Де неба є блакить

Дістатися в міжпросторовій кабіні до іншої планети може лише один. Такий закон. Більше — це вже натовп із його незв'язними думками, поплутаними пориваннями й мріями. Підпростір не відповість резонансом на помисли декількох людей. Подорожі в ньому — доля одинаків.

Ти сидиш, пристебнутий ременями до крісла, й відраховуєш миті до старту. В твоїй душі ворушиться страх — дрібний осоружний страх, який ти намагаєшся приховати від самого себе. Кажуть, що підпростір заглядає в саме єство людини, вивертає її думки навиворіт й приводить у той світ, якого мандрівник гідний. Що, коли в тебе нічого не вийде, й ти створений для іншого?

Ти хотів бути як усі міжпросторовики — не кращим і не гіршим. Я повернуся, казав ти Лідії на прощання. Я відкрию новий світ і ступлю назад, заспокоював ти себе.

Для цього потрібно лише щиро мріяти й вірити. І тоді ти приведеш кабіну до світу, придатного для колонізації. Створиш дорогу для поселенців.

Хвилина до старту. Ти заплющуєш очі. Пальці впиваються в бильця, й думки скачуть, збиваються, перестрибують з одного на інше, не дозволяючи зосередитися на головному. Нехай твій світ буде найгарніший, із водоспадами й чистими річками. З білими птахами у високості й звірками, смішними, немов плюшеве ведмежа з дитинства.

Потім ти відчуваєш, як здригається кабіна від електромагнітного імпульсу й провалюється в інший вимір, залишаючись на місці. Тебе підхоплює міжпросторова дорога, й мислено ти мчиш угору, по той бік блакитного неба.

«Ну що, салаго, здрейфив?» — посміхався Жан, коли ти зустрівся з ним уранці незадовго до твоєї подорожі. Жан двічі пірнав у підпростір. На його рахунку дві відкриті планети, дві нові колонії.

Здрейфив. Але назад дороги немає. Всі тести пройдені, ти відповідаєш середньостатистичним даним мрійника.

«Головне чітко уявляти, що ти хочеш побачити, й усе вийде».

«Жане! Що це означає на практиці — резонанс із думками мандрівника? Чому нас відводить у той світ, який ми уявляємо? Знаю, що ніхто цього не з’ясує, але ж ти вже двічі бував там. Має ж бути якесь пояснення».

«Відводить? — Жан нахилився до твого обличчя й хитро посміхнувся самими губами; його очі при цьому залишалися серйозними. — А, може, створює для тебе твій власний світ на чужій планеті?»

Ти завмираєш, ніби діткнувся до таємниці, яка у всіх на вустах, але про яку ніхто не говорить уголос. І тоді всі наукові постулати про міжпросторову дорогу й резонанс із думками мандрівників розбиваються об цю таємницю, відому всім. Не відводить, а створює. Хто? Ти сам, чи сили, що знаходяться в іншому вимірі?

Коли Жан посміхається, то нагадує лиса, що поцупив курку. Того й гляди помітиш пір'я в кутиках рота.

«Ти зрозумієш».

І маленький підлий страх усередині — що, коли нічого не вийде, й ти створиш порожній світ? Але назад повернутися годі.

Важко відчувати іншу реальність за товстими стінами. Заплющуєш очі й розумієш, як твою свідомість щомиті пронизують мільйони кілометрів чужого простору. Ти тут, на Землі. Зроби крок крізь шлюз і опинишся вдома. Але ти мусиш відкрити інші двері, прокласти шлях на іншу планету, зв'язавши світи порталами.

Часу не існує, й ти не відчуваєш, скільки займає подорож — годину, вічність?

Водоспади...

Плюшеві звірі...

Білі хмари й птахи...

Плетеницею проносяться перед очима.

Подорож добігає кінця, кабіна провалюється в звичайний простір. Скафандр незручний, ти здаєшся собі іграшкою, яка не може стояти на власних м'яких ногах. Із шипінням виходить зі шлюзу повітря, й ти ступаєш у свій світ — придуманий тобою, створений тобою? Чужий. Над головою багряне небо, під ногами чорна земля. На обрії беззвучно плюється вогнем вулкан. Ти вклякаєш на коліна й набираєш розсипчастий сухий пісок у пригорщі. Він тече між пальцями, опадаючи на землю, мов попіл порожнього світу. Ти не впорався. Ти привів кабіну до мертвої планети.

Це твоє перше й останнє переміщення. Міжпросторовиків-порожняків списують, як непотріб. Не тому, що не довіряють. Просто немає сенсу. Раз-по-раз вони будуть приводити до порожніх світів.

Кабіна витрачена намарно. Її більше не можна використовувати. Тут не буде висіти табличка «Світ, відкритий Гораном Струміцевим у 2059 р». Кабіна залишиться стояти, немов пам'ятник невідомому невдасі. Одні двері на Землю, другі — в порожній світ.

Треба піднятися й зробити крок назад. Ну ж-бо, міжпросторовику-порожняче, піднімайся! Вставай! Май сміливість хоча б повернутися.

Й ти повертаєшся, залишаючи свою мрію в порожньому світі.

***

Ліхтарі на стовпах обабіч алеї розганяють темряву й ваблять нічних метеликів — товстих і на перший погляд незграбних бражників. Із завидною впертістю метелики б'ються в запорошені шибки, намагаючись дістатися до світлодіодних ламп. У безвітряній тиші звучить морзянка, що вистукують їхні крильця. Стук-стук, стук-стук. Із ночі в ніч. Протягом усього літа, поки метеорологи не дозволять осіннім холодам вступити у володіння. Тоді різнобарвне листя кленів та беріз укриє алею шарудливим килимом, і їжак, якому Алька несе велике червоне яблуко, заляже в сплячку.

Вперті метелики летять до ліхтарів, мій друг іде нічною алеєю. Йому не страшно, адже він не сам, попереду йду я.

«Тебе вже похопилися», — сказав я Альці, прислухаючись до подій, що відбувалися в школі міжпросторовиків.

— Шапокляк лютує? — вголос запитав мій друг, хоча це ні до чого — я легко чую його думки.

«Сердиться. Не розуміє, як тобі вдалося прослизнути крізь охоронні системи».

— Надійно екрануєш?

«Як зазвичай», — посміхнувся я.

Я дозволю знайти Альку вже під ранок, коли він обійде занедбані кабіни-порожняки та згорнеться калачиком на одній із лавок.

Нічний парк безлюдний. Покинуті будинки заглядають крізь темне листя чорними вікнами. Їх давно залишили мешканці. Хтось живе на природі, створивши для себе власні біодоми. Хтось пішов у небесні міста чи в морську безодню. Інші оселилися в тих світах, де вони можуть бути щасливі.

А що потрібно для щастя моєму другові? Я розумію — перехідний вік, хлопчисько мечеться, щось хоче довести, і мені доводиться потурати його витівкам. Раз у раз ми йдемо на той бік парку, до початку міжпросторових корпусів. Альці подобається гуляти поряд із покинутими кабінами, що ведуть до порожніх світів.

— Де Колючка? — запитав мій друг. — Уже давно мав з'явитися. Дивися, що там попереду?

«Багаття».

Крізь дерева пробивався вогник. Алька, немов індіанець із пригодницьких фільмів, шмигнув у кущі. Намагаючись не шуміти, адже в кращих традиціях слідопитів під ногами не повинна хруснути жодна гілочка, ми підкралися до ватри. Тремтяче полум'я відкидало тіні, які, здавалося, простягали довгі руки до чоловіка, що сидів біля вогню.

— Лети на світло, метелику, — сказав незнайомець, не озираючись. — Годі ховатися.

Алька піднявся й ступив у коло світла.

— Я не метелик, — сказав він.

Чоловік підкинув у багаття кілька хворостин і обернувся. Алька ще не бачив таких старих людей, адже всі намагаються змінити обличчя й виглядати молодшими. У всякому разі, розгладити глибокі зморшки, що робили обличчя схожим на розтрісканий асфальт, не складало труднощів.

— Привіт, бігуне, чи втікачу? — незнайомець посміхнувся, зморшки розгладилися, й Альчина тривога зникла без сліду. — Ти ж зі школи міжпросторовиків? Давай, сідай, Метелику.

— Я Алька, — буркнув мій друг і опустився на лежаче поліно. Я сів поруч, відчуваючи жар від язиків полум'я.

— Мов стародавні люди біля першого багаття, — кивнув старий на вогонь. — Мене звати Гораном. Давай, Метелику, розповідай, чого втік. Хоча це ти правильно зробив.

«Чому?» — здивувався я.

— Чому? — здивувався Алька.

— Тебе ж щось підштовхнуло на цей крок?

— Не знаю, — знизав худими плечима мій друг.

«Зате я знаю — впертість, — сказав я. — Й загальна вадливість».

— Ти ж приходиш сюди майже щоночі. Що тебе веде, Метелику?

— Звідки ви знаєте? Ви... стежили за мною?

— За тобою? Навіщо? Просто ви ходите так шумно, що складно не помітити.

«Ви?! Він же не може мене бачити!»

— Онде твій друг, — сказав Горан. — Теж до ватри прийшов. Дивись, не боїться.

З пітьми виповз Колючка й повів довгим носом, принюхуючись. Алька дістав із кишені яблуко й простягнув їжакові. Той відбіг назад у рятівну тінь. Тоді Алька поклав яблуко на доріжку й зачекав, поки Колючка зволить виповзти на світло, схопить частування й потягне в темряву.

— З'їсть, — констатував Горан.

— Ви що, тут живете? — спитав Алька.

— Можна сказати й так, — посміхнувся старий. — Кожен же може жити, де йому кортить. Мені подобаються покинуті будинки й кабіни, що привели в порожні світи. А, може, мені просто не хочеться розлучатися з минулим.

— Воно мов пам'ять, — сказав Алька.

— Про невдах, — додав Горан. — Життя кипить, відправляються нові кабіни, але мені подобаються оці, давно всіма покинуті, які більше не можна використовувати.

— Ви подорожували?

— Це було дуже давно. Тоді все бачилося по-іншому. Ми були першопрохідцями, мрійниками, що вирушали в невідоме.

— Одна з кабін — ваша? — тихо запитав мій друг.

— Номер двадцять три, — відповів старий. — Порожняк.

Він підняв цілу в'язанку хмизу й підкинув у вогнище. Зметнувся стовп іскор.

— Зараз вас спеціально навчають мріяти, готують ваші уми до того, щоб відкривати нові світи. У мій час ще не знали, що люди після підпростору змінюються назавжди.

Після цих слів я трохи краще придивився до нового знайомця.

— Але ви ж незмінний? — запитав Алька. — Хіба ви злочинець?

— Гадаєш, що незмінними залишаються лише злочинці, яким нав'язують це, як покарання? Чи не допускаєш, що це може бути особистий вибір? Може, я просто хочу залишатися колишньою людиною.

— Навіщо?

— Довго пояснювати, Метелику. А чому ти не змінюєшся? Вас же всіх уже давно занурили в підпростір. Ти ж тепер також homo mutatis, можеш змінювати як своє тіло, так і навколишню дійсність.

Я згадав довгий коридор, з обох боків закритий дверима. На стінах — відбитки дитячих долонь. Алька — тоді ще шестирічний малюк, теж кілька разів залишив на стіні долоньку, забруднену зеленою фарбою. Коли він ішов коридором уперше, мене ще не було. Потім я двічі проходив цей ритуал разом з ним. Усередині коридор, де тебе огортає морок, здається довшим, ніж насправді. Ти все йдеш і йдеш, а він усе не закінчується. Коли здається, що твій шлях буде нескінченним, у кінці коридору спалахує світло, й ти повертаєшся у звичайний простір. В одних ця дорога займає хвилину, в інших — кілька годин.

— Я невмійко, — сказав Алька. — В мене майже нічого не виходить. Ані міняти свій геном, ані змінювати навколишній світ.

— У мої часи слово «геном» в устах дванадцятирічного хлопчака викликало б подив. Запали галузку, — Горан простягнув Альці суху хворостинку. — Спробуй. Ні, не від багаття — думкою запали. Ну, сміливіше!

Алька слухняно взяв гілку, спрямувавши на неї погляд.

— Бачите, я ж казав, що нічого не вийде, — промовив він через хвилину.

Я зглянувся над ним і запалив гілку в його руці.

— Напевно, мене виженуть, — зітхнув Алька й кинув палаючу галузку у вогнище. — Залишуся таким самим, як і ви, незмінним.

— Теж непогано, — сказав Горан. — Не всім же міняти реальність. Хтось мусить просто жити.

— Як ви гадаєте, наша реальність теж кимось вигадана, якщо ми можемо її мислено змінювати?

— Метелик, що не розправив крила, хоче вести зі мною філософські суперечки про те, що таке реальність? — посміхнувся Горан. Він дістав гілку з вогню, під його поглядом полум'я на ній згасло, з'явилися бруньки, тріснули й розпустилися зеленим листям. Горан устромив галузку в землю. — Бачиш, у свій час я теж почув голос підпростору. Не такі вже ми з тобою й нездари. Можливо, в людях це було закладено споконвіку, й просто прийшов час розкритися, мов метеликові, що розриває лялечку.

— Звідки ви знаєте? — здригнувся Алька.

— Знаю про що? — здивувався Горан.

Алька підібгав ноги, обхопив їх і сховав обличчя в колінах.

— Про крила. Колись я мріяв стати крилатим і жити в небесних містах.

— Не вийшло? — поцікавився Горан і подивився на спину мого друга, де крізь напнуту футболку між лопатками виділилися два горбки. — Так і не виросли? Ти передумав, Метелику?

— Не знаю, просто перехотілося.

— А що ти хочеш?

— Та не знаю я! Кажу ж, що нічого до ладу не вмію! Одні відлітають у небо. Другі живуть у воді. Хтось вирощує біодоми самою лише силою думки. А я — порожняк, як ті кабіни. Майже всі мої друзі вже зустріли Вчителя. Останній іспит, знаєте? Ніхто не говорить, де й коли тебе знайде Учитель. Щодо себе здогадуюся, який буде його остаточний вердикт.

— Боїшся? — запитав Горан.

— Боюся, — згодився Алька.

Горан дістав із темряви плетений кошик і вивудив з нього дві сосиски. Потім підморгнув мені, підняв два прути й простромив ними тверду шкірку сосисок.

— У моєму дитинстві були такі самі. Все змінюється, а сосиски залишаються колишніми. Тримай, — простягнув він одну Альці. — Смаж над багаттям.

Мій друг посміхнувся.

— Ніколи такого не робив.

— Ми багато чого забули, — сказав Горан. — Адже для щастя необов'язково змінюватися. Іноді достатньо запалити вогнище. Колись я так сидів разом із Лідою.

— Ви були одружені? Ой, вибачте.

— Нічого. Бачиш, навіть тобі здається, що найкраще слово, яке до мене підходить, це «був». Відповідаю: ні, не був. Вона мене не дочекалася. Я затримався в підпросторі на десять років. Занадто дорого мені коштувала моя нездійснена мрія. Але це сталося дуже давно. Дивись, як у тебе добре виходить. Нема потреби все робити силою думки.

— Тріщить, — сказав Алька.

— Як тобі вдається втікати зі школи? — поцікавився Горан.

Я занепокоївся, відчувши Альчину тривогу. Він подумки наїжачився, немов наш колючий друг.

— Не хочеш — не відповідай, — сказав Горан і знову подивився на мене. — В принципі, мені байдуже.

Він підніс сосиску до рота й заходився дмухати, смішно надуваючи щоки. Альчині колючки вляглися.

— Я проходжу крізь коридор, — тихо сказав він. — Друг відкриває для мене двері, й я проходжу.

— Коридор? Ти хочеш сказати, що щоразу ти проходиш крізь підпростір?

— Так. Я прошу друга відкрити двері, ступаю в коридор, уявляю на виході парк і опиняюся тут.

Алька спробував відкусити шматок сосиски, обпікся й почав ловити повітря ротом, мов риба, витягнута з води.

— Смачно, але гаряче, — сказав він.

— Ти потрапляєш у підпростір сам, без електромагнітного колапсу?

— Ні, не сам. Із другом.

«Так, йому допомагаю я», — захотілося сказати мені, похвалитися, немов хлопчиськові, але мене Горан однаково не почує.

— Ти божевільний, Метелику, — прошепотів старий. — Не кожен дорослий зможе стільки разів занурюватися в підпростір. І ти після цього хочеш сказати, що ні на що не придатний?

— Ні на що. Крім цього я нічого не вмію.

— Ти не уявляєш, що коїш, Метелику, — похитав головою Горан. — Підпростір слухає твої мрії, якщо ти щоразу опиняєшся в цьому саду. Не чини так, тебе може понести куди завгодно. Але в тебе незбагненно яскраві думки! Не роби так більше, інакше я стану за тебе хвилюватися.

«В нас гість», — сказав я.

Почулося лопотіння крил, і на землю опустився крилатий, розметавши багаття навсібіч.

— Даруйте, — сказав він. — Смачно пахне сосисками, прилетів на запах. Я зараз розпалю.

— Ні, Сергію! — зупинив його рухом руки Горан. — Нехай це зробить Алька.

— Я?! — здивувався мій друг.

— Сміливіше, — викрикнув Горан і сердито подивився в мій бік.

Не крізь мене, а на мене. «Твоя допомога не потрібна», — читалося в його погляді.

Алька запалив багаття сам. Полум'я під його поглядом спочатку несміливо побігло гілками, а відтак спалахнуло на повну силу.

— Молодець, Метелику. Дозволь відрекомендувати мого молодого друга Сергійка Репея. П'ять років тому він навчався в твоїй школі, але виявилося, що відкривати нові світи не його покликання. Яскравий представник homo mutatis, якому для щастя потрібно лише небо.

— Та ваші сосиски, дядьку Горане, — посміхнувся крилатий.

У нього були блакитні очі, й полум'я відбивалося в їхній глибині, немов вечірня заграва.

— Тільки заради них я й повертаюся на землю.

— Авжеж, навіщо людям, котрі створюють літаючі міста, наша земля. Ти скільки разів був у підпросторі, Сергійку? — запитав Горан, простягаючи крилатому нову сосиску.

— Три. А що?

— Нічого. Як ти гадаєш, якби існувала людина, яка спроможна сама відкривати шлях у підпростір і повертатися звідти, на що б вона могла бути здатною?

— Мені навіть страшно уявити. А що, є така людина? — поцікавився Репей. — У неї вільний доступ до колапсару?

— Ні, Сергійку, ця людина просто ступає в підпростір. Сама. Цілком імовірно, що вона сидить зараз перед тобою. Мені навіть здається, що ми всього лише фантазії цього хлопчиська. Та жартую я, не лякайся, — підняв руки Горан. — А ти, Метелику, не дивися на мене так грізно. Твоя шкільна таємниця вже не важлива — до школи ти не повернешся.

— Чому? — тихо запитав Алька. — А як же іспит?

— Навіщо людині, яка може найбільше від усіх разом узятих, якийсь іспит? Може бути, ти просто боїшся своїх умінь, ховаєшся за своїм уявним другом?

Я здригнувся. Мені самому закортіло сховатися за Алькою.

— Ти переконав себе, що нічого не вмієш, і створив собі друга. Але ж він — це ти. Все, що вміє він, умієш і ти. Але ти стримуєш себе, лякаєшся відповідальності, переконуєш, що не ти, а він здатний трансформувати реальність. Не ти, а він відкриває шлях у підпростір. Ти ховаєшся від життя, Алько. Послухай старого: не бійся.

Алька сховав обличчя в долонях. За його спиною виросли й розгорнулися крила з білим пір'ям. Дерева навколо залило місячне світло, й на гілках у такт думкам мого друга розпустилися квіти.

— Запитай себе, що ти хочеш, — продовжив Горан. Його голос більше не був м'яким і не нагадував голос старого. — Ні, краще запитай, що ти маєш робити. Навіщо ти йдеш до покинутих кабін? Може бути, ти хочеш виправити чужі помилки, в цьому твоє покликання? Але ще ніхто ніколи не міг змінити світи, що створені порожніми фантазіями.

— Я зможу, — Алька опустив долоні. Крила за його спиною розтанули, дерева відцвіли й знову поринули в нічну імлу. В очах хлопчика з'явилися далекі іскорки. — Я... спробую. Просто зараз. Я скоро повернуся.

Він піднявся й пішов у темряву. Я схопився й кинувся слідом за ним. Алька немов згадав про мене, зупинився, озирнувся.

— Залишся тут, — владно сказав мені Горан. — Твоєму другові прийшла пора йти своєю дорогою.

Й Алька пішов. Я стомлено опустився на траву. Так ми й сиділи біля вогнища, зустрічаючи зорю — крилатий, старий і уявний друг, придуманий найвсесильнішим хлопчаком на світі.

— Спасибі, Вчителю, — сказав Сергійко, коли пруг уранішнього сонця показався над деревами.

— За що? — здивувався Горан.

— Та, далебі, за все, — посміхнувся крилатий. — Можна попросити ще одну сосиску? Надто вже смачні вони у вас виходять.

Потім Горан піднявся й попрямував до покинутих міжпросторових кабін. Проходив повз сірі куби й доторкався до кожного, щось шепочучи собі під ніс. Нарешті зупинився біля кабіни під номером двадцять три й, злегка позволікавши, увійшов усередину.

Там панувало запустіння. Шар всюдисущого пилу вкривав підлогу, крісло мандрівника й панель із давно непрацюючими приладами. Горан долонею стер із крісла пил, опустився й трохи посидів, заплющивши очі. Затим піднявся, підійшов до зовнішнього шлюзу й відчинив двері.

За дверима був світ зеленої трави й блакитного неба. Різнобарвні райдуги виблискували над річками з прозорою водою, а десь високо, серед хмар, летіли білі птахи. Їхнє закличне курликання розносилося над знову народженим світом.