Петра Стеглікова. «Послухач». Книга 1. — пер. з чес. Т. Савченко. — Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2025. — 328 с.
Партнер
Ми любимо наукову фантастику за те, що вона завжди промовляє про проблеми в повний голос, правда ж? За критику суспільства на безпечній відстані, новизну, що вмикає наше прагнення до пізнання, та за відчуження, що на мить вириває нас зі звичного світу перед тим, як повернути в нього ж зі трохи зміненою оптикою.
«Послухач» — книга чеської авторки Петри Стегликової. На перший погляд, простий текст. На другий — жанрова плутанина з фентезі, young adult, антиутопії, наукової фантастики та гри з історичними фактами. Давайте розбиратися, чому ж герої цього роману не зовсім ті, ким здаються.
Світ, побудований на камені
В основі роману вигадливий світоустрій з цілком очікуваними для антиутопії передумовами. Після великої війни, що спустошила світ, людство вижило, але половина континенту була втрачена. Ми не знаємо, з ким була ця велика війна, та важко не здогадатися.
«На півночі люди пожертвували частину суші морю, а на півдні Урал доповнили штучним бар’єром, який назавжди відгородив два континенти».
Темрява та отруйне повітря (у романі це не метафора, повітря в буквальному сенсі отруйне після застосування новітньої зброї) зупинені. Та захисний бар’єр потребує стільки енергії, що довго підтримувати його неможливо, і світ знову може зруйнуватися.
Завдяки особливому мінералу, що вже декілька поколінь видобувають у цих горах, все можна змінити. Скляніт виділяє колосальну кількість енергії та здатний створювати неймовірної сили силове поле, що зупиняє отруйну імлу, поглинаючи всю енергію довкола. Тож народ склянарів (колишні румуни, і це важливий для інтерпретації подальших подій факт) та їхні величні міста, створені ще до війни, стають все більш «старосвітськими».
Світ потребує скляніту. Ніхто не хоче платити склянарям за свій захист. А тут ще й нове відкриття: побічний продукт обробки каменю здатен продовжити людське життя, та склянарі не згодні на його широке застосування.
До міст увійшли переможці. Обличчя вони мали людські, але душі звірячі. Забрали нашу волю, нашу мрію, наше щастя. Зробили нас примарами. Із власних домівок нас вигнали у гето — оточені високими мурами території, які не вільно було залишати.
Якщо вас трохи втомив такий довгий і розлогий опис, то першу частину книжки вам буде важко. Ми знайомимося зі світобудовою цього світу через розповідь про його історію. Миролюбні склянарі, що не втручалися у війни, займалися видобутком мінералу, присвятивши цьому себе настільки, що за певний час вже змінилися на клітинному рівні. Вони мали особливий дар видобувати, обробляти та «чути» скляніт, проте стали повністю безправними. Те, що спочатку виглядає як привілей, стає підставою для поневолення. Але не сприймайте це як великий спойлер, бо ми з вами дійшли лише до тринадцятої сторінки книжки.
Героїня, якої не існує
«Чоловіків одразу ж загнали у штольні на дванадцятигодинні зміни. Марно ми намагалися пояснити, що таке тривале перебування у копальнях несумісне з життям, нас ніхто не слухав. Людям, які вирішували відтепер наші долі, не шкода було нас».
Головна героїня Ілан народилася без ознак мутації, що стали нормою для поневолених склянарів, гаруючих у штольнях без перепочинку. У суспільстві, де такі дівчата відправляються у 15 років до борделів задля розваг поневолювачів і рідко проживають більше кількох років потому, її мати Геда вдається до відчайдушного кроку. Красуня Геда, на яку теж чекала така ж доля, якби її не залишив в якості особистої іграшки міський голова (і якого Геда щиро ненавидить, хоч і народжує вже четверту його дитину), оголошує, що народився хлопчик із тяжкими каліцтвами. Такі носять вже своє життя хламиди, приховуючи обличчя та виразки. Кара за обман — смерть, але Геда ризикує. Так дівчинка отримує інше ім'я й майбутнє.
Ілан виявиться найталановитішою «послухачкою» свого покоління. Навчаючись майстерності обробки каменю, що дозволено лише хлопцям, вона приховує, наскільки великий її дар. Та він стає прокляттям, вже особисто для Ілан. Зі слуги, якому багато дано, багато й питають. Тож оповідь набуває майже притчевого забарвлення, що дисонує з пригодницьким сюжетом.
«Двадцятип’ятірка», мандрівний загін з низовин, наділений особливими повноваженнями, обирає її в якості особистого склянаря-шліфувальника. І це означає, що Ілан мусить покинути свою сім’ю та дім, де знали про її таємницю.
Ілан лише дванадцять, зовсім дитина, та вона не має вибору. Несподівано капітан загону, вражений її унікальним даром для такого віку, обіцяє додаткову пайку їжі її матері та брату, щоб якось підбадьорити «хлопця». Для Ілан це важить більше за її добробут чи сумніви. Ось так просто й страшно водночас.
Поневолення та його виправдання
Найсильніше в книзі — це не подальші пригоди Ілан. І не загадка про справжні наміри жорстоких таємничих істот, яку Ілан і читачу доведеться розгадати (вочевидь, вже у подальших томах). До честі авторки, жодних комедійних ситуацій чи романтичних історій, типових для переодягнених у чоловіків жінок в чоловічому колективі (крім однієї сумнівної сцени), тут не буде. Пам’ятаємо, що героїні лише дванадцять.
Лякає те, як Ілан мусить постійно собі нагадувати, що загін — її вороги, проте починає відчувати щось на кшталт дружби до кількох чоловіків з-поміж загону. Авторка, припустимо, закладає це як підґрунтя для внутрішнього конфлікту в наступних книгах. Але героїня — дитина, ще й позбавлена батька і відірвана від матері. Динаміка її поступового зближення із загоном подана без достатньої критичної дистанції, спрощено.
Тим часом відвертість «доброго» загону, що їздить від міста до міста, стежачи за тим, чи достатньо умов створено для «розмноження» склянарів, гарно ілюструє їхні справжні думки. Коли мова йде не про окрему дитину, якій достатньо дати шматок м’яса і заспокоїти себе тим, що це покращення її життя, то можна й забути про причини такої худоби:
«Ми вас боїмося, і навіть попри те, що стільки років тримаємо в рабстві, ми вас не розуміємо. Загнавши вас до гето, відібравши палатули, нав’язавши наші закони, ми все одно вас не розуміємо. Нас лякають дари, якими наділені склянарі, бо за весь цей час ми не зрозуміли, за яких умов вони виникають і як ними заволодіти».
Суспільство крок за кроком переконує себе, що жорстокість виправдана. Склянарі «самі винні» — адже колись не дали те, що від них хотіли. Те, що вони тепер хворіють від виснаження в штольнях, — не наслідок чийогось рішення, а просто неприємний для загону факт. Те, що їх б'ють, принижують, використовують та морять голодом, — прикра необхідність, а не жорстокість, з якою треба боротися.
«Люди з низовин воліли прибрати геть з очей свій мерзенний вчинок, не бажаючи дивитися на його наслідки».
До болю впізнаваний механізм.
Хламиди, скло та чорний камінь
«Згодом хтось пустив чутку, буцім хворобу принесли склянарі. Цього твердження ніхто не зміг ні підтвердити, ні спростувати. Але люди повірили».
Поговоримо про обіцяну гру з історичними фактами та асоціаціями. На перший погляд, гетто і блакитні стрічки, які мусять носити склянарі, — така прозора (наче дорогоцінний скляніт) аналогія, що стає аж незручно. Якби ж не Jáchymovští muklové.
Після Другої світової війни на території Чехії діяв «урановий ГУЛАГ». Правлячий режим тодішньої Чехословаччини уклав таємну угоду і надав СРСР право на розробку урану, якого той потребував для створення атомної програми і протистояння США. В'язнів уранових таборів чехи називали «Jáchymovští muklové», або ж Muž Určený K Likvidaci — «Чоловік, призначений для ліквідації». Більшість із них невдовзі помирала від раку та виснаження. Так тривало понад 10 років, але точні часові рамки розмиті.
До чого тут румуни, на чому ми акцентували?
1968 рік: уранові шахти працюють, але вже з найманими шахтарями, а не за рахунок політв’язнів (переважно, ми ж розуміємо це). Празька весна закінчилася і відбувається вторгнення військ Варшавського договору. Усіх, крім… румунів. Такий собі нейтралітет з їхнього боку, коли навколо ще одна велика війна. Суспільство склярів у романі дистанціюється від проблем мешканців низовин двічі, до і після першої війни, що розділила світ стіною. Ігнорувати такі збіги стає все важче.
Але зазирнемо ще далі в історію. XVII століття — чеські майстри вдосконалити технологію виробництва скла. Щоправда, ціною власного здоров’я, бо використовують окис свинцю. Неокріпацтво охоплює Чехію після Тридцятилітньої війни і триває до кінця XVIII. До речі, у тогочасному законодавстві панщина називалася словом Robot.
Важко повірити, що Стеглікова не знає цих фактів. Свідомо чи ні вона проводить ці паралелі ми не можемо стверджувати.
Будуючи постпокаліптичний світ, авторка дає необхідну емоційну та інтелектуальну дистанцію від описаних проблем, чого не вистачило в особистій лінії Ілан. Читач отримує багато інформації на самому початку, що запускає прагнення до аналізу його функціонування, причин такого поневолення та самого принципу кастового суспільства. Колоніалізм, насильство, конформізм (Ілан все ж бачить в загоні поневолювачів людей) — розмірковуючи над цими темами під час прочитання роману, ми отримуємо і пряме їхнє засудження з вуст Ілан, і дуже чітке критичне висловлювання самої авторки про неможливість стояти осторонь та наслідків такої поведінки. Але чи тим ми співчуваємо?
За негласними правилами жанру антиутопії, на нас має чекати сюжетний твіст. І тут він є, але не будемо спойлерити. Згадаємо лише от про що.
У чеському культурному та історичному контексті образ чорного каменю (а саме з таким каменем переважно працює Ілан) — глибоку багатошарову алегорію. Якщо чорні хламиди, які носять спотворені склянарі, це образ загрози й відчуження ще з часів чуми, то чорний непрозорий камінь — це символ німого заціпеніння та прихованого гріха. Пов’язано це це з чумними стовпами, що стоять у чеських містах. Та білий прозорий камінь, з якого виготовляють захисний бар’єр, і який створює захисне силове поле, а також бар’єр між світом низовин і світом склянарів — це вже символ спасіння. Кришталь чи то пак, скляніт, дарує життя гнобителям, але забирає життя у тих, хто його добуває, що робить історію склянарів ще багатошаровішою, зачіпаючи тему людини-митця, що не може покинути творення навіть в таких нелюдських умовах.
Українські читачі не завжди знають цей контекст, тому у відгуках та рецензіях на «Послухача» мало згадок про богемське скло чи уранові копальні.
Фентезі чи наукова фантастика: чому це важливо
Чеські рецензенти так і не дійшли спільної думки щодо жанру «Послухача». Портал Sarden.cz відносить книгу до фентезі, Databáze knih називає її «дистопічною фентезі», деякі читачі пишуть «sci-fi».
В основі світу «Послухача» лежить науковий елемент: мінерал із фізичними властивостями, що виробляє енергію, унеможливлює високі технології поряд із собою та має доведений біохімічний ефект на організм людини. Але здатність «чути» камінь не отримує в книзі жодного наукового пояснення.
Книга існує в проміжку між кількома жанрами. Той, хто шукає тверду наукову фантастику з поясненнями й технологічною логікою, може відчути розчарування. Той же, хто очікує класичного фентезі з магічними артефактами, може розгубитися: світ надто матеріальний за своїм духом.
Що спрацювало, а що ні
Темп книжки помірний. Події розвиваються, герої рухаються вперед, і читач слідує за ними без відчуття, що його змушують чекати. А от стиль доволі неоднорідний. Місцями авторка надто захоплюється описами минулого та поясненнями, і тоді текст провисає.
Окрема сюжетна лінія про чудовиськ, що проникають крізь бар'єр, та інших, що живуть у печерах, поки що виглядає надмірно ускладненою. Можливо, у наступних книгах це відчуття зникне.
Для кого ця книга
«Послухач» — нелегке читання, і справа не лише у фантастичному антуражі та піднятих темах. Це текст про примус, виживання та ціну ідентичності, творчість за будь-яку ціну, що не може бути простим для українського читача в ці часи. Книжку можна порадити тим, кому цікава фантастика з серйозним підтекстом: про те, як людина залишається собою, обирає коритися чи боротися, та чи бере на себе провину за ухвалені колись рішення.
Прочитати наступну книгу хочеться. А це, зрештою, один із найчесніших критеріїв оцінки будь-якого першого тому.
Дивитися на прекрасні міста, які більше не належать своїм творцям, бачити погребальні дими зі своїх гето й покірно схиляти голову під рабським вуалем, доки решта світу користається працею твого народу.
Така доля склянарки Ілан.
Не мати прав ні на що. Навіть бути дівчинкою.
Така доля склянарки… склянаря Ілана.
Мати дар. Подорожувати з вродливими, могутніми та шляхетними воїнами-мечниками, монстроборцями, але водночас — з окупантами й ворогами.
Іти від глибокої ненависті до глибокого співчуття й спізнати, що нейтралітет — не середина поміж ними, а найтяжчий гріх.
Така доля склянарки Ілан.
З чеської переклала Тетяна Савченко.
Обкладинка Andrej Nechaj.
