Загублена цивілізація

Я плив по морському дну, роздивляючись навколо. Під водою завжди так тихо і спокійно. Лиш час від часу пропливає срібляста зграйка риби й водорослі мелодично погойдуються на підводних хвильках. І ні людини. Плавав би і плавав. Але повітря в балоні скоро закінчиться, а я так нічого і не побачив.

Води в межах Бермудьського трикутника завжди приваблювали науковців, дослідників, мрійників і просто людей, які цікавляться різними таємничими штуками. Я відношусь до останніх. І хоч усі загадкові випадки, які відбуваються на цьому клаптику Землі, давно науково обгрунтовані, мене все рівно більше приваблюють легенди про таємничих жителів Атлантиди, інопланетян і американське ФБР.

Я пропливав повз відносно невеликий літак. Старий, весь в мулі і піску, хто зна, з яких часів він тут лежить і за яких обставин сюди потрапив. По ньому пробігся промінь ліхтарика. На його крилі ще видніється якийсь малюнок. Чи може то буква з його назви. Можна, звісно, зупинитись і все гарненько обстежити, але я тут не для цього. Точніше не зовсім для цього. Я хочу знайти таємницю. Таємницю Бермудьського трикутника. І розгадати її, якщо вийде. Знати б ще, де шукати.

Я вже не перший раз спускаюсь сюди. І кожного разу нічого не знаходжу. Кораблі, великі і малі, скарби і зброя, люди і їжа, але нічого цікавого. Вже втративши надію, я хотів було повертатися. Коли, нарешті, я щось помітив. На темному піску, серед каміння, я розглядів невелику печеру.

На вигляд це скоріше нора, аніж печера. Над нею височіло відшліфоване каміння, все в мулі і водорослях. Каміння кидало довгу тінь і майже повністю ховало нору. Але мені все ж вдалось її якось помітити. І що ж робити далі? Невідомо, куди веде ця нора, а повітря скоро скінчиться. Та робити нічого, доведеться пливти. Все ж, це може бути моїм єдиним шансом. І хто зна, чи знайду я це місце наступного разу.

Нора вела в тунель. І він мене здивував. Приємно здивував. В кінці тунелю прокльовується світло (сподіваюсь, що то світло). Та й сам тунель, здається, не дуже довгий, чого я не очікував. А ще в ньому не темно. Так, це також дивний момент: тут не може бути світло, але тут світло! Може якісь сяючі бактерії, абощо. Хто зна, які біологічні види живуть в цьому місці. А що ще дивно (і про що я намагаюсь не думати), тут пахне повітрям. Не знаю, чи є в повітрі запах, але тут безумовно ним пахне. І це мене лякає.

Світло вже близько і воно боляче б'є мені в очі. До нього залишається ще декілька метрів, метр, ще трошки. Я виплив з тунелю і... З усього розмаху гепнувся на підлогу головою вниз. Ауч, боляче ж!

Розплющивши очі, я роззирнувся навколо. І мало не задихнувся від побаченого. Я лежав на піску, не спливаючи догори, не прикладаючи для цього ніяких зусиль. Мене тримала гравітація і тільки. На висоті десь метр від мене розмістився той самий вихід з тунелю, з якого я випав. Води не було і я витащив трубку з рота. Дуже обережно я зробив перший вдох і відразу затамував подих: я міг дихати! Я під водою, але дихаю!

Дивуючись, я піднявся на ноги. І, ГОС-ПО-ДИ, я таки задихнусь в цьому шаленому місці! Це було місто. Підводне місто, тільки без води. Від того місця, де я стояв йшла розвилка в три сторони. Три вузьки вулиці вели в глиб міста, множачись на десятки інших вулиць. Тут були не дуже високі будинки: більшість не доходили й п'ятого поверху, і лиш де-не-де височіли десятиповерхівки. Але це не були жилі поміщення: офіси, торгові центри, школи і магазани — з мого місця не було видно жодного будинку, в якому б хтось жив. Зате я дуже добре бачив іншу будівлю. Десь в центрі розмістився срібний хмарочос. Довгими ступенями він підіймався ще вище й вище вгору, врізаючись гострою верхушкою в купол. Так, над містом навис прозорий купол. Чи може це було небо? Світло-блакитне, невидиме, невагоме. Але таке відчуття, ніби це небо є лише над цим містечком.

Я відвів завороженого погляду від споглядання споруд і помітив людей. Вони стояли недалеко від мене і, здається, не були ворожо налаштовані. Якщо це справді місто під водою і тут живуть люди... Боже, невже я відкрив Антлантиду?

Я завмер, розглядуючи жителів цього міста. Людей було двоє, і вони абсолютно точно дивились на мене. Не дуже висока дівчина, років п'ятнадцяти, дивилась з щирою радістю і наївною цікавістю. Великі, мов риб'ячі, очі були широко розкриті і сіяли небесною блакиттю. Пухкі губи розпливлись в легкій посмішці, а довге чорне волосся легенько тріпав вітерець. Хлопець же мав не більше двадцяти років і дивився з недобрим осудом. Він склав сильні руки на грудях, хмурячи брови. Такого теплого, горіхового кольору очі віддавали холодом сотні льодів. Не дуже довге пшеничне волосся спадало на очі. Смуглявий, він яскраво контрастував на фоні блідої дівчини.

Одяг їх теж був незвичний. Дівча було одягнуте в довгу білу льняну сорочку, підперезану мотузкОвим поясом, що підкреслював тонкий стан. Хлопець був в одних штанях. Таких же білих і з того ж матеріалу, що й у дівчини. І підперезаний таким же поясом: лише у дівчини він був оранджевий, а в хлопця — білий. Вони не переставали дивитись на мене і я таки вирішив підійти.

— Добрий день, — дуже повільно почав я. — Чи не підкажете ви, куди я потрапив? Що це за місце? — Я дуже сильно розтягував слова і показував, то на себе, то на них, то на місто. Хто зна, на якій мові балакають ці люди, а дізнатися, де я все таки хочеться.

— Пришиблений якийсь, — сказав, наче сплюнув, хлопець. Але дівчина на нього не зважала:

— Ми розуміємо вашу мову, — з посмішкою вимовила вона.

Я сторопів:

— Невже і під водою знають англійську?

— О, ми знаємо усі мови світу. — Дівчина стенула плечима, ніби вибачаючись за свій навик. —  Це у нас закладено природою.

Її ж спутник кидав на неї застережливі погляди. Либонь думав, чи можна мені довіряти, чи краще засунути мене в ту дірку, з якої я випав.

— А на якій же мові ви розмовляєте між собою? — не зволікаючи, запитав я, але вже українською: якщо вже мені відповідають — треба питати. — І хто ви взагалі такі? Атланти?

Дівчина ображено насупилась, а хлопець й взагалі знавіснів:

— Які ми тобі атланти? — зиркаючи з-під лоба на мене, проричав він. — У нас з ними взагалі нічого спільного. Вони жорстокі і несповна розуму! Пришелепкуваті якісь. Вічно лізуть до нас. — хлопець заводився. Було помітно, що я задів якусь його стару рану. — І територія їхня взагалі не тут! Це наша територія! — він вже відверто кричав, звертаючись кудись у верх. — Ми на ній жили, живемо і будемо жити. І ми не дозволемо, щоб якісь там довготелесі нападали на нашу територію! А якщо тобі так цікаво побалакати з атлантами, то плив би до них, чого до нас лізти!

Хлопець замовк, тяжко диаючи, і витріщився на свої ноги. Дівчина, що весь цей час тихо стоял, опустивши голову, з видом людини, яка слухає історію в тисячний раз, нарешті підняла погляд. Її очі світилися ледь стримним сміхом. Здається, вся ця історія дуже її забавляла. Вона нахилилась до мене і зговорницьки прошепотіла:

— У нас не дуже добрі стосунки з атлантами, — вона гигикнула і продовжила далі вже в звичайному тоні, — а взагалі, якщо тобі дійсно цікаво, ми — русалки.

— І тритони, — добавив хлопець, приймаючи свого звичайного недовірливого вигляду.

Я оторопів. Русалки. Невже це правда? Невже я справді знайшов прихисток таких відомих міфологічних істот? Та за таке відкриття я навіки увійду в історію! Я обов'язково повинене привести сюди інших людей. Головне не забути дороги.

— Я знаю, про що ти думаєш. — Перебила мої думки дівчина. — Але в тебе нічого не вийде. Ти не перший, хто нас знайшов. Останнім часом це трапляється все частіше. І повір, ми зможемо за себе постояти. У нас дуже велика армія.

Вона стенула плечима, вибачаючись. А хлопець задоволено всміхнувся, бачачи моє розчарування. Я ж засмутився: знайти цілий підводний світ і не могти нікому про нього розповісти. Ну, що за напасть?!

— Але ж я можу прогулятись містом, так? — Я почекав, доки дівчина кивне і продовжив. — Ви мене проведете? За одно й розповісте про ваш народ.

— Так! — дівчина аж підстрибнула від радості. — Це буде так класно.

Хлопець застережливо подивився на неї, але нічого не сказав.

— Добре, тоді час вже познайомитись, чи що. Я Назар.

— Я Лея, а це мій брат — Адріан.

— Брат? — Здивувався я. — Ви брат і сестра? Справді? Ні, ви не подумайте, я не маю нічого проти, просто... Ви ж такі... Різні.

— Ми двоюрідні брат і сестра, — уточнила Лея.

Так дивно: такі різні на вигляд, а брат і сестра. Двоюрідні, але все таки.

— Ну що, пішли? — Спитала дівчина і, не чекаючи відповіді, пішла по одній з вуличок.

Ми йшли по пильній дорозі. Навколо височіли будівлі, різних відтінків жовтого: жовтий, охра, гірчичний, горіховий, коричневий. Усі дерев'яні вікна були завішені фіранками. Час від часу нам зустрічались рослини, і кожного разу це були водорослі. Іноді ми бачили людей, чи то пак русалок, але загалом тут було не дуже людяно.

Лея вела мене по місту, а я продовжував запитувати:

— То звідки ви? З Західної Європи, чи може с Східної Росії? Хоча більше всього ви мені схожі на наших, українських русалок. Правда, у нас не часто згадують про чоловіків-русалок, тому я навіть і не знаю.

— Ми ні звідки, — несподівано для мене, відповів Адріан. — Ми живемо лише тут. Не знаю, що там розповідали тобі люди, але ми ніколи не жили в Європі, Росії чи Україні. Ти хоч уявляєш, як важко було б сховати наше місто на дні якоїсь річки та ще й на березі багатолюдного міста? — Він глянув на мене з таким обуренням і зневагою, що я відразу зрозумів: дурнішого припущення я зробити не міг.

— Що ж, — я невпевнено продовжив, — ви так і не розповіли, якою мовою говорите.

— Мовою музики, — відразу ж відгукнулась Лея.

— Тобто як? — оторопів я.

— Отак. Ви можете грати музику, але ви її не розумієте. А ми нею говоримо.

— Тобто як? — знову спитав я.

— Здається, він зламався, — всміхнувся Адріан.

Я промовчав. Мені просто не вкладалось в голові. Цього я точно не очікував. Тобто вони можуть слухати гру скрипки, а чути слова! Цікаво, як перекладається даб степ? Я вирішив не питати і перевів тему:

— А чим ви взагалі займаєтесь? — я дивився на різнотипні будівлі, на пусті вулички і це питання весь час крутилось в моїй голові.

— Хто чим. Чоловіки ходять на полювання за межі міста, а нам, дівчатам, доводиться сидіти вдома і виконувати різну хатню роботу. — Лея обурено скрестила руки на грудях. — Ну, іще всі ходять на роботу, це так. — З сарказмом в голосі продовжила вона.

— Лея, не починай, — застережливо попросив Адріан.

— А що не починай!? — вибухнула дівчина. — Я б на тебе подивилась, якби тебе не пускали далі десяти метрів від міста.

— Це небеспечно, ти ж знаєш...

— Не говори мені про небезпеку, — перебила вона брата. — Зараз дуже багато пристроїв для захисту від хижаків. Уж не помру. А так хоч би трохи світу подивилась.

— То чому ти не попливеш кудись сама? — встряг я. — У навколосвітню подорож, абощо.

Лея подивилась на мене з сумом в очах. І, можливо мені лише здалося, але в її погляді промайнув страх.

— Я не можу. Дім не пускає. На жаль, русалки не можуть покидати своєї оселі.

Я здивувався, ніколи про це не чув.

— Це що за обмеження таке? Не можна його якось оминути?

— Розумієш... Як же тобі так пояснити? Це місце має свою магію, і ми, русалки, магічні створіння. Але ми не маємо душі. — Вона подивилась на мене, і мені здалося, що за цими великими очима і справді криється порожнеча. Сюрприз на сюрпризі. Не думав я, що дізнаюсь сьогодні стільки нового. — В цьому наша мета. Кожен з нас хоче віднайти душу. В чомусь матеріальному чи духовному. Але, щоб зробити це, треба покинути це місце.

— Була одна дівчина, намагалась оволодіти душею, — тихо промовив хлопець. — Але нічого доброго з цього не вийшло: померла.

— Я теж намагалась, — знову взяла слово Лея. — Деякий час до нас припливав чоловік. Досить довгий час. Він мені розповідав про Тибетських монахів і їхнє вчення. В цьому я й шукаю свою душу. Якби мені тільки потрапити до них... — Вона замовкла, але вже за мить дещо радісніше сказала: — Він мені браслет подарував. Сказав: "Вічний вузел на вічну пам'ять". — І вона підняла руку, демонстручи прикрасу. Це був браслет із не дуже товстої чорної нитки. Спереду він був зав'язаний довгим, майже на пів передпліччя, візерунком. Мабуть, це і був вічний вузел.

Я вже хотів було похвалити браслет, коли ми вийшли до центру міста. Чомусь весь час я думав, що в центрі міста буде стояти той височенний, шпилеподібний будинок. Але ні. Він звісно теж тут був, але стояв збоку, продовжуючи ряд будівель по-нижче. А в самому центрі була велика кругла площа, від якої, як від сонця, відходили вулиці-промінчики. По всій площі росли височені верби. Вітер хилитав їх віти, від чого здавалось, ніби центр міста потопає в зеленому морі. На вітах дерев були прив'язані дерев'яні гойдалки. На них сиділи молоді дівчата в таких самих сорочках, як і в Леї, але без поясів. Дівчата балакали, жартували, сміялись. І розчісували своє довге волосся.

Чомусь мене захопило це видовище. Те, як вони трусили волоссям; вигини їхніх рук; плавність їх рухів. Це було так гарно, що аж в голові паморочилось.

— Я б на твоєму місці не дивився. — Адріан взяв мене за плече і повів навколо площі. — Це небезпечно для людей.

— Що вони роблять? — я висвободив руку і легенько тряхнув головою, проганяючи мару.

— Це ще одна робота, якою займаються дівчата, — відповіла мені Лея. — Я вже казала, що це місце має свою магію. Але її треба підтримувати. Нашою магією, магією русалок. Цю роботу виконують лише дівчата, так як найбільше магії в нашому волоссі і сміху. Це дуже почесна робота, насправді.

— І ти також це робиш? — я був здивований цим обрядом і не розумів, що в цьому такого почесного.

— Ні, я ще мала. — В голосі дівчини проскочив відвертий жаль. — Там сидять дівчата з шістнадцяти років, а мені всього чотирнадцять.

— Але нащо ж ви підтримуєте магію, яка не дає вам покинути цього міста? — я таки задав, хвилюче мене, запитання моїм супутникам і зіткнувся з сумною посмішкою Леї й похмурим поглядом Адріана.

— Тому що, якщо дівчата припинять підсилювати магію міста, то воно просто помре. А з ним і ми, — від погляда хлопця хотілось стати яким небудь жабуринням. — Ми занадто пов'язані один з одним.

— Але ж звідки ви знаєте, що ви й справді помрете? — Я говорив тихо, але впевнено. — Може це все байки і старі забобони. Може просто чари міста рухнуть і ви будете вільні?

— Може й так, — погодився Адріан. — Але перевіряти зовсім не хочеться.

Натяк на можливу смерть був зрозумілий, і я більше не піднімав цього питання.

Сперечаючись, я й не помітив як ми дійшли до того місця, звідки почали свій шлях. У цього міста була дивна будова, але я вирішив не загострювати на цьому уваги. Я повернувся до брата з сестрою і вирішив задати питання, яке турбувало мене з того моменту, як я сюди потрапив.

— Скажіть, — обережно почав я, — той купол, що над нами, то взагалі що?

— Це спеціальний купол, який захищає нас від води. — Лея вказала кудись вгору. Я придивився: і справді, в захисну оболонку врізались хвилі. — У день він підсвічується, щоб було хоч щось видно.

— Але нащо він вам? Ви ж русалки, повинні нормально дихати під водою.

— Він захищає лише цей рівень міста. Це у нас щось на кшталт... — вона на мить задумалась. — Сіней, чи що. Тут ми зустрічаємо людей, якщо вони до нас запливають (ви ж все таки не можете довго перебувати під водою). До того ж, це центр нашого міста. Тут знаходяться майже всі робочі місця і розважальні заклади.

— Тобто, ви живете не тут? — я був здивований. Мені б дуже хотілось поглянути на жилі будинки русалок.

— Ні, наші будинки знаходяться на нищих рівнях. Там вже всюди вода, і людям туди — зась. — В її очах блимнули пустотливі вогники, ніби вона й справді знала, про що я думаю.

— Там також є магазини, школи і кафе, — добавив до розповіді сестри Адріан. — Але їх там набагато менше.

Я мовчав. Мені треба було повертатися до своїх, але так не хотілось покидати це місце. Їхні дивні звичаї, спосіб життя. Я був багато де, але це... Та повертатися треба, хлопці і так мабуть давно мене похоронили.

— Що ж, мені вже час, — я одягнув маску. — Дякую, що так привітно зустріли і провели екскурсію. Я ще обов'язково до вас повернусь, але сьогодні мені треба йти.

— Ми можемо тебе провести, — чи то запропонувала, чи то запитала Лея, дивлячись на брата.

— Хіба тобі можна виходити за межі міста?

— Мені не можна покидати місто, — уточнила дівчина. — Але сьогодні ж я повернусь.

Адріан думав:

— Гаразд, — зітхнув він, — проведемо його, але швидко.

Лея аж зойкнула від радості і перша ускочила в нору. Я з відкритим ротом дивився, як тендітна дівчина щучкою пірнає в тунель, як замість її ніг прямо у повітрі з'являється блідо-помаранчевий риб'ячий хвіст, як він плавно занурюється в той тунель. До цього часу я не повністю усвідомлював, чиє місто я знайшов, але тепер...

Підтягнувшись на руках, я заліз до нори. Попереду було темно, хоч око виколи. Добре, що в самому тунелі світло, інакше б я тут і заблудитись міг.

Вже зовсім скоро ми виплили у відкритий простір і я зміг краще роздивитись своїх супутників. Лея була прекрасна — справжня сирена. Ще більші, ніж завжди, очі були неймовірно гарні. Темне волосся спадало на груди, прикриваючи їх. Довгий хвіст тихо рухався, виблискуючи золотою лускою. Я обернувся й побачив Адріана. Темний торс і білий хвіст складали незабутнє враження. Він легко рухався, залишаючи за собою в воді широкі смуги. Блискучо-білий хвіст на кінці був забарвлений темно-синім. Його очі світились жовтим. Хлопець й справді був схожий на якогось короля чи може й бога.

Відвернувшись від русалки й тритона, я поплив вверх. Тепер я точно зобов'язаний повернутись. Я просто не можу інакше.

Ніби знущаючись, Лея перегнала мене і поплила попереду. Зупинившись, вона обернулась і тихо засміялась. Дівчина попливла далі, запрошуючи мене наздогнати себе. Але ж ми теж не пальцем роблені — ласти можуть бути не гірші хвоста. Набравши швидкості, я плив все далі і далі, наздоганяючи помаранчевий хвіст. Обігнавши її, я не збавив швидкості, намагаючись першим доплити до чистого повітря.

Моє лице відразу обвіяло солоним вітром. Я обернувся, збираючись вказати русалці на свою перемогу, але за мною нікого не було. Я нирнув, вдивляючись в темну воду. Нічого не рухалось, ніде не блистіла луска. Я знову виплив на поверхність і сумно всміхнувся.

Що ж, це була цікава пригода, але, як і все приємне, вона повинна була закінчитись. Я зітхнув, обіцяючи собі ще колись навідатись до смішливої русалки, і поплив до своєї команди.