
«Алька шукає друга» - почитаю.
Коментар великий, спасибі.
18Mamba08-03-2014 10:34
Мамби переконані, що автор читав це оповідання. Мамби сумніваються в існуванні "єдиного інформаційного простору"! Нехай автор пояснить появу в своєму творі цілого ряду співпадань і, навіть, однойменного героя.
19Автор08-03-2014 11:26
Автор не читав цієї глави роману, хоча зібрання книг Крапівіна стоїть на полиці. Віртуальний друг - це поширений прийом і не тільки у Крапівіна. Автор спочатку придумав оповідання, а вже потім знайшов у пошуковику "Спогади придуманого друга".
Алька - поширене скорочення від Олександра. І так - автору подобається Крапівін, в його дусі подобається писати оповідання, але даного оповідання Крапівіна автор не читав або не пам'ятає.
Автор щиро заздріть Мамбам, бо в сучасному світі вони у чомусь переконані. Власні переконання - страшна сила.
20Док08-03-2014 17:13
Ще раз уважно прочитав оповідання. Дивне склалося враження. І цікаві асоціації. Можна буде подискутувати після оголошення результатів.
21Mamba08-03-2014 23:00
Ви так часто повторюєте "не читав". Авторе, це не аргумент.
22Автор09-03-2014 06:40
Мамба, коротше, що ви хочете? Якщо збіг імені героя і те, що в оповіданні присутній вигаданий друг, є плагіатом, пишіть організаторам, бийте на сполох, якщо ні - припинимо балаканину.
23марко09-03-2014 17:04
загалом сподобалося, твір лірично-романтичний, світлий.
Двічі яблуко для їжака можливо і зайве, враховуючи, що питання то відкрите (чи їдять їжаки яблука)
Далі ось цей шматок, в ньому можна трохи заблукати між Я і Ти:
Ти хотів бути як усі міжпросторовики — не кращим і не гіршим. Я повернуся, казав ти Лідії на прощання. Я відкрию новий світ і ступлю назад, заспокоював ти себе.
Так, можливо є те, що вже було. Створення світів і так далі,але написано так міцно, що про це не думаєш.
Про Владислава Петровича я теж згадав,розумієте, є декілька ознак, не так багато письменників використовують такі форми імен ( Алька, Данька і т.д), ну, хіба що ранній Лукьяненко. Тому в сполученні із романтичним стилем ( що теж є ознакою стилістики В.П.) може виникнути думка, що писалося під впливом. Але не конкретного твору, а творчості в цілому. Чом би й ні? Але думаю що Алька В.П. тут ні до чого. Ну, ще гадаю, що автор гарно знає людську психіку...
Коротче, гарно
24Автор09-03-2014 17:13
Дякую. Спочатку хлопчика звали інакше. Автор замінив ім'я вже потім, зробивши його більш дитячим. Не думав, що викличе таке обговорення.
25марко09-03-2014 17:22
думаю, що справа от в чому. Можливо, в сучасній фантпрозі (тут і на Мантикорі, мало дитячого (романтичного), навпаки, були такі "дитячі", що вуха в'янули. От і вішають ярлики, мовляв, Крапивінська проза. А між іншим ці ходи також характерні для Юрія Яковлева, не фантастика, але дуже романтично.
26Mamba12-03-2014 00:18
Про об’єктивне і суб’єктивне світосприймання не одне століття дискують вчені різних наук, звичайно, і ми тут остаточну крапку не поставимо. Але є в літературознавстві чіткі критерії розмежування художності тексту: див., хоча б, підручник Ткаченка Анатолія «Мистецтво слова». Ази основ літературознавства необхідно таки знати майбутнім письменникам.
Обговорення творів має сприяти вдосконаленню майстерності автора, якому варто прислухатися до думки читачів, бо «кожній людині не відома вся істина. Ми можемо бачити лише одну чи кілька її граней. І якщо хтось своє бачення оголосить єдино правильним і обов’язковим для всіх, то тільки збіднить, спотворить істину. Навчитися ж слухати, розуміти один одного, терпимо, з повагою ставитися до інших, навіть протилежних міркувань значно складніше, але тільки цей шлях пізнання гідний духовно зрілої людини, адже максимально наближає до багатогранної істини» (Василь Пахаренко, «Українська література» підручник для 9 класу, ст. 4)
P.S.
Мамби не апелюють до організаторів. Мамби апелюють до совісті автора.
27Автор12-03-2014 07:01
Совість автора у даному випадку не постраждала. Я кажу, що ім'я хлопчику змінив при редагуванні оповідання. Да, стиль і дух оповідань Крапівіна мені подобається, є на кого рівнятись. В чому у мене плагіат, ще й до совісті моєї апелюєте? Що з того, що спільне ім'я і те, що у хлопчика є вигаданий друг? Я можу назвати ще тексти, до використовувався тей же спосіб.
28Бандерлог12-03-2014 14:11
Нє-є, до Крапивіна не дотягує.
О, в точку! От хто на конкурс затесався!
29Автор12-03-2014 14:49
Оці руки нічого не брали.
30Coren12-03-2014 16:53
Оповідання цікаве, цікаві незвичні обставини, наявні герої-невдахи одразу викликають співчуття. Однак виникає таке враження, що автор ніби бачив перед собою кіно, і переказував побачене, водячи очима сюди-туди, замість того, щоб писати картину рівним потоком, відеоряд, як то кажуть, вийшов хаотичним. Треба переробити експозицію.
31Автор12-03-2014 19:21
У кожного своя техніка.
32Естелла15-03-2014 00:25
Доброго дня, авторе!
Початок оповідання трохи заплутаний. Розповідь "від другої особи" - оригінальний прийом, але НМД недоречний. В укр.мові така конструкція передає загальну тенденцію або відому істину, як наприклад в прислів'ях. Тут же описується цілком конкретний випадок. Тому мені було як "неправда, ніколи зі мною такого не траплялося!"
Якщо Алька - то хлопець, то в давальному відмінку буде Алькові, наскільки я пам'ятаю.
Про капсули з тексту було зрозуміло (хоч не одразу), про створення-відкриття світів - також.
В цілому оповідання сподобалося. Не сказала б, що це НФ, скоріше - феєрія. А дехто з шановних коментаторів, мабуть, просто не любить казки. Твори Крапівіна полюбляю, якщо Ви писали "в дусі", вважаю, вдалося добре.
Дякую та успіхів Вам!
33Естелла15-03-2014 01:25
Ще одне забула, здивувало оце
Всесильний - "Який має необмежену владу, силу" (http://sum.in.ua/s/vsesyljnyj) Найвищий ступінь порівняння зайвий, ця сила і так необмежена
34Автор15-03-2014 09:35
Дякую
Хто: Алька, кого: Альку, кому: Альці, чиє: Альчине, до кого: до Альки, за чим: за Алькою.