Зоряний фенікс

В тісній кабіні корабля важко було навіть випростатися. Мак сидів у кріслі пілота, я – позаду, на місці бортінженера. Екрани заповнювала чорнота космосу.

- Реєстратори увімкнено, - промовив я у мікрофон. – Починаємо дослідження.

У Мака на чолі проступили дрібні краплини поту. Не довіряючи інтелектуальному модулю, ледь торкаючись джойстика, він керував відеозондом, щосекунди звіряючись з картинкою на радарі. В оптичному діапазоні – нуль, об’єкт все ще залишався чорною тінню на тлі розшитого бісером зірок бездонного космосу. Лише на моніторі локатора проступав довгастий силует, схожий на м’яч для регбі.

Зонд наблизився до об’єкта майже впритул. Нарешті на екрані проступила картинка - чорна порепана поверхня, шишкувата, ніби утворена зі спіненої лави. Коефіцієнт відбивання світла становив менше п’яти відсотків, тобто менше, ніж у сажі.  Стало зрозумілим, чому телескопи довго не могли розгледіти настільки темне тіло.

- З чого ж він зроблений? - подав я голос. - З фосфіду нікелю, чи що?

Мак не відповідав. Зонд, точно дозуючи вихлоп, просувався вздовж осі об’єкта, показуючи вугільно-чорну "вулканічну" поверхню. "М’яч" повільно обертався, зберігаючи стабільне положення в  просторі.

- Що там з фоном?

- Стабільний.

- Починаю формування мережі.

Від зонда стали відокремлюватись маленькі кульки - то були автономні датчики випромінювання, які поступово формували навколо об’єкта мережу, що дозволяла зазирнути всередину обвугленої "картоплини". Поки зонд розставляв "маячки", комп’ютер сформував віртуальну мапу. Приблизно через п’ять годин роботу було завершено.

Ще шість годин потому Мак змінив мене на вахті, водночас із бази "Варти" прийшли нові інструкції. Ми пили каву, обговорюючи ситуацію.

- Штаб вважає, що це або безпілотний зонд, або загублений енергоблок, - резюмував Мак. – Сканування показує, що всередині нього немає жодного розділення на відсіки. В центрі, в порожнині, працює безоболонковий термоядерний пристрій тороїдного типу, досить "брудний", проте в цьому немає нічого дивного з огляду на порядний вік об’єкта в цілому. Принцип дії подібний до принципу дії нашого реактора, окрім того, що всередині зовсім немає нічого схожого на утримуючі котушки. Яким чином плазма залишається на місці – загадка.

Я пробігся поглядом по таблиці результатів.

- На диво витривалий, як на мене. Накопичилось дуже багато продуктів синтезу. Наш реактор в такому стані давно б вибухнув.

- Прибульці ж, - знизав плечима Мак. – Їм усе можна.

Я покосився на командира. Не схоже було, що він жартує.

- Гадаю, це не зонд, ми біля нього вже майже добу стирчимо, кілька разів відпрацювали процедуру контакту, а він на нас зовсім не реагує.

- Постирчимо ще трохи, а тоді візьмемо проби. Йди спати, Андрію, нема сенсу обом витріщатися на це.

Через сорок вісім годин ситуація не змінилась. Об’єкт продовжував з шаленою швидкістю летіти крізь Сонячну систему, траєкторія все так само впиралася в центр нашої денної зірки. Як ми й очікували, навіть у штабі "Варти" не змогли розгледіти на поверхні об’єкта жодних ознак ілюмінаторів чи бодай сканувального обладнання. Картинка, сформована на основі датчиків випромінювання, виявилась цікавішою. Структура перебігу процесів синтезу в активній зоні була схожа на піну, тобто реакції проходили в межах вузьких зон, бульбашки перемішувалися, мігруючи вздовж осі тороїда. Міркуючи над цим, я несподівано зрозумів, що дивлюсь на своєрідну інтерференційну картину чи то пак голограму. Коли ж розклав електромагнітне випромінювання, яким пульсував об’єкт, на спектр, то зрозумів, що в реакторі підтримується своєрідний резонанс, речовина-реагент пульсувала, і синтез проходив у місцях згущення. Пізніше, коли радіохвилі донесли результати до "Варти", виявилося, що фахівці штабу дійшли того ж висновку. Нас завалили новими тестами, порушилось чергування вахт, і десь на четверту добу ми не витримали, подали протест керівнику місії.

Керінгтон без зайвих церемоній урізав кількість експериментів навіть попри те, що ми вже наближалися до орбіти Марса, і часу залишалось катма. Таємничий об’єкт стрімко летів назустріч неминучій загибелі, і завадити цьому ми не могли. Запасів робочої речовини на борту "Метеора" було замало, щоб використати його як буксир. З цієї ж причини навігаційна група тепер ламала голову над траєкторією повернення. За попередніми розрахунками, нам світив обліт навколо Сонця з виходом на Венеру.

- Три місяці на урізаній пайці, - похмуро прокоментував Мак.

- Зате потім - реабілітація на місячному курорті, - моє бачення було набагато оптимістичнішим.

- До біса курорт! Додому хочу!

- Астронавт спить, кредитки капають, - пожартував я.

- Зелений ти, Андрію, - незлостиво відказав Мак. - Не в грошах щастя.

Я тільки плечима знизав і залишив його у спокої.

Вахта минала за вахтою, диск Сонця потроху ріс в ілюмінаторі, науковці в штабі казилися від безсилля розгадати таємницю чорної аномалії. Об’єкт потроху розганявся в гравітаційному полі Сонця, перетнувши орбіту Марса. Невдовзі ми змогли ловити інформаційні канали. Як виявилось, мало хто в Системі зрадів прольоту крізь густонаселені сектори термоядерного пристрою завбільшки як Еверест, який, крім того, своїм випромінюванням порушив роботу Мережі. Усіх хвилювало питання, чим закінчиться падіння об’єкта на Сонце. Особливо цим переймалися на Венері, котра мала проходити в цей час практично над точкою імпакту. Як швидко зруйнується оболонка таємничого прибульця? Чи вибухне він, чи просто випарується у фотосфері? Потрібно було взяти зразок оболонки об’єкта.

Наблизившись впритул, "павук" міцно зачепився маніпуляторами за шишкуватий виступ. Зблизька це нагадувало дуговий зварювальний шов, на вигляд матеріал здавався крихким і пористим. "Павук" спробував відламати шматочок, проте його слабенької гідравліки виявилося недостатньо. Звірившись з показниками активності – все було в нормі – я подав команду. Тоненький невидимий промінь торкнувся прибульця.

Матеріал не піддався одразу. Кілька секунд вбирав енергію лазера, мов губка воду, і лише згодом у місці контакту з’явилася червона плямка, котра невдовзі змінила колір спочатку на жовтий, а потім і на білий. На цьому все й закінчилось – структура поглинала енергію, активно передаючи її далі, не дозволяючи досягти температури плавлення.

- Так, чого доброго, нам доведеться всю цю гору нагріти, - прокоментував Мак.

Я додав потужності, звузив фокус. Коли до білого розігрілася вже половина запланованого зразка, дивовижний матеріал, закипівши, нарешті піддався. Підкоряючись програмі, різак став рухатися по колу.

- Стоп! – раптом гаркнув Мак.

Палець рефлекторно вперся в кнопку переривання процедури. "Павук", сіпнувшись, вимкнув різак і відсахнувся від поверхні.

- Воно на нас реагує!

Внутрішній скан об’єкта разюче змінився. Активність зросла на порядок, структура перестала бути статичною, картинка на моніторі тепер нагадувати кипіння.

- Андрію, в скафандр, хутко!

Рефлекси – корисна річ, шість хвилин – і я закрив забрало в шоломі. Мак тим часом вже розігрівав двигуни. "Метеор", здригнувшись, чмихнув вихлопами маневрових дюз, і став віддалятися від об’єкта. Заклякнувши від страху, я дивився на скан. Речовина в надрах чужинця мерехтіла, розігрівшись до кількох мільйонів градусів. Тепер це нагадувало не кипіння, а швидше імплозію. Наші життя тепер залежали від міцності зовнішньої оболонки. В той момент я дуже виразно відчув, як повільно минають секунди. Здавалося, ніби цифри на табло годинника замерзли.

- Увага! Тридцять секунд до ввімкнення двигуна!

Не зводячи очей з екрану, я пристебнувся. На тлі мерехтливої приладової дошки силует Мака нагадував статую з Рапа-Нуї. Збіг час, і корабель сильно шарпонуло. Об’єкт на екрані відеоконтролю поплив убік. За моїми підрахунками, безпечна відстань у випадку руйнування оболонки чужинця мала становити не менше десяти тисяч кілометрів. Цікаво, скільки часу залишилося до вибуху?

- Андрію, доповідай!

Ми стрімко віддалялися, і невдовзі відеоконтроль перемкнувся на камеру "павука", який завис на відстані двадцяти кілометрів від об’єкта, транслюючи також сигнали від скан-датчиків. Внутрішній тиск зріс, довжина тіла артефакта збільшилась на добрих п’ятдесят метрів, він став світитися в інфрачервоному діапазоні. Зважаючи на  експеримент з лазером, оболонка повинна була дати нам кілька хвилин фори.

- Мало, хай йому біс, - буркнув Мак, вислухавши мою доповідь. – Спробуємо розвернутися до нього кормою, може дефлектори витримають.

Коли ми віддалилися вже на добрих дві тисячі кілометрів, надійшла нарешті перша реакція зі штабу. Керінгтон наказував негайно припиняти місію. Мак у відповідь надіслав нові параметри для обчислення траєкторії повернення, і ми знову на кілька годин були приречені на нестерпне очікування.

Сонце в ілюмінаторі тим часом перетворилося на знайомий з дитинства сяючий диск. Ми все ще стрімко падали на нього.

- Де ми зараз? – спитав я.

- Минаємо Пояс Ціолковського, - похмуро відказав Мак.

У цьому районі знаходилося близько тисячі космічних поселень. Якщо об’єкт вибухне, зв’язок у секторі перерветься на довгі місяці. І добре, якщо обійдеться тільки цим.

Винуватець переполоху, між тим, не поспішав. Активність всередині дещо стабілізувалася, температура поверхні, піднявшись до п'ятдесяти семи за Цельсієм, перестала рости. "Чого доброго, так він і вибухати передумає," - промайнула в голові думка, аж тут сигнал від скан-датчиків раптово обірвався. У мене враз похололо у грудях. На екрані, що транслював картинку з камери "павука", зображення об’єкта хитнулося, а тоді стало стрімко наближатися, аж поки не зникло в сірому молоці білого шуму.

- Маку, воно рухається! – крикнув я, вмикаючи знову зовнішній відеоконтроль. – Чорт, воно летить за нами!

Розвинувши вражаюче прискорення, об’єкт стрімко скорочував дистанцію. Поки Мак доповідав у центр про ситуацію, чужинець наздогнав нас, плавно пригальмував, зближуючись з правого борту.

- Увімкнути реєстратори! – гавкнув Мак. – Ручне керування!

Сіпнувшись, "Метеор" відхилився ліворуч, і я вперше почув, як скрегоче від перевантаження його двохсотметрове масивне тіло, здеформоване силами інерції. Мене притисло до спинки крісла, тонна за тонною робоча речовина вистрелювалася у космос, прирікаючи корабель на довгий дрейф через усю Систему. Проте переслідувач і не думав залишати нас у спокої. Плавно, навіть граційно, він наздогнав "Метеор", і врізався в борт.

Заверещав сигнал тривоги, слідом – аварійний сигнал головного реактора. Телеметрія доповідала про відмови систем в агрегатному відсіку. Не минуло й хвилини, як автоматика заглушила реактор і перевела корабель на живлення від батарей. Корпус застогнав, сплющений невидимою рукою. Далі система керування доповіла про руйнування оболонки реактора та пожежу в сусідніх із ним відсіках. Спостерігаючи за миготінням транспарантів, я лише через кілька секунд збагнув, що за таких обставин "Метеор" давно мав випаруватися у хмарі термоядерного вибуху. Натомість через хвилину температура почала спадати, і лише датчики випромінювання попереджали про підвищений радіаційний фон.

Не минуло й п’яти хвилин з моменту контакту, як усе раптово стихло. Від блимання аварійних повідомлень мерехтіло в очах. Визирнувши в ілюмінатор правого борту, я побачив чорну, ледь підсвічену Сонцем, поверхню об’єкта. "Метеор" лежав на ньому, перетворений на купу металобрухту.

- Андрійку, ти як там?

- Нормально, - відгукнувся я, пробігшись очима по діагностичній таблиці скафандра, виведеній на скло шолома.

- Що ж це в біса коїться?

"Метеор" приклеївся до планетоїда широкою кормовою частиною, де головний реактор (за сумісництвом – основний блок двигуна) наполовину загруз у чорну поверхню. Очевидно, попри колосальну термостійкість, матеріал ззовні був пористим і ламким. Як при цьому він витримував ще й колосальний внутрішній тиск, залишалося загадкою. Невелика хмарка уламків, поволі розсіюючись, оточувала місце зіткнення.

- Ми втратили реактор, - констатував Мак. – Робоча речовина теж уся витекла. Нас упіймали.

- Зате житловий блок не пошкоджений, - відказав я. – Він же спроектований, як самостійний апарат, можна відділити його від центральної ферми і спробувати вийти на навколосонячну орбіту, або хоча б ухилитися від зіткнення із Сонцем. На щастя, все не так критично.

- Якщо, звісно, "чорний" не кинеться за нами навздогін, - похмуро додав Мак.

- Твоя правда, - погодився я.

Треба було налагодити зв’язок з "Патрулем" . Приклеєний намертво, корабель поволі обертався навколо поздовжньої осі чужинця, тож довелося чекати, коли головна антена опиниться з потрібного боку. На щастя, достатньо було задати вектор променя, як сервопривід продовжив відслідковувати потрібний напрямок. Зв’язок відновився.

У штабі майже нічим не могли нам зарадити, окрім того, що прислати на перехоплення два-три кораблі. Найрозумнішим в такій ситуації було принишкнути, аби не спровокувати ще один акт агресії з боку чорного об’єкту. Той факт, що чужинець здатний свідомо маневрувати, знову завів у глухий кут аналітиків, адже після зіткнення з нами він знову вперто збирався упасти на Сонце. Виникло ще кілька версій призначення об’єкта. Один з них – що це своєрідна бомба для знищення зірок.

Нам пропонувалося продовжити дослідження. "Старк" і "Вольта" вийдуть на паралельний курс не раніше, ніж за місяць, тож у нас залишалося ще чимало часу, щоб допомогти розібратися в ситуації. Узгодивши дії, ми вирішили зазирнути всередину чужинця.

План був простий. В нашому розпорядженні залишалося ще два комплекти сканерів і три "павука". Для початку вирішили оцінити пошкодження та отримати нарешті зразок оболонки чужинця. Наступного ж дня один з "павуків", висадившись на рапатій чорній поверхні, чіпляючись за тріщини, рушив у напрямку корми. Те, що ми побачили, просто в голові не вкладалося. Протиснувшись у шпарину між обшивкою "Метеора", робот передав нам зображення місця контакту. Матеріал, пористий ззовні, в напрямку до центру поволі перетворювався на склоподібний блискучий моноліт, котрий без жодного сліду плавно переходив у корпус нашого корабля. Нас в буквальному сенсі впаяли в тіло прибульця!

"Варта" нічим не могла нам допомогти. Єдиною порадою було зберігати спокій. Мак спохмурнів ще більше. Так чи інакше, будь-яка розмова на борту тепер оберталася навколо нашого скрутного становища.

- Людська наука, попри всі досягнення, все ще не готова до зустрічі з невідомим, - філософствував Мак, водячи "павука" вздовж корпуса корабля, шукаючи шпаринку, щоб зазирнути вглиб аномалії. – В ситуації, коли треба діяти швидко, наші високочолі мужі пасують.

Я мовчав, колупаючись виделкою в соєвих биточках. Настрій Мака поволі передавався й мені, тому шматок в горло не ліз.

- Глянь, всюди одне і те ж, - тицьнув пальцем командир. – Присмоктався, немов п’явка.

Відправивши до рота черговий шматок, я враз мало не вдавився. Мене продерло холодом.

- Маку, та він же нами закусив!

Я вивів на екран аналіз перебігу реакції в нутрощах чужинця.

- Дивись! Якщо ми припустимо, що перед нами – плазмова форма життя, яка може існувати лише в середовищі процесів ядерного синтезу, тоді все стає на свої місця! Відсутність складних механізмів чи кіл всередині – та вони йому взагалі не потрібні! Навіщо це істоті, котра живе випромінюванням? Ми розбудили його, і він, зголоднівши, просто перекусив нашим реактором!

Зафіксувавши "павука" на місці, командир обернувся до мене. В його сірих очах світилося розуміння.

- Дідько, це ж дійсно просто! Але зажди, якщо він так хвацько може трощити кораблі, що буде, коли він раптом виявить навколо тисячі малих і великих реакторів? В космосі, на Землі, Місяці, Марсі… Виходить, це ворожа форма життя?

- Не думаю! – заперечив я, зобразивши на обличчі хитру посмішку. – Куди він так вперто прямує?

- Святі угодники! – приголомшено крикнув Мак. – Ні, цього просто не може бути!

- Треба сповістити штаб.

Як виявилось, хтось із мудрагелів, підключених до аналізу ситуації, випередив мене на цілу годину. Керінгтон вислухав мій рапорт без особливого ентузіазму.

- Якщо це і справді якась форма високотемпературного життя, то вона все одно надто відрізняється від того, з чим ми раніше стикалися. З усього видно, що ця істота просто не помічає нашої присутності. Ми підключили до справи спеціальну контактерську групу, Е2. Відтепер їхні вказівники мають найвищий пріоритет. Невдовзі вони вийдуть з вами на зв’язок.

- Справи йдуть все гірше і гірше, - сказав Мак, коли закінчився сеанс. – Тепер ми танцюватимемо під дудочку федералів.

Контактери не примусили себе довго чекати. Вони використали канал "Варти", але тільки в аудіорежимі. Коли в кабіні прозвучав м’який бадьорий голос, Мак саркастично посміхнувся, мовляв, що я тобі казав?

- Вітаю, джентльмени! Мене звуть Кен, я буду передавати вам вказівки. Прохання виконувати їх точно, без самодіяльності. З цієї хвилини всі ваші дії будуть фіксуватися в реальному часі, прохання віднестися до цього з розумінням. Зараз вам буде надіслано перелік необхідних робіт. Уважно прогляньте їх до наступного сеансу зв’язку.

 Те, що надійшло від таємничих контактерів, м’яко кажучи, дуже нас спантеличило. Йшлося про серйозну перебудову системи керування реактором. Мак мовчав, мов риба, шкріб щетину на щоках, звіряючись із схемами.

- Розумієш, для чого це їм? – спитав він мене.

Я мовчки хитнув головою. В реакторі типу "токамак" розігріта плазма утримується на місці магнітним полем, яке створюють особливої форми котушки. Якби не вони, оболонка активної зони при контакті з перегрітою речовиною просто випарувалась би. Корабельний комп’ютер стежив за перебігом реакції, змінюючи конфігурацію поля. В Е2 хотіли "достукатися" до плазмоїда з допомогою цієї системи.

- Все це дуже цікаво, але мене непокоїть, як наш гарячий друг зреагує на такий хід, - сказав Мак. – Зовнішнє поле може порушити режим утримання плазми всередині аномалії.

- Але спробувати варто, - відказав я. – Уяви собі, що він розумний. Він міг прилетіти з центра Галактики, здолавши тисячі парсеків, пройшовши через сотні планетних систем. Контакт з такою формою життя стане поворотним пунктом в історії людства!

Мак недовірливо похитав головою.

- Більше за все мені хочеться дізнатися, що він забув тут, на холодній окраїні. Сподіваюсь, це все-таки не розумна істота.

 Нам прислали новий програмний модуль системи керування реактором, і ми без проблем його встановили. Залишалось визначити посекційно працездатність котушок. З цим упорався "павук". Мак уже звично взяв справу в свої руки. Просуваючись вздовж борта, робот демонтував панелі технічного обслуговування, оголивши реактор, потім занурився в сплетіння енерговодів. Через кілька годин ми отримали схему пошкоджень.

Плазмоїд пропалив канал просто всередину активної зони. Реактор роздуло, за висловом Мака, "немов жабу, якій в задницю вставили соломинку". Працездатні котушки з високотемпературного надпровідника можна було полічити на пальцях, однак Е2 були налаштовані оптимістично. Скорегувавши програмний модуль, вони тепер мали змогу безпосередньо, без нашої участі, керувати електромагнітами. Так сталося, що перший пуск відбувся, коли "Метеор" перетнув орбіту Землі.

Ми почувалися зайвим баластом, спостерігаючи за чужою роботою. Нестерпно було сидіти в першому ряді, і не брати жодної участі в подіях. Мак слідкував за потугами Е2 епізодично, натомість, скориставшись близькістю ретрансляторів Мережі, заспокоював дружину, яка перебувала на одному з орбітальних поселень. Зрештою, я теж написав листа мамі на Марс, захоплено розповідаючи про цікаву роботу і чудового командира, потім своїй дівчині, цього разу утримавшись від фальшивого пафосу. Вона у мене розумниця, може щось запідозрити. Так минуло ще кілька діб. Часу залишалося обмаль, "Вольта" через п’ять днів мала наблизитися до нас впритул, щоб евакуювати з розбитого корабля.

- Швидше б усе це закінчилося, - бурчав Мак.

- Зате хоч рейс не був нудним, - знизав я плечима.

- В космосі успішним вважається рейс, в якому нічого не відбулося, – з кам’яною фізіономією прокоментував командир. - Знаєш Аронова і Лапіна? Чому у них найвищий рейтинг? З ними ніколи нічого не трапляється. А ми з тобою, салабоне, з першого ж разу в таку халепу вляпались. Поганий початок.

Ці слова вперше за весь час польоту розізлили мене. Не на жарт. Проте від спалаху емоцій мене врятував наш підопічний. Він нарешті відповів.

Е2, мабуть, всоте надсилали йому ряд Фібоначчі у вигляді простих імпульсів магнітного поля, перш ніж добилися відповіді. Зберігаючи той же період, плазмоїд відповів! Тоді контактери запропонували нескладний логічний вираз, і отримали правильну відповідь. Далі справа пішла швидше, вже за добу, судячи з інтенсивності перемовин, було досягнуто певного рівня взаєморозуміння.

- Цікаво, про що вони там?

- "Привіт, брати! Ми прийшли з миром!" – блазнював Мак.

- Чого ти такий нестерпний?

Командир похмуро промовчав.

Е2 обізвалися тільки наступного ранку. Об’єкт погодився скинути швидкість, поки "Вольта" забиратиме нас на борт. Нам пропонувалося залишити корабель в скафандрах, "Метеор" планувалося використовувати для подальших перемовин з прибульцем. Я спробував витягти хоч якусь інформацію про плазмоїд, однак Е2 відмовилися коментувати ситуацію. В призначений час "Вольта" наблизилася до нас, ми вдягли реактивні ранці і без пригод залишили розбитий корабель.

На рятувальному судні нас засипали питаннями, і віддуватися довелося головним чином мені, бо Мак випросив у медика дозу снодійного, проспавши майже цілу добу поспіль. Увімкнувши двигуни на повну, корабель ухилився від зіткнення з Сонцем, пройшовши всередині орбіти Меркурія. Негативним наслідком маневру стала надлишкова швидкість, завдяки якій нам загрожувала довга нудна мандрівка через пів Сонячної системи. Дивно, але Мак тепер почувався набагато краще. Хоч нам і дали цілий ряд обов’язків, вільного часу залишалося значно більше, ніж у решти екіпажу. Політ перетворився на відпочинок.

Плазмоїд тим часом прогнозовано упав на Сонце і розчинився в ньому. Його унікальна чорна оболонка витримала політ майже через усю фотосферу, і тільки при наближенні до зони конвективного перенесення енергії нарешті випарувалася. Більше про химерного чужинця нічого не було чути.

- Він надто довго летів, - пояснив бортінженер "Вольти". – Потрібно було поновити робочу речовину в активній зоні, от він і "випив" ваш "токамак". Сподіваємось, тепер він не голодний.

Корабель, обігнувши Сонце, тепер летів геть від нього, випущений з невидимої гравітаційної пращі. Нам щастило – після невеликої корекції з’явився шанс скористатися гравітацією Юпітера для гальмування і вийти на його орбіту. Ми вже марили тамтешніми казино, коли надійшло повідомлення про потужний спалах на поверхні денної зірки, якраз над Венерою. Колосальний викид речовини спричинив параліч систем зв’язку, не обійшлось і без жертв. Одна з енергостанцій не встигла сховатися за диском планети, оператор отримав смертельну дозу випромінювання. В Мережі подію транслювали в режимі онлайн. Велетенський згусток плазми відокремився від Сонця, якийсь час рухався у фотосфері, потім, набувши еліптичної форми, став віддалятися, обертаючись навколо поздовжньої осі. Охолоджуючись, він швидко зменшився, світність впала, і в якийсь момент стало видно розпечене до білого ідеальне еліптичне тверде тіло, схоже на м’яч для регбі. Температура поверхні, яка спершу сягала понад п’ять тисяч градусів, поволі знизилася до двохсот, об’єкт став чорним, немов шматок вулканічної породи, і тоді вся Система почула голос іншого життя.

- Тепер можна з голодним погомоніти, - пожартував командир "Вольти".

Плазмоїд заввиграшки маніпулював будь-яким видом модуляції, і до Мережі невдовзі стали надходити зображення куточків Галактики, за які будь-який астроном без вагань віддав би власну руку. Більше того, він став відповідати на запитання всіх бажаючих, відкриваючи таємниці цивілізації, давньої, як сам Всесвіт. Не без злорадства я згадав про хлоп’ят із Е2, котрим, як видно, не вдалося утримати монополію на контакт. Без перебільшення, усе людство перетворилося в цей момент на терплячого слухача, зачаровано мандруючи в часі і просторі разом із найдивнішою істотою, яка була суть сама енергія.

Однак найголовніше чекало на нас попереду. Одного разу нас із Маком терміново викликали до відсіку керування "Вольти".

- З вами дехто хоче поговорити, - загадково посміхаючись мовив командир, вказуючи на термінал зв’язку.

На екрані проступило обличчя прибульця, до якого вже звикли в Мережі – пульсуюча червоним і жовтим сяюча куля.

- Здрастуйте, Мак і Андрій. Хотів вибачитися за корабель. Сподіваюсь, у вас все гаразд? – пролунав приглушений голос.

Нас просто заціпило. Я не знав, що й сказати. Мак, одначе, оговтався майже одразу.

- Пусте, приятелю! – заусміхався він. - Не переймайся! Давно хотів позбутися цієї бляшанки.

- Радий чути. На жаль, часу мало, потрібно вирушати далі. Був радий зустрічі з вами. На все добре!

- Щасливої дороги!

Зв’язок обірвався.

- Що ж, - сказав Мак, - вибачився – значить з ним можна мати справу.

Він зібрався йти, але тут я не витерпів.

- Кілька тижнів тому хтось нарікав, що цей рейс – суцільна халепа.

Обернувшись, він поплескав мене по плечу.

- Сподіваюсь, у новому кораблі у нас будуть окремі каюти. Ти жахливо хропеш, Андрію, зроби щось із цим.

І залишив відсік під гучний регіт екіпажу "Вольти".

Скажіть, ну хто і за що призначив його моїм  командиром?