Божийсвіт, або В сльозах приходить…

— З гори, — терпляче повторив Лис, тикаючись чорним вогким носом в обличчя хлопчику. — не знаю, чубатий. З гори ще ніколи не сходило нічого вартого. Ти певен?

Хлопчик закліпав, розбризкуючи сонячний промінь на сліпучі іскри. Застогнав, спробував захистити очі долонею. Довго розглядав брудні, обламані нігті. Один задерся і болісно зачепився за комірець. Спробувавши зарадити ділу іншою рукою, хлопчик заверещав і скрутився клубком.

Лис і той, інший, десь поділися. Запала тиша, у якій негучно хлюпотів струмок трохи нижче місцини, де хлопчик лежав, та ще сонячний промінь спроквола сповзав схилом.

— Та кажу тобі! — на мить хлопчикові здалося, що він бачить юнака з вузьким жорстким обличчям, кривим тонким носом і чорними очима. Кліпнувши, малий побачив чималого жовтогарячого одуда з чорно-білими крилами. Одуд спурхнув ближче, вмостився на брилі і нахилив голову, з цікавістю вивчаючи хлопчика.

— Кажеш, — визнав Лис, показавшись ізнов. Пишного хвоста ніс високо, а медові очі палахкотіли доброзичливим інтересом. — Чув, що кажеш. Питаю: ти певен?

— Ще б пак! — Одуд звився догори, перевернувся у повітрі барвистим вихором, впав на землю, розгорнувши яскравого чубчика. Заквичав на Лиса, котрий прищулив вуха і хитро примружився.

Хлопчик нарешті перевів подих і подивився на ліву руку. Деякий час лежав, усвідомлюючи побачене і сильно жаліючи себе. Спробував заплакати, але вийшло не дуже. Лис обнюхав його лице ще раз, сів поруч, зазираючи в очі.

— Не вийде, — підтвердив байдужно. — Тобі бракує рідини. Чим ти зібрався ридати?

— Попий, — зверхньо і владно звелів Одуд, порпаючись тонким дзьобом у крилі.

— Ох, — зрозумів хлопчик зненацька: — Так, дякую, я попив би. Будь ласка.

Лис задер лапу і захоплено почухався за вухом, пильно вдивляючись у протилежний схил яру. Одуд старанно видзьобував комашню з-під брили, туркочучи щось нерозбірливе, але задоволене.

— Дайте мені попити, — повторив хлопчик голосніше. І уважно подивився на Одуда з Лисом. Зазвичай такого погляду, котрий передував гучному воланню і киданню іграшками, вистачало, щоби переконати тата, маму чи навіть бабусю. Однак Одуд і Лис перезирнулися геть не перестрашено, а скоріше зі здивованим напівусміхом.

— У нього розплющені очі? — перепитав Лис, нашорошуючи вуха і принюхуючись до повітря, до Одуда і до власної пахвини. Птах стенув крилами, потім закивав, широко роззявивши дзьоба.

— І хутра трошки є? — Одуд знову затанцював на місці, весело зиркаючи на хлопчика.

— Тоді чого він думає, що хтось тут буде його поїти? — не вгавав Лис. — Він не схожий на щеня, і ще не дуже нагадує вмирущого. Струмок оно у трьох скоках звідсіля…

— У мене немає руки!!!

Лис уважно обнюхав те, що лишилося від лівиці хлопчика. Підвів голову, кивнувши серйозно і напружено, неначе був лікарем-кардіологом із серіалу, котрий полюбляв тато. Після того Лис обнюшив правицю хлопчика і подивився широко розплющеними очима, наче то було казна-яке диво.

— Ти ба! — поволі промовив Лис до Одуда. — Я би заприсягся, що одну таки має.

Одуд заклекотів.

Хлопчик спаленів і спробував підхопитися на рівні, але поточився і ледь не впав. Відвернувшись від Лиса, він поповз до струмка і став незграбно пити. Марудився досить довго, а тоді голова йому запаморочилася, тож довелося лягти. Ще трошки згодом хлопчик виблював — переважно, саму лишень воду і трошки жовчі.

— Йому дійсно потрібна яка-небудь штука, — занепокоєно припустив Одуд. Птах розсівся на карку у Лиса, наче верхи на крутому квадроциклові, а тепер уже поривався заплигнути на голову. Лис суворо гарикнув, чимось нагадавши хлопчику собачий гавкіт. Одуд не звернув уваги: він увесь подався вперед, вдивляючись у хлопця.

— І ще у нього знову тече кров, бачиш?

Лис гавкнув гучніше — і притьмом подався кудись у кущі. Хлопчик відчув, що буде затишніше, якщо просто заплющитися і не спостерігати шаленство розгойданих і розколиханих верховіть над головою. Так він і вчинив, намагаючись пригадати, як вони з татом…

— Ми їхали додому, — обурено звинуватив він незвідь-кого. — Мама вже чекає! Ми повинні негайно…

Тоді він пригадав палахкотіння фар зустрічного автомобіля. І захлипав безсило та принижено.

— Мені потрібен телефон!

Ніхто не озвався, нікому не було справи до потреб і бажань малого й комизливого шибеника, котрий лежав і рюмсав посередині ніде, густо порослого лісом.

— Де ви є, обидва?! Мені треба подзвонити!

Шурхочучи кущами, Лис вибрався на галявинку, понюхав повітря і підібрався ближче.

— Чому репетуєш?

— Мені дуже треба одна штука, та, котра була при мені…

— Ти бач, — Лис розвернувся до Одуда. — Йому ж таки треба штука! А ти казав, здох! Зараз ми його підлатаємо…

— Телефон, — заблагав хлопчик. — Телефон!

Одуд поклав щось прохолодне, дивовижно знайоме у праву долоню малого. Той підняв телефона і розплакався знов — від полегшення. Поклацав, але екран залишався чорним. Хлопчик пробував знову і знову, а тоді вилаявся так, як чув від тата, й опукою упав на торішнє листя.

Лис спостерігав за ним з лихим виразом на морді. Одуд — переможно.

— Він із отих, хто молиться екранопащим!

Улігшись на листя поруч із хлопцем, Лис задумливо і розчаровано зацокав язиком. Та не заговорив.

— І телефон теж здох, яке ж гадство! — хлопчик звивався в’юном, більше од люті, аніж від горя. — Ти подумай! Все тут повиздихало!

Одуд отетеріло витріщився на хлопчика і гнівно каркнув на воронячий копил. Лис задер хвоста, дратуючи птаха. Якийсь час вони мовчки паплюжили одне одного, запекло і затято. Потім утихомирилися і стали дивитися на хлопчика. Той замахнувся і шпурнув телефон геть.

— Ота чорна гидь — імовірно, так. — Лис підвівся і рішуче обтруснувся. — Ти — ще ні.

Звір поторсав хлопчика лапою. Той слабко хвицнув ногою — чи принаймні, спробував.

— От бачиш! — потішено відзначив Лис. — А казав я? Це все ж таки Лосеня, марні сумніви! Лосеня!

— Аби костомашшя того ведмедя лежало ближче, ти б визнав його ведмежам, — зітхнув Одуд. — Та вже ж нехай. Роби!

І Лис — на якийсь час він став схожий на широкоплечого чоловіка із вузькими стегнами, руками злодія і ходою танцюриста — заходився розкладати багаття. Одуд тягав хмиз, так і не змінивши подобу. Час від часу вони погиркували одне на одного, хлопчик заледве чув їх крізь вату, що огорнула його зусібіч.

— Я вмер? — прошепотів він, відчувши запах диму.

— Та начебто ні, — запевнив Лис, обережно обнюхавши хлопчика з ніг до голови. — Ні, я би знав точно. Мертвечина — то моя наука!

— Ти просто жереш свіже падло, — гидливо уточнив Одуд. — Велика ж то заковика!

Навряд чи щось у зримому і невидимому світах могло би присоромити Лиса. Той просто стріпнув волоссям, зібраним у довгого хвоста з сивиною на самому кінчику, захихотів захоплено і безсоромно. Закивав, наче б Одуд вагався абощо.

— Я чую стерво за півдня бігу! — церемонно задер носа Лис, не припиняючи тихенько хихотіти.

Одуд закотив очі і махнув на Лиса крилами. Той коротко реготнув, а тоді нахилився до хлопчика і потицяв пальцем в розтрощену лівицю.

Хлопчик розкрив очі ширше, ніж амазонська жаба, яку бачив у дельфінарії. Спробував загорлати, але повітря відмовилося проходити крізь спазматично стиснуте горло.

— Добре, — Лис нахилився над ним, хвалькувато демонструючи лосячу ратицю із копитом. — Ади, що маю!

Біль, котрий струмував тілом хлопчика, вочевидь свідчив, що смерті ще не знайшлося хвилинки дістатися до нього у цій глушині. Зжовкла лосяча кістка анітрохи не обходила малого, не в змозі конкурувати із пекучим пекельним болем у руці. Якщо він і втратив ліву руку, подумав хлопчик, тоді чому не втратив повністю? Нечесно залишати біль від частини тіла, коли її самої уже немає!

— Чую, як дишеш, — Лис усміхнувся і нахилився до лівого плеча хлопчика. — Лосеня схвилювалося, Одуде! Я правий! Як завжди!

І щось гостре, холодне та чуже раптом втислося у суглоба хлочика. Той сів, але Одуд одразу ж каменем упав на плечі, змушуючи лягти знов. Гриби, звиваючись від страху, подумав хлопчик, тут страшенно смердить грибами. А я думав…

І зомлів.

— Уставай вже! — його шарпали за плече іще грубіше та безцеремонніше, аніж доти. Розплющившись, хлопчик побачив медові очі Лиса і зібране у хвоста руде волосся. Трохи далі Одуд стояв на рівних, підпираючи плечами кривулясту сосонку, і лузав дрібні, невідомі хлопчику насінини, спльовуючи лушпиння під ноги. Вогнища не лишилось і сліду, кострище надійно засипали землею.

— Хто? Що? Чому?

— Потім! — Лис підхопився і замахав рукою, кличучи іти слідом. Хлопчик підвівся, дуже повільно та обережно. Одуд відвернувся і неделікатно гигикав, навіть не прикидаючись, наче не насміхається із хлопчика.

— Я поранений! — злісно крикнув хлопчик. Лис негайно підскочив до нього.

— Правдива правда? — меткі швидкі пальці обшукали кожен клапоть шкіри. Струснувши долоні одну об одну, Лис докірливо поглянув на хлопчика: — Не вигадуй тут, Лосеня! Чого б ти був поранений? Тобі щойно подарували таку розкішну руку!

Хлопчик зиркнув на лівицю, і завмер. Замість лівої руки мав тепер обросле брунатним хутром передпліччя і копито із гострим краєм. Кліпнувши, він побачив руку уже звичайною, просто із темно-рудими волосками замість чорнявих, як на правиці. Коли не придивлятися і не доскіпуватися, руки виглядали однаковісінько.

— Як це? — спитав хлопчик.

— Лосеня! — притупнув ногою Лис. — Час! Час-час-час. Ходімо вже!

І вони рушили вздовж струмка, шльопаючи по вогкій стежині. Бабки і зеленава лісова міль мерехтіли перед очима, а в носа набивалися прілі і вогкі пахощі.

— Та куди ми?! — не витримав хлопчик.

— Додому, — відказав Одуд, котрий крокував позаду. — Треба відвести тебе додому. Інакше…

Лис зашипів люто і безапеляційно, і птах лише клекотнув. У людській подобі зробив це так само непереконливо, як і стенув плечима, подумалося хлопчикові. Але у плечі Одуд штовхав рішуче і відчутно. Доводилося прошкувати вглиб лісу, тимчасово забувши про питання.

Окрім єдиного.

— Тю, — незворушно мовив Лис, обходячи бурелом, — та ж я його запорпав у землю. Ти так засмутився через тоту блекотню…

— Він мав на увазі, що запорпав його я, — уточнив Одуд. — А то б ми іще з півроку не рушили з місця. Поки рудоманець не награвся би з гаспидською штукою.

— Гаразд, — пересердившись, хлопчик вирішив, що зручніше буде і далі говорити з новими знайомцями: мовчанка жодного з них анітрохи не бентежила. — Гаразд! — голосніше повторив хлопчик, названий Лосеням. — Якщо вже я не помер…

— Сказано ж тобі, що ні, — кинув через плече Лис, прожогом кидаючись до берега та одразу ж випроставшись. У кулаці мав затиснуту жабу, що відчайдушно борсалася задніми лапами. Лис оглянув здобич і смачно хрумнув нею. Хлопчик лунко ковтнув паскудну на смак слину.

— Тоді де ми?

— Це — моє місце, — озвався Лис.

— Твоє — тобто як?

— Ну, я його створив, як ще?

Спіткнувшись, хлопчик зупинився і уважно роззирнувся навкруги. Вражено роззявив рота.

Одуд же підштовхнув його, кваплячи, а Лису, задерикувато труснувши чубом, сказав коротко і хльостко:

— Брехло!

І уже хлопчику продовжив:

— Тих, хто створив цей край, зараз нема.

— Цей край? — малий зупинився ізнову, щоб поглянути в обличчя Одуду. Не такий вигадник, як Лис, цей парубок завиграшки міг позбиткуватися просто так, заради галасу.

— Це Божийсвіт, — сказав Одуд, зупинившись поруч. — Місце, де мешкають боги. Тямиш?

— Мешкали боги, — скривився Лис, озираючись. — Бо тільки мандрівки із Лосеням на Край Лісу мені й бракувало в такий день, як от нині. Мешкали боги. Тепер уже ні.

— Тепер уже ні, — луною повторив Одуд.

— Тепер тут мешкаєте ви, — хлопчик навіть не питав.

— Ми усі, — Лис усміхався сито і щасливо. — Чи ти, Лосеня, зараз живеш десь інде?

Хлопчик покрутив головою. Кивнув. Знизав плечима. Не дуже знався навіть на тому, чи він взагалі живий. І скільки його лишилося, якщо рука тепер, гм, така-ото. Він кліпнув, не в змозі відвести погляд від копита. Кліпнув іще раз.

— Схоже, що тут. Де б то не було. — «Божийсвіт», терпляче, мов недоумку, повторив Одуд, але Хлопчикові ішлося наразі про інше. — Боги?

— Боги.

Лис почухався, тоді став біля дерева і побризкав на нього, насвистуючи. Одуду показав пальця і заявив, що той поводиться так, наче між своїми ще треба чогось соромитися.

— Ні, — не вщухав хлопчик. — Серйозно? Боги? А які?

Гурт, хай який маленький, спинився на вершині невеличкого пагорба. Звідси стало видно річку, котра розбіглася широким плесом ставка. У протилежному кінці виднілася вражаюча неохайна і дивовижна гребля. На ній крутилося кілька чималих тваринок з пласкими широкими хвостами.

Хлопчик запхав руку в кишеню і потай міцно стиснув фігурку Осавула Северина Метелиці із семиствольним пістолем та вкритою закляттями на вісьми говірках домахою.

— Ну, — озвався Лис, першим спускаючись схилом. — Раніше, приміром, тут були ті, котрі вважали себе дітьми вітрів. Чудернацькі, аж страх! Щоправда, зараз лишилися хіба он він і його плем’я. Скажу я, ще дивакуватіші… і дурнуваті не менш, так і знай.

Каркання Одуда раптом обірвалося на пів-звуці. Завмерли усі троє. Хлопчик уже зібрався був спитатися, що трапилося, як раптом з-поміж дерев виповзла довга проява, схожа на змію, звиту із пластикових кульків, пляшок і церат. Смикаючи потовщеним переднім краєм, чудовисько проповзло схилом, лишаючи вчавлений у ґрунт слід.

— Знаючі кажуть, це теж такі боги, — геть нечутно прошепотів Лис, коли пластиковий пітон подався десь інде на той берег струмка. — Має бути, що брешуть. Вони геть глухі, страшенно тупі і вбивають усе, що спроможні запопасти. Поки були менші, не становили загрози. Тепер…

Лис не договорив. Рушив далі, пильнуючи, аби під ногою не хруснула гілка. Одуд беззвучно крокував позаду хлопчика.

Наблизившись до бобрової хатки, зустріли вони лише одного-єдиного бобра, із сивою плямою за вухами, темно-бурими зубиськами і хитруватим позирком лискучих очиць.

— Ти таки здитинів, Лисе, — пробурчав Бобер, ляпаючи хвостом по водному плесу. — Позбувся решток мізків, маю здогад?

— Знайомся, Лосеня, — погідно всміхнувся Боброві Лис. — Оце тобі Бобер.

— Маєш! — підплигнув Бобер на місці і сяйнув крихітними лютими очицями. — Маєш, кажу! Чого б то я був йому Бобер?! Я сам собі Бобер! Бо зараз як…

— Добридень, пане Бобер, — чемно сказав хлопчик, котрого уже втомили винятково самобутні манери Лиса, схильного забризкувати кожен кущ чи дерево, що стояли бодай трошки осібно, а ще кпинити з усіх і усього, не дбаючи, наскільки образливим те може здатися. — Я не зовсім Лосеня, але тут, де б це не було…

— Це мій дім, — значно миролюбніше одказав Бобер. — Ото все — мій дім, чемне, хоч і не дуже тямуще Лосеня.

— Дім, — зрадів Лис. — Якраз хотів про це з тобою…

— Стривай, — раптом ще спокійніше мовив Бобер. — Скажи, хай Лосеня дістане зі своєї людської шкури те, що там тримає.

Хлопчик, уже починаючи звикати до нового імені, витягнув руку з фігуркою Осавула, котру ліпив на уроках мистецтва майже місяць. Бобер побожно заточився, позадкував і сів на потужного хвоста.

— Це… — хрипко спитав, — Це те, що я думаю? Це волхв? Справжній?

Напрочуд мовчазний, Лис коротко кивнув. Одуд — теж.

— Ох, — знервовано заметушився Бобер. — Тобто я мав на увазі, нарешті, нарешті!..

— Йому б треба дім, Бобер, — Лис поклав лапу на плече Боброві, і раптом Лосеня збагнув, що бачить старезного діда з довгастим обличчям, округлими кошлатими вухами і бобрячими ж таки зубиськами. — Йому б, старий Роботящий Тату, треба би перебути цю ніч. Щонайменше.

Щось клекотіло в бобровім казанкові, але той лише кивнув і запропонував хлопчикові йти слідом. Вони дійшли до краю води, але Бобер і не думав спинятися. Відчувши, що Лосеня залишився на вогкому темному піскові, Бобер обернувся і покликав змахом широченної, подібної до лопати, мозолястої долоні.

— Та, — заніяковів Лосеня. — Діло в тому, що я не вмію плавати.

— Ти дивовижно хирлявий як на волхва, маленький ти волхве, — несхвально мовив Бобер. — Затамуй подих!

Плисти виявилося дуже недовго, не далеко і майже не страшно. Вода охопила розпашіле зо страху лице Лосеняти, змила сліди сліз і бруду, засохлої крові, шмарклів та слини. Щось, що вкрай нагадувало риб, ковзало його литками. Щось, радше подібне на жаб, обмацувало писок. Лосеня міцно тримав Осавула і загадувався, що із ним скоять, здогадавшись, що то звичайнісінька фігурка, така собі саморобна іграшка… А потім дихати стало можна.

Так вони і опинилися у сутені і тінях вогкого, повного вологи і комашні, бобрового помешкання. Якби Лосеня попросили порівняти боброву хатку із чимось, він, мабуть, ще зумів би згадати станцію метро. Хтось квапливо снував повз Бобра і хлопчика, хтось коротко звітував про щось, хтось горлав звіддалік, аби хутчій таскали свої товсті розім’яклі весла сюдою, бо зараз прорве загату.

— Отак, — сказав Бобер Лосеняті. — Саме от так. Я би заклався, що Лиса ніколи в житті не побачу у такій ото кумпанії, а воно бач… — Він нахилився до хлопчика, потріпав по мокрому волоссю. Понюхав долоню — і подивився на Лосеня трошечки інакше. — Треба буде добре подумати, що доведеться робити із тобою, пропахла екраном підробка. І з Лисом теж, тільки трішечки згодом.

Бобер клацнув зубами, і хлопчик зрозумів, що звір знову набрав власної подоби. І що втікати звідси немає куди.

— Пластик панує тут дужче за колишніх. Дужче за нас, мене, Лиса чи Одуда. Дуже за вужа і безстрашних старих вепрів. Як то я не розпізнав би дух пластика від тебе, га? А ніяк!

Бобер насувався, стаючи дедалі страшнішим і вищим.

— Лосеня! Ха! У твоїм ганчір’ї, котре злазить, як шкура, я би ще подумав, чи ти не вужовий родич. Але Лосеня?!

Бобер кинувся раптово, але хлопчик уже зістрибнув назад у воду і щосили погріб, тиснучи на Осавула дужче, аніж на рятівне коло в Залізному Порту. Роздавлю, сумно подумав він, роздавлю… але Осавул все тримався і тримався, а вода, як і перше, ковзала шкірою, і хлопчик подумав, що таки не втоне, і виринув нагору, хапнувши повітря ротом, носом, та замалим не всією шкірою.

Погріб до берега, виповз рачки і вже майже відсапався, коли збагнув, що більше не сам.

Видовжена пляма, що спиралася на хмару електричних іскор, складалася із батарейок. Земля під ними зблякала і трухла. Чим би воно не було, але Лосеня відчуло непомильно, негайно кинувшись до нього.

— Ну, стривай! — пролунало від ставка, і Лосеня ледь не засміявся, озирнувшись та побачивши лютого Бобра. А тоді кинувся бігти вздовж берега, щодуху кваплячись до каменя скраю загати.

Заледве встигнувши, застрибнув на камінь, розвернувся — і побачив, що трапляється із тими, хто трапляється на дорозі нових богів. Бобер танув, верещачи і безстрашно, на відчай душі кусаючись, танув, дедалі слабкіше б’ючи могутнім хвостом. Збагнувши, що вже по всьому, — повернувся і останнім зусиллям зістрибнув у воду, тягнучи за собою батарейкового монстра. Спалахнув короткий розряд, над ставком поплив запах озону. Ні Бобра, ні батарейкової почвари уже не було видно.

— Я ж казав, — промовив Одуд, присівши поруч із Лосеням і щиро його обійнявши. — Він надто тхне своїм екраном. Тут нічого не вдієш.

— Вдієш! — уперто заперечив Лис. — Ми підемо до мене!

Хоч як було соромно потім хлопчикові, але самостійно він подужав пройти хіба кроків зо двісті. А тоді просто заплющив очі і поринув у остаточну і повну ніч.

Прокинувшись, він побачив затишний будиночок із двома вікнами, в якому порався Лис. Пахло випічкою, пахло мати-й-мачуховим чаєм і трошки медом. Лис наспівував, уперше не видаючись удавано хижим, надмірно лихим, зневажливим і зверхнім. Відчувалося, що Лис саму дещицю розгублений — і щасливий.

— Доброго ранку, — сказав Лис, не обертаючись. — Можеш не старатися удавати, ніби спиш. Так, наче мені не чутно запаху твоєї цікавості, щеня.

Він сміявся, і Лосеня сміявся також. Потім до будиночку зазирнув Одуд, і усі троє снідали, дивлячись на розсіяне сонячне світло, сидячи зі схрещеними ногами прямо на плетеному барвистому коцикові серед підлоги.

— А чого ти сказав, що я волхв? — запитав Лосеня, пригадавши минулий вечір.

— Бо волхв, — вагомо сказав Лис. — Чого б я мав казати інакше? Хіба ти сам не відчуваєш, як у твоєму ідоликові пульсує життя? Хіба він учора не допомагав тобі, як тільки міг?

Лосеня засміявся щиро і дзвінко, але раптом збагнув, що ані Лис, ані Одуд не сміються із ним разом.

— Ти розумієш нашу мову, та ще й в обох подобах, — пояснив Лис. — Ти приблукав у Божийсвіт, а не в якусь забуту долею Нав. Ти волхв. І те, що при тобі якийсь із ідоликів… ну, це…

— Божа ласка, — тепло і схвильовано додав Одуд. — Божа ласка. Нам тут, сам розумієш, треба богів. Справді треба. Пластикові божки, батарейкові почвари, екранопащі, котрі ганяють околицею, полюючи на магнітнострічкові касети та бобіни… чимраз їх більшає, а нас уже бракує. Хтось відходить і вже не повертається, адже боги лишаються богами, доки у них вірять, — хоча б самі вони. Хоча б вони самі, так.

Це не можливо було збагнути. Лосеня сидів, приміряючи до себе слово «волхв» і не розуміючи, чого саме від нього чекають.

— Ви хочете, аби я віддав вам Осавула? — спитав у Лиса врешті-решт. Готовий був передати фігурку негайно: завдячував їм значно більшим.

Лис похитав головою. Збирався щось сказати, але раптом від входу зашурхотіло. Всередину будиночка увірвався Борсук.

Лис схопився на рівні, підняв руки із стиснутими кулаками.

— Почекай! — крикну Одуд, відстрибуючи. — Не лізь, ми все пояснимо…

— Тікайте! — загорлав Борсук, тримаючись за бік, і тут Лосеня побачив кров, що рясно струменіла межи пальцями. Борсук озирнувся, але вже не впорався нічого додати. Чорна пластикова змія влетіла до будиночка, оповила шию Борсука і завиграшки висмикнула чималого звірюку назовні. Наче морквинку, подумав Лосеня, задкуючи.

Цієї миті змія знову вповзла до будиночка, але Лис уже метнувся вперед, почав рвати її зубами і кігтями, буцати, хвицати і терзати. Одуд кинувся слідом, але помахом хвоста Лис відкинув товариша.

— Лосеня! Рятуй Лосеня!

І вони побігли через невеличкі потаємні задні дверцята. Бігли довго і щодуху, не наважуючись озиратися. А тоді впали нагорі схилу чергового яру і хекали, плачучи майже відверто.

Та Лис повернувся. Лис повертався завжди — чи принаймні, тоді, коли його не чекали.

— Привіт, — сказав він. — А ви боялися! Я так розірвав того бога! Я його так! Я… його…

І упав. Забився у корчах, дивлячись крижаним незламним поглядом прямо в очі Лосеняті. Аж наприкінці, уже запінившись, заплющив очі.

Одуд і хлопчик на ймення Лосеня стояли над Лисом. Ліс мовчав у скорботі, але вони не могли берегти мовчанку довше. Десь блукали інші пластикові боги. Десь чекали інші долі.

— Що далі? — спитав Лосеня.

— Ти маєш повернутися до свого народу, — печально сповістив Одуд. Ніяково усміхнувся і відвернувся убік гущавини лісу. Так, наче Лосеня не відчував запаху сліз. Так, наче між своїми треба було чогось іще соромитися.

— Але ж мій народ — ти, Одуде! — Лосеня аж підстрибував, забувши на мить про сум і скорботу. — Ти, а ще… ще Лис.

— До народу свого батька, — уточнив Одуд.

— Він покинув мене, — уперто повторив Лосеня, тупнувши ногою. Він прикусив губу, намагаючись не зарюмсати, адже Лис одразу перестав би його зневажати. Це він добре затямив. — Батько покинув мене, Одуде. Не мусив. Не мав права! Але…

Одуд опинився поруч — дрібненький, як і перше, граційний, але серйозний, ба навіть врочистий.

— Це не так, Лосеня.

На вузенькій, пташиній долоньці Одуда лежала срібна ладанка з обірваним ланцюжком. Розкрита. Звідти дивився хлопчик — хлопчик, котрому було на дві з половиною вічності менше, аніж у теплий погожий вечір на березі ручаю.

— Батько закрив тебе собою. Не мусив цього робити. Але зробив. Усе, що зміг, аби ти жив.

— Цього замало! — скрикнув Лосеня. Йому дуже кортіло пояснити Одудові, що тато зберіг для нього жалюгідний дріб’язок: можливість дихати, відчувати біль, мерзнути у лісі, день у день бачити нетрі та хащі, переховуватися від пластикового бога і екранопащих... спілкуватися лише з Лисом, і з Одудом, і з жадібним Бобром та чистьохою Борсуком…

Лосеня плакав, розмазуючи сльози.

— Я знаю, — м’яко сказав Одуд. — Знаю.

— Ні, — шморгнув Лосеня вперто. — Ні! А Лис? Він теж мене покинув! Як мені тепер бути без нього?! Іти до вужа? Чи до старих вепрів? Що мені робити, Одуде? Куди мені йти?!

Струмок клекотів, час од часу зблискуючи лускатим боком пліточки чи хітиновим панцирком водомірки. Десь віддалік голосно кричала, швидко втрачаючи подібність до пісні і взагалі до людського голосу, спіймана екранопащим бобіна. У небі з ревиськом шматував хмари літак.

— Додому, — тихо відказав Одуд. — Тобі треба додому, Лосеня.

— Та кому я там треба?!

Одуд відвернувся і легкою ходою рушив вепрячою стежкою. Хлопчик втер сльози з обличчя, схлипнув гірко і безутішно — а тоді пішов, потрюхикав, побіг навздогін.

— Ти можеш повернути мене, Одуде?

Птах мовчки глипнув на Лосеня, похитав головою.

— Навіть Лис не міг. Там не наш світ, Лосеня, ти ж уже зрозумів. Тут, у Божімсвіті, нам ще сяк-так ведеться, але твій край… нашої сили там немає.

— Ох… — сказав хлопчик розгублено. — А чия тоді?

Одуд похитав головою, кивнув у бік іншого берега струмка. Сонце світило з-за шереги молоденьких сосонок, підсвічуючи боки ковзаючих там пластикових богів.

— Хіба, може, отих-он. Та навряд чи вони чують — і навіть якщо так, то кого й коли слухають?

Вибравшись на звив ручая, вони всілися на замшілій колоді. Хлопчик дістав із кишені ідолка, з котрого уже майже облупилася фарба. Стиснув у кулаці, над чимось розмірковуючи.

— А якщо я попрошу у нього?

Одуд знизав плечима.

— Слухай, я лише птах. Ну, може, трошки пташиний бог, але це занадто далеко від справжніх творців, розумієш? Ти ж волхв, хай який вередливий і противний, слабкий і плаксивий… але волхв. Якщо зумієш попросити, то все вийде, так я собі думаю. Лис, може, був лукавцем, аде дурнем… ні, дурнем він не був.

— А потім… — Лосеня задер голову догори, вивчаючи хмари, як те робив Лис. Нічогісінько не допетрав він у формах, барвах і танку цих захопливих куп… але на те, мабуть, іще прийде час. Має прийти. — Що буде з ним потім?

Одуд нахилився до землі, перевернувся і знов став птахом. Скрекотнув підбадьорливо і ласкаво. І зник серед гілля верби.

Хлопчик поставив фігурку на камінь, обережно підніс до очей руку, подумав — і взявся за ліву. Чомусь здавалося, що потрібно зв’язати Осавула з Божимсвітом на кшталт тої кості, що тепер правила за руку йому самому. Лосеня прокусив пальця, покрапав по три крапельки крові на кожне плече, чотири — на маківку Осавула. Заплющив очі. Попросив усією глибиною зажуреного серця.

Розплющився, уже чуючи шум від руху автівок нагорі. Пішов неквапно і стомлено, вже не озираючись на Осавула. Не хотів, щоб новонароджений бог соромився свого недолугого волхва.

Вийшовши нагору, спинився на узбіччі, чекаючи наступного автомобіля. Дихав вільно, слухав уважно. Не чув жодного голосу бодай котрогось путнього бога.

І починав розуміти — ще невиразно, зовсім трішечки.

Знав, твердо і поза сумнівом знав, що Лис усміхається, де б він зараз не блукав.