Вотчина богині

Хто наблизиться до неї з молитвою, того вона прийме без спротиву, той повинен сягнути найвищої та найсвятішої точки жертвопринесення. Друзі затримуються, бо вони зачаровані…

Н. Одел.

В короткі хвилини сну мені ввижалася Сома. Картина, написана свинцем: свинцеве небо, свинцева земля, свинцева заметіль. Серед усього бродила смерть, ніби п’яний жнець, стинала постаті в шоломах навмання, змах праворуч, змах ліворуч. Кулі безсило прошивали густе вариво туману, повітря здригалося від розривів, світ перетворився на криве старовинне дзеркало, темне й мутне. Зазвичай марення на тому й закінчувалось. Канонада перетворювалась на лопотання намету, свист куль – на свист вітру. Єдине, що було незмінно присутнім як у сні, так і після пробудження – кашель. Він почався, відколи ми вийшли на схил. Здавалося, що гора переламала всі ребра. Навіть кисень не допомагав. Газ був кислий на смак і смердів залізом.

Засвітивши ліхтарик, глянув на годинник: третя ранку. Надворі - непроглядна темінь. Сенді вовтузився, теж вочевидь не в змозі заснути. Що ж, тоді треба починати, поки ще є сили. Переборюючи біль, який цвяхом застряг у голові, я запалив примус і поставив на вогонь казанок зі снігом.

Небо на сході тим часом починало сіріти. Я став по черзі притуляти черевики до казанка, намагаючись їх розморозити, аж тут Сенді знову зірвався з місця, кинувся надвір, по дорозі перекинувши казанок на себе. Бідолаха. Не треба було мені його брати.

Він повернувся через кілька хвилин, мовчки узяв казанок і повернувся зі снігом. За цей час мокра габардинова куртка замерзла, перетворившись на щось подібне до кіраси. Я став скидати свою.

- Візьми.

- А ти?

- Один з "тигрів" залишив зайвий одяг, що-небудь підберу.

Він не став сперечатися. Часом здавалося, що досить мені звеліти – і він кинеться з урвища. Сенді з тих людей, чиї чесноти є продовженням недоліків. Він був чудовий в усьому, окрім хіба мистецтва спілкування, зате ніколи не кидав слів на вітер. Коли я вибирав напарника, там, унизу, після того, як до табору принесли напівживих Теді й Говарда, усі ховали очі. Тільки Сенді на пропозицію всміхнувся й хитнув головою.

- Як ти, друже?

Він скривився:

- Гірше вже не буде.

Моя куртка виявилася замалою для нього, але це все, що я міг запропонувати. Сенді ледве втиснувся, але жалітися не став. Він був сильний, як віл, і ніколи не скиглив. Тим часом сніг розтанув, і я засипав чай і цукор, не ставши чекати, поки закипить. Пити довелося через силу. Відколи я на цій горі, мені здається, що вона хоче моєї смерті, навіть звичайна вода не гамує спрагу. Ніколи ще у мене не було такого впертого супротивника.

Потроху стали збиратися. Сенді порався з балонами, я знову грів воду, щоб мати запас, розпихав по кишенях чужого вбрання дріб’язок – фотоапарат, ніж, вішав на пояс гачки. Портрет Рут слід було сховати надійніше.

Обличчя дружини проступало в сірому світлі, яке просочувалося крізь клапан намету. Я торкнувся неслухняних пасом на фото, провів закоцюблим пальцем по м’якій щічці. Нестерпно захотілося опинитися поруч, тихо увійти в будинок, поки діти ще сплять, сісти в крісло і милуватися нею. Потерпи люба, скоро ми будемо разом. Ще один день, кохана. Останній крок.

Захотілося написати листа наостанок, але часу вже не лишалося.

- Виходимо, Сенді?

Той лише звично хитнув головою.

Гора подарувала нам погоже "вікно". Над головою простяглося прозоре бездонне темно-синє небо. З півдня накочувалися ватяними клаптями хмари, замерзали, обтікаючи піраміду гори, і дрібний сніг, схожий на пісок, летів в обличчя. Сонце визирнуло з-за обрію, сліпучим прожектором освітивши гребінь. Я глянув угору. Вже три місяці тільки те й роблю, що дивлюсь туди. Вершина була як ніколи близькою, такою ясно видимою, що, здавалося, гострого зубця в далині можна рукою торкнутись. Мене ніби пройняло електричним розрядом, енергія розлилася по тілу, в серці вирувала дивна суміш захоплення, страху й передчуття перемоги.

Можна дійти. Дійду!

Сенді допоміг вдягти апарат, став витягувати з кишень моє барахло, але я тільки махнув рукою. Не до цього. Допомігши йому, взяв балон, яким дихав уночі, і став жадібно всотувати гидкий газ. Сенді робив те саме. Він переробив апарати, залишивши тільки два балони з чотирьох, щоб зменшити вагу. Запасні ми відкривали вночі, сподівалися, що, накачавшись киснем, дійдемо хоча б до Першого щабля без підтримки, бо далі на нас чекатиме кілька непростих ділянок. В ідеалі розраховували, що матимемо принаймні по пів-балона, коли вирушимо назад. З вершини.

Зв’язавшись, ми рушили навскіс по схилу, тонучи по коліна в снігу. Я йшов перший, Сенді рухався позаду. Перед нами простяглося північне плече, оманливо-пологе, а далеко внизу виднівся край льодовика. Поки є сили, треба вийти на гребінь. Там рівніше.

Крок – чотири видихи, крок – чотири видихи. В "зоні смерті" не можна вірити оманливим сигналам тіла. Треба тримати ритм, рахувати, і ще раз рахувати. Тримаючись краєм ока за білий край північного кряжу, я просувався вперед, час від часу зважуючи в руці мотузку. Якщо вона натягнеться, значить Сенді відстав. Але хвилини минали, а ми все ще рухалися вперед.

Під ногами простягався чорний камінь, поцяткований плямами криги. Дивно, знизу ця ділянка здається жовтою. Мороз пробирався під сім шарів одягу, але найгірше було ногам. Десь на півдорозі до Першого щабля я перестав відчувати пальці, хоч ступні все ще залишалися чутливими. Головне – не зупинятися. Якщо ноги перетворяться на ходулі, годі сподіватися, що вдасться здолати вершинну піраміду. Треба йти. Нічого, скоро сонце пригріє, стане легше, заспокоював я себе, автоматично рахуючи кроки і видихи.

За роздумами не зчувся, як вперся в купу каміння, що здіймалася на двадцять-тридцять футів. Не вірячи очам, озирнувся. Ми знаходилися на самому гребені. Ліворуч біліли химерні кучугури, праворуч стіна обривалася на півтори милі вниз. На дні, схожий на замерзлого хробака, згорнувся Ронгбук. Прірва ніби простягла до мене свої руки, і я мимоволі вчепився за льодоруб. Господи, треба бути уважнішим! Якщо спіткнусь, летітиму дуже довго.

Сенді підійшов за хвилину. Я глянув на годинник – пів на восьму.

- Ми добре йдемо, друже мій! – прокричав я крізь намотану на обличчя хустку. – До біса добре йдемо!

Сенді похитав головою, але без особливого ентузіазму. Нічого, чекати вже недовго, підбадьорював я себе, чіпляючись руками за перший виступ.

Тут, в цих горах, на цій висоті, стан духу здатен замінити кисневий апарат. Ще хвилину тому ти ледве пересував ноги, а тут вже рубаєш сходини, або лізеш на скелю, ніби на сусідський паркан. Про кисень я й не згадав, аж поки не опинився за Першим щаблем.

За підйом духу незворотно чекає розплата. Я ледь не впав, учепився за камінь, просячи в гори сили. На мить примарилося, що повернувся той день на Монблані, коли ноги раптом перестали тримати, і довелося так само припадати до холодної скелі. Тоді альпійський красень, альпійський бог підняв мене на ноги. Богиня ж залишилась холодною і глухою. Я лежав і збирав силу, крапля за краплею. Богиня нікого не шкодує. Богиня чекає переможця.

Шарпання мотузки змусило повернутися до тями. Сенді чекав на страховку, а я розлігся, мов кіт на осонні. Діставши з-за пояса маску, я став одягати її неслухняними руками. Нарешті зашипів газ, залишалось чекати полегшення.

Воно настало через чорт знає скільки часу, протягом якого я не міг навіть язиком ворухнути. Сенді кликав мене, шарпав мотузку, а я лежав і дивився в чорне небо. Нарешті зміг підвестися і визирнув за край.

- Все гаразд! В голові трохи запаморочилось!

Сенді зробив жест, мовляв, що ж ти?.. Я натягнув мотузку і став його страхувати. Господи, тільки б усі три щаблі були такими!

Ми знову опинилися на гребені, рахуючи кроки і видихи. Через якихось сорок кроків мені стало зле, ще гірше, ніж без кисню. Що за чорт? Довелося зупинятися й знімати маску. Невдовзі в спину мені вперся Сенді.

- Що сталось?

Настала черга німувати мені. Напарник заходився перевіряти балони, а я, перегнувшись через льодоруб, переганяв через легені повітря, в якому кисню було, як кіт наплакав.

- Ти забагато відкрутив!

- Що? – не второпав я.

- Забагато. Кажу. Відкрутив. Вентиль, – Сенді по черзі видихнув слова. – Або дихай рідше, або скрути.

В голові паморочилось, але потроху стало прояснюватися. Господи, друже, сказав я собі, думай! Думай головою! Це ж треба, на схилі найвищої в світі гори отруїтися киснем! Чорт, як добре, що пішов саме він! Без газу тут справді нічого робити.

Постоявши трохи, я пішов далі, все більше притискаючись до снігового замету на гребені. Кряж ставав усе вужчим, поволі, ніби далекий берег, наближався Другий щабель, трохи нижче, праворуч, чорнів шрам Великого кулуару, в який вперся кілька днів тому Теді. Цікаво, якби у нього були балони, чи дійшов би він? Власне, крок за кроком, я наближався до необхідності вибору маршруту.

Можна траверсувати схил праворуч, пройти або над, або по кулуару, який виходить просто під вершинну піраміду. Можна йти далі по гребеню, не такі, виявляється, страшні ці щаблі. Спинившись, щоб перевести дух, я оцінив обидва маршрути з точки зору свого напарника.

Кулуар довелося одразу відкинути. Надто ризиковано. Якби зі мною пішов Ноель, ми б так і вчинили. (До речі, він там готує свою машинерію?) А Сенді може зірватися. Він і так уже, здається, на межі. Глянувши на Другий щабель, я не зміг роздивитися його крізь порошу. Вітер перекидав з південного схилу цілі потоки снігу, повністю закривши вершину. Гаразд, дійдемо, побачимо, переліземо.

Здавалося, що хмари нарешті скінчилися. Гребінь стало видно аж до масивного виступу, яким закінчувався Жовтий пояс, і який прозвали Другим щаблем. Далі – шар чорного каменю, вище – тільки вершинна піраміда. Рухаючись вперед, я крок за кроком втрачав ентузіазм. Щабель поволі перетворився на стофутову гладку стіну, котра ліворуч була намертво заштукатурена товстим шаром снігу та фірну, а праворуч обривалася на цілих десять тисяч футів униз аж до самого льодовика біля підніжжя. Вона нависла над нами, ніби лезо велетенської кам’яної сокири, чи як там це називають в цих краях. Чіпляючись за схил, який поволі переходив у прямовисне урвище, я підійшов до скелі.

Прокляття! Хай йому чорт!

Зупинившись, довго вивчав кам’яний бастіон. Те, що з Північного сідла здавалося зазубриною на гребені, зблизька виглядало, як фортечний мур. На перший погляд, роботи було на кілька годин – просуватися, вбиваючи гак за гаком. Але де взяти стільки часу?

Рухаючись майже інстинктивно, я видряпався на вузький виступ в стіні, і побачив далі ще один такий. Розтікаючись по скелі, невдовзі піднявся футів на двадцять, поки не вперся в гладку вертикальну поверхню.

Годі було сподіватися взяти цю стіну "в лоб". Обережно переставляючи ноги, я прокрався по вузькому карнизу до найбільш критичної ділянки – гладкої стіни футів двадцять чи тридцять заввишки. Праворуч порода виглядала рапатою, по ній можна спробувати видряпатися, але на повірку чорний гранений камінь виявився сипким, немов стара черепиця, піщаником. Лізти по ньому надто ризиковано. Вище, як можна було здогадатися по сніговій шапці, щабель ставав пологішим. Скеля, яку в Альпах долаєш "на раз", тут, на висоті двадцять дев’ять тисяч футів, стає непереборною перешкодою.

Повернувшись назад, я підійшов до Сенді, поклав йому руку на плече.

- Як ти, друже?

Хлопець мляво підняв догори великий палець. Зробивши кілька глибоких вдихів з маски, я скинув її, і тільки тепер побачив, що за спиною у напарника стирчить тільки один балон. Чорт, скільки ж він вже йде на другому? Тоді вибору точно немає.

- Послухай мене, Сенді. Глянь на ту скелю: ми можемо провісити мотузку. План такий: я спробую видряпатися, а ти чекаєш внизу, страхуєш мене. Як вилізу – то й тебе витягну. Зрозумів?

Він ствердно хитнув головою.

Скинувши апарат, який тільки заважатиме, я знову підкрався до щабля. Ліворуч – стіна, попереду – стіна. Між ними – вузька тріщина. Якби не задубілі руки, не цей клятий кашель, не чорні плями перед очима, не важкий кисневий апарат, який вже натер мозолі на спині, я міг би вилізти за кілька хвилин. Чому ти така неприступна, богине?

Треба подивитися, що там праворуч.

Притиснувшись до гладкої плити, чіпляючись носками "кішок" за тріщини, я підійшов до краю моноліту, туди, де пласти починали розсипатися, спадаючи в прірву північної стіни. Тут було багато тріщин, камінь кришився в руках, але невдовзі, коли слабка порода облетіла, я зміг підтягнутися, і опора витримала!

Прилипнувши до скелі, зігріваючи диханням чорний шаруватий камінь, я згадав: колись, в Чеширі, зовсім малий, я виліз на дах церкви, відчуваючи при цьому гостре відчуття "дежа-вю". Ті самі шорсткі кам’яні стіни, та ж запаморочлива висота, навіть чорний сланець, порослий мохом, нагадував цей благословенний піщаник, який зараз тримав мене. Невже те чудове натхнення, яке примусило мене видряпатися на церкву, було лише передвісником хворобливого захоплення найвищою горою?

Чіпляючись, зупиняючись, прислухаючись, намагаючись дерев’яними пальцями відчути міцність каміння, я забув про час і прірву, яка розверзлася під ногами. Пусти мене, богине! Пусти!

Коли під руками почав сипатися сніг, я зрозумів, що переліз через щабель. Перегнувшись через край, відповз і залишився лежати, абсолютно виснажений. Здавалося, що час зупинився. Але, коли знову підвівся, сонце все ще сліпило очі.

Знизу, з-за краю щабля, долинув голос Сенді. "Все гаразд, друже, все гаразд." Витягнувши кисневий апарат, відчепив мотузку, яка зв’язувала нас, підійшов до краю. Хлопець невідривно дивився на мене, готовий лізти слідом.

- Все, друже мій, чекай на мене тут. Далі – я сам!

Він кілька разів беззвучно розтулив рота, а потім його прорвало:

- Джордже, якого ти біса робиш? Тримай, я лізу до тебе!

- Ні, Сенді! У мене немає сили тягти тебе сюди. Ти молодець, але далі нам обом іти ризиковано.

- Джордже, ти з глузду з’їхав? Не дурій…

Він потягнув мотузку на себе, явно збираючись дертися нагору, та, діставши ножа, я розрізав мотузку. Коли у хлопця в руках опинився кінець, він загорлав, погрожуючи мені рукою:

- Джордже, сучий сину! Негайно кинь мотузку!

- Це все, Сенді. Чекай, скільки зможеш, а потім спускайся.

- Джордже! Ні! Ти не зробиш цього!

"Все, чекай на мене, хлопчику. Далі – я сам. Це – моя гора. Мій супротивник."

Відійшовши від щабля, я зрештою повністю заспокоївся.

"Думати, думати, думати! Ця гора відбирає розум, відбирає силу, відбирає дух. Що там з киснем?"

Перший балон давно спорожнів. Відкрутивши, я шпурнув його вниз. Струмінь свіжого газу потроху розвіяв запаморочення.

Випростатися на повний зріст – це було схоже на підйом локомотива. Гребінь впирався в небо, і перепон більше не залишилося. Озирнувшись, я пошукав очима Північне сідло. Цікаво, чи бачить мене Ноель? Чи знімає? Помахавши рукою, закинув на плечі залишки мотузки і повернувся обличчям до вершини.

Вітер одразу накинувся з новою люттю, і за мить я опинився в білому мареві. Сніг набивався під маску, під капюшон куртки, навіть у рукавиці. Зігнувшись, я став чекати, коли заметіль скінчиться, а коли знову розвиднилося, став за звичкою рахувати кроки й видихи. Сніг обліпив мене з ніг до голови. Напевне, я був схожий на сніговика. Чи бачить мене Ноель? Та, байдуже!

Рухаючись вперед, я хилився ліворуч, назустріч вітру. Крок, шість видихів, крок, ще Бог знає скільки видихів, напад кашлю. Зупинка. Зафіксував поглядом гребінь – і знову крок вперед. Цикл повторювався, вітер не стихав, немає більше ані неба, ані сонця. Є тільки острівець свідомості, якого треба відчайдушно триматися, кроки й видихи, і гребінь.

Як виглядав Третій щабель, я не пам’ятаю, почався суцільний лабіринт валунів і вузьких щілин між ними. Гора просто стала крутішою, доводилось витоптувати в глибокому снігу сходинку за сходинкою. Якщо там і було щось, то, вочевидь, я все зробив на автоматі, як сомнамбула. Крок, за ним – кубічні фути газу через хворі легені. Це була навіть не апатія, це була справжня нірвана.

Вона перервалася тільки тоді, коли я спіткнувся. Нога провалилася вниз.

Я сів на сніг. Крізь просвіти в хмарах і свідомості побачив попереду кряж. Він зміївся, потроху спускаючись, попереду з нього виростав зубець. Сонце світило, як і раніше, з лівого боку, схилившись над обрієм. Он вона, вершина. Тільки чому до неї треба спускатися?

В очах двоїлося, а мозок ніяк не міг поновити орієнтацію.

"Думай! Думай! Думай!"

Я став міркувати, і дійшов висновку, що відтоді, відколи залишив Другий щабель, минула ціла прірва часу. Сонце заходить, отже я… іду на південь? Переборюючи заціпеніння, я озирнувся. Позаду кряж полого здіймався, щоб футів через сто знову іти на спад. Я що, на південному гребені? Проскочив вершину?

"Рут! Моя мила дівчинко!"

Не було ні радості, ні полегшення. Усе залишилося там, внизу. Плентаючись, я повернувся на вершину. Вершина… Де вона? Гребінь, засипаний снігом, сорок-п’ятдесят футів приблизно на одному рівні, невеликий п'єдестал посередині. Маленький клаптик твердої основи під ногами. Звідси всі дороги вели униз. Увесь пройдений шлях лежав переді мною, немов на долоні.

Потоптавшись трохи, я сів, викопав ямку в снігу, дістав з-за пазухи хустинку.

Ясний погляд Рут умить розвіяв усі печалі.

"Ось ми й тут, кохана. Я привів нас обох, як і обіцяв. Поглянь, як тут гарно!"

Цілий світ лежав унизу. Древні піки простяглися до самого обрію, призахідне сонце рідким золотом залило крижані схили, вітер так само не вщухав, але мені вже було байдуже. Хмари нестримним потоком вирували між горами, і це було найгарніше, що я коли-небудь бачив. Богиня впустила мене в свої чертоги, і вже не відпустить. Тепер я навіки у неї в гостях.

Пригорнувши снігом фото, я дістав флягу. Вода була крижаною, але я пив, за звичкою, через силу. В перерві між ковтками свідомість кілька разів щезала. Холод вже не відчувався, і я остаточно змирився. "Що ж, - подумалось раптом. – Якщо ми вже тут, можна й роздивитися."

Згадавши про фотоапарат, я зробив кілька знімків. На всі чотири сторони світу. З північного боку далеко внизу білів примарним світлом Ронгбук, з протилежного затих під пеленою хмар Південний цирк, на обрії проглядався край льодопаду Кхумбу – біле жахіття тріщин і сераків. Якби Сенді міг піднятися, то сфотографувався б на тлі Тибету, який лежав зараз біля моїх ніг.

О, Сенді, як ти там?..

Поступово, чи тому, що відновилися сили, чи просто через те, що нарешті мене відпустив цей нестерпний тягар, який я стільки років ніс із собою на вершину, прийшли в серце тривога й сум. Холодно й тихо під цим чорним небом. Немає місця жаданішого, красивішого, але й самотнішого. Підвівшись, я кинув останній погляд на вершину. Мабуть,  пора йти, богине. Дякую за гостину.

Крок за кроком на неслухняних ногах я рушив назад. В душу постукалася  знайома апатія, як це завжди буває, коли найважче вже позаду, і мені коштувало чималих зусиль не піддаватися.

"Думай! Думай! Думай!"

Невдовзі сонце сховалося за гребенем, небо стало зловісно-чорним. Сліди встигло замести товстим шаром снігу, і в якийсь момент, послабивши концентрацію, я спіткнувся.

Не знаю, скільки часу пробув у відключці. Лежав горілиць, а зірки танцювали над головою, викреслюючи нескінченні кола. Тіло пливло, наче хтось поклав мене у небесний човен. Потім вітер сипнув снігом в обличчя, і стало раптово дуже тепло, навіть жарко, так, що я мусив боротися зі спокусою скинути куртку.

"Це омана. Ти замерзаєш," – шепотів голос розуму.

Задихаючись, я перекинувся на живіт, вперся руками в сніг і поволі підвівся. Ніч оберталася навколо мене, ніби зірки скрутили всередині тіла якусь невидиму пружину, яка тепер розкручувалася. Розчепіривши руки, намагаючись вхопитися за розріджене повітря, я стояв, намагаючись зупинити цей шалений рух. Нарешті гора зупинилася, і попереду знову на тлі матово-сірого покривала хмар в місячному сяйві білів гребінь, гострий, мов лезо бритви.

Здається, у володіннях богині час – лише химерна функція. Шлях до Другого щабля відклався в моїй пам’яті нарізкою хвилин-спогадів. Крок – чотири видихи, - цикл за циклом тіло повторювало саме, в нерухомому повітрі гуділи, мов міхи, легені, холодні й чужі ноги несли часом вперед, часом назад, під гору. Я падав, сповзав, чіплявся за каміння, ловив поглядом гостру, мов лезо, білу нитку гребеню, і знову робив крок. В якийсь момент свідомість увімкнулася за мить до непоправного. Біла стежка обривалася. Дійшов.

- Сенді! – без особливої надії гукнув я, хоч і не був певний, що насправді з моїх уст вилетів бодай звук.

Сподіваюсь, хлопець чекав недовго, і з ним зараз усе гаразд. Через кілька хвилин, ледве не відбивши собі пальці, я вбив гачок і закріпив мотузку. "Тільки б не упасти! Тільки не зараз, не тут!" Обмотавши стегна, закинув вільний кінець за плече, поволі відступав, поки не досяг вертикальної ділянки. Переступивши за край, обережно стравлював мотузку, доки не повиснув над прірвою. Вітер хитнув мене ліворуч, і зненацька пролунав чистий металічний звук. Що за чорт?

Порухавши колінами, намацав щось ребристе і тверде. Драбина? Не може бути!

В густій тіні ледь вгадувалися тонкі щаблі, виготовлені зі сріблястого металу. Зависнувши на запаморочливій висоті, я намагався збагнути побачене, але жодне з пояснень не здавалося достатньо переконливим.

У нас в таборі не було ніякої драбини. І закріпити її на стіні не міг ніхто. Абсолютно ніхто!

"О, богине, що це – твій дар, чи пастка?"

Поставивши ногу на щабель, я переніс на неї вагу тіла. Драбина стояла міцно. Не вагаючись, я вчепився у неї руками, і став помалу спускатися. Врешті мої ноги торкнулися карнизу.

Надія, яка майже згасла, загорілася з новою силою. Найнебезпечніша перешкода була позаду! Вийти б на гребінь, а там ще кілька годин – і штурмовий табір!

Стало враз ніби тепліше і легше дихати. Хоч пальці вже давно й безнадійно відмерзли, я все ще міг рухатися, а з кожним кроком вниз дихати буде все легше. "Думай! Рахуй! Дихай! Борись!" – повторював собі, пробираючись карнизом ліворуч, поки за краєм гребеню не з’явився чарівний краєвид залитих місячним сяйвом гір. Хотілося плакати й сміятися, але сліз уже не було, та й часу вже не залишалося. Вниз! Ще трохи!

Тонучи в снігу, я йшов, здавалося, цілу вічність. Десь на півдорозі до Першого щабля просто на схилі лежало щось подовгасте. Зблиснули в місячному сяйві скельця окулярів. Людина! Підійшовши ближче, я побачив чоловіка, вбраного в чудернацький картатий костюм. Сніг вкрив його товстим шаром, либонь він лежав тут ще з вечора. Що за мара?

Присівши, я доторкнувся до нього – незнайомець виявився цілком матеріальним, але, вочевидь, уже мертвим. Змівши сніг, я став нишпорити по кишенях, намагаючись знайти щось, що б прояснило загадку появи на схилі дивного мерця, як раптом "небіжчик" здригнувся і розплющив очі!

- Хто… тут? – ледь чутно мовив він, і я від страху ледь не віддав богу душу.

Однак воскреслий, в свою чергу, і сам не на жарт злякався, побачивши мене.

- Ти!.. Ти прийшов за мною? – промовив він.

Примарного світла неба вистачило, щоб побачити величезні, розширені від страху зіниці. Незнайомець простягнув руку, і я допоміг йому сісти.

- Куди підемо? – спитав він тихо, і я, трохи оговтавшись, показав у напрямку Північного сідла.

Зачаровано хитнувши головою, незнайомець спробував незграбно підвестися, але не зміг. Я спробував йому допомогти, але у нього взагалі не залишилось сили. Обличчя почорніло від морозу, і пальці на оголених долонях не згиналися.

Я нічим не міг йому зарадити. Такий вибір завжди важкий і нестерпний, але в таких обставинах – єдино правильний.

- Як тебе звати? – спитав я.

- Лінкольн, - відповів він без тіні страху.

- Я мушу йти, Лінкольне. Тримайся. Я повернуся, як тільки зможу.

Той тільки хитнув головою, щасливо посміхаючись. Мабуть, він був уже одною ногою на тім світі. Можливо, вважав мене привидом або духом гори. Прощавай, Лінкольне.

Знову крок за кроком, до повного виснаження. В якийсь момент я знову впав, і лежав з розплющеними очима, поки зорі креслили свої кола на небосхилі. Зненацька хтось заступив небо – темна тінь, знайома постать.

- Сенді?

Він мовчав.

Підвівшись, спираючись на льодоруб, я простягнув руку, але долоня пройшла крізь нього. Привид навіть не ворухнувся, пильно дивлячись на мене чорними проваллями очей. Після драбини на Другому щаблі та воскреслого мерця на схилі я вже нічому не дивувався.

- Ти… То ти мертвий, друже?

Він за звичкою лише хитнув головою.

"Ти прийшов за мною?" – ледь не вирвалось, але натомість я тільки вимовив:

- Пробач мені.

Привид махнув рукою, мовляв, пусте. Потім вказав на сяючу на чорному тлі неба вершину.

- Так, я був там.

Напівпрозоре обличчя осяяла посмішка. Піднявши вгору великий палець, він мовчки відсалютував мені, і пішов униз по схилу.

- Сенді! Друже, зажди!

Він озирнувся.

- Де це сталося?

Привид показав на Перший щабель. Глянувши туди, я побачив ще когось. Чоловік у повному спорядженні вперто крокував у напрямку вершини. Щось дуже людно цієї ночі на горі! Ще один неупокоєний?

Порівнявшись з нами, він спинився, довго вдивлявся, а тоді несміливо спитав:

- Мелорі? Ірвіне?

Я не знав, що й відповісти. Незнайомець, труснувши головою, рушив далі. Поспішай! Шлях для одного завжди вдвічі довший.

Сенді, махнувши рукою, пішов униз. Прощавай і ти, мій вірний побратиме! Господи, упокій його душу!

Перший щабель зустрів мене, ніби старий знайомий. Відсапуючись біля його підніжжя, я знову дивився, як зірки танцюють навколо Полярної. До намету залишалося кілька сотень ярдів. А там – тепло і світло. Не в змозі підняти відмороженими руками льодоруб, я пішов без нього. З останніх сил переставляючи ноги, помітив унизу кілька вогників. Почулися людські голоси, а далі змучена свідомість знову розчинилася у нічному мороці.

Анатолій Соколов знайшов його на подвір’ї монастиря. Спираючись на ціпок, чоловік середнього зросту з неприродно рожевою, як у новонароджених, шкірою, задумливо обертав обрубками пальців молебні колеса. Закутаний в білий термокостюм, він нагадував сніговика.

"Пацієнта було знайдено на північному плечі Евереста. Звідки він там узявся – невідомо. З’явився нізвідки. Просто супутник, який стежив за квадратом, раптом виявив слабке джерело тепла на схилі. Група шерпів, служителів парку, вирушила назустріч і зняла його звідти. По дорозі невідомий кілька разів опинявся у стані клінічної смерті. На щастя, пілот зміг посадити гелікоптер на Північному сідлі, і пацієнта вчасно доставили у лікарню Ронгбук."

- Привіт, Джордже!

Пацієнт озирнувся. Його обличчя було ніби напівстерте, процес регенерації все ще тривав, але очі вже сміялися. Соколов замість рукостискання обережно торкнувся рожевих кінчиків пальців.

- Не втомився?

- Ні, - через силу відказав хворий.

"Головні діагнози – глибоке обмороження, некроз кінцівок, шкірних покривів та верхніх дихальних шляхів, гіпоксія, набряк мозку. Було застосовано комплексну регенерацію органів, кілька місяців пацієнт перебував у стані штучної коми. Коли ж він отямився, почалося найцікавіше."

- Я приніс тобі подарунок. З днем народження!

Новенький блискучий смартбук опинився у скалічених руках. Джордж відкрив його, торкнувся сенсорної клавіатури.

- Дя…ую, - промовив, вклоняючись.

- На здоров’я!

"Чимало екстремалів намагаються прорватися на Еверест, не маючи достатнього рівня підготовки і належного спорядження. Завдяки супутникам ми маємо змогу відловлювати їх задовго до підйому на небезпечну висоту. Особливим шиком вважається спроба сходження без кисневої підтримки, позаяк є багато прикладів таких сходжень у минулому. Та є ще відчайдухи особливого штибу – реконструктори, які намагаються повторити якесь із історичних сходжень в найменших деталях, включаючи одяг, спорядження, маршрут, навіть погодні умови."

Вони присіли на дерев’яну лавку. Тепле травневе сонце встигло розігріти каміння, і Антон аж примружився від задоволення. Джордж увімкнув пристрій. На екрані з’явилося фото з Базового табору – простий уламок чорного граніту з вибитими на ньому словами: "Мелорі, Ірвін, 1924". Скосивши очі, Соколов стежив за хворим. Той залишився незворушним.

"Виявилося, що незвичний пацієнт страждає на важку форму розладу психіки. Відбулося повне заміщення свідомості вигаданою особою Джорджа Мелорі – учасника третьої англійської гімалайської експедиції. Глибина проникнення вражає – хворий досконало обізнаний не тільки з деталями біографії кумира, але й у історичних реаліях двадцятих років двадцятого століття. Скрупульозно відтворено спорядження, аж до кованих "кішок" та репліки фотоапарата фірми "Кодак", із плівкою включно. Спроби повернути втрачену особистість нічого не дали. За рекомендацією доктора Вернера, було вирішено працювати з новою стабільною особистістю пацієнта, адаптовуючи її до життя у двадцять другому столітті."

В далині, в кінці долини, в прогалині між пагорбами, пануючи над зубчастим хороводом піків, виднівся Еверест, увінчаний сліпучою шапкою вічних снігів. Богиня. Антон, спостерігаючи за хворим, жодного разу не помічав, щоб той надовго зупиняв свій погляд на горі. А тим часом Джордж гортав далі архівні фото. Серед усього Соколов упізнав портрети Мелорі та Ірвіна, легендарного Рейнхольда Мейснера, а також ще одного чоловіка в окулярах.

"Хворий стверджує, що є ніким іншим, як щезлим у 1924 році Джорджем Мелорі. Коли йому продемонстрували фото тіла Мелорі, знайденого у 1999 році, він сказав, що в той день змушений був позичити свою куртку (по якій і було здійснене упізнання) Ендрю "Сенді" Ірвіну. Також він стверджує, що здійснив сходження на вершину гори, а також зустрів дорогою назад чоловіка на ім’я Лінкольн (Хол?), а також альпініста-одинака, який уночі йшов у напрямку вершини. Очевидно, що це є ніщо інше, як галюцинації, викликані набряком мозку."

- Джордже, а ти не хотів би знову опинитися там? – Антон вказав на Еверест.

Пацієнт заперечливо похитав головою.

- А як на рахунок того, що "просто тому, що він там є"?

Людина зі стертим обличчям хитро посміхнулася, приклавши руку до серця:

- Тепер він нікуди не дінеться.