Вільна ланка

- Ви – на аборт. І не хнюпати! Не треба було вагітніти до перевірки. Ви – до психотерапевта на корекцію разом із чоловіком, і... де там наша бізнес-мати-одиначка поділася? А, онде ви! Вам – на обов’язкові курси «Ідеальний батько». Потім – до мене з екзаменаційними оцінками. Результати на сьогодні всі. Хто наступний на тестування?

Маринка провела поглядом розкішну даму у червоному пальті («Одиначка, а дитину матиме!»), краєм зору помітила, як завмерла соляним стовпом дівчина у сірій сукні, яку щойно позбавили шансу на материнство («Скоріш за все, справедливо позбавили... Тьху! Тобто, бідолашна дівчина»), та, обхопивши себе руками, зайшла у кабінет. 

Експерт з Питань планування сім’ї втупився в неї холодним поглядом маленьких чорних оченят. Потім ще раз скривився та узяв папку з документами.

«Слизький тип», - з відразою подумала Маринка. А вголос сказала:

- Доброго вечора, Родіон Олександрович.

Той сухо кивнув у відповідь.

- Вам залишився лише один психологічний тест, але попередні тести показали такі відхилення, що навряд чи є потреба у ще одному... 

- Тобто? Які відх... Не розумію... Що зі мною не так?

- Психологічно ані ви, Марино Валентинівно, ані ваш чоловік – доречи, де він? – не готові до народження дитини. 

- Ми добре заробляємо! У нас престижна робота, власне житло! Ми абсолютно здорові!!!

- Я сказав: психологічно.

- Ми готові пройти психокорекцію! Тільки скажіть...

- Швидка психокорекція допускається при відхиленні від норми не більш, ніж дев’ять відсотків. У вас – тринадцять. У вашого чоловіка – дванадцять. Корекція займе не менше року. А ви, - він знову скривився, - якщо я не помиляюся, вже вагітні... І що за люди? Торочиш їм торочиш, вони все одно кудись поспішають... – Родіон Олександрович вже не дивися на Марину, розмовляв з кимось на стелі.

- Не розумію! Ми – абсолютно нормальні люди. В мене – дві вищі освіти і рівень ай-кью – майже 130! Чого вам іще треба?

Чоловік здригнувся («Ви ще тут?»), зиркнув на годинник – робочий день майже закінчився. Підійшов до вікна.

- Дитина знаходить в лісі ягідку, але не їсть її, а приносить матері. А мати – вихваляється сусідам, що у її доньки найкращі в класі оцінки. Хлопчик захищає кошеня від хуліганів, а мати лише дорікає йому за те, що порвав куртку та погано вимив руки. Розумієте?

- Ви хочете сказати, що руки мити не треба?!

- Я хочу сказати, що Закон про планування сім’ї було прийнято не просто так.

- Ви казали, що залишився ще один тест. – Марина стрімко піднялася. – Я хочу пройти його, щоб там не було!

- Психологічне відхилення від норми – 33 відсотка! Кажуть, я буду лаятись на дитину матом! У дупу би собі запхнули ті відсотки, виродки собачі! – у вестибюлі Марина зустріла дівчину в сірій сукні. Дівчина говорила з кимось по телефону. Мимоволі, Маринка відмітила, що таки – так, скоріше за все ця облає кого завгодно і не почервоніє навіть. Втім, не час зловтішатися. Сама за два кроки до відмови...

Три тижні суцільних перевірок – фінансове становище, житлові умови, соціальний статус. Та тести, тести, тести… Вона разом із чоловіком пройшла безліч цих тестів (абсолютно безглуздих, на її погляд – то неіснуючу звірушку намалюй, то улюблену казку розкажи, то взагалі якісь невідомі геометрії фігури по порядку розташуй), відповідала на безліч запитань (які, знов таки, на її погляд, не мали до дітей жодного стосунку). 

І от – залишився останній тест. Якщо пройти його на відмінно, загальне відхилення складатиме трохи менше, ніж дев’ять відсотків. Якщо ні... 

Десь і колись у іншому вимірі

- Нажаль, ні. Ми не можемо дозволити вам всиновити дитину, - представник органів опіки був непохитний. – Доки у вас не буде власного житла, не можемо.

- Але ж... Я добре заробляю. Так, квартиру я орендую, але заробляю більше, ніж ті, у кого є власне житло! 

- Вибачте. Приходьте, як тільки власне житло з’явиться і у вас. 

Марина бігла вулицею, ковтаючи сльози. 

«Я хочу від тебе дитину», - ці слова Рома – найулюбленіший, найкращій чоловік у світі – сказав їй рік тому. Вранці. Вони тільки-но прокинулись: Марина розплющила очі, а він – дивився на неї мовчки та посміхався. А потім сказав.

«Я хочу від тебе дитину»

Знала б вона тоді, що ці п’ять коротких слів зіпсують їй все життя.

Вона не змогла завагітніти. Лікарі сказали, що й не зможе. Ромка запевняв, що все гаразд, що це не страшно. Заспокоївшись, Марина вирішила взяти дитину з «Будинку малюка», Рома був ніби не проти. Вона подала документи на всиновлення, а він просто пішов... Точніше, це вона була змушена піти з квартири, в яку її коханий привів іншу. Вагітну.

Марина – директор рекламного агентства – на вулиці, звісно, не залишилась. Проте залишилась геть сама. Мати померла рік тому, з родичами, які зручно влаштувалися в материнський квартирі, вона не спілкувалась (власне, через це й доводилось орендувати житло), друзів завзята кар’єристка майже не мала… Годинами вона тинялася містом, дивилась на щасливі парочки – з дитячими колясками, та без них. Дивилася й починала тихо ненавидіти кожного, хто не втратив свого щастя.

Потім, трохи оговтавшись, вирішила, незважаючи ні на що, все ж таки всиновити дитину: документи вже подано, доведеться лише зміните деякі дані про себе. 

І от – нове розчарування. Молода жінка йшла і йшла, навіть не дуже замислюючись, куди саме вона йде. Світ вже падав, розсипався на шматочки разом із втратою матері, душив пуховою ковдрою звісткою про безплідність, розлітався скляними осколками після розриву з Романом. І от зараз... Вкотре. А може – востаннє? 

Жінка зупинилася перед стареньким будинком. Взагалі-то будинок давно мали знести, але один із жильців – дивакуватий старий – вперся і відмовився виїжджати. Зазвичай це ні для кого не є перешкодою, але в старого виявились якісь знайомі-можновладці. Тому його врешті-решт облишили. Марина знала цього старого. Колись він викладав у її універі, і чимось нелюдимому викладачеві приглянулася допитлива студентка. Після пар вони годинами розмовляли у великій фізичній аудиторії. Говорили за науку та й просто за життя... А потім він вийшов на пенсію та повністю занурився у власні винаходи. Втім час на розмови з вже колишньою студенткою знаходив.

Марина штовхнула двері старенького під’їзду.

Тут і зараз

- Кохана, не переймайся! Ми все витримаємо. Пройдемо клятий тест і отримаємо дозвіл на швидку психокорекцію. Я вірю у тебе. Я вірю в нас...

Марина сиділа на дивані й дивилась кудись за межі кімнати. Роман обійняв її за плечі, пригорнув до себе та говорив, говорив. І вона нарешті повірила. Повірила, що цього разу все буде інакше. Жінка утнулася носом у плече коханого. Чи багато потрібно для щастя? Рідна людина поруч та надія на те, що в тебе все вийде. 

Вона зітхнула. Щастить же тим, в кого відхилення від психологічної норми менш, ніж три відсотка. І корекція не потрібна. Стоп! Годі! Марина тряхнула рудими кучерями. Завтра – останнє тестування. І на нього треба прийти бадьорою та спокійною!

Десь і колись у іншому вимірі

Вона піднялась на третій і, власне, останній поверх. Трохи постояла, насолоджуючись вогкою прохолодою старої будівлі, та швидко постукала у прості дерев’яні двері. Професор Капця довго шарудів за стінкою, потім, нарешті, почувся скрегіт ключів, і двері прочинилися. 

- А-а, Мариночко...

- Я не можу більше! Допоможіть мені... Капцю. - вона запнулася – за роки спілкування так і не звикла до прохання професора називати його виключно по фамілії – такою ж дивакуватої, як і він сам. – Ви казали... Я на все згодна.

Старий професор слухав її, здивовано зсунувши окуляри на лоба. 

- Ти проходь, проходь, Мариночка. Чаю поп’ємо...

- Мені відмовили. Сказали – житла нема, - вона судомно вхопилася в велику чашку з чаєм. Чай пахнув полинню. – Але ж народжувати у орендованій квартирі вони дозволяють! І взагалі – усіляким наркоманам народжувати можна, а як до всиновлення доходить – купа заборон!

Професор Капця уважно дивився на гостю.

- Мариночка, а чим же я можу допомогти?

- Ви казали, ваш новий винахід здатен змінити життя людини. Казали, знадобляться добровольці. Я згодна! Змініть МОЄ життя!

- Маринко, все не так просто, - старий пожував губами. – Мій винахід – я назвав його «дорз»...

- Дорз? Двері, чи шо?

- Майже. Він прочиняє прохід поміж вимірами. Крім нашого виміру існує ще багато інших, і там живуть такі ж Марини, Романи, Капці... Такі ж, але трошки інші.

- Так, я пам’ятаю. Ви багато про це розповідали. І ви знайшли спосіб туди потрапити?

- Мій винахід... Його ще не запатентовано. Навіть не випробувано. Я не знаю, як він діє на практиці...

- А в теорії? – Марина аж підстрибнула з нетерплячки. – Що станеться, якщо я ним скористаюся?

- Потрапиш у один з сусідніх вимірів. Тобто не ти, а емпатична частина твоєї свідомості. 

- І там я буду щасливіша?

Капця знизав плечима.

- Можливо, там ти зможеш завагітніти. Можливо, навпаки, ані ти, ані Рома не схоче дитину. Можливо, взагалі зустрінеш іншого чоловіка, і в тебе буде геть інше життя... Але гарантувати напевне я нічого не можу...

- А що станеться зі мною тутешньою?

- Якщо все піде, як треба, залишишся жити, але втратиш всі емпатичні спогади. Навики і вміння – залишаться. Проте тобі тутешній буде начхати на зраду Романа та інші розчарування, власне на все, що може викликати емоційний відгук. Ти просто не згадаєш про такі речі. 

- Тобто, в мене буде місцева амнезія?

- Так, щось на кшталт амнезії. Всі емпатичні спогади ти забереш з собою в новий вимір. А навики, необхідні для існування там, успадкуєш від себе-тамошньої.

- Гм... Як все складно...

- От тому я й кажу, краще почекати. Я ще раз все перевірю. Ти заспокоїшся і... 

- Ні! Капцю! Або ви мені допомагаєте просто зараз, або я йду і стрибаю у Дніпро з мосту! Я все втратила! А ви... Я же знаю, вам кортить побачити свій «дорз» у дії! Допоможіть мені! І собі – також! Благаю!!! 

- Гаразд, гаразд, заспокойся, - професор обережно погладив по волоссю колишню студентку. – Ось, візьми, випий. Заспокійливе. Не можна у «дорз» такою знервованою пхатися...

Марина лежала на чомусь схожому на дерев’яну тачанку, з усіх боків якої стирчали різноманітні дроти. Капця бігав по напівтемній кімнаті, щось до чогось підключав, щось буркотів собі під носа, іноді лаявся... Марина почувала себе на диво легко та підхоплено. Чи то від заспокійливого?

- Коли опинишся там, - Капця зазирнув в обличчя, - в тебе буде півтори хвилини, щоб повернутися. Якщо схочеш, звісно. Якщо побачиш якусь небезпеку, тощо. Запам’ятай, щоб повернутися в першу хвилину треба голосно й чітко назвати код: нуль нуль три чотири. Якщо вирішиш залишитись, назвеш інший код: один один два п’ять. І я буду знати, що з тобою все гаразд. Запам’ятаєш? 

- Так!

- Готова? – він торкнувся величезної залізної ручки, що стирчала, здається, просто зі стіни.

- Так. Стійте! А чи зможу я повернутися потім? Ну... мало що трапиться...

Капця зітхнув.

- Можливо. Якщо знайдеш мене.

І рвонув на себе залізяку. Замигкотіли перед очима фіолетові плями.

Тут, півроку тому

Дурний фіолетовий сон забрався геть, і вона, нарешті, розплющила очі. Роман дивився на неї и посміхався. Марина кліпнула. Подивилась в обличчя чоловіка, якого кохала й ненавиділа. Це сон? Чи сном було все інше?

- Я хочу від тебе дитину, - сказав Роман, дивлячись просто у вічі.

- Один один два п’ять! – крикнула у відповідь Марина.

- Що?!

- Вибач... Нічого. Ще не прокинулась... Дитину? Так, це чудово! Дійсно чудово, - вона спантеличено озиралася навкруги.

Знайома кімната, але шпалери інші – зелені, колишній Ромка ніколи не любив зелений колір. І ліжко не те... 

- До речі, твоя мати дзвонила.

Марина здригнулась, на якусь мить завмерла на ліжку, а потім радісно посміхнулася. Цікаво, що ще тут не так?

Не так, насправді, було багато чого. Наприклад, вона досі була директором, але не рекламного агентства, а невеличкого видавництва. А от Рома як був дизайнером, так і залишився. Будинки й вулиці тут виглядали так саме, як і в іншому житті, але адреси змінилися. Довелось звикати до нових міських назв. Добре, хоч саме місто, як було Києвом, так Києвом і лишилося.

Перші дні вона майже нічого не робила. Тинялася вулицями, звикала до змін, спілкувалася з матір’ю (жінка ніяк не могла второпати, чому донька раптом почала з нею поводитись, немов вона з кришталю зроблена), не могла надивитися на закоханого Романа ("Сонечко, що з тобою? Я ж завжди таким був").

І коли щастя, здається, досягло свого пику, почались проблеми. 

- Вагітна? Ти що? Ти припинила пити таблетки??? Не попередив мене?!

- Е… Коханий, ти ж сам хотів…

- Марино, де ти живеш? Скільки можна літати поза хмарами? Перш ніж вагітніти, треба дозвіл отримати!

Чорт! 

Звичайно ж вона знала про дивне правило цього виміру: всі потенційні батьки мають пройти повну перевірку, після чого отримати (або НЕ отримати) дозвіл на народження дитини. Ні, в новому вимірі не було демографічного вибуху, якого так боялися вчені з минулого життя. Просто тутешнє суспільство вирішило, що право на дитину мають лише абсолютно повноцінні і адекватні – в усіх сферах життя – люди. 

Так, вона це знала, пам’ятала, дивувалась ("Вони тут що, про Гітлера з його "чистотою раси" нічого не чули?"). Але, по-перше, за п’ять місяців просто не встигла до всього звикнути, по-друге, вважала, що вони з Романом стануть ідеальними батьками. А отже, ніякі перевірки їм не страшні. 

Ніякі…

Тут і зараз

Це сон. Просто сон. Страхітливий. Безглуздий. Тиждень тому подзвонила мати і попросила терміново зайти в гості. Сказала, що в неї рак. Остання стадія.

А сьогодні виявилось, що, враховуючи результати останнього тесту, у Романа загальне відхилення від психологічної норми – 8.9 відсотків, а у неї – ті ж 13! Тьху! 

- Роман Миколайович, - Експерт з Питань планування сім’ї все також відразливо кривився і не дивився на схвильоване подружжя, - має право на дитину. Марина Валентинівна – не має.

- Вибачте! – обурилась Марина. – Ви взагалі з ким розмовляєте?

- Отже, маємо варіанти. Аборт. Гм, - погляд зупинився на ледь-ледь, але все ж таки помітному животику, - здається пізно вже. Добре, тоді варіант перший: дитина залишається з батьком, який проходить швидку психокорекцію та курси "Ідеальна мати", після чого виховує дитину сам. Поки не закінчаться курси, за батьком спостерігатиме служба з Питань планування сім’ї. Варіант другий: мати буде відсунена від виховання тимчасово і піде на довгострокову психокорекцію, поки вона її проходитиме, за сім’єю, знову-таки спостерігатиме наша служба. В цьому випадку, батькові не треба проходити курсів, тільки швидку корекцію. Варіант третій: Роман Миколайович знаходить собі нову дружину, яка всиновить дитину.

- А чи не здається вам, що дитині в будь-якому випадку буде краще з РІДНОЮ матір’ю? – викрикнула Марина.

Експерт подивився на неї, мов на дикунку.

- Ні, не здається. – і повернувся до чоловіка. – То який ваш вибір?

- А… - Роман зам’явся, - я маю час на роздуми?

- Що?! – Марина не повірила власним вухам. – Ром, про що ти збираєшся роздумувати?

Чоловік опустив погляд.

- Ну… Треба розглянути всі варіанти…

Марина мовчки вибігла з кабінету.

- Маринко, я знайшов вихід! У нашої дитини буде блискуче майбутнє! – Рома стояв на порозі і посміхався, ніби рекламуючи якусь зубну гидоту. Із-за спини коханого виглядала незнайома білявка. – Познайомся, це – Олеся. У неї відхилення від психологічної норми – лише чотири відсотки, уявляєш? Їй і корекція майже не потрібна. 

- Олеся, чи не могли б ви трохи прогулятися? – похмуро, але досить спокійно спитала Марина.

- Сонце, ти чого? Зрозумій, тобі все одно не дозволять залишити дитину. Родіон Олександрович каже, що твій стан помітно похитнувся. Звістка про хворобу матері могла зсунути відхилення до п'ятнадцяти, а то й шістнадцяти відсотків. А дитині потрібна...

- МАТИ! Рідна мати!!! А не якась вишколена білявка!

Олеся позадкувала до дверей. Роман зітхнув.

- Дитині потрібна мати з мінімальними відхиленнями. А в тебе зсув...

- Та невже? А що як той зсув настане вже після народження дитини?

Роман зиркнув на неї з острахом.

- Якщо ти не пам’ятаєш стандартних речей, нагадую: під час річної перевірки такі зсуви буде виявлено та прийнято відповідних заходів.

- Отже, - Марина ледь підбирала слова. – Ти все вирішив. А про мене ти хоч на мить замислився? Ти навіть жодного шансу мені не даєш.

- В нашому суспільстві в першу чергу замислюються про дитину! Про її шанси.

- Дурне суспільство! Дурний світ! Суцільне безглуздя!

Роман скрушно хитнув головою. 

– Так. Не помилився щодо тебе Родіон Олександрович.

- У твого Родіона у самого-то діти є? А рідних він втрачав коли-небудь? Та він взагалі – людина чи кіборг?! Чи ви тут усі кіборги?

- Завтра я подам на розлучення, - похмуро кинув Роман, та пройшов у кімнату, тримаючи за руку мовчазну Олесю.

Марина йшла містом. Не бігла світ за очі, а йшла, уважно вдивляючись в будинки, в маленькі вулички. Десь тут має бути, обов’язково має... Дерева м’яко шелестять над головою, кидаються осіннім листям. Дворовий пес намагається обнюхати ногу. Загублений кимось пакет шарудить по асфальту...

Допоможіть. Хто-небудь. Підкажіть вірний шлях. Адже десь він має бути, чи не так? І чому я раніше не здогадалась піти на пошуки? Ах, так, раніше все ніби гаразд було...

Вона знайшла його, коли вже стемніло. Старий трьохповерхових будинок у тупичку такої ж старої вулиці. Темні вікна, лише одне – дякувати небесам – світиться. Марина злетіла по сходах, на мить зупинилась перед простими дерев’яними дверима. Рішуче постукала. За дверима, як завжди, дуже довго возилися. Через кілька хвилин – цілу вічність – двері прочинилися.

- Капця!!! – молода жінка до останньої миті не вірила, що за дверима дійсно опиниться старий професор.

- Хто ви? – професор зсунув на лоб окуляри, здивовано витріщився на гостю.

- Я – Марина! Марина Рудківська! Невже... – здавалося світ ось-ось знову рухне. – Невже ви не пам'ятаєте...

- А-а... Пригадую, була така студентка. Пізній час для візитів, не вважаєте?

- Будь ласка! Ви потрібні мені! Я загину без вас. Благаю, дозвольте зайти!

- Дівчино, та ви п’яні, чи що?

- Я знаю про «дорз»!!!

Останній аргумент.

І пауза. Довга, що лякає. А що як в цьому вимірі він назвав свій винахід якось інакше? Або взагалі нічого не винайшов? 

- Заходьте.

Вона розповідала. Говорила й говорила. Про інший світ, іншого Капцю. Про своє двічі нещасливе кохання. Про ненароджену дитину, яка вже призначена майже ідеальній Олесі. Про мати, якій залишилось жити менше місяця.

- Маринко, чим же я можу вам допомогти? Боюсь, я навіть не такий геніальний, як Капця з вашого виміру. Я можу перенести вас в інший вимір, але із нашого ви зникнете назовсім, - професор зітхнув. – Перевірено на п’ятьох мишах і одному коті – зникають!

- Може... – Марина змучено посміхнулась. – Може то й на краще... А що відбувалося із зниклими у далекому вимірі, ви, звичайно, не знаєте?

- Чому ж! – радісно вигукнув Капця. – Завдяки трьохсекундному окуляру я можу спостерігати за перенесеним об’єктом на протязі перших трьох секунд. Миші мали чудовий вигляд!

Марина чомусь побоялась питати, який вигляд мав кіт. 

- Отже, зовсім невідомо, що на мене там чекає… - підвела вона підсумок.

- Ти займеш чиєсь місце. Точніше, порожню ланку. Буває так – є у світі ланка, а відповідної людини немає, - Капця почухав потилицю. – У твоєму випадку – вагітної людини, розумієш?

- Не зовсім… Втім, байдуже! Хай буде ланка! Тільки скоріше!

- Гаразд! – Капця підвівся на ноги. – Мені й самому кортить випробувати залізяку! 

- Стійте! А дві вільні ланки в одному світі може бути?

- Хм. За моїми розрахунками їх там до п’яти. 

- Тоді зачекайте ще півгодини, - вона раптом підхопилася та побігла до виходу. – Я повернуся. З матір’ю!

Вересень, 2009