За покликом

– Хто це? – спитав юнак на ймення Мирт, указуючи вдалину. Туди, де на пагорбі понад рікою, у тіні могутнього дерева, білого, ніби укритого інеєм від землі і до останнього листка крони, спиною до нас стояв чоловік у світлому одязі. Занурившись у самого себе, він творив паси руками, мов брав з повітря сонячні промені і малював ними картину. Ще можна було припустити, що він грає на невидимих музичних інструментах, натягуючи пальцями тонкі струни.

– Тур, – відповів я на запитання.

– Мій ментор? – перейшов на схвильований шепіт Мирт.

– Один з них. Проте він не любить слова «ментор» і надає перевагу іншому – «богоподібний»!

Очі Мирта округлились від здивування, і я додав з ледь помітною усмішкою:

– Хоча краще звати його просто «учителем» або на ім’я.

– О-о, – багатозначно протягнув юнак.

З цього «о-о» важко було зрозуміти, чи вловив він жартівливий тон моїх слів.

– А чим він був зайнятий? – знову озвався новачок.

– Акумуляцією енергій, роботою з простором. Але тобі ще рано про це питати. Все дізнаєшся з часом…

– А-а-а, – хлопець замовк, але за мить продовжив: – А то й було Безіменне?

– Так, воно.

– М-м… – і Мирт поринув у роздуми.

Ми промайнули розквітлий сад і стежиною, мощеною чорними плитами та усіяною облетілими пелюстками, йшли до Колегіуму. Там Мирта зустрінуть інші, а згодом розпочнеться останній, найвідповідальніший і найцікавіший етап здобуття ним знань.

Я ж мав розмову до Тура. Тому повернув назад, під тіні розквітлих дерев, туди, де інша стежка вела до білого дерева над рікою.

Тур уже припинив заняття і стояв до мене упівоберта, схрестивши руки на грудях. З притаманним родантійцям вітанням, я приклав руку до грудей, шанобливо схилив голову, а потім підійшов до учителя і завмер поряд у замилуванні. Середина весни забарвила обидва береги Тетми насиченими зеленими кольорами, наповнила радісними пташиними переливами, пахощами і барвами квітів. У цім буянні весни втопали пагоди і будинки, а їх барвисті дахи вигулькували із біло-рожевого туману садів чи й не до самої маківки гори. Тетма несла блакитні води з нетрів високогір’я спокійно, замислено, і лише там, де була чергова сходинка, спадала білопінним водограєм. Іноді у сонячний день над водоспадами Тетми зависали райдуги, а вночі, у повню, ріка ставала срібною. Десь вище по руслу музи́ка грав на сопілці – луна розносила пронизливу мелодію над світом, даруючи насолоду весною, що народилася і буяла у Роданті.

– Я знаю, про що ти хочеш говорити, – нарешті мовив Тур, кинувши на мене погляд. Від його вицвілих очей розходились промені зморшок. Можливо, колись Турові борода і чуприна були темними, але роки вибілили їх до останньої волосини.

Я витримав погляд учителя і мовив:

– Тоді немає потреби довго пояснювати.

– Добре, Родіане.

Тур обернувся до мене всім тілом. Руки склав за спиною. У вусах ховалася усмішка. Його простий льняний одяг був розшитий дивоглядними узорами, кожен символ яких на Прамові Да-Арті означав глибоку істину. Я чув, що іноді Тур сам розшиває собі одяг – не задля розваги, з метою значно глибшою. За довге життя він досягнув тої потаємної мудрості, коли міг творити на Прамові символи життєустрою. Але спочатку випробовував їх дію на собі. Його уміння – високе мистецтво, уособлення підкорення простору! Недарма Тур походив із варни Мудреців!

– Ну що ж, розповідай, – мовив нарешті учитель, – що тобі було: видіння чи сон?

– Ні те, ні інше. Лише інтуїція, відчуття. Ніби зве Атей. Прикликає до себе з далекого-далекого світу… чи з потойбіччя. І душа рветься на цей поклик. Я втратив сон, мене покинули видіння, лише поклик…

– Ти впевнений, що це не гра Нижчих? – спохмурнів Тур.

– Не впевнений, та лише вирушивши у мандрівку, я знатиму напевне.

Тур провів рукою по бороді і деякий час замислено дивився кудись удаль. Нарешті перервав мовчанку:

– Твій брат – один з найулюбленіших моїх учнів. Безстрашний, розумний, справжній лідер і воїн. Стати всенародним улюбленцем, принести багато користі людям, а може, й майбутнім – таке його справжнє покликання. Щонайменше ж – він міг би зайняти моє місце і керувати Колегіумом. Але обрав інший шлях – подався за Вісь. І я бачив це у ньому, спостерігав з першого дня народження жаги до незвіданого. Я знав, що колись він обере мандри…

– Атей завжди був для мене зразком, – сказав я. – Хоч моя життєва варна геть інша, а відповідно і пріоритети та життєві задачі,однак і Майстрові є чого повчитися у Воїна.

– І навпаки, – усміхнувся Тур, і промінчики довкола його очей стали довгими, зробивши погляд теплим.

– Навіть якщо мої відчуття хибні, я хочу в цьому переконатися. У будь-якому випадку – навчання позаду, життя попереду.

– Ти вирішив, чим займатимешся за стінами Колегіуму? – поцікавився учитель.

– Думаю, піду за своїм покликанням – відкрию майстерню, займусь винахідництвом чи просто робитиму щось до душі.

Запала мовчанка. Навіть сумовитий мотив сопілки більше не вривався у неї, хіба що – невгамовні пісні птахів. Тур розмірковував, я очікував. Він пройшовся берегом і нарешті спинився біля Безіменного Дерева. Деякий час старий у задумі стояв перед ним, ніби вів бесіду на мові думок, а потім приклав правицю до гладкої блискучої кори, як кладуть руку на плече товаришу. І Дерево відгукнулось – біла кора під долонею Тура засяяла блакитним.

– У молодості я теж часто мандрував, – почав учитель, – усім відомо, що ось це Дерево я паростком приніс із-за Вісі. Але мало хто знає, звідки саме. Пам’ятаєш лекції про історію нашої цивілізації? Про епоху технократії і зброї? Про самовбивчі війни і сон розуму та пам’яті? Не знищити Землю нам допомогло лише одне – прозріння. На користь рівноваги з природою і поміж собою люди відмовились майже від усіх цивілізаційних надбань. І тоді їм поступово відкрилися усі необхідні знання і вищі істини буття… Ти все це знаєш, Родіане, немає необхідності переповідати…

– Так, учителю, – підтвердив я, – то були темні часи. Мені навіть важко уявити собі…

– Коли ти вирушиш на пошуки брата, ти маєш бути готовим, що зустрінешся і переживеш на собі усяке зло, – голос Тура став серйозним, а погляд пронизливим. – Світів із примітивним рівнем життям, з домінуючими низькими інстинктами – незліченна кількість. Дерево – з такого, чию загибель я бачив на власні очі. Оце Безіменне Дерево – єдине, що вдалось врятувати у тому світі, де люди захопилися самообманом величі своєї цивілізації. Я навіть не певен, чи воно є деревом попри форму. Окрім пустель та руїн – єдиних пам’ятників смерті, у його рідному світі не залишилося нікого, хто б міг розповісти, як воно зветься чи яке його місце в природі. Відтак усі звуть дерево Безіменним, а я – Другом. Дерево ніколи не дасть потомства і загине, коли скінчаться його віки… Родіане! Я відчуваю, що з братом твоїм лихо, і є в тім і моя жахлива провина. Знайди його! Але не забувай, що за межами Землі багато небезпеки. Благословляю тебе, синку.

Я почув, що хотів і навіть більше, бо на таке тепле прощання не очікував. Тому палко притис руку до центру грудей, схилив голову, а затим повернувся й швидко пішов геть.

І тоді Дерево заспівало мені на прощання.

Вражено прислухався я до райської музики – ніби сотні кришталевих дзвіночків хитнулися під подихом бризу.

Кажуть, таке буває вкрай рідко і знаменує собою прийняття вірного рішення – у Дерева своя нерозкрита мудрість і свій непізнаваний розум. Не втримався, зачудовано обернувся і побачив те, чого ніколи раніше не бачив: уся крона Дерева – кожен довгастий, ніби вербовий, листочок – ледь помітно сяяли блакитним…

***

Якщо ти виходиш на Золоту Вісь – маєш бути підготовленим. Маєш знати, на що відгукується Простір і якими силами він керується. Ти й сам повинен володіти потрібними силами. Якщо у дітей Роданти спостерігаються певні інтуїтивні зачатки знань, їх віддають до Вищої Школи, згодом – до Колегіуму, де ці знання будуть проявлені як сила гейшоах. По суті, гейшоах – це власне внутрішнє могуття, розкрите самостійно і через менторів; це твоє внутрішнє сонце, твоя інтуїція, твоя глибинна пам’ять, це твій зв’язок з рідною планетою і Світобудовою в цілому.

Я зібрав у дорогу лише найбільш необхідне.

Накинув плащ у тон темному одягу, став у центрі кімнати. Закрив очі і дочекався, коли внутрішнє сонце розгориться на повну міць та заповнить собою моє єство. І тоді вивів у повітрі знаки на Прамові, щоб сотворити Вісь. Легке збудження наповнило мене, простір почав загусати на кінчиках пальців, скупчуватися довкола подвійних символів, іскритися, завихрюватися, рухаючись знизу вгору – все вище і вище… Звуки довколишнього світу зникли.

Життя народилося зі слова. Це істина з прадавніх часів. Але не просто слова, а з Пари Букв: одна з них була іменем Творця, інша – іменем його Ворога. А разом, нероздільні, вони склали Перше Слово, з якого й почався акт творення… І зараз, в густій і незвичній тиші, я розмовляв з простором древніми словами колись утраченої, але знову віднайденої Да-Арти.

Лігатура Відгуку на поклик.

Лігатура Шляху і Повернення.

Лігатура Слова, щоб розуміти мову мислячих істот Всесвіту.

Лігатура Світла.

Лігатура…

І золотий промінь росте і товщає, витягується, доки не стає вібруючою лінією Шляху, Віссю між Землею та іншими світами. Ти ступаєш на Вісь – і Земля зникає із свідомості. Розгортає обійми Космос. Космічні об’єкти несуться на тебе і крізь тебе: зірки, астероїди, планети, туманності і галактики. Від світил обдає жаром, від квазарів сліпить, від чорних дір віє холодом і таємничим шепотом…

Тебе несе через світи на поклик душі брата силою Лігатури Відгуку.

Нарешті з темної глибини, поцяткованої блискітками зірок, виринає жовто-зеленава кулька, до якої і виводить тебе Вісь.

Я зібрався, зосередився і – зробив крок за межі Осі у новий світ, з якого крізь простір до мене гукав Атей.

***

Здається, тут було якесь болото, а я опинився на підступах до нього. Сморід болотних газів, гнилої води і ще бозна-чого стиснув горло.

Зверху нависало жовте небо, над рудим болотом – сива мла. Біле сонце ледь проглядало за шаром сіруватих хмар і вказувало на післяобідню пору. Ні звуку, ні живої душі…

Я озирнувся: праворуч, куди сягало око, лежало болото з купинами і порістю дерев. Ліворуч простяглися таємничі зарості – галуззя ворохобилось чи саме по собі, чи під поривами слабкого вітру, густою стіною напираючи на болотисті твані. А прямо переді мною маячили голі руді пагорби.

Раптом звідкілясь з-поза пагорбів почувся монотонний звук, віддалено схожий на удари по барабану. Звук коливався – то затухав, то знов поновлювався. І вочевидь наближався.

– Пс-с, – несподівано долинуло до мене тривожне. – Гей ти, сюди! Швидше. Зараз з’являться «павучки».

Я обернувся на голос – із густих заростей глипали два великі ока. Ось висунулась замурзана рука і швидко закивала, запрошуючи до себе. Звук барабанів ставав ближчим. Вагання тривало мить – я таки пірнув у чагарі. Вони одразу ж зімкнулися за мною – пагінці заворушилися, потяглися один до одного, стулились листочками.

– Дивись, – зашепотів хтось поряд.

Із-за пагорбу виповзла темна і лискуча незграба – з великим черевом і круглою головою поверх тіла, яка матово виблискувало на сонці. У незграби було по дві пари кінцівок з обох боків тлустого тіла, а ззаду колихався товстий хвостоподібний відросток, яким вона регулювала рівновагу. Кожен порух чудиська призводив до того, що голова ніби підстрибувала на пружній шиї – від того й виникали дивні звуки. Услід за першою почварою з’явилось ще п’ять. Наблизившись до перших прогалин з водою, кожен «павучок» вертикально склав ноги і з-під черева випустив плівку, що стала швидко наповнюватися газом, перетворюючись на великий міхур. Тоді створіння опустились на воду і, загрібаючи лапами та вправно оминаючи купини, попливли вглиб болота. Їх швидко поглинула сіра імла, але ритмічний барабанний звук ще довго лунав над болотом.

Мій рятівник першим вибрався із заростей, я услід. Він виявився невисоким веснянкуватим підлітком в брудному одязі. Хлопець обтрушував своє лахміття і з цікавістю поглядав на мене.

– Нічого собі «павучки», – озвався я першим, – швидше «павучища». Дуже небезпечні?

– «Павучки» не такі страшні. Ще є нара́ми. От ті – спаси боже на них нарватися. Ті – або ловлять, або лишають від тебе купку попелу. А «павучки» – розвідники і донощики, для чого на очі до них потрапляти? Як ти оце зараз: хлоп – і з повітря ледь не в їхні лапи.

– Я тебе злякав?

– Мене? – хлопець скривився. – Ти ще ляканих не бачив! А мені не вперше.

– То ти вже бачив подібне? – серце загупало надією: невже цей юнак бачив Атея?

– Бачив, – відрубав хлопець.

– Ти міг бачити мого брата. Я шукаю його. Не знаєш, де він?

– Ні, – як відрізав.

Але він знав. Я почув це з його голосу і прочитав на обличчі.

– Друже, давай якось домовимось. Скажімо, виведи мене до інших людей, в місто. Там я розпочну пошуки брата, а з тобою розрахуюсь так, як тобі буде зручно. Згода?

Хлопець глянув на мене з глузливою усмішкою:

– У місто? Тут нема такого. Озирнись – он болото, а там…

І він вказав рукою на пагорби – мовляв, іди подивись. Я так і зробив. Піднявся на найближчий і побачив: до самого горизонту мертва сіра пустеля під важким небом. Чорні тріщини і провалля порізали її, куди не кинь поглядом. Час від часу око ловило рух – щось живе і, здається, чималих розмірів, повзало по пустелі, зникаючи у розломах землі.

– Стоноги. Я туди ні за що і ніколи не піду, – хлопець був уже біля мене. – Ні, я краще в чагарях відсиджусь. Я тут вже кілька тижнів ховаюсь і нічого. Тут є поживна трава і джерело в глибині чагарів, а біля нього ягоди постійно дозрівають.

– Кілька тижнів? І ти не хочеш повернутись додому? До батьків, друзів… просто людей?

Хлопець, покусуючи зсередини то щоку, то губу, довго дивився на мене своїми великими очиськами з рудуватими пухнастими віями. Сумніви, недовіра і надія – емоції змінювали одна одну, і душевні метання легко читались на обличчі. Нарешті на ньому залишилося єдине – відчай. Саме відчай штовхає людину на рішучі кроки. Хлопець важко зітхнув і випалив:

– Добре! Підемо через болото, іншого шляху нема. Болота боятися не треба – тут, крім смороду, жодної живої душі. Мертве місце. Уплав, як «павучки», ми не вміємо, але й не потрібно – у них свої манівці, а я знаю інший – той, яким втекла з Гніздовища. Що очі такі робиш? Так, я дівчина. Ритма мене звуть. І… брата твого знаю. Я відведу до нього.

***

– Моє поселення далеченько, – розповідала мені Ритма, коли ми пробиралися крізь болото, – видряпаємося звідси, перетнемо напівпустелю, за нею ліс і вийдемо до скель. А там я тебе проведу до своїх. Твій брат з нами вже рік живе. Але зараз головне – не потрапити на очі «павучкам»: помітять, наведуть на нас нарамів. А ті забирають в Гніздовище рабами. Так мене й занесло у це кляте болото. Але я везуча – втекла.

– Рабами? Для чого?

– Угу, рабами! Власне, що «павучки», що нарами – то ж не живі істоти…

– Я помітив.

– … не істоти, то механізми такі. Хто їх зробив, ми довго не знали. Але відтоді, як з’явилися, ще до мого народження, все стало іншим. Ота рівнина, де стоноги, – там ріка текла. Але прийшли сеттхи – ті, що випустили на нас машини, – ріку було перекопано. Русло висохло, вода загнилася. Так і утворилося болото. А раби потрібні, щоб в Гніздовищі працювати – воно на острові серед болота, тяжко дібратися. Спеціально так зробили, щоб люди проти них не пішли. Сеттхам потрібна наша земля. Я не знаю навіщо, може, сеттхи звідти, де нічого не росте, тому й забирають нашу землю. Ще є треті машини, які це роблять. А в Гніздовищі люди її чистять – від трави, коріння, насіння, черв’яків. Потім спеціальним променем таким наводять і – гора землі перетворюється в брикети, на долоні утримаєш. У Гніздовищі цілі сховища цих брикетів. Там…

І дівчина вказала рукою кудись наліво.

– Тут дорогу я добре знаю. Багато разів хотіла вийти з болота, вивчила кожен стійкий горбик, кожен видолинок. Але ближче до ночі буде важко – я так далеко не забиралась. Страшно. Доведеться промацувати дно. Але нічого. Вночі йти безпечніше. Ніхто Гніздовища не покидає. Зможемо навіть передихнути і погрітися біля вогню, якщо знайдемо усе підходяще для цього. Оп!

Ритма стрибнула на купину, але промахнулась і ледь не впала у воду, та я вчасно підтримав її.

– Сеттхи теж живуть у Гніздовищі?

– Ні. Де вони живуть, ніхто не знає. Атей займався їх пошуками. А одного я бачила в Гніздовищі. Страшко! Високий, широкі плечі, довгі руки-ноги, вузька талія. Безволоса голова мала як на таке тіло. І без рота. Без вух. Лише нелюдськими очами водить, вдивляється, неспішно так, ніби шкіру з тебе здирає поглядом. І ще вони одяг не носять. Але там і ховати нічого. Як комахи, чесне слово: сірі, відразливі, незграбні комахи.

– А машинами хто керує, якщо не сеттхи?

Дівчина зітхнула:

– Люди, хто ж ще? Завжди такі були і є, що через страх і особисту вигоду стають посіпаками злодіїв. Завербовані, зрадники, невдахи. Непотріб всякий.

Між тим смеркалось. Небо стало фіолетовим з помаранчевими хвилями, а невдовзі й зовсім почорніло. Сірі денні хмари розійшлись і насипало зірок. Рух наш уповільнився, аж доки пересуватися у повній темряві стало взагалі неможливо. Дістали з рюкзака ліхтарик. Ритма скеровувала світло, я довгою жердиною перевіряв шлях. Заважав туман, але слався він короткими полотнищами і, на щастя, рідко.

А потім ми натрапили на острівець і вирішили перепочити.

Було близько до світання, над безмовним гниловоддям висіли сирість і холод. Ритма уся тремтіла. Їй би до живого вогню, до його тепла, та, на лихо, сухостою поблизу не було. Бідолашне дівча, скільки ночей вона отак провела на самоті, в холоді – її стійкість і хоробрість мене вразили. Я закутав дівчину в свій плащ, вийняв з рюкзака два кубики комбінованої їжі, яблука, шоколад. Хай їсть. Входження в стан гейшоах давало мені силу і тепло, я міг триматися без води до трьох днів, а без їжі значно довше.

– Ти такий добрий, як твій брат, – пробубоніла Ритма, підкріпившись і зігрівшись. – Такий добрий… Він прийшов нас врятувати, він так сказав. А ти схожий на нього, дуже. Ви, як боги… Крім цього є ще Гніздовища, багато. Аж три Атей зруйнував! Люди його знаєш як люблять! Він сильний, як бог. Може, ви і є боги…

– Подрімай, Ритмо, – сказав я у відповідь, – я початую.

Вона відключилась за хвилину. А я розслабився, і дозволив внутрішньому сонцю виром енергії наповнити моє єство. «Атею!», – позвав у простір. – «Відгукнися, брате!». Крізь мовчання ночі на спалах моєї душі прийшла відповідь у вигляді тепла – війнуло братовою присутністю, незримою участю, чимось невимовленим – і розсіялось. Короткочасне, але сильне відчуття рідного. Тривожно мені було, погані передчуття не давали спокою. Нехай Ритма поспить трохи і рушимо далі.

Непокоїло ще й інше – від рівнини за нами хтось крався.

***

Він був вищим від мене. Завжди тримався рівно, ніби шабля. Завжди носив коротку зачіску і охайну лінію вус. Природжений воїн – вогонь викрешував поглядом, стрімкими рухами і сильним голосом привертав до себе увагу.

– «Роданта – це милий моєму серцю образ. Моя мати і моя наречена», – із заливистим сміхом цитував когось із варни Митців Атей. – Але тут я не можу затримуватись надовго. Особливо зараз, коли навчання пройдено і ніщо не тримає в одному місці. Мене кличуть інші світи, мандрівки, пригоди і – солодка мить повернення. Розумієш, брате?

Він поклав руки мені на плечі і зазирнув у очі.

– Розумію і хотів би вирушити з тобою, але ж ти не чекатимеш на мене, Атею.

– Звісно, чекатиму! Довчишся свої останні чотири роки і разом ступимо на Вісь. Я тебе поведу туди, де побуваю сам – у світи озер і лісів, гір і небачених звірів. Помандруємо, куди лишень забажаємо!

Я зітхнув, а він розсміявся і по-братньому обняв:

– Я про все тобі розказуватиму, Родіане. Не переймайся. Усьому свій час. Розвивай знання. Тренуй гейшоах і ти помалу оволодієш майстерністю відчувати все живе – мене у тому числі. Пам’ятаєш, я ділився з тобою своєю першою мандрівкою разом з Туром? Він показав мені дещо…

І Атей став серйозним і замисленим.

– Він показав мені смерть. Її справи через безглузді вчинки живих істот, через обман і силу, призначення яких – нажива і самозвеличення. Після тої мандрівки я довго не міг отямитись, довго міркував. І нарешті зрозумів! Ти ж знаєш – у Тура не мене великі плани, але… На Землі достатньо людей, що світять, а у Всесвіті є безліч світів, де темно. Мої знання та уміння були б використані краще, ніж тут. Можливо, це дрібка, мізер на вселенських терезах рівноваги, але відчуваю: вони можуть згодитися тим, хто у біді.

Ось таким був мій брат Атей! І я почув його поради і запам’ятав його слова.

***

Біле сонце палило нещадно. Ритма ховалась в тіні бархана неподалік, а в мене виникла невеличка затримка на шляху.

– Хто ти? Чого за нами крадешся? – я стискав горло чоловікові з неприємним обличчям і гнилими зубами у скривленому роті. Він сіпався і намагався вхопити мене за руку, тому довелося дати заспокійливого ляпаса. Коли послабив руку, переслідувач хутко, мов юрка тваринка, звалився у пісок і відкотився убік, відкашлюючись.

– Я Габ… Габ. Прошу – не вбивайте! Все скажу! Зжальтесь.

Він благав про милосердя, але очима гарячково оглядав місцевість – чи вдасться втекти. Я знав таку породу людей – у них Темні живуть в душі, доки не з’їдять її останній промінь світла. У цього теж був Темний – маленький, хижий , – поглинувши душу хробака Габа, він обере собі нову жертву. І так – доти, доки не зустріне когось з сильним сонцем в середині, яке й спопелить його у кінці.

Я спокійно спостерігав за чоловічком і, зрештою, коли той знову перелякано блимнув на мене маленькими тхорячими очами, усміхнувся, даючи зрозуміти: навіть не намагайся втекти. Тоді Габ сів і плаксивим голосом завів:

– Не вбивайте, пане! Все скажу! Я йшов за вами від самої рівнини, відтоді, як ви вибралися із заростей чхіри. «Павучки»… Напарник – ми посварилися, кому керувати, а він сильніший. Виштовхав мене з машини, щоб я плівся слідом за ними. Хлопці реготали і кепкували. Я дуже відстав. Це так неприємно… А потім я натрапив на вас з дівкою. Розумієте: ви схожі на того, іншого, котрий Гніздовища поруйнував, – і одягом, і лицем. Отож, вирішив: а що як здам його – себто вас – ще й дівку-утікачку, сеттхам? Тоді мені виділять свого «павучка» чи ще якось винагородять. І я більше не буду таким нікчемою.

– А це навряд чи! – стримуючи огиду, відповів посіпаці і його ж ганчір’ям намертво зав’язав руки за спиною. Доки Габ прововтузиться з визволенням, ми з Ритмою вже зникнемо з його поля зору, а бархани поглинуть наші сліди. Крім того, я дуже сумнівався, що такий боягузливий нікчема, кинеться на пошуки.

***

Перетнувши пустелю, ми вийшли до лісу. Сухі покручі дерев, знову розтріскана земля і тиша – здається, цей ліс був таким же мертвим, як і все довкола.

– Це не так, – сказала мені Ритма, – це лише перші кілометри. А далі він оживе.

І потроху ліс дійсно почав оживати.

Спочатку ми дерлись між укритого сивим мохом сухого галуззя і давно померлого коріння, потім стали траплятися зелені чубчики трави, а згодом і дерева. Нарешті ми вступили у могутнє лісове царство. І тут переді мною постав зовсім інший світ! Кремезні дерева з шорсткою темною корою тягнули віти увись і змикалися, утворюючи шатро, пронизане променями сонця та наповнене вогкими запахами. У кронах метушилася всяка дрібнота – від різноманітних птахів до звірини, мешканців надзем’я. В лапатім листі папоротей, ніби у наметах, хтось невидимий тихо сопів і супроводив нас уважним поглядом. Посвист, шипіння, охання; п’янкі вологі запахи, що викликали запаморочення в голові; велетні-дерева – після важкої тиші болота й пустелі все це нагадувало пробудження від недоброго марева!

Ритма хвилювалася і раділа, її аж розпирало від нетерпіння.

– Ходімо! Дещо покажу! – потягла мене за руку через ліс.

Дерева розступилися, і перед нами, ніби гігантський аквамарин, розкинулося лісове озеро. На його берегах біліли виламаними ребрами остови старих човнів та облуплені силуети округлих будинків з такими ж округлими та гострими на верхах, ніби бані церков, дахами. Було видно, що тут давно ніхто не жив – у таких місцях час ніби загусає, і до нього можна торкнутися зором.

– Це був наш дім, мого народу, – мовила Ритма з сумом, – допоки не з’явились сеттхи. Тоді ми змушені були сховатися у горах, щоб не стати їх рабами. Ми – мирний народ, озеряни, ми ніколи не воювали. І хоч я мало знаю про минуле, бо народилась уже в горах, але часто сюди навідуюсь, блукаю поміж будинків, заходжу всередину, мрію, вигадую… А наші чоловіки тут рибалять іноді. Ой, дивись!

На водній гладі росли розкішні квіти латаття з великим, ніби воїнські щити, листям. Над квітами пурхали вражаючих розмірів бабки і метелики. Ритма, завмерши від здивування, вказувала на один з листків неподалік від нас. На ньому, підібгавши під себе тоненькі ніжки з білими копитцями, дрімала білосніжна тваринка, схожа на мініатюрну копію лошати. Тваринку похитувало уві сні, іноді вона здригалась. І тоді на хребті, оголюючи тонку шийку із рожевими зябрами, неспішно розправлялися й знову складались крилоподібні, прозорі, з перламутровим мерехтінням, перетинки. Було трохи смішно спостерігати за малям, що крізь сон старалося тримати рівновагу.

– Це нілль, – прошепотіла Ритма, – дух озера, як у нас кажуть. Він живе у воді. А ще кажуть, вони зникли. Колись зловити і приласкати нілля вважалось доброю прикметою, а зараз – просто побачити…

І раптово в пасторальну картину ввірвалося зло, чужорідною лиховісною потворою постало з-за дорідних дерев лісу. Там, де вуликами роїлися милі будиночки, зметнувся вогняний смерч. Спалахнули дахи, затріщали. Розжарений струмінь шугонув у нашу сторону. Я встиг помітити, як скрутилося і почорніло велике листя лілій, як палаючими краплинами падали на воду метелики і бабки. Маленький нілль прокинувся, схопився на тонкі ніжки, по-пташиному пронизливо скрикнув. Мить – і не стало листка, на якому він спочивав, – усе злизало полум’я.

Із протилежної сторони лісу до нас наближалась машина. Її потужні механічні ноги зминали молоді деревця, ніби лозинки, а вогнемети на верхніх кінцівках націлювались на нас з Ритмою. Машина була великою. Десь нагорі виднілась кабіна, в якій людина керувала діями нарама. Я сховав за собою дівчину і приготував усю внутрішню силу до спротиву.

– Візьмемо їх живими, – несподівано почувся бадьорий і нахабний голос позаду. Із лісу вийшов, скалячи зуби, Габ, а з ним ще п’ятеро кремезних чолов’яг. – От і знову зустрілися! А ти думав, що Габ – дурень і боягуз? Хе! Я миттю вичислив, куди ви прямуєте! Це запросто: руда потягла тебе до лісу, через нього – у поселення! Усі їхні бігають до озера, наче у святилище! А ми їх тут відловлюємо, телепнів! Хлопці, хапайте дівку!

На останній репліці Габ переможно загиготів. Його напарники почали наближатись. Серце шалено калатало в грудях. Я вагався: спробувати знешкодити нападників і потрапити під прицільний вогонь машини? Чи зайнятися машиною і віддати Ритму в руки нелюдам?

Підставляти своє життя під удар – це твій вибір. Ризикувати життям іншого – злочин. Якоїсь миті я розгубився.

«Брате!!!» – у відчаї кинув ментальний клич.

І простір відгукнувся!

З невідомого напряму, розрізаючи повітря свистом, промайнула стріла і уп’ялась в горло одного із здорованів. Ще двоє його напарників гепнулись у листя, стікаючи кров’ю. Усе відбулось невловимо швидко, і я не став гаяти дорогоцінний час – метнувся до нарама і, спритно хапаючись за нерівності, видерся до кабіни. Гейшоах додавала сили і вправності.

На обличчі керманича застигли здивування і страх. Коли ж я схопив його за барки і витягнув з кабіни, до цих емоцій додався ще й відчай. Машина завмерла. Внизу вже волав про милосердя боягуз Габ. Довкола нього і ще двох уцілілих стояло вісім чоловіків з луками. До одного з них тулилася заплакана Ритма.

– Допомогти спуститися чи сам? – запитав свого бранця. І той із жалібним виразом обличчя поліз униз.

Я озирнувся з надією побачити брата.

Але його не було.

***

Той, хто іде Срібною Віссю, той іде у вічність. Для його повернення немає ні слів, ні символів, ні шляху. Немає попутних стихій. І та дорога втаємничена, якщо твій час ще не настав, а безликі поводирі у срібних шатах не покликали за собою. Срібна Вісь минає глибини Усесвіту і видимих світів, вона перетинає матеріальне і зникає у невідомім.

– Ми посадили на його могилі лілот – дерево героїв, – мовив Тальт, дядько Ритми і один з наших рятівників, та й залишив мене на самоті.

Я стояв перед свіжим пагорбком землі, на якому гордо і прямо тягнулось до неба молоде деревце. На темно-зеленому листі полум’яніли червоні візерунки, що нагадували знаки Тура. Я подумки прощався з братом і просив біль відпустити мене, як я відпустив Атея. Поряд було багато молодих дерев, бо краща пам’ять про померлих – це живий ліс, бо смерть – це свого роду переродження у щось інше. Для озерян уособленням цього переродження стали дерева…

Брат не змарнував своє життя, а віддав його, як і належить воїну, у боротьбі за справедливість. Він був відважним і дуже сміливим, але проти небезпеки опинився сам.

«Атей помер два дні тому, – розповів Тальт, – кажуть, з твоїм ім’ям на вустах. Найманці сеттхів заманили його у пастку і довго мучили, а потім прикули ланцюгами до скелі так, щоб його знайшли. Вони хотіли, щоб ми бачили, що буває за непокору. Але пізно! Атей навчив нас захищатися! Він навчив нас боротися за себе! Колись на тій скелі ми висічемо його фігуру – як символ боротьби за свободу!».

Чому ж ти раніше не покликав мене, брате?..

Я впевнений – якби ж то Атей не загинув, він би довів почате до кінця! І тому я зроблю це за нього – я скористаюсь знаннями Землі техногенної епохи і знайду спосіб протистояти сеттхам. Можливо, не відкритим боєм, можливо, за допомогою деяких механізмів, що я зроблю, але ми обов’язково отримаємо перемогу! Бо це було справою честі для мого брата. А ще тому, що там, де панує зло і жадоба – не залишається місця ніллю чи білому-дереву-без-імені.

Тоді, на болоті, дух Атея не лише зі мною прощався, він хотів, щоб я не залишив озерного люду наодинці з темрявою. Заради цього він мене звав. І я зроблю все, на що вистачить знань і сил.

– Родіане, – почувся позаду тихий голос Ритми, – тепер ти підеш від нас?

Подув вітер, молоде деревце затріпотіло листям, а його візерунки ніби склалися у вогняний заповіт, написаний у самому просторі.

Я подивився на сумне обличчя Ритми і, ледь помітно усміхнувшись, відповів:

– Піду, Ритмо. Колись піду… та не сьогодні.