Життя…театр…люди…актори

Паріс зосереджено працював над мімікою біля дзеркала. Спершу Джульєтта вдавала, що терпляче чекає своєї черги, хоча люстер довкола вистачало. А хто зважився б економити на постановці спектаклю самого Морана Тарабаса?

Згодом дівчина вже відверто спостерігала за тим, як кривлявся Паріс. «Стиль Джима Керрі», - визначила вона. Раптом гримаси, що карколомно спотворювали обличчя актора, змінилися майже непорушною маскою. Джульєтта вагалася: «Сільвестр Сталлоне? Арнольд Шварцнеггер?» Нарешті за характерним перекошеним куточком губ вона визначила виконавця ролі Роккі й збагнула, що Паріс переглядав фільми кінця ХХ – початку ХХІ століть.

Підступні сльози проклали собі стежини на щоках і Джульєтта поспіхом відвернулася. Тільки б він не помітив: заплакані дівчата гарні лише в уяві сценаристів і на сцені! Але опанувати себе, попри роки виснажливих занять, вона не змогла. Завтра вистава…

Джульєтта згадала мить свого тріумфу. Вона завжди викликала спогади про ті доленосні проби, щоб відволіктися від неприємних переживань. Режисер виділив її серед сотень інших претенденток і сказав: «Те, що треба! Будеш Джульєттою!»  Вона хитнулася, втрачаючи свідомість від щастя, а перелякано-радісні очі на юному личку стали величезними. Режисер збуджено стрибав довкола і торочив своє «те, що треба». 

Скільки ж кастингів було до того! Минали місяці у чергах. Вона приречено волочилася між студіями, щоб вкотре побачити, як поталанило іншій. Дівчина вже втратила надію, що її колись помітять, аж тут сам Моран Тарабас звернув свою увагу на гру актриси. Головна роль!

Після перших репетицій Годувальниця, котра дочекалася сивини на другорядних ролях, не втрималася, просвітила «дитину»: дехто з продюсерів був не у захваті від такого вибору. Дівчина, заради якої можна вмерти, могла б виглядати й більш ефектно. Чи буде задоволена  публіка? Може, шановний метр зволить переглянути ще кілька кандидатур?

Моран Тарабас навіть не вибухнув – щиро здивувався: «Навіщо?! Вона створена для ролі Джульєтти! Це хіба останній йолоп не помітить!» Його глибоко запалі очі сяйнули божевільним блиском. Сперечальники змовкли: доводити щось шаленцю, котрий уже перенісся подумки до середньовічної Верони? Шкода часу. Та й визнати себе останніми йолопами… Вистава покаже, хто має рацію.

Зазвичай на підготовку до спектаклю давали три місяці, але геніальному Морану Тарабасові виділили півроку і бюджет удвічі більший, ніж в інших.

«Ви – щасливці! Та ті Монтеккі з Капуллетті вдавилися б від заздрощів, зобачивши ваші строї!» - задоволено вигукнув він, оглядаючи сценічні костюми на генеральній репетиції.

Тібальт і Меркуціо потай перезирнулися. Це жарт? Треба догідливо всміхатися? Та що ближче до спектаклю, то менше режисер звертав уваги на вияви поштивості від акторів.

А Джульєтта знала: вони – щасливці. Не тому, що таке пишне вбрання. Через отих сто вісімдесят три дні скажено напружених репетицій. Дні, які вартують більше, ніж усе попереднє життя. І її сльози – то від щастя. Так, саме від щастя…

- Подивимося разом фільм Дзефіреллі? – долоня Паріса м’яко лягла на плече дівчини.

- Так… - озвалася Джульєтта, схиливши голову, щоб приховати зрадливу вологу.

Довге хвилясте волосся водоспадом прикрило заплакане обличчя.

- А хочеш, переглянемо, як танцює твою партію Уланова?

- Так! – дівчина рвучко підняла голову й усміхнулася.

З усіх фільмів, мюзиклів, вистав найбільше вона любила балет Прокоф’єва.

- Ну-ну… Моя маленька… - Паріс витер з личка Джульєтти солону воду.

Дівчина заплющила очі від несподіваного відчуття невагомості. Лагідні пальці обережно ковзали її щокою. Голова вмить спорожніла. Жодних думок, лише запаморочення і  ніжний вогонь, що розпромінюється від пестливих доторків і запалює у ній ласкаве золоте сяйво.

Його долоня опинилася спочатку під вухом, потім підібралася під буйні хвилі каштанового волосся на потилиці, завмерла там, де шия переходить у спину. Ця мить була така важка… Просто нестерпна у своїй тягучій тривалості! А їй хотілося розірватися надувною кулькою, хай… ну нехай! нарешті голка проб’є цю невизначеність і кулька оглушливо вибухне. Чи його руки ковзнуть униз, хребтом?.. Дрож пройшов тілом від передчуття цього зневолюючого руху, після якого її затрусить від безумного стрибка та польоту вниз без парашута і дихати не буде чим, бо прискорення наросте так стрімко, що роздере легені, щойно відкриєш рота. Чи ці теплі долоні втримають її голову, обважнілу і неслухняну голову, розчісуючи пальцями пасма волосся? І отой порух звільнить з неї кішку – пазуристу дику істоту,  що впокорилася, віддалася на поталу ніжних рук.

Вона, акторка, втратила всі слова всіх ролей, збилася і загубилася. Раптом грім його шепоту проник так глибоко в Джульєтту, а пальці, прочитавши оскаженілі й геть протилежні бажання шиї, пішли у танок електричного тертя – туди-сюди. Занурювалися у густий текучий шовк і спурхували нижче, перебігалися трошки хребцями, наче клавішами й рушали вгору. В цього фламенко був свій ритм. І цигансько-мавританське полум’я гарячої Андалузії.

Вибух поцілунку нарешті розшарпав надувну кульку чекання та швиргонув спопеляючу блискавицю просто всередину. Полум’я ж із середини рвонуло назовні, спопеливши старий світ. У новому, що існував уже безмежно довгу хвилину, було місце лише для них двох. Ні, для цілого Всесвіту, нового й прекрасного!

Джульєтта цілувалася на репетиціях безліч разів. Режисер горлав на юних акторів так, що мало піна з рота не йшла: «Більше пристрасті! Дайте мені дію!!! ДІЮ!!!» А потім уже до неї: «В тобі живе з бісу багато вогню! Так випусти його назовні, ну! Хай публіка попечеться! Аби це була правда, а не усі-пусі!» На поцілунок під час свята у домі Капулетті було згаяно кілька діб, поки Моран Тарабас визнав, що епізод виглядає так, як він прагнув.

Тепер, коли її вуста запізнали цю м’якість, пружність, силу, ніжність, Джульєтта зависла в такому болючо-солодкому сновидінні… Навіть дрібного уламка чогось схожого на оте деспотичне щастя вона не пережила, хоч складай докупи всі ті імітації з Ромео. Здавалося, що цей вогонь тепер не зможе загасити ніщо!

- Що тут таке?!

Три слова миттю обернули полум’я на крихкий лід. Виявляється, що буває й так... Джульєтта думала: вона знає, що то – справжній біль. Таке засвоюєш швидко, ледь не з пелюшок. Як же вона помилялася! На мить захотілося вмерти от просто зараз, коли на вустах ще смак поцілунку коханого. Вмерти, аби не бачити оцінююче-колючого погляду Морана Тарабаса, що прискіпливо вивчав розпашілі обличчя двох акторів.

- Що таке, я питаю? Ти що, дівчинко, сплутала?! Це – не Ромео, а твій осоружний жених!

Рука Паріса проти волі хлопця смикнулася до пояса – там повинна бути шпага, за допомогою якої й захищають честь найдорожчої. Місяці репетицій, рух, доведений до автоматизму… Зброї на дешевому паску джинсів, звісно, не було. Чоловік ступив до режисера, стиснувши кулаки.

- Ні! – Джульєтті здавалося, що вона кричить, зриваючи голос, та сил вистачило лише на шепіт.

Вона не встигла, не могла встигнути зупинити захисника. Пальці режисера ледь ворухнулися і Паріс завмер на півкроці, скоцюрбився, прокусив губу, щоб не застогнати вголос перед дівчиною.

- Ні, схоже, не сплутала… Отже, Ромео… він? – режисер, уже не звертаючи уваги на хлопця, вирячився на зблідлу акторку. – А раніше не могли?!. Ви би ще перед підняттям завіси на прем’єрі... Та-ак… Де той костюмер?! Дідько! Невже встиг уже вшитися?!

Дивно, але кімната хутко сповнилася сторонніми. Як же, така історія перед самою прем’єрою! Липкі погляди сплутували закоханих павутинням. Добре, що ніхто навіть пошепки не зважився пліткувати, бо раптом шеф почує? Хто б хотів утрапити під гарячу руку спітнілого від збудження режисера.

Костюмер злякано кліпав очима: костюми-бо шилися за індивідуальним проектом, примірялися десятки разів! Аж тут нашвидкуруч підігнати вбрання Ромео Парісу, а Парісове – колишньому головному герою! Звісно, в театральні костюми такого рівня вживлені нано-нитки, адже актор за час підготовки вистави може погладшати чи, частіше, схуднути. То що, псувати враження від строїв?! Але настільки обмежений час для масштабних переробок?! Правою рукою активізуючи потрібні коди, костюмер лівицею хапався за серце.

-  На афішах – моє зображення, - екс-Ромео нагадав про це підкреслено ввічливо.

Отак пролетіти мимо головної ролі… Але скандалити з Мораном Тарабасом?.. Це для дурнів, як той колишній Паріс. Зрозуміло ж, що режисерові начхати на думку акторів. Ото публіка здивується, що Паріс красивіший і талановитіший за головного героя! Він покаже себе і в цій ролі - про нього довго згадуватимуть! Хлопець мимохідь ковзнув поглядом по Джульєтті – його вродливе обличчя на мить стуманіло: а все ж шкода… Проте, якщо дурепа проміняла його на цього… Чого тим жінкам не вистачає? І красень віддано зазирнув у обличчя режисерові.

- Що?.. Афіші? Так, звісно, займіться там усім, чим потрібно, - кинув режисер своїм помічникам, напружено щось обдумуючи. – Кілька сцен треба таки прогнати ще раз…

- А якщо я забуду текст і завалю все? – втрутився новий Ромео, не відводячи погляду від Джульєтти, ніби її думка важила більше, ніж режисерська.

Забути текст не міг жоден з акторів: кожен із них давно вже вивчив п’єсу напам'ять – щонайменшу мізансцену, найтонший відтінок не лише своїх, а й чужих реплік.

- Залишишся в театрі! Попрацюємо… Ніч довга, встигнемо прогнати з дублеркою! – сухо наказав режисер і повернувся до Джульєтти, - А ти негайно підеш до гуртожитку. Жодних розмов, навіть на сцені… до того, як завтра розпочнеться спектакль! Не кажу вже про щось більше. Що не встигли договорити, скажете під час вистави!

- Але… - розгублена дівчина ледь не наважилася на протест, та вчасно схаменулася.

- Зрозуміло? – з притиском запитав Моран Тарабас.

Той, кого тільки-но нарекли Ромео, кивнув і зробив крок до Джульєтти. Доторк вуст до її скроні, до очей. Ледь чутний, ніби вона з тендітної порцеляни. Безгучний шепіт: «Кохана… пробач…»

Новий Ромео вийшов з кімнати. Двері мали б зачинитися з хряскотом, та в останню мить актор передумав. Причинив їх  нечутно. А присутні згадали, що треба дихати.

- Дідько… А якби я пропустив такі пристрасті… - пробурмотів режисер.

І раптом накинувся на акторів і помічників:

- Чого стоїте?! Нема інших справ?! Геть звідси!

Повторювати не довелося. Свідки блискавичної заміни Ромео напередодні прем’єри, не згадуючи про субординацію, штовхаючись, вшилися з кімнати. За кілька секунд залишилися лише Джульєтта й Моран Тарабас.

Дівчина мовчала, розглядаючи на долівці брелок, який хтось загубив. Люди розтоптали дешеву цяцьку під час панічної втечі з кімнати. Біле личко зодягнутої в рожеву пишну сукню красуні розкололося.

Щось гидко клекотало всередині Джульєтти. Та краще дивитися на скалічену ляльку, ніж на режисера.

- Марш в гуртожиток! Цю п’єсу будуть згадувати, як шедевр, довгі роки. Ти будеш найкращою Джульєттою!

Якби вчора вона почула таку похвалу, то у неї виросли б крила. А зараз…

Замість тривожно-радісного очікування вистави, вимріяного нею під час репетицій, довкола колихалася брунатно-сіра мла. Свинцевим кольором були знебарвлені сходи і стіни гуртожитку, ковдри на акуратно заправлених ліжках, втомлені після роботи обличчя сусідок по кімнаті. Сірі пластикові автомати в їдальні після ідентифікаційного доторку руки чітко видавали одноразові тарілки з концентратами, збагаченими вітамінами й мінералами. Пхати цю гидоту до рота не було жодного бажання. Але довелося силувати себе над кожною ложкою: не вистачало знепритомніти від голоду під час вистави!

Без поспіху повернулася до кімнати. Сподівалася, що сусідки кудись вийшли. Де там! Дівчата якраз сварилися:

- Та не моя черга прибирати!

- То може моя, так, моя?!

Джульєтта, не підводячи погляду, пройшла повз них і сіла на своє ліжко. На неї невдоволено глипнули сусідки, але за мовчазною згодою не стали чіпати. Що вимагати від тої, в кого завтра прем’єра в такій ролі? Мабуть, прикидають, кого потім підселять на її місце.

Джульєтта спробувала уявити, як воно завтра буде. Почути чудові слова від Ромео, побачити його вперше на маскараді… Але сварка не вщухала:

- Ну чому я завжди мушу прибирати, що я, найрудіша тут?!

Джульєтта слабко усміхнулася, бо в скандалістки голова ж таки відсвічувала міддю.

- Питаю, хто тут найрудіший, я?!

- Мня-а-у! – почулося з-під ліжка. Звідти визирнув кіт Вільям, контрабандою притягнутий в гуртожиток. І котисько мав рацію: ще одного настільки яскраво-помаранчевого звіра ніхто з дівчат та їх знайомих ніколи не бачив. Дівчата вибухнули сміхом.

Джульєтті стало трохи легше. Саме тоді вона зрозуміла: ця безкінечна ніч теж колись закінчиться.

Дівчина дістала зі своєї тумбочки відеофон, натиснула кілька кнопок, звично вставила у вуха навушники, відгороджуючись від світу. Затанцювала свою партію божественна Уланова. Джульєтта всоте пожадливо вбирала кожен її рух.

Тільки не озиратися. Тоді можна уявити, що позаду неї – Ромео. Так само не відводить погляду від виконавців геніального балету, а рука хлопця повільно наближається до її долоні й от-от делікатно стисне тендітні пальці. Його подих ледь лоскоче їй вухо…

***

Прозвучав другий дзвінок.

Макс Голден та його супутниця, чарівна білявка Нона Бонум, прийшли чи не першими, тож могли неспішно помилуватися декораціями. Служка в костюмі пажа водив їх площею Верони, будинком і садом Капулетті, показував балкон, церкву, склеп, розважав високих гостей своєю балаканиною. Він розповів скільки витратили на те, щоб спорудити в камені частину Верони, розбити чудовий садок - мовляв, дорослі дерева везли з Італії, і нарешті провів до крісел.

Нона Бонум вдоволено роззирнулася, випнувши розкішний бюст, щоб продемонструвати сусідам діамантове кольє. Цей черговий подарунок щедрого коханця вдало гармоніював із сережками, презентованими на самому початку їх палкого роману.

Ох, скільки чуток довкола цього спектаклю! Йому вже пророкують перемогу на «Події року»...  Тільки обранці можуть переглянути творіння майстра Морана Тарабаса наживо, і вона – Нона Бонум – серед них. Квитки для Прімума Голдена, батька її коханця, принесли в золотій скриньці! Ще б пак – сенатор. Звісно, той віддав квитки синові-театралу.

Макс Голден ще раз зиркнув на кілька кнопок, що знаходилися на бильці під пальцями правиці. Він добре знав, як управляти кріслом, але випробував кілька нових функцій ще до третього дзвінка. Особливо йому сподобався вмонтований у підніжку індивідуальний прожектор, промінь якого можна було спрямовувати самотужки. Ще - ремені, бо розумне театральне крісло тепер могло не лише наближатися до акторів, але й нахилятися над лежачими. Наприклад, щоб під час еротичної сцени все роздивитися.

Це було справді зручно! Нахиливши крісло, Макс спостерігав, як смикається Меркуціо, прохромлений шпагою. Він швидко затих. Макс Голден скривився від грубуватої роботи: «Натуралістична школа?» Зате Тібальт вмирав довше. Його смерть захопила сім десятків глядачів. Крісла злагоджено оточили актора, що так вишукано й красиво стікав кров’ю, сорочка червоніла, а він бліднув, тремтів, покидаючи цей світ. 

Та найцікавіше було спостерігати за Джульєттою. Спочатку Макс Голден був розчарований: «Хіба вона щось покаже?.. Навіть стара Годувальниця її поки що переграє… Що з Мораном Тарабасом, нюх загубив?» 

Однак перший поцілунок юних Ромео та Джульєтти на карнавалі в будинку Капулетті розтрощив те розчарування на друзки. Макс Голден занепокоєно проводжав поглядом Джульєтту. Ця приречена пісня лебединих рук, ця повінь щастя в очах… Він сіпнувся за нею, не усвідомлюючи, що його тримають ремені крісла. Ледь оговтався і стривожено скосив очі на коханку. Здається, красуня нічого не помітила.  Вона не встигла набриднути синові сенатора, тож він ще не прагнув поміняти таку кралю на іншу. У Макса Голдена все найкраще: суперкар, вечірки, коханка! Ось підучиться ще трохи на режисера і переплюне самого Морана Тарабаса!

Глядач відволікся від своїх думок – дійство на сцені захоплювало. Крісло перенесло його під балкон, де стояла Джульєтта. Знову подіяла магія вистави. Чи Джульєтти? Юна акторка звірялася у коханні до ворога свого роду. Зазираючи у її очі, Макс Голден не втямив, як знову повірив у кожне слово, у кожен жест, у кожен погляд діви.

З того моменту він забув про Нону Бонум, про інших глядачів, гарячково тиснув кнопки на бильці, аби опинитися якомога ближче Джульєтти і не пропустити нічого. Час летів, а він не бачив нікого, крім неї. Джульєтта говорила до нього, а його вуста ледь ворушилися і нечутно відповідали їй.

Макс Голден кусав губи, пальці рук вп’ялися у бильця й побіліли від напруження. Ромео заколов Паріса, та глядач навіть не доторкався до кнопок. Інші крісла розташувалися назовні склепу під час бою Ромео з Парісом, а він невідривно дивився на прекрасну дівчину в труні. Актор спускався до склепу і пив отруту, а Макс Голден навіть не повернув голови, щоб поспостерігати за геніальною грою Ромео та його смертю.

- Іди, мій отче, я не піду… - як страшно падають краплі її слів.

«Ні-і-і!!! Не йди, ченцю, втримай її, благаю…» - розпачливі думки металися у голові Макса Голдена.

«Не цілуй його, не треба… Та що ж ти робиш?.. А я?.. Та хай, цілуй свого Ромео… Тільки не…»

- Тут рятівний кинджал! Ось я, Ромео!

Тиша вливалася у вуха Макса Голдена розплавленим оловом, але коли вдарили аплодисменти, серце зірвалося з гальм і понеслося шаленим галопом.

- Мені запис, будь ласка! З відео-автографом,  Моране Тарабасе!

- І мені!

- Я теж хочу!

- Браво, маестро! – звідусіль кричали глядачі, вражені роботою геніального режисера.

Моран Тарабас, побуряковілий від щастя, розкланювався навсібіч, у голові спалахували думки: «Який успіх! О! Точно дадуть «Подію року»! Ще десять вистав з дублерами! Це - як мінімум! Шкода, що другої пари таких божевільно-закоханих, як ці Ромео та Джульєтта, там точно не буде…»

Ніхто, крім Макса Голдена, не зважав на служників, котрі злагоджено прибирали тіла акторів-енплантів. Його крісло повільно пливло вслід за трупом Джульєтти. Блідий і розчавлений, він проводжав кохану. Нона Бонум, забувши про свого приятеля, штовхалася у натовпі, щоб викупити з рук геніального режисера запис з його автографом.

Голден встиг зупинити прибиральників. Болісно загостреним чуттями від вперше у житті відчув їх подив. Чи, може, просто вперше допустив, що вони здатні відчувати хоч щось. Байдуже… Якісь недолюди. Але ж тоді і вона, Джульєтта… Ні!

Із незворушними обличчями енпланти поштиво розступилися перед справжньою людиною, пропускаючи його до тіла акторки. Він торкнувся її руки.

Тоді, в склепі, здавалося, що всередині щось от-от лусне і сльози заллють обличчя. І треба встигти за будь-яку ціну приховати їх від рівних. Якась його частина навіть зараз лякалася можливих скандальних заголовків, що миттю облетять усю Землю: «Син сенатора з’явився на театральну прем’єру під кайфом!», «Золотий хлопчик ронить наркотичну сльозу над енпланткою!». Батько давно погрожує: ще один скандал – і кишенькові гроші будуть безжально урізані.

Тут, за лаштунками, ніхто, крім тих же служників-енплантів, не міг побачити його відчаю. А сліз не було. Нічого, крім пустки всередині та старовинного кинджала перед очима.

Дуже обережно, немов цій тендітній дівчинці ще можна було зробити боляче, він взявся за руків’я. Лезо таке гостре… Майже миттєва смерть. Це добре, її біль тривав недовго.

Кому він бреше? Її біль тривав роками, від народження! Можливо, ще й до того, як вона вперше побачила світ: ніхто зі справжніх не цікавився, що саме відчуває зародок, коли в його мозок вживлюють нанопласти, перетворюючи його на безправного служника,  машину для задоволення потреб чистих людей. Купки обраних богів…

Макс Голден поволі наближав кинджал до очей, ніби був захоплений тонкою роботою стародавнього майстра. О так, жодних підробок у дрібницях, справжня автентика – фірмовий стиль метра Морана Тарабаса! Ні, він насправді був вражений не оздобленням знаряддя смерті, а тим, що кров акторки виявилася такою ж, як і в нього самого, як і в будь-кого із чистих, не забруднених клятими нанопластами.

А що, як… Один рух. Його за не таке вже й довге життя звинувачували у купі гріхів, але не в боягузтві: навіть вороги розуміли, що для цього нема підстав.

- Пане, дозвольте забрати…

Макс різко розвернувся. Лівиця людини стислася в кулак і смиренне прохання енпланта обірвав болісний стогін. Так і треба. Нема чого ставати між людиною та її бажанням!

Але за секунду зброя дзвінко забряжчала на мармуровій долівці. Дурень… Зображати із себе Ромео… Їх нізащо не поховають поруч. Вона, Джульєтта - дівчинка, в якої власного імені не було, лише сценічне - ніколи не дізнається про його існування. Він для неї – один із семи десятків убивць. Не більше. Оті її погляди, цілунки – усе тільки для хлопчиська-актора. На долю публіки залишалася ненависть. Хоча ні!.. Швидше, байдужість. Оті двоє не грали, а по-справжньому кохали. І їм було наплювати на всіх. Навіть на смерть.

А його не кохала жодна жінка, та й він не здатен на таке… Син сенатора ледве виборсався з ременів, знеможено підвівся з театрального крісла і старечими кроками вичовгав з театру, забувши про Нону Бонум.

Певно, збоку молодий Макс Голден нагадував маріонетку, що з невідомих причин втратила кілька ниток та незграбно ворушилася на досі не обірваних мотузках. Однак звичка виявилася сильнішою за почуття.

Коли хлопець трохи очуняв, то збагнув, що летить у своєму суперкарі на гранично дозволеній швидкості. Маршрут завбачливо був введений у комп’ютер ще до вистави. Тож машина, не набридаючи пасажирові питаннями, везла його у закритий нічний клуб класу преміум.

Варто було уявити, що скоро доведеться перекидатися дурними жартами зі знайомими, пити дорогі коктейлі, думати, що відповісти на недбалі розпитування про спектакль… Хвиля шалу піднялася раптово, наче нудота. Систему контролю - під три чорти! За це офіційно погрожували штрафом, однак серед знайомих Голдена вважалося ознакою крутості керувати карами без допомоги й страховки комп’ютера. Довелося і йому опанувати цю нехитру науку.

Здається, цей міст найвищий у місті - шість рядів прозорої автостради. Враження таке, наче летиш у повітрі. Десь унизу піниться вода бурхливої ріки. Звісно, огорожа міцна. Але якщо з усього маху спробувати пробити її, може й пощастити: архітектор же не розраховував на таке. Іншого виходу все одно нема: хай горить отаке життя! Нехай інші борсаються в такому болоті до глибокої  старості! А батечко трохи посумує, та й замовить собі ще одного здорового нащадка із чітко визначеним набором якостей, мо’ ще й вдалішого ніж первісток  – сімейні кошти дозволяють.

Юнак рішуче спрямував машину простісінько на огорожу мосту – таку невагому в своїй витонченості. Чомусь було важливим не заплющити очей в останню мить. Наче так можна було довести всьому світові, що йому начхати на біль, смерть. На все довкола.

Автокар із запаморочливою швидкістю мчав до огорожі. До зіткнення залишалися не секунди – долі миттєвості. У спектаклях в такі моменти герой вигукує ім’я коханої, але губи звело судомою.

Аж раптом суперкар майже миттєво вкляк, втрапивши у пастку силового поля. Подушки безпеки завбачливо огорнули пасажира, та все ж хлопець втратив свідомість чи то від раптового болю, чи то від перевантаження.

Він оговтався. Від примх не вмирають. Принаймні, не в сучасному світі. Поруч були рятувальники-енпланти. Людину професійно звільняли з понівеченого автомобіля, зробили якийсь укол, переконуючи трохи потерпіти: лікарі от-от під’їдуть.

Максові Голдену було байдуже. У лунку тишу, що панувала в голові, прорвалися уривки думок: «…дарма. Все дарма. Більше на таке сил не стане, не зважусь… ні, не зважусь… Звеліти б забиратися геть. Та це не допоможе: спишуть на стрес, продовжать рятувати…»

Його не зацікавило, нащо його правицю обережно прикладають до ідентифікатора, хоча, як правило, доста пакета документів, прошитих у машині.

У рятувальників же, попри чіткі інструкції якомога менше непокоїти потерпілих, що перебувають у шоковому стані, були виправдання щодо проведення ідентифікації. Прошиті в машині фізіологічні параметри власника не зовсім відповідали водію. Так, ніби той невідь-як постарів на добрий десяток років.