Зіпсована коштовність

Сутеніти почало рано, як і має бути восени, а навколо мене дедалі густішав туман. І дороги не видно – добре, я хоч відчувала її ногами. Зупинилась, аби роздивитись, де я, але що тут угледиш?

Десь у шарах лахміття, яке колись було моїм одягом, я намацала свою коштовність. Єдина річ, яку ще боюся загубити – правильної форми кристал, якраз такого розміру, щоб зручно було узяти його в руку. Мій Камінь Душі.

Кому розкажи, що я його маю – не повірять. Більшість людей вважають камені душ міфом. Але я багато про них читала і зуміла знайти спосіб, як витягнути назовні мовби частинку душі, всі її сили, і матеріалізувати їх в камінь. Якщо все зробити вірно – а я зробила саме так, бо дуже ретельно підійшла до справи – то отримаєш найсильніший у світі магічний артефакт, здатний творити такі дива, що людям і не сняться! Той, хто володіє цим каменем, що палає гарячим вогнем і світиться яскравим світлом, але ніколи нікого не спалить і не засліпить, той може вважати себе всемогутнім.

Але мій Камінь вже давно не світиться і не горить, зараз він нагадує чорний шматок пекучого льоду. Справа в тому, що сила його не безмежна, вона вичерпується від використання. Щоб Камінь діяв, душевні сили треба постійно поновлювати, а це можливо лише завдяки іншим людям. Душа оновлюється від власного доброго ставлення до людей, від терпіння їхніх недоліків та образ, від вдячності за отримане добро… Але хіба могла я передбачити, що обраний мною шлях виявиться таким безлюдним? Я йшла ним дуже довго; ніде, де могли б знадобитися мої здібності, мене не прийняли. Я зайшла невідомо куди, де все рідше траплялись знайомі об’єкти. А тим часом на цьому шляху треба було вижити! От я й використала Камінь повністю, і тепер ледь трималась на ногах. Одяг давно зносився, взуття стопталось, але ж мушу прийти хоча б кудись!

Сховавши Камінь, я рушила далі. Яким же було моє здивування, коли з туману раптом виникла залізна брама! Очам своїм не повірила! Може, збилася зі шляху? Так ні, босими ногами я його дуже добре відчуваю і свій шлях ні з яким іншим не переплутаю!

Підійшла ближче. Над брамою золотим сяйвом світилися написи: українською мовою «Зоряна Фортеця» та англійською – “Star Fortress”. Ще дивніше! Не мало тут бути ніяких фортець! Або її недавно збудували, або я вже зовсім дурна, коли, вирушаючи в дорогу, прогавила такий об’єкт.

Я здогадувалась, що вигляд маю такий, з яким соромно людям на очі показатись, тож майнула думка: чи не піти далі, оминувши цю фортецю? Та ледь озирнулась, як все в мені запротестувало. Ну куди йти, в ніч, в туман і зовсім без сил? Тут напевне є люди – не може ж фортеця стояти порожньою! А мені зараз саме люди й потрібні, без них же гину. Тож я рішуче і навдивовижу легко відчинила браму.

…І опинилася в саду. Туман стояв і тут, але між деревами світились золотаві ліхтарі, тож розгледіти місцевість не було проблемою. Роззирнувшись, я пішла туди, де, на мою думку, мав бути вхід у замок.

Спершу я почула чоловічі голоси, а за мить побачила і тутешніх мешканців. Було їх троє – вони стояли осторонь під розлогим деревом. Один – у довгому чорному плащі – спиною до мене. Другий – боком; на перший погляд, звичайний собі чоловік в окулярах, але на руках він тримав живого білого кролика. У зовнішності третього не було нічого незвичайного – молодий чоловік з привітним, хоча й трохи втомленим обличчям. Я не чула, про що саме вони між собою говорили, але стало ясно, що ті двоє сперечаються, а третій – той, що звичайний – ніби має їх розсудити. Та тут цей молодий чоловік глянув на мене – я злякалась, аж вклякла на місці! – і неприховано зрадів.

- Чернідаре, давай ми згодом це вирішимо, - сказав він квапливо. – Мені он новеньку треба зустріти!

І пішов просто до мене. Втім, його випередив білий кролик, що, зістрибнувши з рук, прискакав і почав мене обнюхувати. Господар тваринки теж підійшов ближче і, уважно мене оглянувши, скептично сказав:

- Якась вона маленька, і виглядає кволою… Не впевнений, що від неї можна чекати чогось цікавого.

- Тобі яка різниця? – огризнувся чоловік. – Людину спочатку треба зустріти, а вже потім чогось від неї чекати.

Непривітний буркотун на це нічого не відповів, а взявши свого звірика на руки, пішов до чоловіка в чорному плащі; здається, вони там продовжили свою суперечку.

Ну а я лишилась сам на сам зі своїм співбесідником.

- Я – Сергій Торенко. Засновник Зоряної Фортеці, - відрекомендувався він. – А ти хто?

Я назвала себе. Він запросив:

- Ну то ходімо, знайдемо тобі вільну кімнату.

І повільно повів мене до замку – схоже, він туди не дуже поспішав. Я не втрималась і спитала, що це в них тут за фортеця така, що я про неї ніколи не чула. І Сергій з готовністю взявся пояснювати. Виявилось, що Зоряна Фортеця існує зовсім недовго – близько чотирьох років. На душі в мене полегшало – я вирушала в дорогу значно раніше, тож не дивно, що пропустила таку новину. Займались тут усі написанням оповідань, але якось незвичайно… Втім, в чому ця незвичність, я не второпала. А тут ми увійшли до замку - і я вже не стала нічого питати.

Сергій дав мені час роздивитись, що всередині. Типовий замок, як у фентезійних мультиках – тільки замість лицарських обладунків у повний зріст тут були якісь химерні статуї людей та міфічних істот, а в стінах замість смолоскипів блакитним світлом горіли електричні ліхтарі у вигляді зірок.

Коли перший подив минув, Сергій, привітно усміхаючись, повів мене далі. Ми увійшли до просторої і вже дуже яскраво освітленої зали. Тут мою увагу привернули величезні картини, схожі на фотографії. Троє молодих чоловіків в різних образах: тут лицарі, там якісь східні вояки, там екіпаж зорельота – але всюди та сама трійця. І один із тих трьох – Сергій Торенко.

- Хто це? – спитала я.

- Це – ми. Засновники і господарі Зоряної Фортеці.

І розказав, що ще двох звуть Скай і Зіпа. Але тут, у Фортеці, живуть тільки Сергій та Скай, а Зіпа – ні. Це не видалось мені дивним, бо справді, мусить же хтось вести фортечні справи поза її межами.

Щойно Сергій хотів вести мене далі, як до нього підлетіла якась кулька… Спочатку я вирішила, що це штучний засіб зв’язку. Та кулька заговорила, і я страшенно здивувалась – це була жива істота! Вона просила Сергія прибрати оповідання з поля… Я нічого не зрозуміла. Звучало так, ніби вони тут оповіданнями у футбол грають.

Сергій зовсім не зрадів проханню.

- Ну добре, добре, - скоріше пробурчав, аніж проказав він. Кулька полетіла з зали, а Сергій звернувся до мене: - Ну що сьогодні за день, що всі сваряться? Тут діймали, вийшов у сад відпочити – і там знайшли…

- Співчуваю, - щиро сказала я.

- Сергію! – голос кульки долинув вже від виходу.

- Та йду, йду! – і бідний господар поспішив на голос.

- А я?! – гукнула я навздогін. – Що робити мені?!

Сергій зупинився, якусь мить подумав і вирік:

- Почекай тут. Я пришлю до тебе Ская.

І я залишилась чекати сама у велетенській порожній залі. А потім з’явився Скай. Так, саме з’явився, бо я не помітила, звідки він вибіг. Весь такий світлий, усміхнений…

- Привіт, - до мене. – Це ти та новенька у лахмітті, яку треба поселити? То ходімо, знайдемо порожню кімнату.

Широкими сходами піднялися ми на другий поверх, а там усюди двері, двері… Скай каже:

- Вибирай.

А сам ледь не сміється – мабуть, жартує. А що мені було не до жартів, то я відповіла:

- Та мені все одно… Ви ж тут хазяї, ви й вирішуйте, де мені жити.

Скай перестав сміятись, і скоро якісь двері мені вибрав:

- Ну, то ходи сюди.

Я ввійшла. Кімната як кімната. Ліжко, стіл і шафа – нічого зайвого. Рожевий круг, намальований на підлозі, я зауважила не відразу. І скриню, що стояла за ліжком, теж.

- Ну, розташовуйся, - сказав Скай. – Мені зараз треба збігати ще в одне місце; я ще потім до тебе зазирну.

І зник. Швидкий, як блискавка; мабуть, недарма має ім’я, пов’язане із небом.

А мене потягнуло до ліжка – от би поспати! Але в лахмітті під ковдру не ляжеш, перевдягтися нема у що, а зовсім роздягнутись не можна було. Тому я лягла на ковдру. Тут мені замуляв Камінь, і я його витягнула. Здається, так і задрімала, тримаючи свою коштовність в руці.

Скільки я так пролежала, не знаю, але швидкі кроки Ская почула і підхопилась саме вчасно – він якраз забіг до кімнати з уже знайомою мені усмішкою на обличчі.

- Ну що ти тут? – спитав він.

А я схаменулась, що в мене ж Камінь в руці! і інстинктивним рухом спробувала сховати його за спиною. Скай враз посуворішав:

- Що там у тебе таке?

- Нічого, - відповіла я.

- Нічого й не приховують! Що то таке? 

- Це особисте!

- Я мушу знати! Я ж, як господар, відповідаю за безпеку Зоряної Фортеці! Раптом ти сюди вибухівку принесла, щоб влаштувати теракт?

«Ну й фантазер», - подумала я. Тоді я ще не знала, що тут усі такі фантазери. Більше того – тут навіть треба бути таким фантазером! А що Скай ніяк не хотів від мене відчепитися, я вирішила схитрувати. Неохоче показала йому Камінь.

- Що це? – спитав він.

- Камінь Душі, - я спробувала відповісти якомога іронічніше – може, сприйме за жарт і перестане допитуватись?

Але Скай навпаки – зацікавився. Узяв Камінь в мене з рук і, уважно розглянувши його, хмикнув:

- Оце – Камінь Душі? А чому він не горить? Вони ж мають бути гарячими.

Я страшенно здивувалась. Виявляється, в цій загадковій Фортеці є людина, що чула про камені душ і, здається, навіть вірить у них! Цікавість охопила мене настільки, що захотілось поговорити про це.

- Він вичерпаний, - пояснила я. – Його треба відновити – тоді він знову загориться…

Я замовкла, бо Скай почав вертіти Камінь у руках, і мені стало неприємно. Вам би сподобалось, якби шматочок вашої душі хтось у руках вертів? Я забрала свою коштовність назад.

- Краще сховай його, - порадив Скай. – Красти в нас не крадуть, але до кімнати зазирнути можуть – потім від питань не відіб’єшся. У скриню поклади, її ніхто, крім тебе, не відкриє. І знаєш що, - додав він, поки я ховала Камінь, - зміни свій зовнішній вигляд. Я розумію, що в нашій країні письменники небагаті, але ж не настільки вже жебраки. Такого образу тут не зрозуміють.

- У мене немає іншого одягу, - повідомила я.

Скай на мене подивився, як на дурепу:

- Нафантазуй! Вмієш фантазувати?

- Вмію, - буркнула я.

- То які проблеми? Он шафа з одягом, стіл з їжею і ліжко для снів. Береш і фантазуєш.

В шафу я поки що не заглядала, але на столі, крім стопки паперу та різного письмового приладдя, не бачила нічого, скільки очима не лупала.

- А отут, - Скай показав на рожевий круг на підлозі, - змінюють образ. Стаєш сюди, уявляєш, ким хочеш бути, і виходиш з кімнати…

- А собою? Не можна?

- Чого ж, можна, звичайно. Але в образі цікавіше. У нас тут незвичайне місце, тож і мешканці мають бути незвичайними.

Що місце тут дивне, то це правда. Їжу й одяг фантазують… Я спробувала уявити, що на столі лежить маленький пиріжечок. І там дійсно з’явилося щось схоже, але якесь прозоре. Так, а з чим, власне, має бути пиріжок? З м’ясом! І тільки тепер він став справжнім, аж довелося слину ковтнути. Я відразу схопила його в руки – треба ж і смак зацінити, а не лише наявність продукту. Смачний! Треба було більший уявити, чому я так фантазії пошкодувала?

- Ну, ось так це й працює, - задоволено сказав Скай, з усмішкою спостерігаючи, з яким захопленням я жую.

Він вже збирався йти, коли я спитала:

- А ліжко для снів – це як?

- Так само, - відповів Скай вже з дверей. – Лягаєш, задумуєш, що хочеш побачити уві сні, і засинаєш. В нас тут цим користуються, щоб пробудити в собі натхнення, творчих ідей набрати…

Я потрапила в казку! Нафантазувала собі одяг, такий, як у мене вдома був, а потім весь вечір їла й спала. Вже пізненько зайшов до мене сусід, чия кімната була поруч – познайомитись. Назвався Доком. Трохи поговорили, а потім він побачив, що я позіхаю, ввічливо попрощався і пішов.

А от наступного дня мені було значно гірше. Я почувалась хворою і розбитою. Це завжди так: поки мусиш щось робити, робиш із останніх сил і не думаєш про втому. От і я йшла своєю дорогою, не зупиняючись, бо спинитись означало б загинути – і як я просто на ходу не впала? А тепер, коли не треба нікуди йти – все, ні на що ніяких сил немає! Тіло потребувало відпочинку – от я й продовжила їду та спання.

А десь під вечір прийшов Скай і, побачивши, що я лежу, висловив незадоволення:

- Мабуть, це дуже цікаво – цілісінький день просидіти у кімнаті!

Я сіла на ліжку і приготувалась слухати далі.

- В нас не можна нічого не робити, а ти вже майже добу байдикуєш. Ходімо зі мною! Я тобі поясню, що в нас тут до чого… Ну, чого кривишся?

На моєму обличчі, мабуть, чітко відобразилось небажання кудись іти. Але що я могла вдіяти? Як господар Скай, звичайно, правий – якщо мені надали тут притулок, не можу ж я зовсім нічого не робити, це свинство. Але хіба він не бачить, у якому непрацездатному я стані?

Сповзши з ліжка, я неохоче спитала:

- А що треба робити?

- Писати оповідання. Вмієш писати?

- Вмію, - сказала я. А подумки додала: «Інакше б не пішла тим шляхом, який привів мене сюди».

Ми вже залишили мою кімнату і йшли коридором. Скай на ходу пояснював:

- Ми проводимо змагання. З усіх оповідань, написаних за певний строк і на певну тему, вибираємо одне найкраще. Як це робиться, зараз побачиш.

Ми підійшли до широких сходів. Я думала, зараз спустимось униз, але Скай, на мій подив, пішов угору. Згодом ми опинились, як він пояснив, на оглядовій стіні, що нагадувала довжелезний коридор з великими вікнами з обох сторін. Скільки ж тут було різного люду! Мешканці Фортеці або ходили туди-сюди, або стояли і дивились назовні; деякі активно і не без емоцій щось обговорювали.

- А ось і Торенко, - сказав раптом Скай. – Саме він нам зараз і потрібен – покаже, як він працює.

Сергій ішов у наш бік, тримаючи в руках чималу пачку аркушів – таких, які я бачила в своїй кімнаті на столі. Сергій відокремлював по кілька листів і навіщось ліпив їх до стіни коло вікон. Коли проробив те саме зовсім близько, Скай сказав:

- А тепер дивись у вікно.

Я визирнула назовні. В першу мить побачила лише чисте осіннє поле. Та не встигла нічого перепитати, як перед моїм поглядом з’явилось видіння: спочатку я побачила звичайне місто, потім у ньому виокремився один будинок, а з будинку – одна квартира, у якій була молода дівчина… Скай розповідав далі:

- Автори пишуть оповідання, а наша стіна перетворює їх на картини. Ти наче дивишся фільм. Цікаво, правда ж?

Тут я не могла з ним не погодитись. Але не втрималась, щоб не зауважити:

- А вчора я на цьому полі бачила лише густий туман…

Скай засміявся:

- Ну значить хтось напустив туди туману! В нас тут на це майстрів багато!

Поки я дивилась оповідання, Торенко пройшов мимо, а тепер-от, не поспішаючи, підійшли ще двоє осіб. Один – мій учорашній знайомець у чорному плащі, а другий – в дивному блискучому одязі, схожому на скафандр. Вони хотіли подивитись те саме оповідання, і я поступилась своїм місцем. Роззирнулась, шукаючи поглядом свого провідника – Скай за кілька кроків від мене спілкувався з якоюсь дівчиною. Та, поговоривши, пішла, і Скай повернувся до мене.

- Ну як? – спитав він зі своєю незмінною усмішкою.

- Класно! – з щирим захопленням відповіла я. – Я раніше ніде такого не бачила! А хто це такі? – спитала я тихше, показавши на тих двох  дивних чоловіків.

- Чернідар і Зіркохід. Вони цими днями чомусь тут удвох ходять, - і Скай знову засміявся. Такий він веселий.

А я розгубилась, бо думала, що Чернідаром звуть чоловіка з кроликом. Виявляється, я їх переплутала – через те, що Сергій учора звернувся до Чернідара, а зреагував на це той чоловік…

- А з білим кроликом – то хто? – спитала я.

- Мішиус, - відповів Скай. – Ти з ним вже познайомилась?

- Ну, бачила вчора… А познайомилась я тільки з Доком.

- Он як? – чомусь зрадів Скай. – Значить, Док розказав тобі, як тут змагання проходять?

- Ні, не встиг. Він тільки сказав, що доглядає фортечний сад…

- Чому ж про головне не розповів?.. Ну, ти вже й сама все побачила. Якщо хочеш тут лишитись, теж маєш писати. В кімнатах для цього є все необхідне. Якраз і змагання триває.

Тепер я вже не заперечувала; сама здивувалась, що більше не відчуваю втоми – готова сісти за письмовий стіл хоч зараз!

Змагання так захопило мене, що я забула про все на світі! Писала і викладала на розгляд твір за твором! Познайомилась ближче з деякими авторами-глядачами. Критики вони, правда, суворі, але загалом класні. Я нікого з них не боялась, окрім Мішиуса – той надто суворий!.. Так що коли я бачила поблизу білого кролика, намагалась якомога швидше з того місця втекти.

Оповідання мої успіху не мали – що вже було сліз у подушку! Та я старанно виписувала їх, щоб щоразу виходило все краще й краще. Так і прожила у Фортеці аж два змагання. За цей час настала й минула зима, за нею весна, а коли прийшло літо,Торенко оголосив канікули. Багато авторів залишили Фортецю на цей час, господарі теж поїхали відпочивати, але дехто лишився. Я теж - мені не було куди йти, а тут уже прижилась, Фортеця стала ледь не другим домом. Хоча влітку тут так нудно!

Я зовсім забула навіть про Камінь Душі! Я б і не згадала про нього, коли б мені ненавмисне не нагадали. Сталося це досить смішно.

В один літній день я вирішила себе трохи розважити і обстежити замок. Я знала, де тут житлові кімнати – на другому поверсі; знала сад і оглядову стіну. Тепер же мені стало цікаво, що на першому поверсі. Я там бачила лише ліхтарі і картини. Але за традиційними для кожного замку колонами стояла темрява, а щось же там є! Я нітрохи не боялась, бо знала, що Зоряна Фортеця цілком безпечна. Недаремно ж за це Скай відповідає, як похвалився мені під час нашої першої розмови! Він такий гіперактивний, що встигає п’ять разів на день оббігти кожний закуток своїх володінь!

Отож я без страху спустилась на перший поверх і пішла просто в заколонну темряву. Нічого особливого там не було – стіна та й годі. Але мені чомусь спало на думку пошукати, чи є тут вихід у підземелля, бо що за замок без підземелля, а для цього треба було в пітьмі йти уздовж стіни. Я побрела між колонами і перед поворотом раптом побачила в освітленій залі привида! схожого на відомого Каспера, тільки жовтуватого відтінку. Воно-то й логічно, щоб у замку був привид… Але я так злякалась, що завмерла на місці і не могла поворухнутись! І то б ще нічого, якби він пройшов, не помітивши мене. Але він точно прямував до сходів на другий поверх, а це зовсім поруч – тут важко розминутись.

І справді: привид побачив мене і спинився. Тут би й втікати, а я стою, охоплена жахом. А він, хвильку подумавши, пішов до мене! Тоді вже з криком я побігла геть із замку – за колонами, у темряві! Озирнулась пару разів назад – привид несеться за мною і от-от наздожене!

Вибігаю я в сад, а там неподалік Чернідар і Мішиус знову сваряться… ці двоє постійно щось між собою з’ясовують… Трохи осторонь стоїть Зіркохід, явно когось із них чекаючи… І тут просто на них лечу я! Чернідар зупинив мене й спитав:

- Ти чого?! Від кого це тікаєш така налякана?

І Зіркохід, здивований, підійшов ближче.

- П-привид! – вимовила я, затинаючись. Для вірності ще й повернулась і показала на того, хто за мною гнався. А вони, усі троє, дружно з мене регочуть.

Виявилось, що ніякий то не привид, а Фантом – повноправний мешканець Зоряної Фортеці. Просто образ в нього такий… Побачивши новеньку в залі серед колон, він вирішив, що дівчина заблукала, і захотів допомогти, тому й пішов до мене. А коли я побігла геть, то вже взагалі не знав, що подумати. Та твердо вирішив мені все пояснити і помчав за мною.

Ну й повеселила я тутешній народ! І самій стало смішно! Як я забула, що тут можуть бути різні образи? Адже бачу їх щодня: Чернідар, схожий на алхіміка, Зіркохід – такий собі космонавт… А найдивніша Капітошка – та сама кулька, яку я бачила в перший день, як прийшла сюди. Вона справді схожа на мультяшного Капітошку, тільки прозора… Заразом мені ще й про Сновиду розповіли – це Фантомова напарниця у створенні оповідань. Виглядає вона сонною ельфійкою, що ходить з заплющеними очима. Але насправді вони напівзаплющені – усе, що відбувається навколо, Сновида чудово бачить, так що ні на кого не наштовхнеться, тож нічого від неї сахатись, вона цього не любить.

- Ти б теж придумала собі якийсь образ, - щиро побажав мені Зіркохід. – Це ж так весело! Може б, теж якогось новачка злякала!

Після тої пригоди в мене з голови не виходили слова Зіркохода про образ. Повертаючись до своєї кімнати – після такої пробіжки треба було відпочити – я себе уявляла то так, то інакше… Воно було б прикольно – отак змінитися. Але все-таки я воліла б залишатися собою. Торенко ж он теж в образи не бавиться… Зрештою, виглядати тим, ким ти насправді не є – це значить ховати душу. А якщо вже й душі придавати якийсь образ, так я це вже зробила – у мене є Камінь Душі…

Отак я й згадала про нього. Згадала – і перелякалась. Як я могла про нього забути, це ж все одно, що забути про власну душу! Ні, нічого з ним не мало статися – та я все одно поспішила до кімнати. Треба ж перевірити!

Камінь так і лежав на дні скрині. І – на мій превеликий жаль – нітрохи не змінився. Так само чорний та холодний. Аж сльози виступили на очах! Ну чому так? Я ж стільки терпіла, коли мої оповідання критикували, стримувала себе, не відгавкувалась, хоча мені це коштувало чималих зусиль – а він холодний. Ну міг же хоч трохи потеплішати? І от маєш – щойно я весело сміялась, а тепер ридати хочеться.

Вже потім, заспокоївшись, я почала роздумувати, що ж саме зробила не так. І – вже не пам’ятаю, як – дійшла висновку, що мені не вистачає справжньої доброї справи. Та де її тут взяти? Не чіплятися ж до людей із запитанням, чи не треба їм чимось допомогти.

Шанс зробити добру справу з’явився за два тижні. Торенко, чомусь весь побитий, повернувся до Фортеці… точніше, не сам повернувся, а в Зіпи на плечі. Людей було ще небагато, але всі, почувши цю новину, вибігли назустріч. Я тоді Зіпу побачила вперше.

Виглядав наш бідний Торенко, що й казати, кепсько. Однак на закономірне питання, що сталося, обоє господарів відповіли жартом: «Небитий битого привіз – хіба не бачите?»

Ось зараз підійти б до них і допомогти Зіпі провести Сергія до його кімнати… Та не встигла я про це подумати, як Сновида – вона теж була тут – вже й зробила. От що значить постійно жити серед людей! Оце реакція!

Мені ж лишалось тільки йти до своєї кімнати і знову рюмсати. Першу частину цього висновка я успішно виконала. Але замість рюмсання хотілось діяти. Я вирішила піти до Сергія в кімнату і запропонувати свою скромну допомогу. Може й відмовиться, та в лоб же не дасть. Головне – не бути надто нав’язливою.

Я постукала у двері кімнати. «Заходьте!» - пролунало звідти голосом Зіпи. Я несміливо увійшла.

Торенко лежав на ліжку, відвернувшись від дверей. А Зіпа стояв навпроти мене, чекаючи, що я скажу.

- Я хотіла спитати, чи не можу я чимось Сергію допомогти? – пояснила я.

- Та що йому треба? – відмахнувся Зіпа. – Нічого з ним не станеться, він до такого звичний.

Я мовчки здивувалась: його тут що – постійно б’ють?

Наші голоси, схоже, розбудили його; побачивши мене, Торенко миттю скочив і сів на ліжку:

- Ні, дякую, мені нічого не треба! Зі мною все гаразд!

- От бачиш, - задоволено усміхнувся Зіпа, - йому вже й так набагато краще!

Я не сперечалась:

- Ну, якщо буде щось треба – тільки покличте!

А сама таку радість відчула від того, що Сергій так збадьорився! Ніби на душу пролився теплий дощ і залив її сповна! Таке тепло, така легкість на серці! І я знову пішла до себе, цього разу твердо переконана, що хоч трохи того великого тепла перелилося в Камінь.

Але – ні! Все так само! Ну що? Що я роблю не так? Камінь вже давно мав хоча б потеплішати! Десь я припустилась якоїсь помилки. Чи може, це означає, що моя душа… мертва?

З того дня минув ще один рік. Життя у Фортеці текло звичним плином. Веселі змагання, яскраві оповідання, запеклі суперечки, в яких все одно ніхто ні на кого не ображався. Захоплююче життя!

Але мене ніщо не радувало, настільки оволодів серцем смуток. Камінь я тепер знову носила за собою, схованим в одязі, сподіваючись, що він ще оживе, та всі очікування були марними.

І от, коли я вже облишила всі надії відновити свій всемогутній артефакт, сталася подія. Стояла золота осінь, день був погожий, сонячний. Народ уже повернувся з канікул, і Фортеця азартно готувалась до чергового змагання. Урочиста метушня заповнила замок.

А мені хотілося тиші, хотілось побути на самоті. Тому я піднялась на оглядову стіну – там зараз так затишно. З одного боку у розчинених вікнах видно фортечний сад: крони дерев з золотавим листям, де-не-де між ними – останній, вже перестиглий виноград. З іншого – порожнє осіннє поле і візерунки доріг. Чудові краєвиди. 

Під деякими вікнами – лавки, можна сісти й посидіти. Хтось щоліта приносить сюди, нагору, кілька лавочок із саду; а перед змаганнями, щоб не заважали, їх повертають на місце.

Я сіла на одну з таких і відшукала поглядом свій шлях. Хоч і минуло, здається, вже два роки, як я тут, але дорогу, що привела мене сюди, впізнала відразу. Ніде вона не ділась, навіть навпаки… Я сама собі здивувалась, коли, побачивши її, раптом захотіла піти далі. Я ще якийсь час прислухалась до своїх відчуттів і зрозуміла, що не помилилась – моя дорога кликала мене! І якщо все кинути і піти нею я не могла, то мусила хоча б надивитись на неї…

Може я й зібралась би в нові мандри, коли б тут не змагання, що от-от розпочнеться. Та подумки я вже йшла – упевненим кроком, назустріч сонцю, як тоді, коли вперше вийшла з дому. Аж на серці потеплішало… і тут на мене чекало несподіване відкриття!

Я навмисне нафантазувала собі такий одяг, щоб кишені були не в районі стегон, а ближче до серця, щоб зручніше було носити з собою Камінь Душі. І от тепер я відчула справжнє тепло, хоч і слабеньке, і хотіла вийняти свою коштовність, подивитись… та тут в полі зору з’явився Торенко, і я облишила свій намір.

Господар сам мив і чистив стіни біля вікон, куди незабаром клеїтиме листки з оповідками. Звичайно, у Фортеці знайшлося б багато бажаючих допомогти, та він нікому не дозволяв.

Дійшовши до моєї лавки, Торенко доброзичливо спитав:

- Що ти тут робиш?

- Дивлюся на свою дорогу.

- Це на яку? – він і собі визирнув у вікно.

Я показала на стрічку шляху, що вилась кудись за обрій…

- Та вона ж геть крива! – здивувався Торенко. – У нас нею ніхто не ходить, бо є значно пряміші і вже давно вивчені! Чому ти обрала саме цю?

Я знизала плечима:

- Яка трапилась мені на очі, тією й пішла. А хіба не однаково?

- Кому як. І що на ній є цікавого?

Я коротко розповіла про свої невдалі мандри. Торенко підсумував:

- Ну, так і є. Куди ця кривулька веде, невідомо, а скоріше за все, що нікуди.

- Але це мій шлях! – спробувала заперечити я.

- Ну й добре, - Сергій присів коло мене зі своєю ганчіркою. – Може, колись розкажеш, куди він веде, то ми хоч знатимемо. А то єдина дорога, що веде звідси, про яку я нічого не можу розказати, коли мене питають…

Я була трохи приголомшена: щойно вирішила, що після змагання піду далі, а Торенко про це вже здогадався. Я вирішила з’ясувати, як це сталось:

- Звідки ти знаєш, що я ним ще піду?

- А тут ніхто не лишається назавжди. Люди приходять, трохи грають, трохи вчаться, а потім знову йдуть своїми шляхами. Кому подобається тут, залишаються на довший час. Багато хто з наших, мандруючи світом, повертається сюди знову – і теж не назавжди…

Слухаючи це, я все ясніше усвідомлювала: моя доля вирішена. А Торенко продовжував:

- Твій шлях може перетинатися з іншими, вже сто разів пройденими. І ти можеш зустріти там знайомих з Фортеці. Я тобі можу розказати, куди яка з тих доріг веде…

І він, показуючи на кожну з них, розповідав, які об’єкти, цікаві для письменників, на них зустрічаються. Радив іти на північ, там тих об’єктів найбільше, хоча сам Сергій від тої півночі був не в захваті. Втім, на сході і півдні теж цікаво, а на заході багато проблем, хоча й вирішуваних…

Але поговорити про захід уже не вдалося, бо перед нами виник усміхнений Скайчик-побігайчик. І відразу до Торенка:

- Ось ти де. Слухай, всі ці лавки треба позносити вниз у сад. Сам я не впораюсь, так що давай…

- А Док що робить? – ліниво поцікавився Торенко.

Скай засміявся:

- Виряджає Мішиуса в дорогу. Ви б це бачили! Ходімте, покажу, може ще застанете його в саду! Тільки, Сергію, лавку прихопимо…

Довелося звільнити насиджене місце і йти з господарями в сад. І вже як майже спустились зі сходів, вони двоє раптом стримано засміялись. Я йшла позаду і не бачила того, що їх розсмішило, тільки почула голос Дока: «Отут овочі, тут фрукти, а тут – травичка для кролика…» Торенко, озирнувшись на мене, зауважив:

- Я казав, що всі звідси рано чи пізно йдуть. Так-от, іноді мені здається, що дехто тікає з Фортеці, як із божевільні.

Спустившись, я теж побачила, як кумедно виглядає Мішиус – тримає не менше шести  клунків, а кролик стрибає навколо хазяїна і марно проситься на руки. Смішно; але зараз я навіть позаздрила Мішиусу – адже він повертався на свій покинутий колись шлях.

Я повернулась до своєї кімнати і нарешті взяла в руки Камінь Душі. Він справді трохи потеплішав і з чорного став темно-сірим. Не встигла я зрадіти, як тепло тут же зникло, а мене мовби осяяло: я зрозуміла, що відбувалося з Каменем – він сам те підказав.

Так, душевні сили можна поновлювати лише серед людей. Але це не єдине, що потрібно душі, хоча й найголовніше. Не менш важливо обрати свій шлях і йти ним. Я не могла відновити Камінь у Фортеці – я не йшла своїм шляхом. А поки йшла ним, поруч не було людей. І навряд чи будуть – мені ж щойно розказали, що цією дорогою майже не ходять.

Ситуація могла видатись безнадійною: як одночасно йти і залишатись в одному місці? То треба або самій роздвоїтись, або іти, а потім вертатись сюди. Але я вже не хвилювалась, адже ще певна кількість зусиль, ще певний проміжок часу – і в моїх руках знову буде найсильніший у світі артефакт, який здатен зробити можливим навіть найнеможливіше!