Біла вежа

Три години Ірвін біг на захід. Йому було важко, хотілося  впасти і  просто лежати горілиць, дивитися на небо. Здавалося не буде кінця-краю його подорожі, його боротьбі із самим собою та іншими,  в якій  немає переможців і переможених. Була тільки спека, червоний пісок і страшенна втома. За спиною Ірвіна залишилися складний перехід через Чорні гори,  зустріч із лісовим народом, гірка розмова із дивним співрозмовником, і, нарешті, Біла  Вежа. Ірвін час від часу зупинявся, хапав рукою флягу, що гойдалася на його паску, потім облизував сухі губи шершавим, неслухняним  язиком, ковтав розпечене повітря і знову біг далі. Потім знову зупинявся. Обертався і уважно дивився, намагаючись визначити кількість часу, яка відведена для нього долею. Від цього на серці ставало важко і неспокій вислизав із своєї схованки. Зі сходу, звідти, де почався його марафон, невпинно наближалася темна стіна із піску та каменю, породження незрозумілих для нього сил, вивільнене з полону  сильними  та вмілими руками людини, яка прийшла здалеку. Ірвін сподівався, що зможе подолати пустелю і  розчиниться серед високих гіллястих дерев Смарагдового  лісу. Якщо він зміг це зробити один раз, то чому не зробить другий?

***

Все почалося з того, що в будинку Ірвіна з’явився  кремезний, широкий у плечах Раде Мехач. Вони не бачилися років два, або й трохи більше, після того як  Ірвін звільнився зі служби і почав займатися сумнівними справами, про що містом блукали різні чутки, та Ірвін не зважав на них. Він взагалі не любив чуток і відкидав будь-яку погану інформацію про людей, які були для нього рідними, або навіть друзями. З  Мехачем вони колись дружили.

- Хо-хо! Ірвіне, друже! Радий тебе бачити!! - Мехач  щедро усміхався, блимаючи  чорними, як смола, очима. – Так і будеш тримати мене на порозі, чи впустиш до хати?

- Ти, як завжди несподівано, і, як  завжди, трохи напідпитку? - всміхнувся у відповідь Ірвін.

- Ні, Ірвіне, просто валюсь з ніг, просто валюсь з ніг. Ти сам?

-Заходь! – кивнув замість відповіді Ірвін. 

Мехач зробив пару кроків вперед і одразу перейшов до справи:

- Я чув у тебе проблема із фінансами? То в мене для тебе є непогана, і, головне, грошовита робота. Ти ж не відмовиш стародавньому другу?

Ірвін деяку мить мовчав, обережно зважуючи слова, що готував у відповідь  для Мехача. Грошовита робота – це звичайно добре. Проте  зв’язуватися із Мехачем означало приректи себе на небезпечні пригоди.

- Можна детальніше?

-  Гм. Ти ж, напевно, чув про Білу Вежу? 

***

На небі не було жодної хмарки. Розпечене сонце грайливо посміхалося, нагадуючи, що воно, і тільки воно  вирішує чи довго Ірвін зможе протриматись  на піщаних хвилях червоної пустелі. Інколи Ірвіна підганяв теплий вітер-бешкетник. Штовхав в спину, ніби натякаючи, Ірвіне, «шш-ш-швидше, шш-ш-швидше». Ноги вже давно не слухалися, заціплено стиснувши зуби, Ірвін повторював: «шш-ш-швидше, шш-ш-швидше»…

Ірвін поглядав навкруги, напружуючи очі, але даремно. Ані людини, ані іншої живої істоти поряд  не було. «Ш- ш-ш-ш-швидше, шш-ш-швидше»…Вже було важко зрозуміти, чи то вітер шепоче, чи то Ірвін сам собі бурмотів, сподіваючись, що ці слова додадуть йому витривалості та сили. А сонце усміхалося. Важко.

***

Кожна планета має свою історію. Ці сплетіння  різних подій, руйнівних та життєстверджуючих, війн та періодів мирного існування. В мотузці планетарного часу також зав’язані герої та злодії, генії та нікчеми, народи та окремі сім’ї. Всі вони теж мають свою історію, яка якось співвідноситься із існуванням планети. У Данеї, однієї із планет, загубленої у просторах космосу  теж була своя історія. У цій історії було багацько білих п’ятен, були темні – періоди руїни, а були і цілком світлі, або ж прозорі. Однак вже понад тисячу років тривав період Великої Руїни. Війна затягнула народи Данеї до мороку, відкрила ворота чотирьом вершникам. Вони пройшли містами та селищами планети, залишаючи після себе червоний пісок, знищуючи  життя на своєму шляху. За ними, не відстаючи ані на крок, плинула спека, яка випивала життєдайну воду.

Деякі міста залишилися. Серед них – те, в якому жили Ірвін та Мехач. Скляне Місто його називали. Останнім часом від міста до міста передавались чутки про те, що  час, відведений для панування непроханих вершників вже майже вичерпався. Що скоро вони підуть геть. Що все завершиться тоді, коли буде знайдено Білу Вежу.

Ірвін із сумнівом подивився на друга. Менше всього той був схожий рятівника Данеї. Схоже спека таки зробила свою недобру справу.

- Мехачу, я не займаюся пошуками вітру.

- Я теж.

Мехач  втупився поглядом у Ірвіна.

- Друже, я не жартую. Ось, бачиш, - він витягнув з кишені шматок пожмаканого паперу. – Тут зображено шлях до Білої Вежі.

Рука Ірвіна мимовільно простягнулася до малюнка.

- А той, хто малював це..

- Його забрали вершники. Декілька днів тому. Ми..не змогли допомогти. Рік потому загін із Сірих Жупанів було направлено на пошуки Вежі. Повернувся тільки один. Це – його останній витвір, його прощальне слово. Однак нічого більше він не повідомив. Що скажеш, друже?

Ірвін всміхнувся.

- Кажуть, і вітер втомлюється.

За тиждень вони рушили в подорож. Їх було п’ятеро. Вони були різними, але всі мали упевненість у тому, що  ніщо не зможе їх зупинити на шляху до Білої Вежі. Всі, окрім Ірвіна знаходилися на службі Міського Загону Сірих Жупанів. Всі знали, що їх чекає небезпека та довга дорога. Ірвін теж про це знав.

***

Шлях до Вежі виявився складним та багатим на різноманітні події. Високого та сивочолого Станича втратили ще на початку їхньої подорожі. Перед Чорними горами вони зупинилися для того, щоб перепочити, відновити сили для складного переходу через гори. Станич стояв на охороні, поки

подорожуючі спали. Ірвіна із полону неспокійного сну визволили крики його друзів, постріли та ревіння Нічного Звіра. Станич відправився в останню подорож в могутніх обіймах Звіра.

Маркович та Стефан, друзі ще з далекого дитинства, загинули, намагаючись затримати переслідувачів із лісового народу. Так Мехач та Ірвін залишилися вдвох,  тож коли вони, мало не падаючи від втоми  та спеки побачили у далечині обриси Білої Вежі, не було меж їхній радості. Вежа виявилася височенною, на дотик гладкою та трохи теплою. Двері були до половини заметені піском. Друзі пару годи відкидали його, поглядаючи  один на одного. Раптом Мехач  повільно промовив:

- Все, Ірвіне, моя подорож завершилася.

Мехач підняв руку і розкрив долоню. Маленька  цяточка горіла червоним вогнем.

- Укус піщаного Крапельника. В нас є хвилин десять.

- Послухай, Мехачу, тільки без паніки, тільки без паніки. Це ж не обов’язково Крапельник, так? Ти ж не впевнений, ти ж не бачив? Правильно?

Мехач в’яло посміхнувся. Він дістав рюкзака і витягнув медичний пакет. 

- Неправильно. Я бачив  його, він занурився в пісок одразу після укусу. Я добре їх знаю, цим маленьких вбивць. Не будемо гаяти часу.

За дверима їх чекали сходинки, що звиваючись змією  піднімалися вгору.  Мехач пробурчав, що мовляв, вони не встигнуть піднятися, як він відправиться слідом за їхніми друзями. Ірвін блимав очима у відповідь, і скреготів зубами.  Повільно вони піднімалися угору. Хвилин за двадцять Мехач зупинився. Опустився на одне коліно.

- Що, Ірвіне? А пам’ятаєш, як ми в дитинстві  з тобою бешкетували? Гарні були часи.

- Мехачу…

- Тихо, Ірвіне. Помовчи, поки говорить старший. Ти ж цього не забув, га? Я в нашому класі у ряді перший стояв, ти за мною. Хоча, це ідіотська система – визначати перевагу за числом народження. Але зараз Ірвіне, ти… му..сиш ме..не  послухати. У мене в рюкзаку вибухівка. Ти повинен її використати за призначенням, чуєш? Її не багато, але думаю вистачить. Що, ти здивований? Так, друже. Ми.. с-с..юди йшли, щоб рознести цю кляту Вежу на шматочки, зробити те, чого не зробив Селімович.

- А якже…

- А так. Ірвіне, за останні два роки було знайдено три Білих Вежі. Знаєш, чим закінчувалися зустрічі з ними? Правильно міркуєш. Люди, які заходили до Білої Вежі, не поверталися. Тому Уряд прийняв рішення  ліквідовувати ці артефакти. Знаю, Ірвіне, знаю. Ти сподівався, що як в легендах та казочках моєї тітоньки, Біла Вежа поверне нам радість, і планета оживе? Ірвіне, Ірвіне… Щоправда, Урядовий Радник мав іншу думку. Він стверджував, що тут повинен спрацювати людський фактор. Чуєш? Людський фактор!! Тисячу років тому теж спрацював людський фактор, до цієї пори розгрібаємо!! Пішли далі, Ірвіне!

Хвилин за десять Мехач зупинився. Ледь чутно прошепотів:

- Ірвіне, ти повинен.. чуєш, Урядовий Радник обрав тебе з усіх претендентів… ти повинен…повинен..

Ірвін обережно опустив Мехача на сходинки.

- Пробач мені, Мехачу! Пробач!

Він схопив рюкзак із вибухівкою і побіг угору.

Дуже швидко Мехач потрапив у величезну кімнату, яка нагадала йому устрій велетенського механічного годинника. Серед сплетіння залізних коліщаток, дзиг, ричагів, маятників, знаходилося велетенське колесо. У  кімнаті було невеличке вікно, крізь яке лилося у неї світло.  Скупчення заліза щедро освітлювалося і від цього кімната була наповнена сонячними промінцями. Ірвін підійшов до колеса.

- Вітаю Того, хто подолав довгий шлях, –  раптом хриплий голос змусив Ірвіна затремтіти. Він обернувся і побачив людину у каптурі. Мимовільно Ірвін вихопив пістолет і спрямував його на незнайомця.

- Не треба. Я - ілюзія. Щоправда, дуже якісна ілюзія.

Незнайомець відкинув каптур і посміхнувся. Ірвін побачив привітне обличчя людини середнього віку.

- Зброю можете заховати, все одно не допоможе.

Ірвін обережно зробив крок в сторону.

- Як тебе звуть, незнайомцю?

- Ірвін.

- Ірвін з…

-… зі Скляного міста.

- Добре. Я – Охоронець. Вічний мешканець Білої Вежі.

Ірвін опустив зброю.

- Ви – не людина?

- Звісно, ні. Давно – «ні».  Я існую поза часом та простором. Якщо ти мене запитаєш – як воно так жити, я тобі не відповім, тому що просто не знаю. Я всього-на-всього віртуальна модель, запис у нотатнику, слово, яке було сказано і яке тепер існує завжди. Час для мене не існує, як і я для нього. Мені не самотньо, тому що для того, щоб зрозуміти, що таке самотність, потрібна наявність співрозмовника. Я не пам’ятаю, що таке біль, страх, любов і надія. Але зараз я дещо відчуваю, Ірвіне. Я сподіваюся – ми будемо гарними співрозмовниками?

Ірвін не поспішав із відповіддю. Інтуїція йому підказувала, що з цим дивним Охоронцем треба бути обережним. Проте в чому саме небезпека, він поки що не міг сказати.

- Послухай, Охоронцю, ти не можеш мені розповісти для чого створено Білу Вежу? Якщо це, звісно не дуже велика таємниця. Це правда, що вона може повернути життя на планету?

- Біла Вежа…Тебе цікавить Біла Вежа. Чекаючи на смерть, жити не можна. Для чого нове життя, якщо воно як спалах свічки вночі? А далі знову темрява…

- Я… - почав було Ірвін, але зупинився. Раптом він зрозумів, що дійсно говорить не з людиною. На мить він відчув збентеження, з глибин його свідомості почала виповзати тривога.

- Охоронцю, хочеш, я розповім тобі про себе?

- Чудово, Ірвіне, саме так і народжується нове життя. Чудово…

Час повільно спливав втраченими хвилинами.

Охоронець уважно слухав Ірвіна, час від часу задавав питання. Здавалося, йому було дуже цікаво.

- Ірвіне, знаєш, я дуже радий, що ти завітав до мене в гості. Це просто чудово. А тепер розкажи про свою подорож до Білої Вежі. Гадаю, вона теж була неймовірною.

Ірвін вирішив вхопитися за ту можливість, яка виникла, тому він обережно запропонував:

- Гаразд, Охоронцю. Але давай так, мені теж дуже цікаво з тобою спілкуватися. І я теж дуже радий, що познайомився з Охоронцем. Хочу запропонувати наступне, давай по черзі розповідати, мені здається, що це зробить нашу розповідь ще більш цікавою і зробить наше життя сповненим на різні враження. Твоя черга, Охоронцю. Повернемося до Білої Вежі, якщо не заперечуєш.

Охоронець всміхнувся.

- Ірвіне, ти – найкращий  співрозмовник, якого я  тут бачив. Лише завдяки цьому я піду тобі назустріч.  Уяви собі, що коли  цивілізація Данеї стала дуже могутньою в технічному сенсі, то, звісно, це привело до порушення деякої гармонії у стосунках зі світом. Потім почалися техногенні катастрофи, локальні війни. Одним словом  розвиток цивілізації зайшов у глухий кут. Звісно, не всі погоджувалися із таким занепадом. Одна із груп таких людей, що включала  себе відомих вчених із різних галузей науки, запропонувала свій варіант вирішення проблеми. Біла Вежа – це своєрідна ланка екосистеми планети, транслятор вражень та думок людини, спосіб передачі інформації, єдиний засіб для зв’язку із планетою. Для цього було створено і Охоронця, тобто мене, віртуального співрозмовника, що втілював образ одного із вчених.  А щодо призначення Вежі  -  треба просто повернути Архе – Колесо життя  і… Втім досить, твоя черга, Ірвіне, твоя черга.

«Ось воно що – повернути Архе – Колесо життя!». Ірвін кинув погляд на Колесо, що лежало в центрі кімнати.

- Так, Ірвіне, це воно.

- Охоронцю, а можна мені ще питання…

- Ірвіне, ти порушуєш умови нашої домовленості, -  блимнув очима Охоронець. - Проте, для природи людини це звично. Саме через таких як ти і було втрачено всі найкращі надбання цивілізації. Визнай, тобі хочеться зараз припинити нашу розмову і піти до Архе? Я відчуваю твої прагнення, Ірвіне. Твої попередники були такими самими. Добре, що я зміг їх переконати, я подарував їм ілюзію, справжнє життя, і вони були деякий час щасливими.

- Послухай, Охоронцю, - раптом вихопилося у  Ірвіна. – Я можу піти звідси? Прямо зараз?

- Куди, Ірвіне? Життя поза межами Вежі немає. Там теж ілюзія, але несправжня, там немає ні-чо-го. Тільки тут відсутність часу, і його плинність, тут простір відсутній і водночас його вдосталь. Тобі нікуди йти, Ірвіне. Ми будемо гарними співрозмовниками, Ірвіне. Ми – з тобою запалимо свічку у темряві.

- Ні, Охоронцю. Твої слова нічого не важать, тебе немає! – Ірвін підскочив до Архе, обхопив його руками.

- Стій, Ірвіне!! Невже ти думаєш, що це дуже просто?!! Ти дурень!! Все б давно змінилося!!! Ми з колегами все зробили для того, щоб  ситуація не повторилася. Архе -  не для кожного!!! Рано ще, Ірвіне!! Рано!!!

Ти не зміг бути чесним зі мною, ти не зміг насолодитися повільною течією нашої розмови, ти не зміг бути поза простором  та часом !!! Ти - не готовий!!! Ти - не зможеш!!!!!

«Побачимо», - подумав Ірвін. Він заплющив очі і повільно повернув Архе.

***

Ірвін сидів на розпеченому камені. Він не знав, що робити далі. Зруйнована Біла Вежа залишилася далеко позаду. До Скляного міста теж неблизько. Та й не було це вже таким важливим. Ірвін мовчки дивився на  стіну із піску та вітру, яка наближалася до нього. Хіба тепер життя має сенс?  На деяку мить він відчув себе Охоронцем, незначним записом в  історії планетарного життя, словом, яке прозвучало, але одразу зникло.

Сонце нещадно сліпило очі. Ірвін згадав своїх друзів і Мехача. Вдруге він звернувся до нього  - «пробач, Мехачу!», адже біг, спускаючись сходами так швидко, що просто не встиг цього зробити. Стіни Білої Вежі тремтіли, здавалося, що і зараз пустелею лунав регіт та крик Охоронця:  «Ти, Ірвіне, не зміг!!!!Ти – помилився!!».

Раптом Ірвін піднявся з каменю. Він зібрав свою волю у кулак, всміхнувся і побіг туди, де донедавна знаходилася Біла Вежа.

***

Коли  Ірвін тоді наблизився до Архе – Колеса життя, він одразу відчув його тепло, на дотик воно виявилося дуже приємним. Коли торкнувся, одразу відчув присутність у своєму бутті ще когось, або чогось. І це «щось» було неосяжним, всепрониклим та, здавалося, що воно існувало завжди,  воно було рухливим, воно було невловимим. В ньому було все - і народження, і втрата, і захід сонця, і вогонь, і небезпека, і любов, і самотність, і радість. Там було життя. Ірвін на мить розчинився у цьому житті, на мить він і став цим життям…

***

Ірвин заплющив очі  і стрибнув вперед, до  невідомого.

***

Сонце котилося за обрій. Спека вже не була такою немилосердною. Ніч навшпиньки наближалася до Ірвіна. Він лежав на піску і дивився на небо. У кутиках його губ жевріла усмішка, а по обличчю пливли краплини прохолодної води. Далеко в небі  затремтіла біла, із червоним одсвітом, блискавка, вона  на коротку мить розірвала темну хмару і одразу на землю впав грім.

«Чудово. Це просто чудово», - подумав Ірвін.