Краплина райдуги

Краплина райдуги

Четвер, 6 лютого 2014 г.
Проглядів: 2502
Підписатися на комментарі по RSS

Небо пінилося хмарами. Миготіли блискавки, вихоплюючи із темряви скелети хмарочосів.

Останнім часом Ерейю штормить все частіше. Зараз — чотири рази на тиждень. І навіть уявити важко, що років п’ять тому шторми були величезною рідкістю.

Люди звикли. Пристосувалися. От і зараз — спить Ерейя, незважаючи ні на що.

Я стояв біля вікна, притулившись до скла. Безцільно переводив погляд з неба на землю та навпаки. Друга година ночі, а не спиться. Добре хоч завтра вихідний. Не треба тягтися до остогидлого офісу, перекладати з місця на місце нікому не потрібні масиви, архівувати, розпаковувати, інсталити… І втекти б від того, та куди ж втечеш? Тут бодай зарплатня пристойна. Більш-менш вистачає.

На мить світ за вікном пішов брижами, ніби у воду жбурнули камінчик. Я кліпнув. Ні, здалося. Все ті ж хмари і блискавки. І кар внизу, що саме зупинився, прямісінько біля під’їзду.

— Збільшення.

Перед очима розгорнувся дисплей віому, транслюючи зображення. Із кара вискочив молодик, оббіг авто, прочинив інші дверцята. Із салону випурхнула дівчина, трусонула каштановими кучерями. Похитнулася, певно, не втримавши рівноваги. Юнак притримав її, обійняв за плечі і вони зайшли до під’їзду.

— Відлік.

На віомі замиготіли цифри. Здавалося, хвилини обернулися годинами. Я намагався ні про що не думати, та виходило кепсько.

Я заварив чаю. З корицею, як люблю. Я сьорбав гарячий напій майже не відчуваючи смаку — так, аби хоч трохи відволіктися.

Врешті тихо скрипнули двері.

— Стоп відлік, — прошепотів я, і перетворив віом на темну цятку. Тридцять п’ять хвилин, одначе.

Із коридору долинув тихий шурхіт — Ріта роздягалася, не вмикаючи світло. Я чекав. Впоравшись, вона пішла до кімнати. Я навшпиньки рушив слідом. Запалювати освітлення вона не стала. На відміну від мене.

Спалахнуло світло. Від несподіванки дівчина підскочила, рвучко обернулася. Вираз її обличчя стрімко змінювався від переляканого до розгубленого.

— Привіт, — посміхнулася.

Я мовчки дивився на неї. Виглядала Ріта чудово — латексна вечірня сукня, що ледь прикривала сідниці, вигідно підкреслювала всі принади. Тільки розтріпана зачіска, розпашіле обличчя та трохи змазаний макіяж псували картину.

— Чого не спиш? — глипнула очима.

Я знову не відповів, натомість підійшов упритул. Від неї пахло алкоголем (то он чому вона хиталася!) та… чоловічим одеколоном. Не моїм, іншим. Я стрімко запустив руку під сукню. Ошелешена дівчина відсахнулася, та я встиг дізнатися усе, що хотів. Білизни не було, пальці виявилися вологими.

Не зважаючи на сп’яніння, Ріта усе зрозуміла. Пішла в наступ:

— А що?!. Ти втратив почуття! Я не цікава тобі як жінка!!! Яке сьогодні число?

— Двадцять четверте лютого, — ошелешено відповів я.

— Отож! А ти навіть забув про нашу річницю!

— Я пам’ятаю.

— Куди там? Пам’ятає він! Тільки й знаєш, що робота!

Я сумно посміхнувся. Еге ж! Якби ж то сама працювала, а так. Рітин ІСК — індекс соціальної корисності — дозволяв займатися найменш престижною роботою. Але ж ми горді, мітлу до рук брати не хочемо, та й ІСК підіймати — теж. Тому працював лише я.

— Та й хто ти мені такий? — дівчина розпалялася, — Чоловік? Ні! Ну то що ти хочеш? Я вільна жінка, з ким хочу, з тим і сплю!

Не зронивши ані слова я вийшов до коридору, вдягнувся, кинув на підлогу ключ-карту та й пішов собі. Врешті, за речами потім відправлю кур’єра.

Ріта щось кричала з-за дверей, та я не дослухався. А що вже казати? Навіщо? Все скінчилося. Зраду я підозрював давно, та до останнього не вірив. Все хотів переконатися. От і маю.

Надворі завивав вітер. Я викликав кар, притулився до стіни. Уп’явся поглядом в жовту пляму ліхтарного світла. Перед очима пливло, ніби в п’яного. Під’їхав кар, та я не одразу його помітив, лише коли водій просигналив. Я пройшов крізь пляму світла, на мить затримався у самого краю. Я ще можу повернутися. Змусити себе повірити у відмовки. Змиритися, врешті-решт. Якщо не переступлю світлової межі.

Переступив, мовчки забрався у салон, назвав адресу. Безшумно кар понісся вулицями Ерейї.

 

***

 

Ось і мій однокімнатний модуль. Добре, що Ріта не захотіла тут мешкати, наполігши, щоб я зняв нормальний двокімнатний. Зате є куди повернутися. Знімати взуття не було сенсу, запиленою підлогою я пройшов на кухню. На душі коти витанцьовували джигу, випустивши кігті. Хотілося кричати і дертися на стіни. Намарно, нічого не повернеш. Від нічого робити почав ритися у шафках. Хоча, що тут знайдеш, після року з гаком відсутності? Пусто, пусто, пусто...

В одній із шафок відшукалася почата пляшка горілки.

— Те, що треба, — промурмотів я. Серед запустіння відшукав стакан. Наповнив по вінця. Перехилив.

Легше не стало. Та й не стане. Хіба що нацмулюся і зможу забутися бодай на ніч.

Скінчилася горілка досить швидко, а я не п’янів. От і маю. Ні натяку на забуття. Обшукав усю кухню, та більше алкоголю не знайшлося.

Як же я кохав Ріту… здавалося — це на все життя. Здавалося. Навіть обручки замовив, йолоп! Я в розпачі пошкріб потилицю. Як же забутися? Як?!.

І тут я згадав про «Краплину райдуги» — чи то наркотик, чи то якийсь ейфороген — придбаний ще на третьому курсі інституту, та так і не використаний. То не вистачало духу, а потім якось і зникла потреба.

Я вийшов до кімнати, відсунув крісло. Відколупав скобу і запустив руку під флізелін. Понишпорив у нутрощах крісла. Пальці намацали склянку, стисли. Витягуючи руку я зачепився за цвяшок і пошкрябався. Минеться. До весілля загоїться. Я сумно посміхнувся. Еге ж, до весілля…

Повернувся на кухню, повертів у пальцях ампулу. Срібляста порошина всередині тьмяно виблискувала. Я мов заворожений дивився на неї. А кажуть краплина. Я розумів, що варто зараз же викинути цю гидоту. І в той же час мене ніби щось штовхало, шепотіло десь у закутках свідомості: «спробуй».

Я відкрив ампулу. Ну і як це вживати? Спробую розвести водою.

Порошина зашипіла, обертаючись каламутним розчином. Я випив розчин, дослухався до почуттів. Нічого. Певно за ті п’ять років, що «Краплина» провалялася у схованці, втратилися всі властивості. А можливо, її вживають інакше.

Я викурив цигарку. Знову дослухався до відчуттів. Нічого. Мабуть, не судилося мені сьогодні забутися. Рушив до спальні.

І тут зрозумів, чому «Краплина» називалася так. Ні, це була не краплина. Море. Навіть океан райдуги. Світ вибухнув усіма кольорами веселки. Закружляв. Почав розкладатися на прошарки, завиватися різнобарвними спіралями. Зникли стіни, хмари впали на плечі. Я прохромився крізь них і злетів вище. Згріб зірки в долоні. Холодні вогники опекли руки. Я жбурнув пригоршню сяйва якнайдалі. І сам провалився в небуття.

 

***

 

Вжик. Вж-ж-ж-ик.

Що це? Залиште мене, дайте спокій!

Вжик. Вж-ж-ж-ик.

— Алкоголіки! — незнайомий голос пробився у мозок, — понажераються, бач. А потім валяються тут, обмітай їх, іродів.

Я застогнав і відкрив очі.

— Очуняв? — скрипнув голос, — ану давай звідси.

Я зиркнув на чоловіка. Старий, зморщений двірник сперся на мітлу.

— Чого витріщився? Забирайся, кажу.

В голові дзвеніло, здавалося, хтось зачинив там розгніваного коваля, і зараз він з усіх сил гамселить молотом, намагаючись пробити дорогу назад. Я застогнав знову і нарешті підвівся. Сів на лавочку, що стояла поруч.

— Га?.. Що?.. Де я? Що… трапилося?

— Бухати менше тре, ось що! Ноги підніми, мести заважаєш, ірод.

Я слухняно підняв ноги на лавочку. Роззирнувся. В світанковій імлі місце здавалося дивним. Моє подвір’ячко, ті ж гойдалки, карусель і пісочниця. Але трохи інші, ніби втратили матеріальність. Не повністю, а ледь-ледь. Чи то мені паморочиться?

Добре, зима цього року видалася надміру теплою. Та й шторму не було, інакше б я тут і закляк. Дурень!

— Віом.

Перед очима розгорнувся дисплей. Так, сьома нуль три, третє березня. Стоп! Третє? Я ж тільки вчора пішов від Ріти! Та ні, це якийсь збій, маячня! Не міг же я втратити тиждень свого життя! Зараз повернуся додому, законекчуся і все стане на місця.

Важко зітхнувши я підвівся, хитаючись почимчикував до під’їзду. Рітка-Рітка, за що ти зі мною так, га? Ще й ці збої віому. Мабуть, через шторми.

Я зайшов до під’їзду, презирливо скривився. Знову хтось накарябав на стіні сакраментальне «Людка шалава». Тьху ти. Ну дала б Людка цьому комусь, аби зник настінний живопис. Увійшов до ліфту, натиснув кнопку. Сумно глянув на вишкрябаний напис «Ігор лох». А здавалося — в цивілізованому світі живемо…

Я підійшов до квартири, провів ключ-картою. Двері не відчинилися, замок тривожно пискнув. Я втупився на ключ, повертів. Та ні, все ж в нормі. Чип не пошкоджений. Провів знову. Реакція та сама. Та що ж це таке?!. Як навіжений я водив ключем по замкові. Не одразу почув, як врешті прочинилися двері.

— Тобі чого?

Я зиркнув на жіночку. Заспана, некрасива і гладка, вона незадоволено дивилася на мене, загорнувшись у строкатий халат.

— А ви хто? І що робите в моєму модулі?

— Твоєму? — жінка скривилася, — ти продав його три…ні, чотири дні тому.

— Маячня якась! Я поліцаїв викличу! Віом!

— Ти геть розум пробухав? — посміхнулася уїдливо, — зараз, зачекай.

Вона викликала свій віом. Розгорнула ширше дисплей.

— Читай!

Я вгледівся у документ. Договір купівлі-продажу. Дібровський Ігор Анатолійович, паспорт, серія… що надалі іменується Продавець з однієї сторони, та Вайдаш Людмила Броніславівна, паспорт, серія… що надалі іменується Покупець з іншої сторони, а разом — Сторони, уклали цей Договір про наступне…

Всі дані в договорі були мої, адреса модулю — теж. І навіть підпис і чип-штамп — оригінали. А захищені вони так, що не підробиш. Та й бланк договору справжній, з усіма знаками Ерейї.

Я знесилено притулився до стіни.

— Ти хоч би в свій віом зазирнув. Договір у трьох екземплярах, між іншим. Можеш і в реєстрі Ерейї затребувати. — Жінка гупнула дверима.

Неможливо! Навіщо я це зробив? Дослухатися поради жінки і давати запит у реєстр я не буду. Зрозуміло, що документи оформлені бездоганно. І що ж тепер робити?

Я почимчикував надвір. На виході з під’їзду зупинився. А Людка дійсно шалава. Дістав ключ-карту, переломив — більше не потрібна — і вишкрябав: «Згоден».

Я вийшов надвір, намацав в кишені цигарки. Треба їхати до батьків. Вони допоможуть. Хоча б порадою. А там подивимося. Точно, так і зроблю. Я викликав кар. Доки чекав, встиг викурити цигарку.

Кар підкотився, як завжди, безшумно, прочинилися дверцята. Я вмостився і назвав адресу. Рушили. Я мовчав. Не хотілося ані говорити, ані думати про щось. Краще б взагалі заснути. І я попросив водія допомогти. Той кивнув і увімкнув сліпмод. Що не кажіть — корисна функція. Майже одразу я провалився в сон.

 

***

 

— Приїхали! — водій вимкнув сліпмод і я одразу прокинувся. Звичним жестом простягнув руку з браслетом віому до терміналу.

Сигналу не було. Я здивувався, водій теж. Ми перезирнулися.

— В тебе хоч термінал робочий?

— А то! Он, герлу карив — ріднуло, — голос у нього нагадував мишачий писк. Та й сам водій був схожий на мишу. Погляд маленьких чорних оченят бігав з терміналу на мене, вусики постійно смикались. І ще він весь час шморгав носом.

— Дивно, — промурмотів я і запросив рівень ІСК.

Напевно я зблід, не знаю. Та водій аж сахнувся, ледь не вистрибнув з кара.

Це все відбувається не зі мною. Це не я зараз сиджу в карі і намагаюся розрахуватися. Звісно — не виходить. Бо нема чим! Навіть більше. ІСК — в мінус! Як?!.

— Шо таке? — шмигнула носом миша.

— Н-не зн-наю. В мен-не ІСК зник.

— Шо?

— Зник кажу! — закричав я. — Зник! Вкрали! Стерли! — і вже пошепки додав, — мені нема як розрахуватися.

— Я поліцаїв викликаю, — запищав водій, — мені шо, своїм ІСК башляти?!.

— Заплати. Натомість візьми це, — я стягнув браслет віому.

Він захитав головою.

— Бери-бери, перепрошиєш, якщо твій раптом накриється. — Я кинув браслет на термінал і прожогом вискочив з кару.

 

***

 

Двері відчинила мама.

— Синку?

— Привіт, — я поцілував її у щоку.

— Проходь, роздягайся, — вона відсторонилася, пропускаючи до модулю.

Певно, я зміг опанувати себе і мама ні про що не здогадалася.

— Як із Рітою? Як робота?

— Чудово, —  ненавиджу брехати. Але прямо отак, із порогу розповісти все я не міг.

— Ти проходь, а я чаю заварю.

Я пройшов до вітальні. Батько сидів на дивані і читав якісь меседжі на віомі. Побачивши мене згорнув дисплей. Пильно поглянув.

— Розповідай, — мовив коротко. Розкусив він мене одразу, як не намагався я зберігати спокій.

Я примостився у крісло, підтягнув ноги, як колись, в дитинстві. Мама принесла чай і сіла поруч батька.

— Розповідай, — повторив він. — Що трапилося?

Я подумки зітхнув і розповів. З кожним словом їх обличчя ставали все похмурішими, але слухали батьки мовчки. І коли я закінчив, на кілька хвилин запанувала гнітюча тиша. Врешті батько мовив:

— Ходімо. — І рушив на балкон.

Я вийшов слідом. Дістав цигарки, підніс батькові вогник, запалив сам.

Починався шторм. Здійнявся вітер, дерева гнулися від шалених поривів, вдалині гриміло. І знову мені здалося, що світом котяться брижі.

Батько довго мовчав, врешті мовив:

— Кажеш, ІСК від’ємний?

— Угу.

— Ти розумієш, що це значить? — він глибоко затягнувся, — ти… дискон.

Я мовчав. Я все чудово розумів. Дискон. Дисконектний. Недолюдина. Батько продовжив:

— Хоча ні, навіть гірше. У дисконів індекс нульовий.

— Тату, — прошепотів я, — що мені робити?

— Не знаю. — Він знову дуже глибоко затягнувся і додав твердо. — Ігоре, у нас… у нас не може бути дитини дискона.

Це не було ляпасом. Це був аперкот боксера-важковаговика. Я закляк. Пальці не втримали цигарку і недопалок тут же підхопив і закружляв вітер, поніс десь вгору. Я провів жаринку поглядом. Як все просто. В них не може бути сина дискона. Звісно, це ж вплине на їх власні ІСК.

Я розсміявся батькові в обличчя… щоб не розревітися.

Коли проходив через вітальню, мати навіть не глянула на мене. Дуже тихо я вийшов із модулю. От і все. Що тепер робити? Куди йти? Та й чи варто йти кудись? Чи варто жити в світі, де батьки відмовляються від дітей заради збереження індексу? Я не втримав сліз.

 

***

 

Вітер хльоснув по обличчю, зірвав сльози, ледь я вийшов надвір. Лишатися у під’їзді — безглуздо, викличуть поліцаїв. Ще завезуть десь. З одного боку – у відділку можна й      перечекати шторм, з іншого — не чув, щоб звідти поверталися.

 Я безцільно брів вулицею. Вітер бив по щокам. І в який бік не повернешся, він знову дув в лице, ніби знущався наді мною! Нічого, витримаю. Головне — знайти сховок. Десь же мають бути підвали.

Вітер дужчав, несамовито гнав небом хмари. Гілляччя поодиноких дерев билося в агонії, тріщало. В небесах гриміло, шугали блискавки.

Я йшов, зігнувшись, тримаючись за стінки будинків. Кожен крок давався дуже важко. А може не варто? Може — кінець? Заради чого боротися? Заради цього світу? Так не вартий він боротьби. Нехай горить він у полум’ї, нехай розколеться від шторму! Згине зі своїми клятими індексами!

Я зібрав волю в кулак. Ні, не можна опускати руки. Ще не все втрачено. Допоки є шанс…

Вітер збив з ніг, потягнув по дорозі. Я вдарився у стовбур дерева. Голова вибухнула болем, я ледь не втратив свідомість. Ухопився за дерево. Вітер відірвав мене, ніби листок. Обдираючи пальці і нігті я намагався зачепитися бодай за щось. За ямку на дорозі, за каналізаційний люк. Намарно. Вітер тягнув мене, котив, кружляв. Бив у стіни і дерева. Я кричав, та навіть не чув свого голосу.

Раптом все скінчилося. Вітер вщух. Натомість розверзлося небо. Крижаний дощ впав на землю. Трясця! Я навкарачки поповз — сил встати не вистачало. Батоги дощу хльостали по спині, вибиваючи останні сили. Мокрий одяг огидно обліпив тіло.

— Доповзу, — прошепотів я, підбадьорюючи себе, — доповзу.

Дощ вщух. Хмари розійшлися і запалало сонце. Пекло, ніби літом. У голові паморочилося, та я не зупинявся. Доповз до якогось підвалу, смикнув двері. Зачинені. Я рушив далі.

Знову впав дощ, потім знову запалало сонце. Я втратив лік змінам погоди. Невже? Невже я загину так?

— Ні! — Крикнув я світові. І втратив свідомість.

 

***

 

Тепло. Сухо. М’яко.

Я ворухнувся.

— Диви, очуняв, — донісся до мене голос.

Я відкрив очі. Темна потріскана стеля над головою, по ній витанцьовують відблиски світла, ніби від багаття. Звисає павутиння.

— Як почуваєшся? — поцікавився голос.

Я перевів погляд. Чоловік присів біля мене, співчутливо зазирнув у обличчя. На вигляд вік і не визначиш. Сіра, непримітна людина. Таку на вулиці побачиш —  і не впізнаєш. Лише очі уважні, смолянисто-чорні, ніби скани з тебе знімають. Притягують, мов магніт.

— Води, — простогнав я.

— Саса, — обернувся він, — пити принеси.

— Де я?

— А це так важливо зараз?

— Ні, — непевно відповів я. — Що трапилося?

— Ти краще скажи, як ти примудрився потрапити в шторм?

Починала дратувати його манера відповідати питанням на питання. Я хотів сказати щось різке, та тут підійшов другий чоловік. Спочатку здалося, що він — глибокий старець. Білосніжна копна волосся, сиві брови і така ж сива рідка борідка. Та потім я додивився, що обличчя його було зовсім ще молодим. Альбінос протягував склянку.

Я сів, жадібно вихлебтав воду. Роззирнувся. Розмірами кімната не вражала. Голі стіни, сіра, бетонна підлога, де-не-де встелена картоном і якимось ганчір’ям. Посеред кімнати — залізна діжка у якій потріскує вогонь. Я поглянув на людей. Віомів у них не було. Дискони. Втім, чого ж іще я очікував.

— Веніамін, — представився чолов’яга і посміхнувся очима.

— Олександр Олександренко. Саша-Саша, або просто СаСа.

— Ігор, — я потиснув простягнуті руки. — Дякую вам.

— Нема за що. То чого тебе в шторм по вулиці носило?

— В мене ІСК стерли.

Приховувати щось видавалося нерозумним. Відсутність у мене віому вони помітили — тож все одразу зрозуміли. Чоловіки перезирнулися.

— Теж мені, проблема, блін. — СаСа трусонув головою. — Ми он без індексу вже стільки років живемо, так, Вен?

— А то!

— Ти, блін, не переймайся. Можна і без індексів. Вже вирішив, що робитимеш?

— СаСа, відчепись від гостя. Краще нагодуй. — І додав вже мені, — ти в наші двері шкрібся. Я відкривати не хотів — шторм же. Але СаСа наполіг. Ти йому дякуй. Ледь живий був.

Я кивнув. Веніамін продовжив:

— СаСа слушно питає. Ти що робити думаєш?

— Не знаю. Певно, в управу треба. Може, щось дізнаюся.

— Навряд. Але відмовляти не стану. Іноді трапляються збої. Ти, наче хлопець непоганий, розумний. Спробуй. Може хоч ти знайдеш вихід. Бодай якийсь.

— Дякую, Веніаміне.

— Не варто.

Повернувся СаСа. Приніс шматок м’яса. Я вдячно глянув на нього.

— Приємного, блін.

Я не відповів. Уп’явся в запечений шматок. М'ясо було ще теплим. Смакота.

Не розумію, чому всі так ненавидять дисконів. Звичайні ж люди. Дружелюбні, товариські. Чи може такі лише ці двоє. Втім, погляд ззовні і з середини дуже різниться.

Я дожував м'ясо, простягнувся на ганчір’ї. СаСа з Веном щось жваво обговорювали та я не дослухався. Під розмірений звук їхніх голосів починав дрімати. Я твердо вирішив завтра ж відправитися в управу. І провалився в сон.

 

***

 

Мене зустрів теплий і сонячний ранок. Шторму ніби не намічалося. Я блукав вулицями, насолоджуючись свіжим повітрям. Давно не гуляв Ерейєю — звик скрізь роз’їжджати карами. Вже й підзабув розташування вулиць. Втім, управу знайшов доволі швидко. Голка хмарочосу пронизувала небо, виблискувала в сонячних променях.

Охоронці при вході не звернули на мене уваги — стояли, ніби мене зовсім не існувало. Я увійшов у будівлю. Було людно. Бігали клерки, стояли в чергах громадяни. Я відшукав віконце консультанта і рушив до нього.

— Доброго дня.

Дівчинка-консультант роздивлялася щось на віомі. 

— Доброго дня, — повторив я і постукав пальцями по підвіконню.

Жодної реакції.

— Дівчино!

Вона не бачила мене. Не ігнорувала, а просто не помічала. Продовжувала займатися своїми справами. Трясця! Що відбувається?!. Я пішов коридорами. Що ж, сам знайду відділ індексації.

Блукав довго. І жодна зустрічна людина не помічала мене. Ніби я привид якийсь, ніби не існує мене. Але ж я є. Ось, тут, живий! Я почав навмисне чіпати людей, кого плечем, кого рукою. Ніхто не реагував! Нехай я став дисконом, але ж — доки був людиною — помічав їх. Ми ніби існували в різних світах. Усі люди благовидні, з високими індексами, задоволені життям. І я — з від’ємним ІСК… Стоп! З від’ємним! Чи не тому мене не помічають? Звичайні ж дискони — нульові. А я — незвичайний. Як там казав батько: «навіть гірше»? Мав рацію. Мені стало моторошно.

Але ж має бути якесь рішення. Головне — не піддатися паніці. Треба повернутися, порадитися з Веніаміном. Він людина… дискон розумний, можливо щось вигадаємо. Так, більше мені тут нічого робити. Я рушив на вихід.

Небо поволі затягували хмари. Певно, знову збирається шторм. Два дні поспіль — то вже занадто. Треба поквапитися. Вулицями можу не встигнути, дворами буде швидше. Сподіваюся — не заблукаю. Я шмигнув у подвір’я. І одразу позадкував. Звідти, гарчачи і вишкірюючись, на мене сунула зграя собак. Штук сім чи вісім — не було коли рахувати. Я продовжував задкувати. Пси так само повільно йшли на мене. Голодні, розлючені, напружені, готові в будь який момент кинутися. Я роззирнувся. Нікого. Пси наступали. З вишкірених пащек капала слина. Господи, за що мені це?

Нерви не витримали і я побіг. Знав, що не можна. Але зірвався з місця. І зграя рвонулася услід.

Я мчав, не розбираючи дороги. Ноги боліли, дихання збивалося. Скільки витримає розніжена цивілізацією людина? Навряд чи багато. Я не хочу помирати. Ні так, ні інакше. Нехай життя дає ляпаси, нехай скочує на самісіньке дно — я хочу жити. Хай навіть існувати. Просто бути. Нехай дисконом, але живим.

Зграя переслідувала тихо і від цього ставало ще моторошніше. Лише інколи клацали ікла. Сили стрімко танули, а до СаСи ще так далеко. Не дотягну, не встигну.

Зрадливий камінчик потрапив під ступню, нога підвернулася і я простягнувся на землі. «От і все», — зрозумів я. Лише встиг закричати:

— Ні!!!

І закрив голову руками, чекаючи невідворотного болю. І смерті.

Лапи наступали на тіло… наступали, відштовхувалися… Біль не приходив. Я підвівся. Зграя промчала повз мене і понеслася далі.

Я заплакав.

 

***

 

Вони лежали біля дверей підвалу. Кров на білосніжному волоссі виглядала особливо яскравою. Я торкнувся шиї СаСи. Пульсу не відчувалося, тіло вже почало холонути. Безперечно, альбінос помер. Він так і не встиг стати мені другом, хоча мав на те всі шанси. Кремезний, простуватий, відкритий. Ні, не дискон. Людина.

Я підійшов до Веніаміна. Його обличчя вкривала кров. Я торкнувся щоки. Тіло було ще теплим. Я дослухався і вловив ледь помітний подих. Живий!!!

Вен відкрив очі.

— Привіт… Ігоре, — прохрипіли розбиті вуста. Підборіддям сочилася тонка цівочка крові.

— Що трапилося?

— Котра година?

Навіть пустивши кістляву на поріг він продовжував відповідати питаннями. Ще й такими безглуздими. Я навіть розгубився.

— Хто це зробив?!.

— Люди. Такі…самі люди. Та що…вже з того?

Піднімався вітер. Хмари затягнули небо.

— Вене, тримайся. — Я підскочив до СаСи. Йому вже байдуже, а от Веніаміна я ще можу врятувати. Потягнув тіло від дверей.

— Не треба, — почув я тихий голос. — Нічим вже не… зарадиш. Брижі… я бачу брижі. А ти?

Я здригнувся, мов від удару. Так, я бачу, як брижі котяться світом. Я навіть підозрюю, що вони напряму пов’язані із штормами. І що це — близький кінець. Світ судомить.

— На нас…щодня нападали. Щодня. Приготуйся. Тебе…чекає те саме.

— Чому? Навіщо?!.

— Не… знаю. Просто… так є. Має бути. Природний… відбір.

— Вене, тримайся. Мені потрібна допомога.

— Не… потрібна. Ти сам знайдеш вихід. Я… не зміг. Не встиг… боявся. Шукай. Вірю… він є.

— Вене!

— Я… теж мінус. — Веніамін замовчав. Навіки.

Цього разу моє «Ні!» не допомогло, як із псами.

Я закрив долонею очі-магніти.

 

***

 

Шторм лютував. Це була найсильніша негода на моїй пам’яті.

Вони так і лишилися надворі, я не встиг занести тіла у підвал. Певно, навіть не зможу їх поховати.

Що робити далі? Готуватися до завтрашньої бійки? До щоденних безпідставних бійок? Не хочу. Не буду. Вен вірив, що вихід є. Я маю його знайти. Не заради себе — задля Веніаміна і СаСи. Але як? Здається, останнім часом мене постійно штовхають. Чи від чогось, чи до чогось. Але хто і навіщо?

Думка прийшла несподівано. Геніальна і проста. Мене змусили заховатися від шторму — отже я маю вийти із сховку. Брижі. Їх бачив Вен, їх бачу я. Вони — відповідь? Можливо. Я відчував, розгадка зовсім поруч. Нехай буде, що буде. Врешті, втрачати все одно нема чого. Я відчинив двері.

Завивав вітер, бив у груди, намагався звалити з ніг. Грім розколював небо. Брижі котилися зовсім поруч, лише простягни руку. Простягнув. Долоня зникла. Я зробив крок. Рука просунулася далі. Що там за брижею? Не відчувається. Пустота. Єдиний крок відділяє… від чого?

 

***

 

Я впав у…сніг. Зарився обличчям. Добряча кучугура насипалася прямісінько біля дверей підвалу. Ніколи не бачив снігу вживу, лише на віомі. Холодний, м’який, пухкий. Я встав, роззирнувся. Місце було те саме. Сяяли зорі, такого яскравого сяйва в житті не бачив. Ніби все життя дивився крізь запону, а тепер її зірвали. Згадалося — не так давно люди прагнули полетіти до зірок. Потім космічні програми згорнули. Причину того школярам не пояснювали. А самому шукати відповіді не було коли — весь світ лежав переді мною. Що вже тепер?

Холодно. Тут дуже зимно. Підсвідомо я розділив світ на тут і там. Повернувся до підвалу. Картон та дрантя валялися на підлозі. Відшукав більш-менш теплу ганчірку — залишок чи то куртки, чи бушлату, загорнувся. Вийшов досліджувати світ.

Я крокував вулицею. Звичайною вулицею Ерейї. Тільки тепер трохи інакшою, реальнішою. Невже дійсно поруч існують два світи — переплетені в єдине ціле, такі схожі і водночас різні? Світи-симбіонти.

Подекуди проходили люди. У всіх на головах — обручі. Блимали зеленими діодами. Я помацав скроні. Обруч знайшовся і в мене, тільки діод горів червоним. Зламався? Певно, що так. Червоний завжди означав небезпеку. Я жбурнув обруч якнайдалі.

Господи, це жахливо! Міліарди людей, законекчені до мережі.

Люди ходили, віталися, розмовляли, але знову не помічали мене. Я не дивувався. Звісно. Я не їхній. Чужинець, що знайшов вихід там, та входу тут — не зміг. Але обов’язково знайду.

Якщо є керовані — а що ще можуть значити обручі? — мають бути керуючі. Отже, треба їх знайти. І я здогадуюсь, де шукати.

Голка управи і тут пронизувала небо. Я увійшов. Всередині було тихо і пусто, лише самотній охоронець. Звісно ж, мене він не помітив. Я вирушив на обшук.

Зажеврів світанок, а я так і не знайшов керуючих. Лише сервери. Уся управа — величезний, неймовірний сервер. Центр мережі, серце системи.

Вимкнути, чи що? Ні, не варто. Я не знаю, що станеться з людьми там. Але ж мають бути хоч якісь зачіпки. Треба шукати.

Управа заповнилася людьми. Скрізь, куди не подивись, миготіли обручі. Яка мета цієї системи? Сенс існування? Якщо все настільки примітивно-логічно — відповідь має знайтися в кабінеті Голови. В його віомі.

Не знаю, що дисплей показував Голові, та я бачив цифри, діаграми, бази даних. Особливо яскраво виділялися два графіки: червона пряма, що дуже рідко переривалася сплесками та жовта синусоїда, що піками тяглася до сплесків. Спочатку жовта лінія була безперервною, потім з’явилися рідкі розриви, що дедалі частішали. Чи не причина це штормів? Цілком імовірно. Зрозуміти б ще, що все це означає.

Якщо припустити, що мережа — назву її Запоною — синусоїда, то пряма відображає розвиток людства. Схоже. Ми ж бо зупинилися в розвитку, мов комахи у бурштині. Нам так комфортно. А в цей час синусоїда тягнеться вгору. Себто, прагне розвитку. Але людству розвиток не потрібен. Людина стала статичною, в той же час Запона — динамічна. Звідси і шторми — проріхи системи — що розвиток стримується. Ми ж бо усі — симбіонти. Тягнемо Запону вниз. І вона не витримує, тріщить і рветься. Так, цілком робоча модель вимальовується. Що в нас далі? З’являються індекси. ІСК мають стати батогом, натомість перетворюються в гальма. Навіщо «качати» індекс, коли наявний рівень задовольняє потреби? Навіщо летіти до зірок, коли ІСК дозволяє мати нам усе необхідне тут, в Ерейї? Тоді, сплески на прямій… дискони! Дисконектні, майже звільнені мережею. Для чого? Щоб розгойдати маховик еволюції? Самотні важелі системи. Гирі на шальках терезів. Не хочу!

Трясця! Вимикати все це в біса! Не знаю, чи вірно я побудував модель, але мені вона зовсім не подобалася.

Я спустився в підвал. Там трансформатори знаходилися саме в підвалі. Тут, як виявилося теж. Запона не змінювала майже нічого. Легке навіювання, підштовхування. Навіщо шити пальта, коли простіше переконати мозок в тому, що надворі тепло? Чому ж тоді вона не змусила людей прогресувати? Програмні обмеження? Можливо. Хто зна, що закладали в Запону невідомі творці. Врешті, не так це й важливо.

Окрім трансформаторів у підвалі знайшлося ще дещо, чого ніяк не очікував знайти. Я лайнувся. Хитро. Елегантно. По-машинному логічно. Жорстоко і ефективно. В обхід обмежень. Дати людям можливість вийти за межі. І ті, хто дійсно прагнуть більшого — використають отримане. Запона провокує народження лідерів. Ні, з вимкненням ми тепер почекаємо. Можливо, мережа ще знадобиться.

Я почав набивати кишені вщент повними ампулами.

 

***

 

Зорі відображалися у воді. Міріади блискіток, діамантова розсип. Я жбурнув камінчик і брижі побігли водною гладдю.

— Як тобі це подобається?

Мені ніхто не відповів, нікому було відповідати. Це питання я адресував цілому світові. Так вже сталося — зараз мені вирішувати. За всіх. Чи маю я право вершити долі? Не певен. Але за мене вирішували, не питаючи. Давно, коли ненароджена дитина була приречена до конекту із Запоною. Коли молодий закоханий бовдур приймав «Краплину райдуги». Коли батьки відмовлялися від сина, тремтячи над власними індексами. То чому я не в праві?

Досить бути заручниками, рабами і рабовласниками одночасно. Ви зупинилися, та я змушу вас йти вперед. Мріяти про зірки, тягтися до них. За себе, за дисконів, за простачка СаСу, за Веніаміна.

Певен, я не один — людина-з-якою-розірвали-симбіоз. Не знаю, що вирішили інші, та я…

…концентрат «Краплини райдуги» лився у водосховище. Каністра за каністрою. Добре, в підвалах управи препарату знайшлося дуже і дуже багато.

Не знаю, чи це допоможе, але я чекатиму на вас. На цьому самому місці.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>