«Чаклун із Княжграда», з яким у великій формі дебютував Сергій Пильтяй, можна назвати або ж романом в новелах, які підпорядковані надзавданню героя, або ж збіркою оповідань, майстерно складених в єдиний пазл - якісь пройшли додаткову редактуру, якісь з'явилися пізніше, аби слугувати зв'язками між раніше створеними частинами.
В центрі уваги чаклун Ігор Варяжич, дещо одержимий ідеєю знайти сестру Богдану, яку викрали, але не просто так, а в потойбічний світ. Ігорю заклявся витягнути сестру з царства Чорнобога, й для того він має виконати ахетипове казкове завдання: знайти три могутніх предмети, поєднання яких відкриє дорогу у потойбіччя.
Архетипові ситуації покладені в основу чималої кількості розділів-оповідань. В них можна впізнати декілька казок і притч, ретельно перенесених в авторський світ. А він, направду, вельми широкий. Більшу частину своїх пригод Ігор перебуває у місцевості, яку можна ототожнити зі слов'янськими землями за іменами, істотами і ретельному підходу до добробуту. Але це не герметичний світ однієї обраної міфології, як це часом буває в фентезійних сеттінгах. Його тероризують песиголовці, на вогник зазирають типові норди-варяги, серед лісів трапляються альви (й це далеко не найкраща зустріч), й навіть лепрекон якось змусив Ігоря добряче поміркувати над його виселенням.
Ігор усе сприймає доволі відсторонено. З одного боку, це дещо впливає і на читацьке сприйняття, адже навіть сцени, що мають викликати серйозне емоційне потрясіння, проходять доволі «рівно». З іншого, це ціна, яку платить Ігор як центральний персонаж, адже завдання, яке стоїть перед ним, вимагає не піддаватися зайвим емоціям і час від часу переступати через інших, й іноді цей крок означає для тих інших смерть. Щоб дістати один з предметів Ігор навіть втрачає частку своєї душі, й це, направду, дуже символічна жертва для того, хто йде шляхом у потойбіччя.
«Чаклуна з Княжграда» іноді порівнюють з «Відьмаком», й певна схожість в цьому є: структура, що базується на оповіданнях, звернення до казок і їхнє переосмислення, герой, якому дають завдання, якого поважають і бояться. Але десь із середини книжки це відчуття зникає.
Й попереду в чаклуна ще два томи пригод!
В другій частині «Чаклуна із Княжграда» Ігор у супроводі вовкулачки Ерни та лепрекона Фланнері все ж таки спускається до Потойбіччя, аби врешті знайти зниклу сестру Богдану.
Друга частина значно менше нагадує першого «Відьмака», оскільки сюжет отримав свою магістраль, але певний «вайб» зберігається, адже, як і в Сапковського, світом котиться війна. Песиголовці під керівництвом Ер-Канна, одного з чотирьох потойбічних богів, намагаються взяти Княжград, що на річці Данапр, й знайти Алатир-камінь, який в змозі поєднати розділені світи. Тоді боги більше не будуть заперті в колі свого світу, ну а люди, ну таке, помруть. Шкода, звісно, цікаві істотки були.
От десь на такому фоні і спускається Ігор у потойбіччя, й перше, що він робить, — втрачає всі магічні сили. Так, про це жоден магічний трактат не попереджав, і, мабуть, не знайшлося жодного чаклуна, який вибрався б назад і дописав обурливі коментарі. Ерна так само втрачає сили, а от лепрекон начебто ні, хоча таємниче зникає.
Забігаючи наперед, з'ясовується, що вчасно розпити міцне з лепреконом - ідея на всі сто.
Вставних новел в цьому томі значно менше, і вони переважно спрямовані на розширення читацького сприйняття. Так песиголовці, завдяки цьому прийому, перетворюються з темної навали під орудою зла на когось на кшталт кочівників (доби скіфів чи монголів), зі своєю системою цінностей. Все ще ворогів, але за якими стоїть мотивація.
Так само цікавим є момент створення потойбічного світу, де автор показує, як так сталося, що поєдналися світи слов'янських вірувань із кельтськими, скандинавськими і — якщо правильно зрозумів — монгольськими.
Отже, у Ігора є новий квест: дістатися до місця, де бачили Богдану, і не померти дорогою, бо місця ті небезпечні, а через дії Ер-Каана навіть самі боги втрапили у скрутне становище. Як ви розумієте, Богдану Ігор таки знайшов... але краще б він того не робив. Тож тепер Ігорю одна дорога - у вищий світ, і до третього тому.
«Чаклун із Княжграда: Дерево Життя» завершує тріаду подорожей по всіх світах, і на черзі Вищий світ, там, де живуть боги і блаженні, яким пощастило потрапити у свої варіації раю. Що цікаво, через катастрофу райські кущі і містечка вже не мають настільки доброзвичайний вигляд, але все одно є тонке відчуття того, що утопія, яка в них панує, власне, не така вже й утопія.
В принципі, як воно й завжди.
Дерево Життя пробило світи, і все йде до неминучої катастрофи. Ігор і Ерна мають дістатися до Велеса, який сидить у своєму лісі і охороняє спокій Всебатька. Вишнє царство так само є цікавою мозаїкою, що поєднує кельтські, скандинавські, слов'янські та інші вірування в один світ, де боги мають різні імена, але є одними сутностями.
І щоб без особливих спойлерів, звісно ж, не лише у Ігоря є квест.
Є ще Богдана, яка сповнена рішучості довести справу до кінця, натомість знаходить тепле вітання з минулого. Шкода, що такі зустрічі можливі лише в казках і фентезі, але іноді справді варто поглянути назад і пригадати, ким ти є, ким ти був(ла) до всього.
Є Смерть з її Зернами, яка нарешті відкриває свої мотиви: вона більше не хоче бути функцією світу.
І є Логе. Тобто, Локі. А де Локі — там проблеми, зради і плани всередині планів. Але це не спойлер, бо це ж Локі…
Чи вдалося Ігорю зупинити катастрофу? В принципі, відповідь зрозуміла, бо це саме той тип фентезі, де герої досягають мети. А от деталі цього залишимо до прочитання.
Вдячний Сергію за книжки, за подорож трьома світами і за те, що в українській фантастиці з'явилася примітна фентезійна трилогія зі сміливим зверненням до міфологій різних країн.
