Ворог героя

Коли сонце сховалося за верхівками сосон, Хара зупинив коня, спішився й під вуздечку звів його стежиною до води. Річка несла темний потік з гір на схід – туди, звідки багато днів тому Хара почав довгий шлях додому.

Він зняв шолом, кинув на дрібне прибережне каміння; опустившись на коліна, зачерпнув у долоні води. Глитав, поки зуби не заболіли від холоду. Денна спека виснажила Хару, вив’ялила тіло під шкіряним обладунком. Умивався, лив воду за комір, мочив відросле волосся на потилиці й тім’ї.

Гнідий кінь нижче за течією пив так само жадібно, як господар.

А коли Хара зрештою підняв голову, побачив на тому боці вузького річища діда в чорній одежі. Повільно встав на ноги й поклав долоню на руків’я меча.

– Я тобі не зичу зла, – промовив голосно, як годиться.

Старий чи то посміхнувся в бороду, чи скривився – у присмерку й не розбереш. Не зводячи очей з незнайомця, Хара нахилився й підняв шолом вільною рукою.

– Увечері я беру тут воду, – голос діда розносився далеко попри рокітливий шум. – Живу неподалік, у лісі. Хочеш заночувати в мене, воїне?

Так починалася безліч казок, які розповідала мати, і Хара затямив: якщо щось починається, як казка, будь героєм, бо такий цей світ.

*****

У ямі в земляній підлозі тліло вогнище, а на рогатині висів казанок. Дим тягся догори, до отвору в даху, і в хижці було чадно і млосно.

Хара чхнув.

– Здоров’ячка, воїне, – буркнув дід. І раптом забідкався, розкудкудакався, як квочка на гнізді: – Ой, лишенько, дурна моя голова! Вода ж википіла, а я й не набрав, заговорився з тобою!

Хара хотів сказати: «Тому ти й глека не взяв, старий чорте», – але змовчав. Поскріб заросле підборіддя й промовив, стримуючи роздратування:

– То давайте сходжу, батечку.

«Батечко» гиденько захихотів, потираючи руки:

– Ой, як славно, мужній воїне! Потішиш старого! – і пхнув йому до рук дерев’яне відро. Хара зазирнув: на дні чорніла невеличка кругла дірка – таку хіба навмисне видлубаєш, – але знову й бровою не кивнув, подумавши: «Ти, погань, хоч би імені мого спитався».

– А як підеш назад, то не озирайся і ні з ким не говори, – холодно кинув дід Харі в спину, коли той уже стояв біля благеньких дверей. – Тут усяке трапляється, ліс-бо непростий.

Хара не подякував і не озирнувся.

*****

Води ріки зупинилися – масно темніли проти беззоряного неба, як торф’яне болото. Хара ледве що бачив, та в гнітючій тиші виразно чув плямкання – таке, наче на поверхню ріки піднімалися бульбашки й лопалися, розкидаючи бризки. Він зачерпнув трохи води у відро, підняв його повище – з дірки в дні лилася густа, як бруд, рідина. Хара вихлюпнув її на берег. Посміхнувся, – який би гарний слід за ним лишився! – навпомацки знайшов доладний кулястий камінець і заткнув отвір. Набрав повне відро й повернувся обличчям до лісу.

Стежина ледве вгадувалася в суцільній темряві. Найнижче гілля росло так високо, що не торкалося голови, утворюючи живий склепінчастий тунель.

Щось люто, тоскно завило за спиною, але Хара навіть не розхлюпав води. У «тунелі» здавалося, що хтось невидимий і величезний, склавши губи трубочкою, дмухає з усієї сили, як дитина в глиняний свистунець.

І в цьому посвисті вчувалося:

– С-стій! З-зупинис-сь! – але Хара простував, міцно стискаючи дерев’яну ручку. Як колючі віти почали штовхати його в плечі, удав, що нічого такого не трапилося, хоч скронею до підборіддя прокотилася холодна краплина поту.

Тоді ззаду почало благати материним голосом:

– Зупинися, синку! Візьми мене з собою, бо так мені тяжко! Проклади мені стежку!

Хара прикусив язика ледь не до крові: «Моя мати померла, ще як мені й на вуса не засівалося, тварюко ти. Пішла по гриби – та й пропала». Стерпів, не здригнувся.

Голос матері вив і плакав, а потім стих між гіллям.

*****

Ще знадвору відчув запах: у казанку кипіла м’ясна страва. Слава богу, кінь мирно стояв собі, прив’язаний до дерева.

Хара прочинив двері, поставив відро коло порога й без усілякої церемонії сів до вогнища – і словом не дорікнув, що марно тягався до ріки.

– Їж, воїне, – дід простяг йому велику дерев’яну ложку. Пахло солодко – не кролем, не птицею, а чимось жирнішим і ніжнішим навіть від свині. У Хари живіт скрутило від передчуття наїдку, а проте він зачерпнув варива – і, поки дід нахилився над казаном, щоб і собі пригоститися, вилив на підлогу. Земля набрякла, неначе наривом, і витисла із себе бульбашку, як допіру річка-болото.

– Розкажи мені, синку, що робиться за лісом? – взявся розпитувати дід, трохи посьорбавши з казана. Хара вдав, що насолоджується частуванням, а сам відсунувся потроху від земляного пухиря, який смолисто вилискував проти світла. – Давненько я тут живу відлюдником. Як здоров’я господаря нашого, короля Закара? Чи так само на кордони зазіхають нарійці?

На це Хара відповів, відклавши ложку:

– Довгенько ж ти, батечку, сидиш у хащі! На престолі давно онук короля Закара, Рокіль. А з нарійцями уклали мир п’ять років тому, зараз інший у нас ворог.

– Який же ворог, синку? – спитав старий, накручуючи бороду на вузлуватого пальця, мов нічого дивного не почув.

– Кажуть, іде він зі сходу, – чемно відповів Хара, склавши руки на колінах. – Кажуть, то щось страшне, потойбічне, і немає йому ні кінця ні краю. Лише зустрінешся із таким – вважай, пропав. Дивиться в душу – і бачить темряву: зверхність, жадібність, заздрість, пиху, боягузтво й гнів. Дивиться – і з героя стає звичайна собі людина.

Дід похилився вперед, ніби йому зробилося зле, захарчав, нависаючи над казаном:

– Ну, таке я вже чув від того, хто в цій юшці! – і простяг уперед кігтисті руки. Нижня щелепа старого відвисла, оголюючи гострі трикутні зуби, рот розкрився до неймовірних розмірів, як у здоровенної хижої риби, і борода, як жива, потяглася до Хари, звиваючись, аби схопити. Пащека в діда розверзлася така, що міг би відкусити Харі голову – того, власне, і прагнув.

Хара скочив на рівні – дарма що втомлений і голодний. Мить – і вихопив меча, легко, одним рухом. Мить – замахнувся й розрубав дідуганові довбешку від маківки до шиї. Бризнуло смолою на всі боки, зашкварчала в багатті перекинута страва. Старий стискав кігті, тягнучись Харі до очей, але зрештою закляк і тяжко, як каменюка, гепнувся об землю.

Хара знову сів, захекано відсапуючись. Серед вугілля лежало рожеве вухо – видно, у діда в юшку йшло все підряд.

– Але я особисто не вірю в ті байки, – сказав Хара вголос несподівано для самого себе. – Як це – не стане героїв? Я ж тебе укоськав, падлюко ти людожерна.

Ніч ще й не думала завертати до світанку, і виходити надвір не хотілося. Хара добряче потовк бридкого мерця ногами – чи не оживе? Відтяг тіло до дальньої стіни, взяв відро з дивною водою – хіба даремно пер? – й остаточно залив багаття, щоб не чадило.

Вода знову стала прозорою.

*****

Розбудило Хару сонячне проміння, що ліпило просто в праве око. Він перевернувся на спину й побачив над собою віти сосон, крізь які прозирало безхмарне синє небо. Рвучко схопився й сів: ні хижі, ні багаття, ні страшного зубастого діда – тільки кінь сумирно стояв, прив’язаний до дерева, а трава навколо була столочена. Хара сперся на ліву руку, аби встати – і щось боляче впилося йому в долоню.

Під рукою знайшовся камінець – невеликий, кулястий – той, яким уночі Хара затикав відро. От лише в суцільній темряві не роздивився, що ніякий це не камінь, а самородок щирого золота. Хара затиснув його в кулаку, радіючи такому щастю.

Уже взявши коня за повід, помітив у хащах папороті безформну брилу, порослу мохом. Розсунув лапате листя й завмер – написи на камені майже стерлися, але то вочевидь був надгробок, і не випадало сумніватися, чий саме. У Хари кішки зашкребли на душі: що ж він зарубав, якщо воно й було мертвісіньке?

Утім, золото, заховане в капшуку, заспокоювало. За просто так золото не дають.

*****

Стежка вивела в пшеничне поле – у Хари аж очі засльозилися після соснових сутінок. Він ішов, не зупиняючись, відколи покинув місце нічної пригоди. Гриз дорогою сухарі – ухвалив поїсти як слід, з гарячим, коли відійде від клятого лісу подалі. Тепер на неозорому лану Хара нарешті заліз у сідло. Літо тільки почалося – збіжжя стояло яскраво-зелене, і в ньому майоріли острівці маків і волошок. Хара вгледів обніжок і спрямував коня до нього – зрештою, кудись виведе.

Над головою пронизливо закричало. Хара задер обличчя догори: великий хижий птах, гейби шуліка, склавши крила, упав у траву, а тоді знову піднявся в небо. У його кігтях звивалося довге зміїне тіло. Хара скривився: не любив повзуче.

Почало припікати не на жарт, і він підстебнув коня, кваплячись швидше вибратися з відкритого місця. Проте, скільки не їхав обніжком, краєвид не мінявся: гаряче марево тремтіло над виднокругом, і в колоссі, бовваніли маки й волошки. Хара випив води з фляги, – лишалося ледь на денці – і подумав сердито: «Це в кого ж такі безмежні володіння? Чому навкруги –ні села?» Хотів зупинитися, пошукати в торбі мапу, як раптом почув над головою пронизливий крик: шуліка, склавши крила, упав у траву, а тоді знову піднявся в небо. У його кігтях звивалася чорно-зелена змія.

Хара вирішив: «Двічі – збіг», – і погнав коня вчвал. Але скільки не скакав, навколо було те саме поле. Повернув назад, до лісу, проте обрій лише відсувався, а сосон на ньому не виднілося жодної.

Зупинилися – кінь притупцьовував під Харою, боки здіймалися, як ковальські міхи.

– А щоб тобі, лиха сило! – Хара знавісніло плюнув і заходився вилазити з сідла. Ось чого всі сидять по рідних селищах, а як виходять за межі, то тільки гуртом. Довга, ох і довга дорога додому!

Лише зістрибнув на землю – почув пронизливий крик: шуліка пролетів над головою, виглядаючи жертву, а тоді склав крила й кинувся в пшеницю. Хара тупнув ногою зі злості – і втрапив у щось тверде, аж заболіло. Нахилився – поміж маків та колосся лежала велика вибілена кістка.

– Так – то й так, – знизав плечима. Ухопив ту кістку, розмахнувся як слід і пожбурив у шуліку, що якраз піднімався зі здобиччю над пшеницею.

Птаха ледве зачепило, проте він із зойком випустив змію і здійнявся високо в небо. Гадина, вигинаючись, ляпнулася у квіти. Хара взявся за руків’я меча – що воно буде?

Колосся заворушилося, пішло хвилею, наче від вітру, і з землі повільно, спиною до Хари, піднялася фігура – ніби не людина, а тінь від неї. Потяглася, наче зі сну, і він з подивом роздивився на тонких руках залізні браслети – такі носили деякі воїни, аби захистити зап’ястки. Ще Хара зауважив складний вузол чорного з зеленим проблиском волосся, високо піднятого над потилицею, і смугу білої шиї.

А потім дівчина озирнулася й попливла йому назустріч. Повітря загусло кисілем, але її сукня роздувалася, як вітрило, і вбирала світло – вбрання дивного крою, ніби королівська мантія з довгими широкими рукавами, запнута спереду й підв’язана розшитим поясом.

Хара нарешті подивився їй в очі – були вони жовті, як золото, із вертикальною, мов у гадюки, зіницею, і підфарбовані зеленим.

– Я не зичу зла тобі, сестро, – промовив він, як годиться, але долоні з руків’я не прибрав.

Дівчина розсміялася, образливо й гірко, і Хара задивився на широкий, зміїний розріз її рота, дрібні зуби й крихітний ніс.

– Сестро? Спитай, чи я тобі зичу зла, воїне, – прошипіла вона. – Двох моїх сестер ти рятувати не поспішав. Слабких, безпорадних, малесеньких…

Як на Хару, всі три зміюки вдалися однаково товсті й довгі, але він змовчав.

– Словом, – по-іншому мовила дівка й подивилася на нього довго, незмигно, – маєш відкупитися, бо згинеш. Давай те, що взяв у лісі!

– Чого б це? – здивувався Хара. – Ти мені винна, я тебе врятував.

Сміх у неї був страшний, скрипучий.

– Врятував? – перепитала дівка і, здається, підросла на лікоть. – Врятував? Врятував?

Вона сміялася й росла, поки не стала втричі вищою від Хари, а далі видовжувалася тільки її шия – гнучка й бліда, як мерзенна біла гадина. Величезне, з цілого Хару, обличчя дівчини зависло перед ним. Кінь несамовито заіржав, став дибки й гайнув світ за очі. Хара навіть не сіпнувся його перепинити.

– То як, віддаси золото? – спитав здоровенний рот, клацаючи іклами. – Що той маленький шматочок за твоє життя?

І Хара скумекав: треба, щоб віддав сам, а то вбила б і забрала з покійника.

– Це моє, а якщо мене не стане – перейде синові, – відрізав суворо. – До чого тут ти, відьмо?

– Так – то й так, – і велетенські губи скривилися лукаво й хтиво. – Коли ти такий хороший батько, дай мені сина – мого власного!

Хара мить дивився на неї – і щиро розреготався. От тобі й дівка – страшна, як смерть, а ласа!

– Я йду до дружини, – промовив Хара. – Гарної, як весна, тихої, як вода. Вибачай, сестричко. Хочеш – будемо битися, але любитися не ляжу з тобою.

Хара мав певності, що його дружина саме така: її обличчя, якого не бачив сім років, виринало в пам’яті нечітке, ніби намальоване на піску. Але ж дорога назад задовга, щоб відступати.

Паща закрилася, клацнувши розчаровано. Хару обвіяло солодкавим духом мертвечини – і чудовисько зникло, не лишивши по собі й прим’ятого збіжжя.

– Як знаєш, – прошипіло в траві. – Броди с-собі с-самотою…

Хара відітхнув – якось воно буде – і рушив у той бік, куди дременув переляканий кінь.

*****

Час тягся, немов позаторішній мед з ложки.

Немилосердно пражило, піт лився з Хари, гейби він вимок під дощем, а вода у флязі зовсім закінчилася. І не було ні тіні, щоб сховатися, ні хмарині на небі. Коня він так і не знайшов; давно мало сутеніти, проте сонце застигло, мовби вишите на блакитному шатрі.

Хара блукав, піший, голодний, і здавалося, що весь час натикається на ті самі острівці маків і волошок. Скільки він не кликав на допомогу праведних духів, скільки не творив знамення, що мало би розсіювати марища й знімати з очей полуду, нічого не помагало. Насилу розпустив ремені на обладунку – мокрі пальці зслизали зі шкіри, – стягнув його й кинув, дарма що шкода: відчував, що гине. Проте вітру не було, і брудна сорочка все одно щільно липла до спини й грудей.

Блукаючи, марив зненацька про таке: чого ніде немає книги з казками? Чув, що хтось намагався записувати, але книги безслідно зникали – разом із переписувачами.

Ох, якби-то йому таку книгу, якби-то підказку, як чинити!

Коли поле почало розпливатися й тремтіти, Хара затнувся об щось, боляче забивши ногу. Нахилився – серед колосся лежала довга вибілена кістка – точно така, якою кидав у шуліку. І гостро втямив: ось надходить остання година. І заради цього покинув він військову службу – щоб померти в мирному полі?

Ні, не буде такого!

Хара зібрав останні сили й закричав:

– Сестрице! – хоч хотів назвати її сукою й почварою. – Твоє зверху! Покажися, якщо я тобі ще треба!

І дмухнув вітер – холодний, пронизливий і вологий, такий, що його хотілося напитися. І сонце в небі згасло, шулікою впавши за обрій, і нарешті настала ніч – ніколи ще Хара не радів їй від усього серця.

*****

Вона вилася довкола нього, достоту справжня змія, тільки не така гидка на дотик. Дістала з широкого рукава флягу й налила йому в пожадливий, пересохлий рот води – солодкої, крижаної. Хара пив, давився, пив знову – і відчував, як відступають спрага, голод і втома, а тіло наповнює незнана сила. Тепер міг би задушити гадину, проте не хотів цього – вода вимила всі бажання, крім єдиного.

Дівка скинула з себе сукню одним рухом – виступила з неї, як змія виповзає зі шкіри, і засвітилася в темряві вигинами голого тіла. Зачіска її, складний вузол, розпалася сама собою.

Хара заплющився, щоб не дивитися у вертикальні зіниці, але жовті очі відбилися йому на внутрішньому боці повік – два повні місяці, видовжені й перекреслені посередині. Він уявляв дружину – лагідну, як рання осінь, слухняну, як голубка, – але виходило вкрай погано, бо нічого не пам’ятав, крім сірих очей і русявої коси, а змія шипіла на вухо насмішкувато й ласкаво. І Хара здався – м’яв пружне тіло, як глину: груди й стегна, живіт і сідниці. Цілував і термосив, перекидав з боку на бік – виробляв таке, як із жодною жінкою раніше.

Тричі він допадався до змії – і тричі вона сміялася з нього, бо дав їй усе, що просила, і з великою охотою, яку годі приховати, і вчувалося в її сміхові: чого ти опирався, дурню? А коли, втомлений, упав у потовчену пшеницю й нарешті почув щось, крім її сміху й шепоту, – стрекіт коників і цикад, і шурхіт вітру в збіжжі, і далеке ухання нічного птаха, – то подумав: але ж і таку казку він чув. Про дівчину-зміню, від якої піде славний рід воїнів. І тим себе заспокоїв: не так уже й схибив, зрадивши жінці.

І незчувся, як заснув, виснажений і порожній.

*****

Хара прокинувся в затінку – усе тіло боліло, наче побите, і, згадавши, чому воно так, він обережно обмацав себе з ніг до голови. Дивина, але обладунок, міцно застебнутий, знову був на ньому, і капшук із золотом нікуди не подівся. А підвівшись, Хара побачив ще й свого коня-втікача, запряженого, з притороченими до сідла торбою й шоломом. Притисся лобом до оксамитової морди – і так завмер, щасливий, що дешево відкупився. І раптом побачив на лівій руці, на підмізинному пальці тоненький перстень червоного золота.

Отакої, так ще не заробляв ніколи!

Поле лишилося позаду – Хара опинився на краю дубового гаю, а ліворуч з тяглася наїжджена дорога. Здалеку линув, гучнішаючи, невиразний шум, – гомін голосів, стукіт підків і скрип возів водночас – і згодом на шляху показалася валка. Багато було святково одягнутих людей: жінок і чоловіків, дітей і старих, кінних і піших. Вони йшли, перемовляючись, і кожен, минаючи Хару, чемно вітався:

– Будь здоровий, воїне! – але ніхто не сказав, що не зичить йому зла, тож про всяк випадок Хара залишився на місці. Подорожні жваво перемовлялися, а тоді хтось завів пісню, і всі підхопили, ніби роками вправлялися співати хором. Хара вслухався у слова: це був гімн, урочистий і пишний, славень світові зрозумілому й простому, світові, у якому все коїться за законом.

І серце Хари, вічного солдата, що звик впрягатися героєм, розм’якло, мов масло в спеку: може, справді простий і зрозумілий світ був би кращим, якби за кожним поворотом на тебе не чекала пригода? Може, такого світу прагнуть ці люди – без утілених казок?

Довга, така довга путь додому!

Хара наблизився до шляху й спитав у хлопчика – віком такого, як зараз мав би бути його власний син:

– Малий, куди ви прямуєте?

І хлопчик відповів:

– На свято моління за простий світ у місто Кіаммар, дядечку.

Це місто так близько від Хариного рідного села – пів дня легкої дороги!.. Змія закинула його значно ближче до мети, ніж сподівався, і, подумавши, що зможе пройти половину шляху в гурті, Хара сказав:

– Я піду з вами і вшаную простий світ молитвою.

І на коротку мить йому здалося, що вірний меч став важезним, мов могильна брила.

*****

Доки дісталися міста, сонце схилилося до заходу. Хара лишив коня на першому-ліпшому заїжджому дворі, а сам рушив до ратуші. У Кіаммарі зібралося чимало купців і перекупок з розмаїтим крамом: намистами й тканинами, рибою й пивом, склом і пахощами, кошиками й зіллям. Хара відрахував кілька мідяків, купив собі якоїсь смаженини й свіжого хліба, а вина не взяв: остерігався, натомлений, заснути посеред площі. Умостився на лаві біля довгого столу й знічев’я почав роздивлятися юрбу. Люди все співали, але Хара помітив, що на святі немає жодного мандрівного музики чи штукаря – мабуть, не шанували простоту ті, хто обрали дорогу. І болісно пригадалося, чому вирушив додому по семи роках успішної служби, не здобувши ні великого багатства, ні належної шани.

Коли народився Харин первісток, король Рокіль закликав до війська мужів, бо на кордон знову напали нарійці. Хара геть не володів зброєю, і молода дружина плакала, заламуючи руки: «Не йди, не йди, любий!». Мати теж розповідала їй казки в дитинстві, і жінка знала: хтось піде по воду до струмка, а вертається за двадцять років, а тут цілий похід – через усю країну, на війну, на вірну загибель. Але Хара затявся: мусить іти. Був певен: це саме той початок, який судився його казці – історії героя, чия доля – подвиги, слава й багатство. Він лишив дружині все: будинок і поле, комору й гроші – і одразу сказав вербувальнику: дві третини мого заробітку відправлятимете їй, як годиться. Знав, що гроші дійдуть, бо чиновників королевих не чіпає нечисть.

І пішов, промовивши до неї й малого, якого притискала до грудей, сонного: «Чекайте мене, любі, зла вам не зичу».

Але, мабуть, кохана зачаїла на нього образу, бо он воно як усе вийшло.

Пісні, гучні, тисячоголосі, лилися над площею. У присмерку запалали перші смолоскипи, і люди в плащах, з каптурами на головах, наче ченці, почали звозити до ратуші тачки, напхані «з горою» й напнуті полотнищами. Хара хотів іти до заїжджого двору, аби хоч третю ніч поспати по-людському, але, второпавши, що свято підійшло до головної частини, зупинився в провулку між кам’яницями і, ніким не помічений, став спостерігати за дійством.

А тим часом посеред площі з’явився високий чоловік, і на знак його піднятої руки всі пісні змовкли.

– Зібралися ми нині, любе товариство, – промовив чоловік гучно, ніби королівський оповісник, – аби справити ритуал, який повторюємо щороку – вшанування простого й зрозумілого для нас світу, де все триває за одвічним законом. День у день невтомно ми працювали, аби дотримуватися цього закону й похвалитися сьогодні один перед одним: дурили й душили, різали й жерли, зводили з розуму й ґвалтували…

Хара відчув, як відросле волосся на потилиці настовбурчується, наче голки в їжака, але сказав собі: «Утекти завжди встигну», – і слухав далі.

А послухати було що: до чоловіка підходили найпишніше одягнені святкувальники й говорили по черзі, скидаючи з себе людську подобу, ніби зношене манаття. Відьми й лішаки, гірські чорти й дрібні водяні дракони, незаспокоєні мертвяки й упирі розповідали під гучне схвалення збіговиська, як заманювали людей до болота, як дурили жадібних селян, насилали хвороби, калічили, мордували, як пили кров і варили людське м’ясо.

Хару занудило, аж сльози виступили на очі, але знав: і така є казка, про нечистий шабаш. Тож терпів. Як же не впізнав її одразу?..

Головний махнув довгою рукою – і «ченці» вивернули на брук вміст своїх тачок. При смолоскипах Хара роздивився, що то цілі стоси товстих книжок, й одразу здогадався, чим списана кожна сторінка: казками, лише казками. Харі аж в голові запаморочилося: та це ж безцінні книги – кращі від золота, від слави, від почестей, бо є запорукою геть усього.

От якби такий подарунок принести синові!

А книги вже скидали на величезну купу, і знавісніла нечисть простягала до них смолоскипи. Багаття заревло, як скажений звір, затріщало, як міст, що провалюється під ногами, безнадійно і страшно. Хара рипнувся вперед, ухопився за меч – і зупинився, розуміючи, що нічого тут не вдіє: герой не герой, але самогубцем бути не прагнув. Він безнадійно похнюпив голову – і помітив під ногами таке, чого зроду не сподівався від своєї кривої долі.

На бруківці лежала книжка, і у відблисках великого вогню Хара побачив напис: «Казки».

Цієї миті хтось таки зауважив його – тінь між будинків, що притискала до серця заповітний скарб, і завив:

– Лю-уди-и-на-а!

І Хара побіг так, як не бігав зроду, а за спиною клацало, ревло й гарчало, вило й кликало, трясло землю і звало голосами друзів-воїнів, дружини, матері – і зрештою:

– Тату, тату!..

Але Хара не зупинився: він не знав, який у сина голос.

*****

Дивом вдалося йому в плетиві вулиць знайти дорогу до заїжджого двору й ухопити спочилого коня. І тепер, навіть аби заприсягся, Хара радше зламав би клятву, ніж повернувся до Кіаммара.

За межею міста погоня відстала – зненацька стало тихо, ніби всі переслідувачі враз замовкли й зупинилися. Хара не озирнувся. Він гнав до світанку – дорогою на захід, нарешті долаючи останній відтинок довгого шляху додому. Ухвалив не думати, де поділися всі люди Кіаммара – і чи були вони колись, ті люди, і як же так вийшло, що півжиття він скнів у селі неподалік, а ніколи не чув про таке моторошне свято.

Лише упевнившись, що ніхто за ним не женеться, Хара нарешті зупинив змиленого коня. Важко дихаючи, скотився на землю й лежав, слухаючи передранішню тишу. Потім сів, спершись спиною на стовбур великого дерева, подивився на обрій – там уже виднілися обриси хат рідного села, і криниця з «лелекою», і дими від розтоплених уранці печей.

А тоді витяг з-за пазухи книгу й розгорнув на першій сторінці. Оповідь починалася з візерунчастої буквиці, виписаної червоним:

«Жив-був воїн – гордий, зверхній, хтивий, жадібний і пихатий, але сам до часу про це не знав. Пішов молодим на службу до короля, не вміючи тримати зброю, але був охочий до пошани, до того ж йому щастило, тож швидко всього навчився й зажив собі слави мужнього солдата. Чесно боровся проти ворогів, аж поки королі не уклали між собою мир. І лишився наш воїн охороняти кордон, бо досі вабили його пригоди – не минав жодної.

Згодом став сотником. Солдати не нарікали на нього, однак не дуже й любили, як усіх, хто занадто суворий до інших, а до себе – не завжди.

Так минуло п’ять років, і спішив наш воїн додому. Але одного дня поповзли чутки: новий ворог ішов зі сходу. Казали, то щось страшне, потойбічне, і немає йому ні кінця ні краю. Лише раз із таким зустрінешся – вважай, пропав. Дивиться в душу – і бачить темряву: зверхність, жадібність, заздрість, пиху, боягузтво й гнів. Дивиться – і з героя стає звичайна собі людина».

Що більше читав Хара, то більше трусилися літери в нього перед очима, і він збагнув – це руки дрижать від того, що написано в книзі. Страх обіймав його – липкий, величезний, досі не знаний, – але Хара сказав собі удавано легко: «Пусте, ти ж завжди чинив, як годиться», – і продовжив читати:

«Тоді воїн побачив у цьому новому ворогові нагоду прислужитися королю й зажити ще більшої слави. Він попросив: “Королю мій, постав мене на чолі війська, і я здолаю цього ворога”. Але король поглянув на нього із жалем, ніби бачив щось невидиме, і відповів: “Ти не подужаєш, не поставлю тебе головним”. Ображений і злий, воїн покинув свою службу і, взявши останню плату, повернувся до ворога спиною – вирушив додому».

Хара крикнув:

– Не так, усе було не так! – але сам собі не повірив. А книга оповідала далі, і кожне слово карбувало події, які трапилися з ним дорогою, і врешті, гортаючи сторінку за сторінкою, Хара дійшов до позавчорашньої ночі:

«Людожер у давні часи замордував немало людей. Кістки закопував, а кров зливав у відро й вихлюпував у потічок, і від того вода в ньому ночами робилася як смола. Одному тільки хлопцеві вдалося вчинити опір старому – і той спромігся лише пробити у клятому відрі дірку, а сам згинув. А коли зрештою зібралися люди й зарубали людожера, саме пекло зреклося такої темної душі – утілилася вона в ікластій повторі. І продовжив старий заманювати подорожніх, варити їхнє м’ясо, обсмоктувати кістки. А духи вбитих кружляли й не могли знайти дорогу, щоб розірвати свого ката, бо майстерно ховався.

Мати навчила нашого воїна казок, які знала, тож він думав, що все розуміє. І, коли заговорила з ним мертва ненька, не дослухався до рідного голосу. Заткнув відро камінцем, не лишив сліду, за яким душі знайшли б убивцю. Заколов потвору, взяв винагороду і, задоволений собою, рушив далі, а душі лишилися ув’язнені.

Так воїн зрадив мертвих з рідною матір’ю разом».

Хара сіпнувся до капшука, судомно витряс з нього всі монети, що лишилися від останньої плати. На долоню випав не золотий самородок – річковий камінь, вимазаний у чорному, масному. Хара застогнав і навідліг кинув його в кущі.

«Кожного дня в зачарованому полі шуліка полював сестер-змій, проте не ставало їх менше, бо те плем’я плодиться без міри. Воїн наш, з нудьги чи цікавості, прогнав шуліку і врятував змііївну, але, замість подякувати, та почала його мучити, поки не згодився подарувати їй любощів – живої чоловічої сили, продовження роду. Сказав собі, що не має вибору, і виправдав хіть і страх смерті.

Так воїн зрадив присягу вбивати нечисть – і законну жінку заразом».

Хара глянув на руку з перстнем і скрикнув: червоне золото обернулося маленькою змією, слизькою й холодною. Вона тримала власний хвіст зубами, і Харі насилу вдалося струсити ту гидоту в траву.

Він змусив себе читати далі, хоч гірчило на серці й у роті. Пропустив початок казки про нечисте свято в місті Кіаммарі й, глибоко вдихнувши, розгорнув на останній сторінці:

«І, натхненний тим, який ухопив трофей, воїн тікав від нечисті, не знаючи, що нікуди не втече, бо трапилося все за долею його. І говорив собі, що несе сину велике багатство, але не хотів зізнаватися, що книгу взяв для себе й лише для себе, а сина зрадив з усіх найпершого – коли кинув його, малого, на матір і пішов воювати.

І лише тоді, читаючи книгу, збагнув воїн, що ворог сидів у нього всередині, що, дивлячись в очі своєму відображенню, кожного разу бачив там пиху, зверхність, і самолюбство, і безліч інших гріхів – і не вірив тому, що бачив».

Хара закрив книгу – і вона просипалася попелом йому на коліна. Кінь наполохано заіржав, ніби відчув недобре, але Хара на те не зважив. Заліз у сідло і поїхав у бік села – повільним кроком, ніби просувався в тумані. І що менше лишалося до крайніх хат, то чіткіше згадувалося Харі, що саме кричала йому вслід нечисть:

– Людина! Людина! Людина!

Коли досяг села, сонце підбилося вище на обрії. Йшли назустріч похмурі дядьки й спрацьовані жінки, поглядали на вершника дівчата, і дітлахи на вулиці заходилися грати в квача.

І десь серед них міг бути син – але Хара не знав його.

І десь серед жінок могла бути дружина – але він забув, яка вона з себе.

І ніхто, ніхто, жодна жива душа не вітала його, як героя.