Давня легенда

Давня легенда

Субота, 1 березня 2014 г.
Проглядів: 2512
Підписатися на комментарі по RSS

Вигнанці йшли пустелею. Над головою – розпечене сонце, суха, потріскана земля під босими ногами. З рослин – самі колючі кактуси.

Зненацька ті, що спереду, узріли диво – дерево. Старезну велетенську сейбу. Яким вітром занесло її сюди? Як спромоглася не загинути і вирости?

- Туди! – промовив старий дід, який очолював загін.

- Там – тінь....

 

Дерево було дуже старим і вже почало всихати. Проте зараз в тіні його віт міг розміститись загін.

Старого помістили біля стовбура, на сплетінні всохлого коріння. Він довго сидів, закривши очі, спираючись на жорстку деревину, мов на трон, а потім наказав подати йому дзеркало. Втупився в нього, позіхнув.

- Так, я старий! Як це дерево! Життя пройшло. На що я витратив життя? Все марно...

Він жбурнув дзеркало на землю й розридався. Потім підвівся. Відчув лють: на себе, на цей світ, на дерево, що стало свідком його сорому й безсилля.

Він гамселив стовбур кулаком, кидав каміння, що застрягало у вітах, мов плоди. Потім, знесилений, впав.

„Як це безглуздо. Дерево не винне. Винен він. Але – у чому? Що вважав, що знає шлях, який може привести людей до щастя?

 

*     *     *

 

Він з самого дитинства був дивним. Коли його однолітки ганяли м’яч або вправлялися зі зброєю, він дослухався до дідівських оповідей та  задивлявся на зорі.

Він народився і зростав у Місті Квітів, проте знав – його батько не звідси. Дід та баба кажуть – він був ватажком войовничого північного народу. Його війська захопили багато земель, намагались підкорити й Місто Квітів. Мати – дочка першого сахаля – сама-одна пішла на перемови. Кажуть, що войовничий дикун попервах мало не застрелив її зі свого луку. Потім домовились. Про все. Свідченням угоди є він, Принц Тростина.

Батька живим він не застав. Невдовзі після тієї пригоди його вбили. Намагалися помститись й матері – за те, що непереможний вождь скорився жінці. Тій довелося тікати – додому, до рідного міста.

Спішна втеча не пройшла безслідно – пологів вона не пережила. В малого принца залишились дід та баба. Дід – невисокий, худий, з гачкуватим носом, пронизливими чорними очима і волоссям, білим як сніги далеких гір. Баба – вища за нього, також сива, проте очі – незвичайні, сірі, шкіра – мов присипана вапном, маленький ніс. Дивна зовнішність, та, може, саме цим вона і привабила сахаля.

Він, на біду, успадкував невиразні риси й бліду шкіру бабуні. „Пласке, мов колода, обличчя”, - дражнилися хлопці. Він не переймався. Знав – його „потворність” – спадок крові чужинців-богів.

...Вечорами, після занять у осоружній школі, де навчали здебільшого тому, як битися, дід розповідав йому про далекі землі. Казав, що десь біля великого моря і далі, на південний схід, є міста білих палаців та високих пірамід з крутими сходами. У деяких живуть могутні владарі, інші покинуті – лише вапняні подоби колишніх царів дивляться зі стін напівзруйнованих будівель.

В тих землях здавна мешкав мудрий народ, який вмів розмовляти із зорями. І зорі ділилися з ним таємницями світу. Люди знали, як зберегти й передати нащадкам ту мудрість – вигадали для того дивні знаки. Тому пам’ять і досі жива – навіть у мертвих містах. Діяння богів і царів навічно закарбовані у камені.

- Ти теж можеш дізнатись про них, - сказав якось дід, простягаючи йому сувій з кори фікуса. На ньому – чудернацькі позначки, не малюнки, які вони вчили.

Опанування таємниць письма зайняло роки. Та потім – міг вже не чекати оповідей діда. Пробирався до залу з сувоями, хапав перший-ліпший – і на дах. Він читав, як визначати за зорями час, як дізнаватись, коли місяць поглинає сонце, про космічні змагання богів, творення світу... Про діяння могутніх царів, які проливали свою кров заради того, щоб морок не поглинув землю, а боги дарували щедрі врожаї. Кров царів мала магічну силу, бо владарі походять від богів.

Якось він запитав у діда: звідки у нього ті знання, оті старі книжки? Той відповів: купці із Загублених Міст торгували з людьми з їхньої місцини. Облаштували квартал в одному з селищ, привозили з дому речі та книжки. Дехто встиг побратися з місцевими. Так, поступово, зросло Місто Квітів. До нього тягнулися ті, хто шукав порятунку після загибелі Імперії, приходили люди з південних країв...

Його прадід був одним з отих купців. Якось посильний приніс страшну звістку – їх домівка підкорена ворогом...

Тієї ночі він не міг заснути. Марив. Йому здавалося – він бачить землю предків. Не витримав. Встав. Пішов темними вулицями. У світлі зірок все здавалося іншим.

Кущі у парку перетворились на дерева, ставали пишнішими квіти. Піраміда, прикрашена пащами змій – низька й непоказна, немов домашня – вважалась велетенською спорудою одного із Загублених Міст.

Піднявся сходами. З неба дивилися боги. Він вирішив віддати свою кров, та вчасно схаменувся. Він – не цар. Він – лише нащадок купця. Чи вартий він розмовляти із ними? Можливо, вони не почують, чи – гірш – покарають нахабу?

Тоді він ще не знав – є в ньому й інша кров...

...Ця книжка відрізнялася від інших. В ній майже не було малюнків й дат. Чи не весь сувій займала оповідь – така, наче хтось розмовляв отут, поряд.

Він казав дивні речі. Про те, що бог – один-єдиний. Але чомусь той єдиний мав сина. Син віддав людям свою кров, наче давні царі, проте, на відміну від тих – всю до краплі.

- Що це? – спитав він у діда. – І звідки?

- Запитай в бабусі. Це її.

Бабуся походила з народу, що мешкав в давнину на узбережжі. Потім держава розпалася, переселенці розійшлися хто куди. Та хтось зберіг дивні скарби... й легенди.

Про те, як колись до берега припливли кораблі з великими, мов драконячі крила, вітрилами. Як зійшли з них дивні люди з білими, немов вапно, обличчями. Як поставили на березі хреста – знак свого бога. Як підкорювали місцеві племена, які вже почали занепадати. Як брали найкращих дівчат за жінок. Як намагалися навчити слову свого бога. Як вожді і жерці повставали, вбивали чужинців.

Пройшли роки – і майже нічого не залишилось від них. Тільки легенди, перекази, і –книжка. Хто занотував й зберіг слова чужинців? Ніхто вже не відає про це – навіть бабуся. Вона знає лише – чужинці не загинули. Вони розчинились в місцевих, змішали з ними кров. Й – можливо – були не людьми, а богами.

- А хто в такому разі їхній бог, якому вони казали поклонятися?

- То Бог Богів – найстарший поміж них.

Наостанок бабуся шепнула, що та давня кров богів-чужинців – в неї...

І знов – безсонна ніч. Почуття власної сили та величі. Він – навіть більш, ніж цар. Він – давній бог. Але – який? Хто він, славетний предок?

У місті поклонялися Кецалькоатлю, Пернатому Змію. Чому? Може, це натяк на тих, на чужинців? Хіба не схожі, за переказом, зміїні крила на вітрила їхніх кораблів?

А той, Єдиний, головний – де він? Чи може бог бути одним? Самим-самотнім?

Все у цьому світі має пару – тварини, люди... А боги?

В сувої сказано, що бог мав сина. А дружину?

Так росли-прорастали у ньому думки...

 

*     *     *

 

Він тоді був вже юнаком, проте жив у діда, нічим не займаючись. Однолітки ходили у походи, здобували славу й полонених. Його це не приваблювало – досі метеляв довгим незаплетеним волоссям. Готувався у жерці. Дід не дозволив. Настав час - він зрозумів, чому.

Той чоловік прийшов вночі. Одягнений, немов простий купець, та тримається впевнено, навіть зухвало. Зиркнув на нього – „Це ти?” та наказав:

- Веди мене до діда.

- Хто ви? – насмілився спитати він.

Той відповів:

- Дід знає. Він чекає.

Дід сидів сам-один у найбільшій кімнаті й палив. Прислужників чомусь поряд не було. Звісно – час пізній, проте - гість... Чим би його пригостити? Шоколадом? Хто зна як його готувати...

Вийшов в сад. Нарвав щось й попрямував додому – гість бентежив. Біля входу затримався – почув, що мова йде про нього.

- Той хлопець, що впустив мене – це він?

- Так. Мій онук Топільцин.

- Пишне ім’я для цього тюхтія!

- Він не тюхтій.

- Так. Принц з народження. Це – виклик?

- В нього є й інше ім’я – Се Акатль.

- Одна Тростина? Це йому більш підходить.

Ти знаєш – я прийшов забрати його. Все готове. Влада впаде твоєму хлопцеві просто до рук. Та чи зможе він її втримати? Чи не зламається – хе-хе – твоя Тростина?

- Тростина гнучка – не ламається.

- Та запрошуй вже його зайти – він там біля порогу підслуховує.

Він зашарився. Сам відігнув завісу, яка правила за двері, і, не чекаючи запрошення, зайшов. Вклонився гостю:

- Чи не бажаєте поласувати плодами із нашого саду, добродію?

Намагався триматись незворушно, хоча всередині тремтіло і кипіло. Хто цей чужий грубий дядько, що так зухвало-зверхньо ставиться до нього? Навіщо хоче він його забрати? Що задумав дід?

Чужий чоловік посміхнувся.

- І справді – Тростина. Підходь. Може, щось путнє з тебе й вийде.

 

*     *     *

 

Вони розмовляли з дідом усю ніч – як чужий чоловік пішов спати. Життя виявилось набагато складнішим, ніж він міг уявити собі.

Щоб захистити онука, дід вів свою гру, проводив таємні перемови із ворожим табором. Новий цар не впадав всім до вподоби. Живий законний спадкоємець був засобом тиску. Вояків влаштовувало те, що юний принц росте сумирним мрійником. Та дід мав щодо нього інші плани...

Новий владар забув давні домовленості, простягав свою руку все далі і далі, поки не дотягся і до Міста Квітів. Нарешті, сталося і найстрашніше – ватажок варварів примушує прийняти не лише свою владу, а й своїх богів. А ці боги вимагають крові. Не крові шляхетних, по краплині, а тих, на кого впаде око бога – до останку.

Одного дня бог міг забажати й серце принца. Час настав...

Цар поводився надто зухвало, почав утискати навіть родичів. Саме серед них шукали спільників змовники із Міста Квітів. І знайшли.

- Ти йдеш забрати владу, як законний цар, - завершив дід. – Та пам’ятай – ми це зробили не для того, щоб ти став черговим тираном. Ти повинен зупинити дикунську навалу, перетворити людожерів на людей. На тебе сподіваються знедолені народи. В тебе має вийти все як слід – я належно виховав тебе заради цього.

Не забувай, чия кров в твоїх жилах, чиїм спадкоємцем, нащадком ти є. Та стережися – ця шляхетна кров засмічена, зіпсована дикунською. Кров дикунів буде тягти тебе униз, кров богів – вгору. Ти – як Змій з Дорогоцінним Пір’ям – плазун, що має навчитись літати.

...Вдосвіта він покинув місто – пішов з чужинцем (виявилося – дядьком) брати владу у далекому Кулуакані...

 

*     *     *

 

Все виявилося просто. І криваво. Царя схопили на Горі Змії, куди він з невеликим почтом прийшов служити богам. Він був настільки самовпевненим, що навіть не взяв охорону.

Змовники опинились у храмі раніше. Коли цар підійшов, оточили. Володаря взяли у полон, його слуг повбивали, жертовним бранцям наказали бігти геть, божих служителів завчасно пов’язали.

Все зробили дядькові вояки. Принц стояв осторонь, не розуміючи, задля чого він тут. З’ясувалося це досить швидко.

На жертовник кинули царя. Два воїни тримали його ноги, два інших – руки, а найдужчий – голову. Дядько встромив Топільцину в руки ніж та підвів до жертовного каменя.

- Ти повинен його вбити, - сказав він.

- Я не хочу. Та й навіщо?

- Дій як я кажу. Ти ще не розумієш, що це - влада!

Він вагався.  Відчув лезо під ребром.

- Замість однієї жертви буде дві, - прошепотів вояк. – А перед твоїм дідом я вибачуся...

 

...Ще й досі цей спогад – один з найстрашніших.

Він б’є. Невміло, із закритими очима. Його забризкує кров. Цар кричить з болю.

- Пентюх! Бий дужче, - це сичить вояк.

Він збирається з силами. Влада – це кров. Він зобов’язаний – для тих, хто вірить в нього. Але потім...

Він пригадав, як в Місті Квітів приносили в жертву ягуара – звіра ночі. Розпанахали груди та вийняли серце. Це означало, що день переміг.

Зібрався з силами і відтворив кривавий ритуал – вже на людині.

 

...Старий закрив очі. Боляче.... Цей гріх – завжди на ньому.

 

Коли він підняв вгору серце ворога, дядько урочисто промовив:

- Над Анагуаком зійшло нове сонце! Це Сонце – Се Акатль Топільцин, законний нащадок підло вбитого царя!

Він теж знав про ритуал із ягуаром...

 

*     *     *

 

„Столиця імперії” Кулуакан складалась на військовій табір. Хижі будувались аби як і аби з чого: з листя та гілля дерев, із глини, з шкур тварин. Мешканці виглядали ще строкатіше. Воїни у бавовняних панцирах й високих шоломах, селяни у пов’язках, дикуни у шкурах. Багато хто з городян носив зброю: звичні палиці, дротики й списи, та нову, небачену – лук.

Шокував принца й палац – незграбна будівля із цегли. Помешкання там були малими й темними, тому  всі урочистості проходили на подвір’ї. Вдень там приймали послів із даниною, вночі бенкетували. Розпалювали велике вогнище і смажили тварин, впольовані на ловах. Були і дивніші наїдки: якийсь гриб, після котрого люди бачили усяку нісенітницю. Одним здавалось, що вони померли, іншим – що перетворились на дітей, третім – що їх принесуть у жертву. Люди били себе в груди, плакали, кричали, повзали, неначе малюки. Дехто падав, де сидів, і засинав, дехто починав блювати на сусідів.

Ще - танцювали під великий барабан: з шаленими криками, тупотом, доки не падали з безсилля. Виникали і бійки – доволі криваві. Перші мужі могутньої держави, вдягнені в коштовні шати й золото, поводились, неначе дикуни.

Країна жила грабунком та війною. Ледь не щодня до складів несли данину: одяг, прикраси, зерно і плоди. Місцеві жителі теж обробляли землю, та якось недбало, не знали ремесел. Метою їх життя була війна: адже воїн отримує здобич і славу. Чим більше полонених він захопить для богів – тим більша його частка та прибутки. Селянська праця залишалась долею нездар. А як такі працюють – зрозуміло.

Та найогиднішими в Кулуакані були боги. Найголовніший з них – Тескатліпока – майже щодня вимагав людських жертв. Його храм на пагорбі просмердів кров’ю. Смерділи й жерці – бо мали звичку ніколи не митись, чепуритись кров’ю. Їхні постаті викликали огиду і страх.

...Він придивлявся до всього, вивчав, переборюючи розчарування та відразу. Він пам’ятав дідів наказ, проте не знав, як діяти.

Швидко зрозумів – всім заправляє дядько, той, що допоміг йому здобути владу. Владу? Скоріш – її тінь.

Він був присутнім на важливих церемоніях, проте перемови вів дядько, розпоряджався багатствами – теж. Він мав небожа за тюхтія, владаря-ляльку. Це влаштовувало обох. Певний час.

Він продовжував грати в тюхтія та шукав засоби для порятунку: себе і країни. Пригадав: у ньому – кров богів, отже, він може говорити з ними. Вночі, коли весь палац засинав, він підіймався на дах. Віддавав свою кров і питав: хто ти, справжній Бог? Покажися! Підкажи, як діяти!

Одного дня зорі показали шлях...

 

*     *     *

 

Того дня шанували самого Тескатліпоку.  Для заклання приготували безліч бранців.

Головний жрець збирався розпочати церемонію, та раптом відбулось незвичне – на священному пагорбі з’явився цар. Це дивувало – зазвичай він уникав таких видовищ.

- Зупиніться! – велів він. – Припиніть кровопролиття! Цей бог – несправжній! Справжнім є Пернатий Змій – Кецалькоатль. Це говорю вам я, його нащадок!

- Здається, володар з’їхав зі глузду.

- Він і раніш був не зовсім повний розуму, - реагували на заяву городяни.

Жрець розгубився, опустив ножа.

- Щоб покарати вас за зло людських жертвопринесень, - вів далі Тпопільцин, - мій праотець проковтне Сонце!

Юнак на пагорбі простяг руку до неба. На землі сміх почав переходити в регіт. Та дуже скоро він змінився зойками відчаю – дехто побачив тінь, що сунула на сонце.

Темніло все дужче і дужче. Люди вже не сміяли – плакали, благали, падали на коліна, цілували землю.

- Я можу попрохати Змія не карати вас, - проказав цар, - якщо ви присягнетеся мені як його нащадку і зробите усе, що він накаже.

- Так! Присягаємо! Ти – Топільцин Кецалькоатль!

- Отже – перше повеління бога: ніяких людських жертвопринесень! Бранців негайно звільнити!

Жерці ще вагались. Він занервував – час затемнення вже добігав кінця. Та ось ріжуть мотузку на першому бранці. І водночас з’явився серпик сонця.

- Ви послухались бога – він помилував вас!

Натовп горлав вже від захвату.

- Ось наступний наказ. Віднині ваш бог – Пернатий Змій. Храми Тескатліпоки треба знищити. Жерці нехай служать єдиному справжньому богу – чи йдуть геть. Дарами богу мають бути квіти. Жертвами – метелики і змії. Кров віддавати буду тільки я – ваш володар, у кому є кров бога. Я проливатиму свою кров задля вас – щоб дізнатись повеління бога-предка. І розпочну це зараз!

Підняв ножа, який залишив жрець, і різонув себе по руках. Стікала кров, та він тримався незворушно.

- Бог задоволений, - нарешті, сказав він і показав скривавлені долоні.

 

*     *     *

 

- А ти, Тростино, не такий пентюх – зміг обдурити усіх! – сміявся дядько. – Виходить, ти – бог? Чи син бога?

Батечка ми до богів давно відправили. А що, як і тебе порішимо, синку? Дізнаємося – чи воскресають боги?

- Спробуй, - незворушно мовив він. - Тримай списа. Він гострий.

Вояк отетерів.

- Ти, юначе, справді цього хочеш? Не шкода тобі власного життя? Чи вважаєш, що й справді безсмертний?

- Не зволікай, дядьку! Бий в серце!

- Справді – жарти скінчилися. Ти нам заважаєш, юначе. Пробач.

І встромив списа йому в груди. Точніше... ну... майже... Гострий кремінь не простромив юнака, який стояв поряд, посміхаючись. Бог насміявся із смертного... Що залишилось? Впасти на коліна і благати...

- Я залишу тобі життя. І військо, - казав небіж? Бог? – але у країні цар – Я. Пам’ятай це!

 

*     *     *

 

Він переміг, хоча ризикував. До останньої миті не знав – чи витримає обладунок, вдягнений під шати. Все сталося так, як він і планував. Він повірив, що є сином Бога.

Мозаїка нарешті склалася докупи. Він зрозумів, що справжній Бог – Єдин, але Подвійний. Він Кецаль-Коатль – Птах-Змія, шлюб двох стихій – Землі і Вітру, і тому Він – Ометеотл - породжує себе, має сина – земне відображення. Зв’язок між небом і землею – кров.

Перший син Ометеотла віддав усю кров та загинув, і Отець, перетворивши крила на вітрила, приніс другого сина (чи того ж?) сюди. Кажуть – у рік Се Акатль.

Що сталося з другим сином, невідомо. Ця спроба теж була не вельми вдалою.

У світі все іде по колу – сонце й зорі, день і ніч, життя і смерть. Все відступає, потім повертається.

У рік Се Акатль з’явився він – третя спроба Отця. Він знав, що його місія – зробити людей краще. Саме на те натякав йому дід – земний помічник в справах з космосом.

...Народ повірив в обраність володаря. Країною йшла чутка, що їх цар є втіленням Кецалькоатля.

Храми кривавим богам зруйнували, жерці кудись втекли. Запанував культ Пернатого Змія, бога мудрості. Будь-хто без остраху міг підносити йому квіти і дари, та розмовляти з божеством міг тільки цар. Почуте під час одкровень ставало державним законом.

Замість розбещуючої данини натурою він наклав іншу – рук і знань. Запросив славетних архітекторів й митців із Міста Квітів, всіх, хто знався на якомусь ремеслі. Майстри охоче йшли  займатися улюбленою справою. Єдина вимога – повернутись не могли, допоки не виховають учнів.

Він переніс столицю у Толлан і зробив її резиденцією бога. У центрі будували піраміду – неначе в Загиблих Містах, із зміями, як храм у Місті Квітів. Поблизу – царський палац. Спланували й площі для гулянь, і сади та парки задля відпочинку. За межею – родючі поля....

 

....Старий примружив очі. Посміхнувся. Приємно пригадати часи слави! Про те, як мисливці й вояки ставали теслярами, різьбярами, землеробами. Як – ступень за ступенем – зростала піраміда. Прикрашувався золотом та мушлями, коштовними килимами палац. Як зводили будинки городян: вже не дикунів – майстрів-тольтеків.

Прості люди охоче сприймали нововведення. Жити стало легше й веселіше, добробут зростав. Зупинилися завойовницькі війни. Жерці не вимагали жертв для заклання. В країні панували мир і спокій.

Бентежили „шляхетні” ватажки, котрих лишили без діла. З них сформували пересувні загони – для захисту кордонів від зграй дикунів, які заздрили добробуту тольтеків. Бранців перетворювали на рабів – для будівництва...

Він намагався встежити за всім: роботами в полі, спорудженням храму, виготовленням оздоблень і прикрас.... І – дуже часто спілкувався з Батьком, віддаючи тому свою кров. Бувало, після цього почувався зле, та вірив: це потрібно. Бог – у ньому.

Після посухи віра стала впевненістю. Він тоді відбував каяття сорок діб. Ледь не загинув від знекровлення, та дощ пішов – бог послухав його. Тоді він і відчув: він – майже бог.

 

 „ І були такими вправними оті тольтеки, що знали всі механічні ремесла, і не було їм рівним ні в чому – в малярстві, скульптурі, теслярстві, ткацтві, шитті, виготовленню пір’яних оздоб,” – бурмотів дід.

Коли він заспокоївся, повірив, що все добре, а буде – ще краще?

 

З роками він відчув утому. Не міг, як раніш, днями гасати будівництвом і полями, приймати послів, вирішувати безліч справ, а ночами спілкуватися з Отцем. До того ж, той вимагав все більше крові.

Учні зросли. Держава процвітала. Допомагали радники із Міста Квітів, яких колись, ще давно, прислав дід. Дід... От кому пощастило! Він встиг побачити розквіт держави, проте не дожив до занепаду.

Сам він теж старів. І розпочав відходити від справ, залишивши, як здавалось, головніше – спілкування з Богом. „Країна в надійних руках”, - думав він. Помилявся...

 

 

*     *     *

 

Одного дня двоє слуг занесли до його покоїв новий килим.

Той заворушився. Почувся придушений крик:

- Розгорніть! Випустіть мене!

Дивуючись, він виконав прохання.

У килимі ховалась дівчина, невисока, юна та тендітна.

- Я Кецальтепетль, онука твого дядька. Це я виткала цей килим й наказала слугам, щоб мене загорнули у нього.

Порятуй нас, Пернатий Змію!

- Порятувати? Хто тебе образив?

- Ти сидиш в своїй коморі і не знаєш про ті жахи, які діються в країні. Скільки часу звідси не виходиш? Років десять? Слухай! Я розповім тобі все!

Розповідь малої приголомшила. Він справді жив в іншому світі. Вивчав зорі, спілкувався з божеством. Небеса ставали ближче й ближче... а на землі коїлось лихо.

Владу і землі поступово захопили воїни – нащадки оборонців-охоронців. Вони грабували краї дикунів. Приводили юрби полонених, які ставали їх рабами й працювали на спорудженні палаців, у господарстві, на полях, відібраних в простих селян. Так-так. Багаті відбирали землі в бідних.

Коли він відійшов від справ, знов з’явились побори натурою. Їх вимагали не з васалів – від своїх. Хто не міг заплатити, втрачав все.

Трударі не могли прогодувати себе, а величезні маєтки „шляхетних” оброблялись абияк рабами або заросли бур’яном. Хтось голодував, а хтось в той час витрачав харч дурно на бенкети.

Занепали й ремесла, бо майстри набули за роки розквіту солідних статків. Їхні діти не бажали працювати: навіщо, коли і так все є? Молодь тинялася без діла, грала в м’яч, вступала в військові загони. Деякі знов віднайшли „священний гриб” і поринали у світ марень.

- Зараз Толлан має жалюгідний вигляд – брудні вулиці, занедбані майстерні, юрби нероб та жебраків. Люди голодні, злі, жорстокі. І у всьому звинувачують тебе, Кецалькоатлю. Кажуть, що ніякий ти не бог. Навіть не цар, бо народився поза шлюбом. Деякі вважають, що ти – вигадка.

Але найстрашніше не те. Володарю! До нас повертається Тескатліпока!

Місяць тому на центральну площу прийшов жрець. На його долоні танцювала лялька. Люди збіглися на площу звідусіль. Ледь не по головах йшли, давили і топтали. Багато хто заплатив за це видовище життям.

Хтось гукнув в озвірілому натовпу:

- Жрець винен! Жерця треба вбити!

Стали жбурляти каміння, але чаклун зник.

А позавчора він з’явився ще раз – на святі повернення воїнів. Перед тріумфом чаклун давав всім охочим напій. Потім почалися дикі танці. Барабан відбивав людям ритм, і вони не могли зупинитись – танцювали все швидше і швидше. А потім, падали – виснажені, вкриті піною, з очима, що вилазили з зіниць. Падали – і більше не підводилися.

На площі були полонені – здобич вояків. Хтось заволав:

- Боги розгнівані! Богам потрібна кров!

І барабан замовк. Усі, хто залишилися живими, кинулись до бранців – і їх вбили.

- Богам потрібна кров... – промимрив він. – Хіба моєї крові недостатньо?

- Виходить – так. Тому, що ти – один. Твоєї крові вже на всіх не вистачає.

- Так – я один, але ж – нащадок бога. Хіба я винен, що не маю братів і сестер? Хіба я можу розмножитися?

- Чому б ні? – запитало наївне дівча.

 

*     *     *

 

Він дивився на тендітну дівчину і думав. Продовжити свою кров у дітях? Чому б ні?

Цікаво. Він забув про цей засіб здобути безсмертя. Не до того було: працював, спілкувався з Отцем... І вважав, що буде жити вічно...

Гарна дівчина, проте... Занадто юна. Занадто молода для нього, діда. Чи пара ця квітка-метелик для нього? Чи не занадто зволікав Пернатий Змій?

Він наважився глянути дівчині в очі. Вони сяяли від захвату і щастя.

 

*     *     *

 

Апанекатль, перший ватажок Толлана, похмуро курив у розкішній кімнаті. Утнула дочка! Всі фішки сплутала. І нехай отримала своє і рюмсає зараз у коморі, заподіяної шкоди вже не виправиш. Хіба що вбити – і її, і того зміючого виплодка. Не можна. Рідна кров. До того ж – розголос. Скільком ця дурепа вже бовкнула, що носить дитя від самого Кецалькоатля?

А все здавалося так просто. Дочекатися, як старий дурень закатує сам себе і з’єднається, нарешті, з любим батечком, та – приміряти вінець.

Клятий дід! Пожвавішав останнім часом. Виповз з комірчини, всюди лізе. Відмінив вже запланований похід. Позбавив посад трьох можновладців. Хто знає, що він ще утне! З старим треба кінчати. А потім – розберемося з дочкою й байстрюком...

- Знайдіть і приведіть чаклуна, - велів слугам.

 

*     *     *

 

Кецалькоатль відпочивав у кімнаті. Інспекція комор втомила його. І вразила. Це ж треба – стільки красти! Завтра слід прогулятися містом – чи правда те, про що кохана каже? До речі, де його пташка Кецаль? Час пізній, а вона все не приходить.

Зайшов слуга. Вклонився. Доповів:

- Володарю, на вас чекає лікар.

- Навіщо він мені? Не викликав.

- Він каже – у нього є дещо, що вас зацікавить, володарю.

- Добре. Зацікавив. Хай зайде.

Зайшов непоказний чоловічок.

- Що в тебе?

- Ліки від старості.

- Чи можна вилікувати старість? Це життя.

- Так. Обдурити богів неможливо, проте є засіб трохи сповільнити час та почуватись здоровим і дужим.

Подивись на себе! Ти такий!

Він простяг йому якийсь предмет. На поверхні він побачив зморщене обличчя.

 „Так. Він старий, а вона – юна, гарна. А що як ризикнути? Взяти ліки? Можливо, таки вдасться сповільнити час. Та й сила не завадить. Справ багато...”

- Скільки коштує напій? І скільки пити?

- Для вас – безкоштовно. П’ять чаш.

 

*     *     *

 

Він пив і відчував себе все дужчим й дужчим. Раптом побачив – перед ним відкрився шлях. Дорога, що веде до Землі Мудрості...

Хтось наказав: „Встань! Йди!”

І він пішов...

 

*     *     *

 

Спочатку він відчув головний біль. Потім – нудоту і слабкість. Нарешті, почулись голоси.

- Ось! Бачите, який він бог! Пияк звичайний!

- Спить, наче волоцюга, у канаві!

- А до того швендяв містом та пісні співав.

- Зрозуміло, з яким „богом” він так довго розмовляє. Глек пульке – такий його бог!

Регіт. Стук. Щось падає на нього. Бруд? Каміння?

Він не міг підвестися, неначе плазун. Так. Він насправді плазун. Він впав з неба.

Життя замкнулось в коло. Час іти.

Кецалькоатль підвівся. Натовп змовк. Щось було в ньому, у старому – якась велич навіть у ганьбі.

- Люди Толлану! – мовив він. – Я зрозумів – мій час скінчився. Тому я добровільно покидаю вас. Я повертаюсь до країни предків. Живіть, як хочете, та пам’ятайте: ви – тольтеки!

Натовп принишк. А старий пішов геть. За межі міста, потім далі – на схід сонця. Йшов рівно – незважаючи на роки, стрункий і гнучкий, мов тростина. Селяни, які працювали на полях, довго вдивлялися в його самотню постать, потім відкладали знаряддя й шли слідом...

 

*     *     *

 

Надвечір Змія наздогнав і дехто з городян. Старі майстри несли свої знаряддя, знавці червоного і чорного – сувої. А вночі...

- Любий! Ледве тебе наздогнала!

Батько замкнув мене у коморі, та я дуже плакала, благала – і одна з служниць допомогла мені. Я – до тебе, а ти – кудись вийшов. Залишив якусь магічну річ. Дивись! Вона показує обличчя!

Кецальтепетль простягла йому дзеркало. Він відсахнувся.

- Це – потім. Що далі?

- Потім я довідалась про все. Ще була важка розмова з батьком. Та він, на диво, мене легко відпустив.

І ось я – тут. Зі мною – декілька служниць. Вони несуть харчі і одяг. Я – з тобою.

 

 

*     *     *

 

До сплячого старого підійшла ще зовсім молода, тендітна жінка. Обняла. Дід відкрив очі.

- Не сумуй. Ти припускав помилок, бо ти діяв.

І життя ти прожив не дарма. Тебе пам’ятатимуть люди. Мрія про те, що можна жити краще, буде надихати багатьох, а легенди про Толлан – щасливе місто – переживуть віки брехні і розбрату. Можливо, твоє Місто Сонця і відтворять. Чи – тут, чи - у інших краях...

Почувся шум.

- Тривога!

- Киньте зброю! То свої! Свої!

До табору йшли чергові переселенці із Толлану...

 

*     *     *

 

Він стояв перед неозорим водним простором – шляхом до країн дитячих мрій. Куди далі – на схід чи на південь? До Забутих Міст чи ще далі, туди, звідки колись припливав його предок?

„Зараз рік Се Акатль. Як і тоді. Все йде по колу. Він пішов – я йду – хтось інший прийде...”

 

 

 

*     *     *

 

На березі зібрались всі переселенці. Хтось не стримував сліз, хтось благав:

- Не кидай нас, Пернатий Змію! Ти – наш батько!

- Так! Я був вам і батьком, й владарем! Я вивів вас з країв Тескатліпоки! Але тепер – наші шляхи розходяться. Вам – на південь, до країв великих міст. Мене ж викликає Отець. Він прийшов сюди в рік Се Акатль, і в той саме рік він чекає на мене. Я йду від вас на схід. Та не сумуйте! Я повернусь! Можливо, і не зовсім я, та той, хто має у собі дещицю крові Бога. Кецалькоатль – Пернатий Змій – відродиться в віках!

 

 

Епілог

 

Тольтекське завоювання Юкатану розпочалося у Х сторіччі, і вів їх Кукулькан, Пернатий Змій. Відома й легенда про те, що індіанці Мексики прийняли Кортеса, ватажка конкістадорів, за білого бога на ім’я Кецалькоатль, якому, за обрахунками жерців, час повертатись. ДЕ зник Кецалькоатль – лишилось таємницею. Хоча... якби хтось став розбирати записи одного старого англійського абатства, дізнався б, що 999 року рибалки виловили в море дивну здобич – плота із зміїним вітрилом з старим чоловіком на ньому. Дивного старця поселили у абатстві. Він прожив недовго, говорив не по-людськи, та охрестився без вагань й багато малював. Деякі з його робіт складалися на мапи, інші – на знаки невідомої писемності. Малюнки дістались норманам, які спустошили абатство того ж літа. За рік Ерік Рудий відкрив Гренландію...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>