Сьогодні у нашого проєкту незвичайна гостя і незвичайний випуск. Дуже часто ми мало знаємо про людей, завдяки яким відбуваються різноманітні літературні події, людей, які часто присвячують організаційній роботі той час, який могли би присвятити написанню власних книжок. Куратори «Зоряної фортеці» знають це з власного досвіду.
Тому ми хочемо присвятити цей спецвипуск людині, якій вдається знаходити певний баланс, бо цього року має вийти її дебютний роман, якого ми з нетерпінням чекаємо, незважаючи на певну затримку. «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» роблять спецвипуск для розмови із Алісою Гаврильченко.
Аліса Гаврильченко
- поетеса, письменниця, редакторка літературно-художнього журналу «СТОС». Живе і працює в м. Кременчук Полтавської області. Фахівчиня в галузі видавничої справи та редагування. Організаторка літературних конкурсів, упорядниця гуртових збірок оповідань.На початку 2021 року видавництво «Дім химер» оголосило про майбутній вихід вашого дебютного роману «Заклятий місяць» - нуарного детективу з елементами містики. Раніше вже виходили друком оповідання сповнені містики у збірках «Вбивстві на вулиці…», «Львів.Доза.Порно» та інших. Містика вас приваблює як пограниччя між фантастикою та реалізмом, чи справа у чомусь іншому?
Містика для мене – своєрідний додатковий простір, без якого важко уявити реалізм. Наприклад, як пояснити, що вві сні іноді можна передбачити майбутні події? А коли кіт чи собака знаходить своїх господарів, які поїхали взагалі в інший регіон? Чи ось іще приклад: майже в кожному селі є жінка, яку вважають якщо не цілителькою, то відьмою. Це, звісно, не означає, що якась містика відбувається щодня, насправді таке стається дуже рідко. Добре, якщо один раз у житті. Однак у тому ж «Заклятому місяці» містики, звісно, більше, бо цього вимагають і сюжет, і сама ідея.
Також містика, хоч як це не дивно, буває доволі оптимістичною. Наприклад, люди, які вірять, що після смерті можливе життя в Раю, - вони містики за своєю натурою. Такий оптимізм, можливо, трохи наївний, але це краще, ніж зневіра і втрата цінностей, які містика теж підтримує, до речі. Я думаю, що багато хто не вбиває ворогів не лише через страх потрапити за ґрати і не лише через культуру та виховання. Зупиняють і певні переконання про карму та бумеранг, переживання, що є Бог, який покарає, і т.д. Я знаю тих, хто каже, що, наприклад, не зустрічатимуться з одруженим, бо «Бозя покарає», чи стверджують, що їм допоміг одужати старенький біоенергетик. Ці люди дійсно живуть в Україні, цих людей ми бачимо щодня, ці люди йдуть і голосують за того чи іншого президента…
Тому містика має величезне значення в повсякденному житті. В літературі вона ще важливіша, бо дозволяє акцентувати увагу на чомусь, розширити кордони, зробити той чи інший прийом, неможливий в межах реалізму. Власне, тому й використовую містику, бо іноді реалізм занадто жорсткий, обмежує, хоча я все ж віддаю йому перевагу.
Вплинуло, мабуть, і те, що я з Полтавщини. В цьому регіоні народилися Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Іван Котляревський – всіх їх свого часу теж цікавила містика. Що ж, якщо вже є містична Прага, у якій мені колись пощастило побувати, то містична Полтавщина не гірша за неї.
На вашу думку, чому у нас так мало локальних літературних фестивалів та значних літературних груп у регіонах? Чи вони є, але мало знайомі одне з одним?
Я б не сказала, що літературні групи в межах регіону мало знайомі одна з одною. У Кременчуці, де я живу, існують і спілка літераторів «Славутич», і більш молодіжний «Творчий Кременчук», відбуваються й різні зустрічі в бібліотеках, коли немає карантину. Всі знайомі одне з одним. У соцмережах досить легко знайти ці групи, якщо тільки вони не шифруються. Однак групи теж мають свої вади, найчастіше це непрофесіоналізм і небажання (або неможливість через організацію чи встановлені правила) перейти на інший рівень.
Бо що таке середньостатистична літературна група в регіоні? Є голова (зазвичай це активний діяч, завжди готовий до публічних виступів), є певні наближені до нього особи, які теж більш-менш активні, і є інші (здебільшого пасивні люди, які можуть взагалі нічого не писати чи писати слабкі твори, але вони теж належать до групи).
Тобто виходить, що сьогодні літературна група може бути досить аморфною. До неї може входити і письменник-початківець, і, скажімо просто, зівака, який з’являється, аби не сконати від нудьги вдома. Як письменнику зростати професійно за таких умов, особливо коли сам процес творчості вимагає усамітнення і постійної практики?
З іншого боку, нещодавно у Кременчуці з’явилася щорічна літературна премія імені В. Баранова. Це чудово, що тепер на неї можуть подаватися літератори, які народилися, проживають або тривалий час працювали в місті Кременчуці та Кременчуцькому районі. Залишаються тільки питання до самої організації. Не всі письменники, наприклад, знають про існування цієї премії. Виникали й запитання, чи можна подаватися російськомовним літераторам, дехто з них навіть обурювався. Якщо не помиляюся, їм відповіли, що можна, але небажано. Це як? Потрібна конкретика: або можна, або не можна; потрібні чіткі правила, інакше значення премії нівелюється. І тут я на боці тих, хто вважає, що для російськомовних достатньо вже інших премій. Хай там як, першими переможцями стали українськомовні літератори, це тішить.
Є ще в мене давня мрія – створити літературний фестиваль «KremenBook» («КременБук»), на якому могли б брати участь письменники, перекладачі, ілюстратори та видавці з усієї України, однак я усвідомлюю, скільки це може забрати часу й нервів, адже це море бюрократії, купа домовленостей, суцільний головний біль – і добре, якщо отримаєш якусь фінансову винагороду. Тепер, коли ще вирує пандемія і Кременчук опинився у червоній зоні, залишається тільки зітхати. Можливо, в майбутньому моя мрія реалізується, а поки що… поки що краще писатиму новий твір.
Якщо зазвичай письменники в Україні пишуть у вільний від «основної роботи» час, то у вашому випадку це ще у вільний від волонтерської роботи з організації конкурсів та ведення літературного майданчика «СТОС». Чи є спокуса залишити це все, і присвятити весь час лише письменству?
Звичайно, така спокуса виникала неодноразово. Ба більше, вже зараз я, на жаль, не так багато часу приділяю «СТОСу», як раніше. Я не маю зараз того ресурсу, що дозволяв би займатися творами авторів-початківців, просто не встигаю, хоча вже запланований наступний літературний конкурс, і він буде пов'язаний з науковою фантастикою. Тут я зроблю все можливе, щоб він відбувся 2021 року. Або принаймні 2022 року.
Літературно-художній інтернет-журнал «Стос» з’явився 2013 року завдяки двом ентузіастам. Створили його власними зусиллями: Андрій Ступницький (адмін) та Аліса Гаврильченко (редактор). «Стос» наразі – абсолютно безкоштовний проект для читачів. Авторам він надає можливість бути почутими, опублікувати твори на окремому ресурсі з подальшим їхнім розповсюдженням у популярних соціальних мережах.
Власне, «СТОС» і є насамперед майданчиком для літературних конкурсів. Найбільше творів надходить саме тоді, коли ми (я та інші організатори) оголошуємо конкурс із винагородою для переможців. Можу сказати, що мені подобається організовувати таку подію, шукати нових членів журі, координувати їхню роботу, читати конкурсні твори… це захоплює. Літературний конкурс дозволяє побачити потенціал сучасних українських авторів, і щороку я лише переконуюся в тому, що він колосальний. Дай їм лише ідею, час та можливості – вони напишуть так, що позаздрить сам Стівен Кінг.
Також літературний конкурс – це своєрідний обмін думками, емоціями, це стихія, чого бракує на ринку. Коли на ринку більше перекладених творів, ніж написаних українськими авторами, то саме літературний конкурс рятує від певної порожнечі, яка виникає через таку обставину, адже українським авторам складно розвиватися поодиноко, лише читаючи переклади про те, що в далеких країнах. Ми пишемо про те, що поруч із нами, в нашій країні, в наших містах і селах, про те, що відчуваємо просто тут і зараз. Пишемо про себе. Хто нас може зрозуміти й почути, якщо не колега, тобто інший український автор?..
Хіба що український читач.
Тож я навряд чи кину «СТОС», оскільки мені особисто недостатньо того, що є на ринку. Бракує й локальних літературних фестивалів, про це ми вже казали вище. Як авторка і читачка я хочу бачити, що пишуть інші українські автори тут і зараз, створювати діалог. Я хочу почуватися не самотньою письменницею, яка все чекає на нову книжку, а однією з тих, хто розповідає цікаві історії.
