Блукач

Блукач

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1440
Підписатися на комментарі по RSS

Я був у натовпі. В оскаженілому від люті дикому натовпі. Чоловіки і жінки, підлітки і старці, жебраки і багатії – всі змішалися в цьому натовпі. І він зажив тепер своїм власним життям. Дихав, мислив, відчував. А ще бажав крові. Ніхто з цих людей не був здатен на подібну кристалізовану ненависть, на подібну сліпучу лють. Ніхто і ніколи раніше не вбивав. Вони навіть і не здогадувались ще вчора, про існування цієї людини. Але натовп нікого і не питав. Він ввібрав всіх цих людей, пережував їх особистості і йшов за своєю ціллю.

Надворі був пізній вечір, тому більшість присутніх у Натовпі несли смолоскипи. Несли заради того світла, що вони давали. Невідомо, хто кинув першого у той будинок. Люди прийшли, щоб відвести на чесний суд єретика, але вийшла в них страта. Можливо потім вони жахнулися сподіяному, але тоді Натовпу це подобалось. Подобалось як полум’я охоплює будинок, як спалахують заборонені книжки та фоліанти, як палає та корчиться в муках вчений, що мав сміливість не мовчати.

Я міг зрозуміти цих людей. Я міг зрозуміти і можновладців, які їх нацькували. Я знав, що вчення це мало померти. Воно несло небезпеку цілому світу. В перспективі століть звичайно, але серйозну і безсумнівну небезпеку. Тому і переслідувалися вчені, а книги потрапляли під заборону. Та все пішло шкереберть. Замість суду відбулась кривава страта. Вчений помер, але для учнів своїх він став мучеником. А вчення його ще більше розквітло.

 

– Агов, ти шо, п’яний? – хтось грубо і наполегливо будив мене, буцаючи мої черевики. Мій сон остаточно розтанув і я розплющив очі. Так і є – патруль. Кремезні хлопці у формі стояли поряд з моїм імпровізованим нічлігом. Сержант нахилився до мене: – Наче ні. Ану вали звідси! І манатки свої забирай!

Я швиденько піднявся, вдягнув куртку, підняв наплічника і майже бігом пішов до виходу з переходу. Ці хлопці мають надзвичайний дар переконання. А ще резинові кийки, які не оминають застосувати.

Піднімаючись сходами, я згадав свій сон. Коли ж то було? Років чотириста тому. В темні часи. Тоді вчених переслідували повсюди. Але той випадок став переломним. І наукова революція почала свою ходу. Звідки мені це відомо? Я і сам не знаю. В мене є багато знань і багато відповідей, але ще більше питань. Наприклад, хто я такий? Років шістсот тому я опритомнів посеред лісу десь у північні Німеччині і з того часу блукаю світом. Я був і жебраком і багатієм, за більш ніж півтисячі років хто завгодно зможе зібрати чималий статок. Але це ніколи мене не приваблювало. В гонитві за багатством багато чого пропускаєш повз себе. І дуже часто пропускаєш саме те, що важливіше за багатство.

До того ж я завжди отримую все, що мені потрібно. Ну як отримую? Просто знаходжу, хоча це також непідходяще слово. Я просто знаю де та чи інша річ чекає на мене. Або ж я створюю цю річ, редагуючи якимось чином реальність. Я не знаю, з мене поганий теоретик. Я просто люблю цей світ, а він, здається, відповідає мені взаємністю. Неначе я гість у гостинного господаря.

Ще я дуже люблю подорожувати. Проблеми з мовами для мене не існує, що є ще однією загадкою для мене, та й поспішати мені нікуди, бо я маю всі шанси виявитись безсмертним. Отже подорожі для мене саме те. Зараз я в Києві і тому обрав собі місцеве ім’я Дмитро. Якщо ж хтось хоче знати хто я, то я можу чесно сказати – зараз я Дмитро з Києва, професійний мандрівник.

Отож, я вийшов з переходу. Годинник на вежі показував сьому ранку. Перші сонні пішоходи ледь волочили ноги по останньому лютневому снігу. Зима закінчувалась, але весна не спішила її змінити. І ось у чому річ. Ще місяць тому я помітив дивні зміни довкола. Ніби все було як і раніше, але якесь напруження, неначе в’язка смола, оплутало все навколо. В першу чергу це відчувається в людях. Люди стали більш замкненими. Вони й раніше постійно поспішали і в своєму прагненні всього досягти не помічали нічого довкола. І в решті решт в погоні за безглуздими бажаннями втрачали те, що їм насправді необхідне. А тепер і взагалі стали неначе біороботами. Не розмовляють, не радіють, не живуть.

А ще від болю почав кричати світ. Інші люди цього не чують, але я його відчуваю всім тілом. Світ страждає. Так, саме страждає. Він так само живий як ви, чи я. Почалося це вже давно. І саме науково-технічний прогрес цьому причина. Світ пронизаний потоками енергії. Вони є основою його нормального функціонування. Вони дарують життя всьому живому, і мають свої прояви в рельєфі та гідросфері. Кожна гребля, кожне осушене болото чи тунель прорубаний у скелі вносить зміни у енергопотоки світу. Це врешті решт згубить світ, і мені здається, що хтось до цього і веде.

Заглиблений у свої думки, я йшов до найближчого «фаст-фуду». Треба було щось перекусити, а я вже знав, що на крайньому лівому столику буде стояти пакет з кількома бургерами. Його там ніхто не залишив. І він нікому не належав. Він там просто стояв і чекав мене. Це була єдина і достатня умова для його існування.

Після сніданку я пішов гуляти містом. Ноги самі привели мене на схили Дніпра, а потім і вниз, на берег. Я спустився майже до самісінької води і сів на бетоні. Дніпро вже скинув з себе окови льоду. Він неспішно тік і погравав малесенькими хвильками, чекаючи, як і я, вранішнього сонечка. Це, певне, найголовніша причина, чому я так затримався в Києві. Дніпро надзвичайна річка. Сильний і могутній, він не зачах і не помер, як над ним не знущалися. Але сьогодні і він виглядав якимось тьмяним. Виглядав старезним велетнем, що, попри величезну силу, має ще й не меншу стому. Я протягнув руку і почав гладити воду. Неначе старого і доброго собаку.

– Все буде добре, мій милий. От побачиш. – примовляв я. А Борисфен відповідав мені легенькими хвильками, що ласкаво торкалися моєї руки.

– Ти розмовляєш з річкою? – дзвінкий дівочий голос розвіює морок. – Вперше таке бачу.

Обертаюсь і дивлюсь на порушницю мого спокою. В мене аж подих перехоплює. Надзвичайно гарна дівчина зі сліпучою посмішкою. Вона стояла і дивилась на мене трішки нахиливши голову вбік, а очі її сяяли сотнями веселих бісиків. Я придивився уважніше, щоб побачити, що вона несе з «середини». Ще одна з моїх незрозумілих здібностей. Дівчина майоріла яскраво-блакитними кольорами чистої доброти та вдачі.

– Він був засмучений та стомлений. Я вирішив його заспокоїти.

– Ти говориш як божевільний, але так переконливо. Та й здаєшся таким мудрим, хоча й молодий. То що ж ти тут робиш насправді? До речі, мене звати Оксана.

– Дуже приємно. Я – Дмитро.

– Дмитро-Дніпро, – вже ледь не сміялась вона. – То от чого ти з ним розмовляв. Він твій тезка?

– Можливо й так… – тепер вже і я посміхався. – А чому ти ходиш тут так рано?

– Та ще й заважаю твоїм бесідам з річками? Я просто на роботу йду. Я кожного ранку проходжу берегом Дніпра. Тут дихається якось вільніше. А потім цілий день гарний настрій. До речі я вже трішки спізнююсь. Може прогуляємось і по дорозі поговоримо?

– А чом би й ні, – ідея мені сподобалась. – Ходімо.

І ми пішли поряд. Розмовляли про те і се. Оксана виявилась дуже гарним співрозмовником. А я дивувався її мудрості. Якась вроджена жіноча інтуїція вищого рівня.

– Ну от ми й прийшли. Я побіжу працювати.

– Зачекай. Як мені знайти тебе?

– Мене не треба шукати, я не збираюсь ховатись.

* * *

Минуло трохи більше місяця. Прохолодна відлига зими змінилася квітучістю весни. Але для мене той час промайнув наче сполох. Я не знав чого чекати від мого спілкування з Оксаною. Вона була наче острів тепла і ласки серед холодного океану інших людей. Я хотів і не хотів її бачити. Дуже багатьох близьких та рідних я втратив за своє життя. Я блукаю світом вже багато часу, і, мабуть, блукатиму вічно. А це не сприяє близьким стосункам з людьми.

До того ж з’явилась ще одна річ, що не давала мені спокою. Я помітив зміни в енергетиці міста. Під Києвом знаходиться потужний енерговузол, що виходить на поверхню в декількох місцях. Та останнім часом енергія, що б’є з землі, не дарує життя. Вона стала неначе брудною. І все живе це помітило. Перелітні птахи не повертаються до Києва, а навіть намагаються облітати місто широким колом. Вуличні тварини геть усі повтікали до лісів області. Домашні ж почали казитися. А люди… Люди зупиняються на секунду і кажуть собі: «Щось я втомлююсь. Треба попити вітамінів.» або «Ну цього року точно потрібно на морі відпочити». Я маю намір розібратися з цією отрутою.

* * *

Я літав над землею. І був на її поверхні. І під поверхнею також. Я був всюди і ніде. Простір і час на мали для мене жодного значення. Я нічого не чув і не бачив. Лише нескінченний потік відчуттів та інформацію про все навколо. Це був 1962 рік. Світ застиг у жахливій рівновазі. Дві величезні держави були готові спопелити одна одну, та й весь світ разом з собою. Найнебезпечніша зброя всіх часів. Витвір смертоносного мистецтва хворобливих мізків вчених. Тих самих вчених, яких спалювали на вогнищах, і імена яких намагались навіки забути, викреслити з історії. Тепер вони готові помститися. Вони створили свого Сурта з вогняним мечем і готові загасити сонце. Страх, біль та ненависть настільки просочили все навкруги, що навіть дихати важко. Люди відчули наближення кінця.

Та цього не сталось. Чи то шрами на обличчі землі, що залишились після випробувань, повернули людство до тями. Чи втрутилась якась інша, третя сила. Я не знаю. Люди схаменулись і перестали брязкати зброєю Але чи надовго?

 

Я прокинувся у вагоні метро. Наче на хвильку задрімав, а такий довгий і яскравий сон побачив. Я знав беззаперечний зв’язок між цим сном, і сном про вченого місяць тому. Але чому саме зараз? Щось я впускаю.

Я їхав у центр. Десь там в глибині, глибше ніж пролягають лінії метрополітену, знаходиться енергетичне серце Києва. Туди я і прямую. Я вийшов на станції. Чергового не було видно. Я швиденько переліз за огорожу і опинився в тунелі. Потрібно знайти люк на нижні рівні. Тут сморід отрути відчувався значно сильніше, ніж на поверхні. І по ньому, неначе по слідах, я шукав винуватця всього цього.

Проходжу біля бокової гилки колій. Здаються саме туди мені і треба. Присутність чогось ворожого тут відчувається дуже сильно. Хвилю за хвилею мене накриває то льодяним жахом, то панікою, то сліпучим гнівом. Але з цим ще можна впоратись, доклавши певних зусиль.

Не знаю скільки я йшов тим тунелем. А потім, знайшовши люк на нижні рівні, спускався драбиною. Потім знову йшов, спускався, йшов. Поки в одному з тунелів не побачив відблиски світла. Той тунель вже мало був схожий на творіння людських рук. Здавалось що це русло підземної ріки. Хоча можливо колись так і було. Я почав підходити до того місця, де було джерело світла. А потім побачив його.

Воно стояло поряд з настільки потужним енергетичним вузлом, що його було видно не озброєним оком. Створіння також мене помітило. Неможливо назвати це людиною. Незвичайні негармонічні форми кінцівок, зайві суглоби, але найстрашніше це очі. Абсолютно чорні величезні очі. І ореол могутності. Я не зустрічав настільки могутніх істот за своє життя. Воно уважно дивилось на мене, і виглядало трохи здивованим. А потім я відчув як воно лізе до мене у голову зі своїми липкими і чорними думками. Я намагався закритись, але вже було пізно, воно вже влізло.

І в ту ж секунду відскочило. Відсмикнув свої пазурі як від розпеченої сковорідки. Ми повернулись у фізичний світ. Щось таки завадило йому розібратись зі мною. І воно почало тікати. Далі по тунелю. Я побіг за ним, та виявилось, що його кінцівки більш пристосовані до бігу на дальні відстані і я повернувся до місця нашої дуелі. Енерговузол ледь вібрував. Йому ще не вистачало енергії до повної потужності, та ще й видно було пошкодження, що завдала йому та істота. Я протягнув руку та доторкнувся до нього. Мене накрило хвилею болю. Склалося відчуття, що він жалівся на свого кривдника і просив захисту. Я захотів йому допомогти. Коли я відійшов від нього, я ледь стояв на ногах. Здається я віддав більшу частину своїх сил цьому серцю міста. Я сів на підлогу і обперся спиною на стіну. Сам того не помітивши я провалився у сновидіння.

 

Я був поряд із самим собою. Все моє життя промайнуло повз мене і повернулось до відправної точки. Чомусь долі за той ранок у німецьких лісах мене щось не пускало. Почали пролітати картинки. Мої спогади, думки, фантазії.

Я знову був у натовпі. Та окрім мене там був ще один я. А мене першого там наче і не було. Я мав повну свободу дій. Правила і порядки сну на мене не розповсюджувались. Натовп підійшов до будинку вченого. Кричали, сварились, стукали у двері. І тут хтось кинув смолоскип. Час зупинився. Смолоскип висів у повітрі. А той, хто його кинув, так і залишився з піднятою рукою. Я підійшов ближче побачив під капюшоном ті самі очі. Абсолютно чорні величезні очі істоти.

Мене вирвало з того сну. Інформація понеслась як річка, що прорвала греблю. Я бачив весь шлях цієї істоти. Прикласти маленьке зусилля там, трішки відкоригувати тут, змінити те… Підправити креслення Оппенгеймера, змінити дослід Курчатова, навіяти про розширення зон впливу і посіяти всюди страх.

 

Я прокинувся на холодній підлозі в тунелі. Піднявся і пошкандибав до виходу. І знову сновидіння не давали мені спокою. Вся мозаїка склалася. Істота не відступиться доки не знищить світ. І я повинен її зупинити.

Коли я дістався поверхні вже був пізній вечір. Накрапав невеликий дощик. Треба було шукати де заночувати. Я зайшов за ріг будинку, а там мене вже чекали. Цього разу місцеві хулігани.

–Оппа, буде закурити? – запитав один з них. – Та чого ти не лякайся. А може в тебе буде трохи грошей?

Я намагався відійти назад, але двоє його оплічників вже обійшли мене. Раптом я відчув різкий біль і впав на землю. Я побачив руків’я ножа, що стирчала з правого боку, і обличчя того хто це зробив. Його губи скривились в посмішці, що висловлювала цілковиту насолоду. А його очі… Вони були повністю чорні. Я почув голос першого:

–Ти що робиш? Тікаємо! – і я втратив свідомість.

Коли я опритомнів, то лежав у великій калюжі крові. Біль був нестерпний. Закриваючи рану рукою, я відповз до стіни будинку та обперся на неї спиною. З кожною краплею крові з мене витікало життя. Я ще не потрапляв у такі пригоди. Завжди міг уникнути насилля, але цього разу ціллю цих людей було саме вбити мене. Домовитись не вийшло б.

Раптом біль зник. Час застиг. Сміття, підняте у повітря вітром, застигло нерухомо. Краплі дощу висіли наче чудернацька гірлянда. До мене хтось йшов. Його чорна мантія волочилась полами по асфальту. На голові був капюшон і обличчя не було видно. Лише темна пляма. А от кисті рук навпаки, білі як перший сніг, і надзвичайно тонкі, я б навіть сказав, що витончені. Він, чи вона, підійшов і, не кажучи ні слова, простягнув до мене руку, запрошуючи йти.

–Стій! – прозвучав владний голос. – Ти не маєш права на нього!

Чорний повернувся. За ним стояв старець в сірому балахоні. Його довге сиве волосся спадало на плечі.

–Це не тобі вирішувати, – голос чорного був як стогін вітру, сиплий і поривистий. Здавалось, кожне слово вимагало від нього титанічних зусиль. – Я забираю всіх.

–Та не його! Ми не маємо влади над ним! Ти хіба не бачиш, хто він?

Чорний повернувся до мене, трохи нахилився і просипів:

–Чого ж ти мовчав?

 Потім похитав головою і неспішно пішов геть.

– Помилковий виклик. – сказав сірий. –А й справді, чого ти мовчав? Чому не сказав хто ти? Потім би довго маялися витягаючи тебе з чистилища..

–А хто ж я? – ледь не закричав я.

–Так, зрозуміло. Амнезія. – констатував сірий. – Давай руку. Хай з цим начальство розбирається. Це не моя проблема.

Він вхопив мене за руку і світ здригнувся. Мене наче розірвало на тисячу шматків і добряче перемішали в блендері. А потім з’явилось світло. Яскраве біле світло, що лилося звідусіль.

Сірого вже не було поряд. Замість нього стояло і дивилось на мене якесь дивне створіння. Я ніяк не міг сфокусувати на ньому погляд. Воно наче перетікало з однієї форми в іншу. То виглядало як чоловік, то як жінка. То було надзвичайно гарним, то бридким і огидним. Лише одне не змінювалось. Воно було могутнім. Майже нескінченно могутнім.

–Де я? – прошепотів я. – І хто ти? Чого ти хочеш від мене?

– Не пам’ятаєш? – воно стало жінкою. Гарною і милою. – Я допоможу.

Воно/вона підійшла і доторкнулась до моєї щоки. Її рука була тепла і, здавалось, пахла випічкою. Але від того дотику мене наче розірвало з середини. Я впав на коліна. В середині відчувався то вогняний вихор, то льодяна хуртовина. З очей текли сльози. Безліч спогадів пролетіли в моїй голові.

Я згадав хто я є.

Я Блукач. Хтось називає мене, і подібних до мене, богами. Деміургами, творцями та ще сотнею різних імен. Я блукав мільйонами світів на протязі тисячі тисяч років або, можливо, декількох секунд. Це одне й те саме для того, хто має владу над часом і простором. Всі існуючі світи були створені подібними мені створіннями. Смерть не має влади над нами, бо механізми смертності створені нами самими. І в мене немає вибору, я або створюю свої світи, або блукаю чужими. Колись я творив, а потім мені це набридло і я почав блукати. Тепер і це мені набридло.

–Я хочу повернутись! – твердо сказав я Долі. Бо саме Доля зустріла мене в цьому таємничому місці. Доля то єдине, що має владу над Блукачами, хоча й не може нами командувати. Майже безгранична могутність Долі обмежується лише їй відомими правилами. І вона слідкує за їх виконанням. Доля мовчала, і я повторив: – Я хочу повернутись у той світ!

– Ти сам знаєш, що це неможливо. Ти можеш вибрати будь-який інший світ.

– Але я не хочу нічого іншого! Я хочу саме туди. – я відчував лють, що закипала у мені. Лють і безвихідь. Я знав, що хочу повернутись, я знав, що це суперечить правилам.

– Я нічого не можу вдіяти. Правила порушувати не можна. Вони все, що в нас є.

– Але це неправильно!

– Неправильно бажати того, що тобі не судилося! – в голосі долі чулися залізні нотки. – Ти думаєш, що зможеш врятувати той світ? Ти Блукач, ти не можеш втручатися у внутрішні справи світів! Люди повинні самі впоратись зі своєю проблемою!

Я стояв схиливши голову. Кожна фраза Долі пекла як отрута. Тим часом вона продовжила:

– Чи ти думав, що в тебе буде нормальна людська сім’я? З тією, як її… Оксаною…

Мене наче льодяною водою обдало.

– Так… Саме так… Так от що воно… Я закохався…

– Ні! Ти не можеш кохати! Це не в твоїй природі.

– Але це все пояснює… Як я раніше цього не зрозумів? Поверни мене!

– І ще раз, ні! Цього не мо… – дивний шум перервав нашу розмову. – Хуг?

Кричав птах. Білий ворон, прилетів, сів на руку долі і продовжив кричати своїм скрипучим голосом. Потім замовк і почав дивитися на мене своїми зеленим і синім очима. Ще раз каркнув і полетів. Доля мовчала.

–Я… Ти… Згори дали добро… – неспішно почала вона.

– Згори? – я нічого не розумів. – Добро?

– Ти можеш повернутися. Але ціною того буде твоє безсмертя. Посланець долі більше не забиратиме тебе. Ти згоден?..

– Зачекай, над тобою є ще хтось?..

– Тобі це знати не обов’язково! Відповідай! Часу на роздуми в тебе немає.

– Я згоден!

– Твої знання та пам’ять залишаться. Прощавай.

І я тієї ж миті опинився на березі Дніпра. Я зміг! Я вирвався з петлі Блукачів. Я перший в кого з’явився вибір! І в мене тепер є для чого жити, і є що втрачати! Світ також радів моєму поверненню. І Борисфен-Дніпро радів, блискаючи хвилями під ранковим сонцем.

– Давно чекаєш? – пролунав голос Оксани за моєю спиною.

– Ні, щойно прийшов.

– От і добре. Не люблю коли мене чекають. – посміхнулася вона. – Ходімо!

– Зачекай, я мою тобі дещо сказати… Я… – я намагався зібратись з думками і словами. – Я… кохаю тебе…

– Знаєш, і я тебе. – вона зніяковіла, проте одразу ж посміхнулась і продовжила. – А довго ж ти збирався…

Я нічого не відповів. Лише обняв її і ми пішли берегом мого старого друга Дніпра. І не було краю в ту мить ні моєму щастю, ні блакитному небу над головою. Я став ЛЮДИНОЮ. І з проблемою цього світу якось впораємось ми – люди.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>