Погляд редактора і Cповідь рецензента

Ви надіслали твір у видавництво - і що з ним відбувається далі? Сьогодні ми поговоримо про це. У «Літпроцесі» інтерв'ю з відповідальним редактором відділу фантастики видавництва ЕКСМО Ігорем Мінаковим та доповідь Юліани Лебединської, яка знайома нам за конкурсами «Фортеці», про роботу позаштатного рецензента.

Інтерв'ю з Ігорем Мінаковим, яке взяв Кирило Смородін для журналу «Пересадочная станция».

К. С.: - Ігоре Валерійовичу, з чого слід почати людині, яка вирішила створити фантастичний або фентезійний твір?

І. М.: - Людина, схильна до творчості, як правило, хвора цим з дитинства. Хоча й не завжди усвідомлює це. Щоб писати фантастику або фентезі, треба любити ці жанри до самозабуття, інакше нічого доброго не вийде. Щоправда, вчитися писати потрібно все-таки не у фантастів, а у літературних класиків. Нерідко автори, надсилаючи рукописи, радісно повідомляють, що черпали натхнення з творчості якогось письменника, який опублікував вже цілих три книги. І в мене, як у редактора, відразу виникають сумніви щодо якості надісланого рукопису. Ну а якщо серйозно, необхідно забути все, що ви коли-небудь прочитали в улюбленому жанрі, і спробувати створити щось своє.

К. С.: - Кого б ви порекомендували прочитати перед тим, як почати писати?

І. М.: - Книгу Нори Галь «Слово живе і мертве». І не просто прочитати, а весь час тримати під рукою.

К. С.: - Отже, «вордівський» документ відкритий, пальці готові бігати клавіатурою. Назвіть кілька основних моментів, про які слід пам'ятати увесь час написання.

І. М.: - Не відкривайте Америк. Не намагайтеся вразити людство істиною в останній інстанції. Не намагайтеся відповісти на всі прокляті питання. У вас все одно не вийде. Просто спробуйте чітко, без лажі і сюсюкання розповісти читачеві цікаву історію.

К. С.: - Як би ви порадили організувати роботу автору-початківцю? За часом? За щоденним обсягами? Чи потрібні вихідні?

І. М.: - У кожного свій розклад і ритм життя. Порадити можу наступне: не змушуйте себе писати, ви не на галері. Пишіть, коли пишеться. Особливо якщо у вас ще немає зобов'язань перед видавцем. Радійте творчій свободі – її нерідко приносять у жертву заради гарантій публікації.

К. С.: - Чи є сенс викладати уривки роману в соціальні мережі?

І. М.: - На мій погляд - ані найменшого. Я розумію, така думка зараз не популярна. Але задумайтеся: що вам дасть публікація в Інтернеті? Деяку кількість схвальних відгуків - і дуже багато бруду! Автори, які набули популярності в мережі, нерідко потрапляють в поле зору видавців, це вірно. Але їх підстерігає серйозна небезпека - фатальне зниження рівня самокритики.

К. С.: - А як із друзями та рідними? Чи варто показувати творіння їм?

І. М.: - (Сміється). Не варто, але ж так важко втриматися.

К. С.: - Скільки часу порадите присвятити вичитуванню тексту і виправленню?

І. М.: - Чим більше, тим краще. Написали - відкладіть на місяць. Потім перечитайте. Обіцяю, будете неприємно вражені. Але з іншого боку, нескінченно вичитувати і правити теж не слід - текст може просто почати розвалюватися. До речі, не варто посилати до видавництва перший же роман, оповідання чи повість. Краще другий. А ще краще - третій. Повірте, якщо другий і третій виявляться успішними, дійде черга і до першого.

К. С.: - Текст готовий, залишилося написати синопсис і супровідний лист. Яких помилок при надсиланні рукопису найчастіше припускаються автори-початківці?

І. М.: - Ні в якому разі не розхвалюйте свій текст. Досвід доводить: чим голосніші авторські дифірамби на честь себе-коханого, тим гірший рукопис. Ніколи не вимагайте гарантій, що ваш твір не буде вкрадено. Зрозумійте просту річ: видавець не для того ризикує грошима, щоб судитися з авторами. Будь-який гонорар за перший роман набагато нижчий за судові витрати. Не намагайтеся давати літературознавче визначення жанру вашого тексту. Дуже смішно читати формулювання, мовляв, це «філософсько-містичне фентезі з елементами кіберпанку». Відкриваєш такий текст і бачиш звичайну міську фентезі про вампірів, які обожнюють онлайн-ігри. У листі слід повідомляти прізвище-ім'я-по батькові, контактні дані, назву твору. Синопсис і сам рукопис прикріплюйте окремими документами. До речі, про синопсиси… Моя порада: не намагайтеся розважити редактора. Повірте, редактор бачив усяке. Послідовний і виразний виклад подій роману - ось і все, що потрібно йому від синопсису.

К. С.: - Рукопис лежить у видавництвах, потягнулися дні очікування. Чим порадите зайняти цей час?

І. М.: - Наберіться терпіння. Якщо є про що писати далі - пишіть. Не чекайте від видавця чудес. Коли запитують про шанси на публікацію, завжди відповідаю: «П'ятдесят на п'ятдесят». Або опублікуємо, або не опублікуємо.

К. С.: - Як впоратися з хвилюванням під час телефонного дзвінку до видавництва?

І. М. - Редактори, як правило, не податкові інспектори і не звірі. Спокійно наберіть номер, назвіть своє прізвище і назву рукопису. Якщо зовсім уже страшно, поцікавтеся результатом за електронною поштою. Я завжди відповідаю.

К. С.: - Як спілкуватися з редакторами?

І. М.: - Як з професіоналом, якому довіряєте. Не довіряєте - зверніться до іншого видавництва. Не варто забирати в редактора час питаннями, відповіді на які або самоочевидні, або їх легко знайти в Інтернеті. Не переказуйте чутки про вкрадені рукописи. І вже тим більше не погрожуйте самогубством. Я не жартую: трапляється й таке. Повірте, редактори - дуже завантажені люди. Відбираючи в них час безглуздими розмовами, ви відбираєте час у самих себе.

К. С.: - Що чекає на рукопис у видавництві? Які є варіанти розвитку подій?

І. М.: - Рукопис отримує попередню оцінку: формат-неформат, стиль, мова, сюжет (за синопсисом). Після чого або піде в кошик, або потрапить в чергу на розгляд. У другому випадку його рано чи пізно прочитає позаштатний рецензент. На підставі його рецензії один з провідних редакторів або візьме, або не візьме рукопис на розгляд. Він і приймає остаточне рішення - видавати чи ні.

К. С.: - Що порадите робити тим, кому відмовили?

І. М.: - Не впадати у відчай. Якщо ви впевнені в тексті, відправляйте в інше видавництво. Якщо сумніваєтеся - відкладіть до кращих часів і пишіть наступний.

К. С.: - Як закріпити успіх тим, чий рукопис прийнятий?

І. М.: - Головне - не спішіть тішитися надією. Книга може провалитися в продажу - на жаль, це відбувається все частіше. Але навіть це нічого не означає, якщо ви продовжуєте працювати над собою. Розвивайте свій талант, напрацьовуйте стиль, збирайте цікаві ситуації, сюжети, задуми. Ну і час від часу цікавтеся у редактора, що відбувається з рукописом. Ні в якому разі не намагайтеся диктувати видавцеві, якими мають бути обкладинка і анотація. Повірте, видавцеві видніше. Він ризикує своїми грошима. І вашим письменницьким майбутнім, до речі, теж. Спробуйте зберегти з видавцем хороші відносини, що б не трапилося. В майбутньому знадобиться.

К. С.: - Який обсяг рукописів щомісяця приходить до ЕКСМО, і скільки чоловік справляються з цією хвилею?

І. М.: - Близько ста рукописів, половина яких відразу йде у кошик. А ось другу половину треба розглядати. Справляється одна людина - ваш покірний слуга. Ну і ще кілька позаштатних рецензентів, теж завантажених до межі.

К. С.: - Назвіть основні причини відмови?

І. М.: - Не потрапляння в формат. Тобто вірші, експериментальна проза і філософські трактати завідомо розглянуті не будуть. І, зрозуміло, рукописи авторів з відверто низьким літературно-мистецьким рівнем.

К. С.: - Чи можливо авторові-початківцю отримати від редактора невелике пояснення, чому відмовили?

І. М.: - За правилами, прийнятими у всіх видавництвах - ні. Але редактор теж людина і іноді може сказати пару слів про твір.

К. С.: - Як починався ваш творчий шлях?

І. М.: - Коли мені було дванадцять років, переказував на папері улюблені книжки - але своїми словами.

К. С.: - У кого вчилися?

І. М.: - У всіх улюблених письменників разом. Хоча зараз розумію, що варто було вчитися у нелюбимих. Надихали Олексій Толстой, брати Стругацькі, Владислав Крапівін, Кір Буличов, Станіслав Лем, Артур Кларк, Рей Бредбері… А також менш відомі письменники – Семен Слєпінін, Володимир Фірсов, Олександр Ломм.

К. С.: - Коли написали перший твір?

І. М.: - У підлітковому віці. Якщо, звичайно, те, що я написав, можна вважати твором…

К. С.: - Коли відбулася ваша перша публікація?

І. М.: - Приблизно році у вісімдесят шостому. У районній газеті надрукували мій вірш. Але у великій фантастиці я відзначився на п'ять років раніше. «Піонерська правда» публікувала повість Кіра Буличова «Пастка» з продовженням, а читачі отримали право надсилати свої варіанти кожного наступного епізоду. І мене помітили.

К. С.: - Наскільки скарбничка ваших публікацій поповнилася з того часу?

І. М.: - Зараз у мене п'ять книг, написаних у співавторстві, одна сольна і кілька творів у журналах.

К. С.: - Де черпаєте натхнення?

І. М.: - Уже рідше - в прочитаних книгах. Найчастіше у своїх задумах і у підтримці близьких людей.

К. С.: - Ви нерідко виступаєте у співавторстві. У чому основні відмінності співавторської роботи від сольної?

І. М.: - Відмінності дуже суттєві. Хороший співавтор - це друга голова, людина, з якою завжди можна порадитися, почути від неї справедливу критику, отримати допомогу, якщо робота застопорилася. Коли пишеш один, бачиш текст одним оком, віриш самому собі і оцінюєш самого себе, а це не гарантує неупередженості. Втім, співавторство її теж не гарантує.

К. С.: - Про що повинні пам'ятати співавтори-початківці?

І. М.: - Співавторство є подружжям, з усіма його плюсами та мінусами. Так що готуйтеся не тільки до радощів, а й до проблем. Будьте уважні і терплячі. І першими хапайтеся за брудну і важку роботу, якої в літературній творчості вистачає.

К. С.: - Які найперші якості повинні бути у письменника, і що необхідно напрацьовувати?

І. М.: - Талант і працьовитість - це базис. Якщо немає хоча б однієї складової, краще не братися за літературну діяльність. Інше напрацьовується в процесі.

К. С.: - І наостанок ваші побажання авторам-початківцям.

І. М.: - Пам'ятайте, не ви перші, не ви останні. Всі починають важко і довго, не вірте обіцянкам легкого успіху - його в творчих професіях не буває. А якщо здається, що буває - це від браку інформації. І не ставте своє життя, здоров'я, щастя, благополуччя, а вже тим паче - життя, здоров'я, щастя і благополуччя близьких, в залежність від успіху на письменницькому терені. Дійсно, шлях до підніжжя літературного Олімпу - що вже говорити про вершини! - довгий і важкий. І не кожному другому, третьому, а іноді й п'ятому вдається почати сходження. Хтось зупиняється на півдорозі. Але якщо ви серйозно маєте намір дертися на цю важкодоступну гору - працюйте, вчіться, читайте хорошу літературу. І обов'язково тримайте під рукою «Слово живе і мертве» Нори Галь.

Оригінал інтерв'ю на сайті журналу:

http://waystation.ru/joornal/34-vypusk-3.html

Торік, минулої осені, я сиділа без роботи і, відповідно, грошей. І тут надійшла пропозиція від одного великого російського видавництва – вичитувати і рецензувати потік фантастики. Маючи за спиною семирічний досвід редагування (щоправда, статей, а не книг, але все ж), п'ятирічний - письменництва, і ще енний - читацький, я подумала: чому б і ні?

І хоча доповідь називається «Сповідь рецензента», сповідатися будуть троє: я-рецензент, я-читач і я-письменник. Кожен з них висловиться з приводу «семи умовних гріхів» молодих авторів.

Примітка: всі наведені цитати і приклади взяті з різних рукописів, ситуації подекуди трохи переінакшені, щоб не надто образити тонкі душі авторів.

Отже:

1. Стиль, мова та грамотність.

Перше, на що звертає увагу рецензент. До ідеї, фантприпущення, супергероя ще дочитати треба, а це - перше, що кидається в очі. І перше, що вбиває враження від книги.

Наприклад, побачивши таке: «Душа померлого вийшла з тіла і відправилася в подорож, а його тіло з'їхало з рейок і стало нападати на живих, аби з'їсти їхні мізки»,

або ось таке: «Полковник, різко зігнувшись уперед, привів верхню частину свого тулуба у вертикальне положення і взяв бінокль у капітана» ...

або хоча б таке: «набрякле тіло важким поліном висіло позаду потилиці».

Так от, побачивши щось подібне -

- Рецензент із жахом заволав: «Це людина писала чи китайський робот-перекладач? Перезавантажте його. А рукопис - в топку!»

- Читач зробив позначку в блокноті: «Авторові при зустрічі подарую підручник російської мови за другий клас. Але рукопис ще почитаю - цікаво ж, чим закінчиться? »

- Письменник в мені обурився: «Ось! Ріжете книгу, не дочитавши до кінця, і взагалі - стиль не головне! Головне - висока ідея! »

Що ж, незважаючи на «геніальний» виклад, рухаємося далі. Не знаю, як інші рецензенти, але я читала романи від прологу до епілогу. І справа не в моїй сумлінності, а у вимозі роботодавця.

2. Штампи і роялі в кущах.

Герої кидають університет заради роботи в королівській лабораторії (без вищої освіти, ага), а потім раптом без попередження на стіні з’являються дипломи з відзнакою.

Героїв змусили винаходити формулу летючого килима, а поки вони над нею розмірковують, міські стражники ганяються за порушниками на... швидкісних летючих килимах.

Кажуть, Дюма вирізав з паперу фігурки власних героїв, щоб не забути, хто помер, хто у в'язниці, хто ще десь. Раджу сучасним авторам взяти ідею на озброєння!

А ми поки поглянемо на наступний сюжет.

Ага. Вампірська сага про юнака, якого на вулиці трохи надкусили. Дуже свіжо і оригінально. Повільне перетворення з підлітка на чудовисько - як зовні, так і внутрішньо. Переживання, рефлексії, страх перед самим собою і байдужість оточуючих, перша кров на нових підрослих зубах ...

І добре б хоч щось нове про вампірів мені розповіли. Або якось несподівано сюжет повернули, щоби прямо - АХ! Ні! Автори йдуть торованою стежкою - якщо не вампіри, то перевертні, якщо не перевертні, то відьмочки, якщо не відьмочки, то супергерой. І весь сюжет зводиться до блукалок-стрілялок-кусалок-чаклувалок. А душа ж глобального просить, масштабного...

Рецензент: «Вампіри, кажете... А що тут автор про себе пише? Ага. Улюблений фільм - серіал про Баффі, улюблена книга «Нічна варта», улюблена картина - портрет Дракули в повний зріст над ліжком. Одне питання: до чого тут я і сотні ні в чому не винних читачів? Ах, їм подобається? Їм же гірше. А це до видання не допускається! »

Читач: «Та плюнь ти на вампірів. Подивися, який психологізм ситуації! І герої, герої живі! »

Письменник: «Вампіри вам не подобаються. Все вам свіжі ідеї подавай! А ви самі сядьте і придумайте, хоч одну, жодного разу не юзану! »

3. І тут прийшов головгер і все зіпсував...

Герой несподівано молодшає на 25 років, але цього ніхто(!) з його оточення не помічає. Але це ще нічого. Генерал спецслужб, людина із залізною витримкою і силою волі, раптом починає біситися і тупотіти ногами всього лише через голосно увімкнену музику. А потім ще й випадково вибовкує надсекретну інформацію. Генерал. Спецслужб. Ага!

Я зараз, може, не точно, але процитую наших шановних метрів - Генрі Лайона Олді. З семінару цитата: «До відома авторів - працівник спецслужб - це не тільки секретні паролі, знання айкідо, карате та кількох іноземних мов. Це ще і певний стиль мислення, певний склад характеру, вироблений роками. Не може бувалий військовий поводитись, як п'ятнадцятирічне хлоп'я».

Причому подібний «ляп» в рукописи не єдиний. І надалі нещасний генерал постійно потрапляє в абсолютно безглузді і дурні ситуації, в які жодна людина його складу розуму й характеру потрапити не може.

Рецензент: «Гей, авторе, ти хоч одного генерала спецслужб у своєму житті бачив? І не побачиш. Таких не беруть в спецагенти. І в письменники теж не беруть. До видання не допускається!»

Читач: «Нотатки на полях: подарувати автору повне зібрання «бондіани» і всі сезони «Х-файлів». Розумнішим він від цього не стане, але хоча б від писанини своєї відвернеться...»

Письменник: «Герої їм не подобаються. Ви навколо подивіться, в житті і не таке трапляється!»

4. «А я ще й це знаю!»

Автор зазвичай ну дуже розумний, ерудований і вельми пишається собою. І йому нестерпно хочеться поділитися цією гордістю з іншими. Тому ходить, наприклад, герой третину роману музеями і в подробицях описує читачеві твори мистецтва, робить якісь висновки про побачене. На сюжет його словесні замальовки не впливають НІЯК! Тобто, зовсім ніяк! Питання: «Навіщо приділяти цьому стільки часу?» залишається відкритим.

Втім, відповідь очевидна: автор багато знає! А тому вважає необхідністю вивалити всі свої знання оточуючим на голову. А ще він вважає себе вправі повчати інших. Навіть не вчити, а саме повчати, намагаючись донести до читача, що війна - це погано, а любов до дітей - добре, і взагалі - треба багато вчитися і вірити в Бога. Безсумнівно, у автора добрі наміри, але біда в тому, що подаються всі ці міркування прямолінійно, в лоба, до неможливості пафосно, і, як правило, головгероєм, який стає схожий не на супергероя, а на лектора в університеті. Або пастора в храмі.

Втім, деякі видавці окремими місцями пафос люблять. Наприклад, коли автор про велику і неподільну Росію мовить. Але про це - нижче.

А поки - цитатка:

«Людина, яка не вважає, що завершила власну освіту, закінчивши школу, коледж або університет, а продовжує вчитися все життя, як того вимагає і вчить іслам, не може бути неосвіченою і злою або вбивцею і злодієм».

Відчуваєте рівень пафосу? А якщо в такому стилі та всі п'ятнадцять авторських?!

Ще одна цитата:

«Земляни, як і всі люди у всіх світах мають безліч вад - продовжив він - ... у вас цілком вистачає своєї Злоби, Заздрості, Жорстокості (всі три слова - з великої літери!), не буду перераховувати всіх пороків, властивих людині»

Рецензент: «Промахнувся, Акела. Які вади? Ти про велику Росію давай! Не даєш? В кошик!»

Читач: «Вітаю, Капітане Очевидність. Скажи, будь ласка, на якій сторінці закінчуються твої одкровення?»

Письменник: «Та годі вам. Ніколи не зайве нагадати про загальнолюдські цінності.»

5. Ура, ура, я - патріот!

Велика Росія піднімається з колін і пре до всесвітнього панування! Тим, хто опинився у неї на шляху - сором і ганьба, і взагалі – самі винні. На двадцяти авторських аркушах автор рятує Велику Росію від помилок минулого, від диверсантів з майбутнього, ще на додачу - від сили-силенної злісних гоблінів-узурпаторів!

Ма-ма! Ні, любов до своєї країни - це прекрасно, але не в таких же масштабах.

Рецензент: «Де там наш Головний Видавець? Чи не чатує за спиною? Ні? У кошик, у кошик!»

Читач: «А де у нас Наполеон живе? О, так, у другій палаті...»

Письменник: «Зате відразу ясно, на чиєму боці автор!»

6. Гумор

Окрема тема! Кожен другий МТА вважає себе Пратчеттом, ледве дотягуючи до Петросяна.

Цитатка:

«- І що ж нам тепер робити? - ошелешено вимовив герой.

- Тобі - зняти штани і бігати! - відрізала героїня.»

Якщо вже так хочеться пожартувати, невже не можна придумати щось більш тонке і дотепне, ніж жарти першокласників? Над подібними жартами особисто я навіть у молодшій школі не сміялася.

«Ще раз вкинеш цієї кошмарної приправи - вирву руки, застромлю в дупу і скажу, що так і було!»

Ні, коли подібне зустрічається раз на роман, це нічого. Коли такі репліки використовуються, щоб підкреслити ... е-е-е ... підвищену некультурність окремо взятого героя - теж нормально. А коли воно в кожному абзаці, у всіх діалогах... вже починаєш розмірковувати про культурність автора, а не героя!

Чесне слово, писали б звичайне пригодницьке фентезі, краще б було. Або - ще один момент - якщо вже намагаєтеся жартувати, то навіщо - навіщо? – одразу власні гумористичні спроби розтлумачувати?

«Діалог двох героїв:

- Щось ти знервований.

- З чого ти взяв? Я не знервований, а, навпаки, рознервований!

- Отож, я і бачу ... »

Нормально, в принципі, так? Не блиск, але нормально. Але - читаємо далі:

«...Я не знервований, а, навпаки, рознервований!

- Отож, я і бачу ...

Вартовий запнувся і здивовано подивився на колегу в очікуванні пояснень. Але тут до нього дійшло, що саме він вимовив.

- Е-е-е ... ні! - Протягнув вартовий. - У сенсі, я не знервований».

Це, з дозволу сказати, пояснення вбиває ту краплю іронії, яку авторові вдалося вицідити з діалогу. Навіщо, питається?

«- На кораблі був переворот? - Він зробив висновок, найбільш відповідний ситуації.

- Ні, корабель не перевертався, - відповів гонець, думаючи, що король питає про стійкість корабля».

Те ж саме! Навіщо розжовувати, що там подумав гонець?

Рецензент: «Автор, ти пишеш для дебілів? Для розумово відсталих, які без підказки не зрозуміють, що до чого? Чи ти мене в ідіоти записав? В кошик!»

Читач: «Ви продовжуйте, продовжуйте жартувати. Я завжди позіхаю, коли мені смішно. Та й справді, непогана альтернатива снодійному»

Письменник: «Гиготять вони. Ідея, ідея в чому? »

7. Ідея!

Погані хлопці побили гарних, гарні очухалися, дали у відповідь, врятувалися самі й врятували Велику Росію. Або - чого вже розмінюватися на дрібниці? - всю планету. Це в кращому випадку. В гіршому - герої побігали, побилися, а заради чого була вся ця біганина - залишилося незрозумілим.

Втім, бувають і більш несподівані сюжетні повороти:

Наприклад: Головний лиходій відрізав противнику руку і засунув її до... Загалом, неважливо, куди засунув. Важливіше, що ближче до фіналу злодій і сам позбувся всіх своїх рук. Мораль: «Не відірви руки ворогу своєму!»

Рецензент: «Засунув, говорите? Глибокодумно. Я ось теж зараз щось кудись засуну. У кошик, тобто»

Читач: «Ага, Добро поставило Зло на коліна і брудно над ним поглумилося. Дайте інший монітор»

Письменник: «Проте я багато чого навчився...»

Резюме!

Навчилася я не те, щоб багато чому, але було пізнавально. На прикладах чужих ляпів дуже цікаво відстежувати власні слабкі місця. І відразу видно, як не треба писати))

Правда, після кожного рукопису доводилося відновлюватися Стругацькими, Ремарком і Джеком Лондоном. Що, загалом-то, теж непогано. Класиків перечитати ніколи не завадить.

Суть роботи рецензента, я думаю, зрозуміла. Під прицілом знаходиться все: мова, сюжет, характер героїв, наявність/відсутність ляпів і провисів, вміння/не вміння жартувати, ідея – куди ж без неї. Ще є окрема тема - алюзії на великих, але мені не траплялося гідних цитування прикладів. Тому цю тему делікатно обійдемо.

Так от, якщо хоча б половина з вищезгаданого на гідному рівні, то книга може бути - мною, принаймні, могла бути - рекомендована до публікації. Можливо, з припискою: «рекомендовано за умови доопрацювання мови (наприклад)». Але не варто забувати, що після цього рукопис повинний пройти через Головного Видавця ...

... А Головний Видавець дивиться на це все і заявляє, що високі літературні критерії - це прекрасно, але існує ще таке поняття, як «формат» і «попит на певну тематику». Але це вже сюжет для іншої доповіді!