Випалювач світів

До затишного трактиру увійшло двоє. Ховаючи обличчя за глибокими каптурами вони повільно обходили столики з відвідувачами, наближаючись до прилавку. Трактирник неквапливо звернув увагу на новоприбулих.

– Вітаю шановних гостей, нехай береже вас благочестивий Неатан! – потягнув звичну рутинну посмішку власник закладу. – ¬Пити? Їсти? Перепочити? Під цим дахом віднайдете все.

– Подяка за турботу, – з-під каптура визирнуло обличчя з короткими чорними вусами, – гарно у вас тут. Не темно, і не світло. Не тихо, та й не гамірно. Напевне відвідувачі до вас стікаються з усієї округи.

– Дякую на доброму слові, – усмішка трактирника стала природною. – Ви, панове, напевне здалеку? Тут всім раді. Можу запропонувати теплу вечерю та м’яку ліжко.

– Наскільки здаля бувають? – грубо відрізав другий чоловік у каптурі, з-під котрого виглядала довга сива борода. – Чужоземці?

– Перепрошую за манери мого приятеля, – привітно озвався молодший, протягуючи трактирнику тугий мішечок. – Ми просто цікавимося, а чи не траплялися бува мандрівники з дуже далеких країв. Звісно, ваша відповідь не залишиться без винагороди.

– Певно були, – власник закотив очі, оцінюючи вагу мішечка. – Нещодавно завітало двоє зі Світанкового Ханства. Брр, ох і дикуни. Очі ще злі такі. І не говорили, а все шипіли, мов ті змії. Гадаю, якщо добродії розшукують харцизів, то це певно вони…

– Хто ще? – прохрипів сивобородий.

– Торговці з поросячої затоки, – трактирник почухав за вухом. – Проте вони тут часті відвідувачі. Здається ото й все.

– Щось ж ти, друже, ік, не розповіси про свого благодійника? – до бесіди долучився п’яниця, що сидів поруч за шинквасом.

– Телепню, зовсім вже мізки пропив? – власник нахилився до гульвіси. – Не забувай про борг, мугиряко.

– А не треба страшити мене! – ледь розбірливо промовив п’яниця. – Я ляканий! Є один, Маглотат зна звідки взявся. Вже місяць тут живе, і щедро платить цьому лихварю. Ото він його, ік, і покриває.

– Це правда? – гримнув сивобородий.

– Та він з морквяників – хіба від таких буває лихо? – трактирник намагався повільно опустити мішечок додолу, та його руку перехопив молодший з мандрівників.

– Де зараз цей поціновувач моркви? – вусань переклав мішечок до рук випиваки.

– Та стільки елю у себе вливає, що регулярно бігає його відливає! – п’яниця зареготав, вказуючи пальцем напрямок.

Сивобородий кинув на трактирника гнівний позирк, перш ніж відійти від прилавку. Краєм ока він помітив, як власник закладу видирає мішечок з рук гульвіси, аргументуючи до погашення позики. На мить похмурі думки старого замістили розмірковування на тему економічної природи кругообігу грошей. Та лише на мить.

Сутеніло. Чоловіки у каптурах спинилися на півдорозі між трактиром та відхожим місцем. Молодший дивився на вивіску.

– Здається ми домовилися, що говоритиму лише я, – вусань перевів погляд на старого, а потім знову зосередився на вивісці.

– Щеня буде мене повчати? – огризнувся його супутник.

– Не приймай близько до серця, однак літньому та шанованому чарівнику належало б мати лагідніший норов.

– Не тоді, коли наш світ от-от запалає…

– Три вершини, – промовив молодший вглядаючись на тьмяний малюнок засніжених гір. – Ото вже й дурня, як ще й згадати, що ми посеред рівнин. То ж заради цього ми покинули переслідувати Балатура?

– Всьому своя мить, хлопче! – гримнув сивобородий. – Покидьок не на часі. Пророцтво…

– Так-так, передбачення, – вусань різко перебив старого. – Точніше твоє чудернацьке трактування. Син не цього світу на трьох вершинах. Чому ці вершини ми шукаємо не серед гір? А от «не від цього світу» має саме дослівне значення? А може мався на увазі якийсь юродивий, що тиняється полонинами?

Старий був насупив брови, та побачивши чоловіка, що покинув відхоже місце, вказав жестом молодшому слідувати обабіч. Постоялець, тримаючись руками за лямку перекинутої через тулуб торби, невпевненим кроком попрямував до трактиру. Супутники, ніби проходячи повз, зімкнули плечі поперед чолов’ягою.

– Перепрошую, шановні, визнаю, що дещо забарився, та не тримайте зла, – постоялець сіпнувся у бік, та міцна долоня зупинила його. – Запевняю – так вийшло ненавмисно.

– Чув, ви з Араукалу? – вусань підвів погляд зі своєї руки на грудях чолов’яги тому у вічі. – Кажуть чудесна місцина, правда но, Віароте.

– Край тисячі та одного рецепту страв з морквою. Хто ж не знає, – пробурмотів старий.

– Це так негарно, що ми не представилися, – вусань все ще тримав руку на грудях, а погляд на обличчі спантеличеного чолов’яги. – Моє ім’я Фолміун з Вивіркограду, командир варти-зір-під-хмарами. Мій, не такий привітний, як того хотілося б, приятель – верховний чарівник Віарот Блідоволошковий.

– Хранитель веселкової брами, старійшина друїдів цапиного гаю, ректор школи чарів та алхімії, захисник світла і справедливості – доповнив старий. – І, віднедавна – приборкувач другої астральної хвилі.

– Юр, – невпевнено представився чоловік.

– Скажи но, Юре, який саме рецепт моркви тобі до вподоби найбільше? – Віарот обійшов постояльця, не відводячи від того погляд.

– Моркви? – перепитав Юр

– Загальновідомо, що кожен араукалець такий має, – додав Фолміун.

– Ну той, спочатку її миєш, – насторожено розпочав постоялець.

– Про це вкрай важливо не забувати, – чарівник, все ще крокував довкола.

– Потім чистиш, нарізаєш... – продовжував Юр.

– Кубиками? Соломинками? – уточнив Віарот.

– Довгими кубиками, – Юр пальцями спробував зобразити форму, – такі що водночас поглянеш ніби кубики, а з іншого боку – соломинки.

– Нісенітниця! – гримнув чарівник. – Хапай цього блюзніра!

– Гей, це якесь прикре непорозуміння, – відчайдушно забелькотав нещасливець, поки маг з вартовим тягнули його за трактир. – Я обожнюю моркву, панове. Варю, смажу, тушкую, запікаю, і все решта, що там ще можна з нею творити.

– Ти не араукалець. Виглядаєш не як араукалець. Розмовляєш не як араукалець. Та головне – у тебе не палають очі при згадці моркви, – промовляв Віарот притуленому до діжок лжеараукальцю.

– Гаразд, зізнаюся – я біглий принц злодюжок, – Юр жалісливо поглянув у вічі чарівнику. – І гадаю, що зможу знайти зайву монетку для такий поважних осіб як ви. Лише відпустіть.

– Брехня! Та маю чим зарадити, – Віарот вийняв з-під плаща тростину, прикрашену зеленим камінчиком. – Знайомся, це палиця щирості. Чудесний артефакт. І якщо ти зрониш перед нею бодай брехливий зойк – у тебе розпочнеться кровотеча з таких місць, що ти і уявити не в змозі! Затямив?

– Чесно, я не б не бажав кровотечі і з тих місць, які у змозі уявити, – постоялець зніяковіло втупився поглядом у миготливий камінчик на тростині.

– Що таке випалювач світів? – чарівник розпочав свій допит.

– Га? Хто? Воно що має робити? – перелякано перепитував Юр.

– Спопеляти світи! – Віарот в чергове насупив брови. – Обережно, якщо твою наступну відповідь зараз буде розцінено як нещиру, ти про це шкодуватимеш решту свого короткого життя!

– Добре-добре, це, так гадаю, термоядерна бомба, – бранець у відчаї заплющив очі, однак нічого не відбулося

– Що за дурню ти верзеш? – перепитав Фолміун.

– Слухайте, я вам з задоволенням все б розтлумачив, та остерігаюся дії вашої палички, – Юр не відривав погляду від зеленого сяйва. – Можливо вона все неправильно оцінить, і трапиться прикре кровопролиття через плутанину.

– Оце так картина! – почувся голос позаду. – Мудрий чарівник та прославлений воїн катують якогось нещасного за трактиром. Сили світла у всій красі, так би мовити.

Фолміун та Віарот обернулися. Їх щільно оточили озброєні головорізи у брудних обладунках. Зі сутінкової темряви виринали все нові та нові лави вояків. Попереду них стояв високий чоловік з гострими рисами обличчя та фіолетовими губами. Він дивився на трійцю прищурено зневажливим поглядом, криво посміхаючись одним боком своїх тонких уст.

– Не цікавить, як вас віднайшли? – фіолетоворотий ще більш перекосив моторошну посмішку.

– Око Трагупа… – понуро промовив чарівник.

– Вони що, осліпили бідолаху? – пошепки запитав Юр.

– Та ні, то такий кристал, могутній артефакт, що дозволяє узріти ледь чи не… – Фолміун розпочав був відповідь.

– Мій господар, лихе серце цього всесвіту, володар пітьми, неперевершений Балатур, заволодів оком Трагупа, – гучною вимовою перебив фіолетоворотий. – І вже прямує, на самі знаєте яку гору, здійснити невідворотнє!

– Навіщо ти це їм розповідаєш, здоров’яго? – Юр висунув голову над плечами чарівника та вартового. – Хіба ця важлива звістка не мала б бути потаємним секретом?

– Навіщо? – на мить знітився фіолетоворотий. – Ти ще хто за один?

– Так би мовити, хлопак, який невдало вийшов похезати, та то не й не важливо, – Юр все ще ховався за спинами своїх викрадачів. – Вочевидь це не дружня зустріч. Так до чого ці одкровення перед ворогами?

– Вони все рівно приречені, – посіпака Балатура жестом вказав бійцям висуватися. – То ж нехай їх поглине відчай від усвідомлення поразки перед тим як сконати!

Брудні вояки лавою рушили на трійцю. Фолміун скинув плаща, вихопивши меч з піхов, та щита з-за спини. Віарот почав заламувати пальці, шепочучи закляття. Юр, котрого більше ніхто не тримав, тактично сховався за діжками. Поодинокі бійці почали вибігати з лінії, стрімголов помчавшись з високо піднятою зброєю.

Вартовий щосили торохнув першого нападника щитом, так що той позадкував. Удар наступного він парирував мечем. Третьому вояці не пощастило найбільш, адже його тулуб розлучився з головою.

Лава бійців зупинилася. З поміж них показалися численні лучники, котрі прийнялися засипати супротивників стрілами. Одна пронеслася впритул до голови чарівника, так, що зірвала з того каптур. Від наступної Фолміун встиг прикритися щитом. Та решта не долетіли до цілі, відскочуючи від незримої магічної перешкоди.

– Я не стримаю їх надовго! – промовив Віарот. – Хапай чужинця та візьмись за моє плече!

– Говориш так, ніби маєш план, – озвався вартовий.

– Мерщій! – звелів Віарот.

Фолміун кинувся за діжки, волочачи звідти Юра, котрий немічно здійняв руки догори. Простір над трактиром наповнювався сяючими фігурами. На сутінковому небі яскравим світлом почали проявлятися химерні візерунки, кола з рунічними написами, ромби та пентаграми. «Астральна хвиля, неможливо»: – вглядаючись у гру світла на хмарах промовив фіолетоворотий. Вартовий схопився за плече чарівника. Вмить на них опустився сліпучий стовп світла. В наступний момент лучники з подивом усвідомили, що стріляють у порожнечу за якою лише діжки та стіна трактиру.

Поміж пагорбів вкритими зеленими луками розмірено паслися дикі кози. Раптовий грім серед ясного неба наполохав стадо, яке перелякано кинулося навтьоки. На спорожнілий пригірок вдарив яскравий стовп світла.

На пагорбі опинилося троє. Юр, втрачаючи рівновагу, завалився долі. Фолміун широко розвів руками, в намаганнях остаточно не втратити координацію. Віарот стояв незворушно.

– Ми перемістилися! – промовив Юр, поглянувши на сонце, що височіло над обрієм.

– Через другу астральну хвилю, – спокійним голосом підтвердив чарівник.

– Гора Останнього Бою, – вартовий глядів на скелю, вершина якої ховалася за хмарами. – То ж ми повертаємося до нашого друзяки Балатура, а всю цю маячню з випалювачем відкладаємо на потім?

– Сумістимо, – відрізав Віарот, звернувши погляд на Юра, котрий приходив до тями. – На чому ми там зупинилися, чужинцю?

– Якого ви взагалі до мене пришкреблися? – Юр намагався підвестися.

– Пророцтво, – з докором сказав Фолміун, глядячи на чарівника.

– Про мене? – Юр здивовано припідняв одну з брів.

– Хто зна, – вартовий все ще дивився з осудом на Віарота. – Лиш відомо, що через одного, замороченого передбаченнями, чарівника, Балатур отримав змогу заволодіти останнім артефактом.

– У пророцтві йшлося про випалювач світів, котрий несе погибель всьому живому, – чарівник стиснув уста. – І що для порятунку варто віднайти сина не цього світу на трьох вершинах.

– Не цього світу? – Юру таки вдалося втриматися на ногах. – Можливо це якийсь божевільний горянин?

– А я що казав! – бадьоро вигукнув Фолміун.

– Цить! – Віарот гримнув на вартового, звернувши гнівний погляд на чужинця. – Ти вже проговорився, пізно відкараскуватися! Чи мені дістати палицю?

– Гаразд-гаразд! – Юр обтрусив одяг. – Припустімо я дійсно нетутешній. Та запевняю, до того вашого сраного випалювача я не маю жоднісенького стосунку.

– До гори! – звелів чарівник. – А поки йтимемо – викладай все що знаєш про ту термі.., теро..

– Термоядерна бомба, – поправив нетутешній.

– Що воно таке? – чарівник кинув запитання, рушивши у напрямку підніжжя.

– Як би так доступно для вас роз’яснити, – Юр почухав потилицю, ступаючи за чарівником. – От бувало чули, як млини злітають у повітря. Не дослівно звісно. Раптовий спалах – і будівлю розносить на друзки.

– Мова йде про вибух? – Віарот роздратовано перепитав.

– Ем, то ж ви знайомі з таким поняттям, – Юр зніяковіло відвів погляд убік. – Чудово, уже простіше. Термоядерна бомба то як такий млин. Тільки спалах сліпучий. От це вже буквально. А далі слідує вогняний вихор, що спопеляє все аж за виднокрай.

– І він випалить от прямо цілий світ? – з подивом перепитав Фолміун.

– Ну цілий може й ні, – Юр на мить зупинився. – Та підготовленої для вас бомби вистачить аби змістити планету з орбіти. Ледь-ледь. Та достатньо, щоб моря закипіли, а істоти зварилися заживо. Чи навпаки, все перетвориться на кригу. З мене такий собі фахівець, щиро кажучи. Та вам достовірно настане гаплик.

– І хто ж підготував таке для нас? – чарівник обернувся до чужинця.

– Уряд, – Юр копнув ногою землю. – Мої можновладці.

– Але чому? – Фолміун також спинився.

– Доктрина, – Юр знизав плечима. – Жодних образ, та ви б себе бачили зі сторони.

– І що ж з нами не так? – з осудом перепитав Віарот.

– Що не так? – очі Юра округлилися. – Та я стомлюся перелічувати. Наочний приклад – як ви мене здибали? Пророцтво? Дійсно? Хтось покопався у нутрощах, чи підкинув гілочки – і ви вже підстерігаєте мене доки я гиджу?

– Там , звідки ти, не існує передбачень? – чарівник щиро здивувався.

– Ні, чому, існують, – Юр випростав руку. – От тільки вони не справджуються. А у вас працюють мов механізм. Чи оця магія з артефактами? Яка їхня природа? Ви хоч самі тямите?

– Звісно… – Віарот розпочав пояснення.

– Тільки без ваших оцих чарів-марів! – різко перебив Юр.

– Ну… – маг задумливо погладив сиву бороду.

– Отож! – вигукнув Юр. – У моєму світі ми досконало знаємо суть всіх виробів. До останнього гвинтика. Ми не володіємо магічними артефактами, чи чарівними силами. Все здобувається тяжкою працею та кмітливим розумом.

– Тож нам підписали смертний вирок, бо ваші вчені мужі не здатні збагнути природу цього світу? – Фолміун схрестив руки на грудях. – У вас заведено нищити все незрозуміле та інакше?

– Так. Ні. Не зовсім… – спантеличено відповів Юр. – Справа не розумінні чи інакшості. А у ймовірній загрозі. Ви не пережили того, що й ми. То ж не смійте засуджувати.

– То коли це трапиться? – запитав чарівник.

– Уявлення не маю, – Юр розвів руками. – Як казав, я там ні до чого.

– Звідки ж тобі все це відомо? – вартовий насторожено поглянув на чужинця. – І що ж ти тоді тут забув?

– Щось чули про туризм? – Юр спостерігав розгублені вирази облич співбесідників. – Розваги. Пустощі. Це мало б вам зрозуміло. Я тут аби погульбенити. Завдячуючи зв’язкам та грошві. Вашому світу все рівно невдовзі торба. Отже жодних наслідків, щоб не накоїти.

– Саме тому ти місяць безпробудно пиячив не покидаючи трактир? – на обличчі Фолміуна з’явилася скептична посмішка.

– Жалюгідно, згоден. – Юр опустив голову. – Не зумів переступити моральний бар’єр, та зіграти по-серйозному.

– Хіба ти не загинеш разом з усіма, коли випалювач приведуть у дію? – чарівник все ще гладив рукою бороду.

– Е ні! – турист підвів вказівного пальця догори. – На випадок смертельної небезпеки, скажімо, сокира летітемо у макітру, чи на обрії з’явиться вогняний вал, захисна система одразу поверне мене додому. А доти – я з вами.

– Поки достатньо, – Віарот знову направився до підніжжя. – Тримайся поруч, не хочу спускати з тебе очей.

– І куди ж ми йдемо? – поцікавився Юр, рушивши за чарівником та вартовим.

– Коло підніжжя давнє капище, – промовив Віарот. – Балатур проведе ритуал визволення Маглотата.

– Припускаю, це не добре? – Юр намагався порівнятися зі своїми супутниками.

– Це призведе до Останнього Бою, – чарівник поглянув в очі чужинця. – Його брат – Неатан, охороняє світ на вершині тої гори. Тільки но Маглотат скине пута, Неатан спробує його спинити. Але марно. Далі – погибель всього живого та прихід нескінченого царства пітьми.

– Ще один кінець світу? – турист мимовільно посміхнувся. – Тобто як не бомба спопелить, то згубить могутній засранець?

– Якби ж тільки це, – похмуро промовив вартовий.

– Дійсно? – Юр мимовільно скрикнув. – Що ж там є ще у вашому чудернацькому наборі способів всім зненацька подохнтути?

– Змій Прувор – згідно пророцтва він може поглинути сонце, а далі… – Фолміун вирішив просвітити туриста на тему варіантів кінця світу.

– …все суще замерзне, – підхопив розповідь чарівник, який вочевидь, був у цьому фахівцем. – Чи комариний демон. Якщо він пробудиться, то заполонить весь суходіл та всі моря гадами, котрі пожруть посіви, трави та дерева. Звісно не варто забувати про безжальну моровицю поховану у храмі смерті. Ще книга часу. Прочитати вголос звідти бодай фразу, і це порушить плин буття.

– Навіть паперові видання і ті згубні, – Юр приклав долоню до чола. – У вас тут не життя, а суцільне емоційне потрясіння.

– І тому такі як ми тисячоліттями оберігаємо ці землі! – з гордістю промовив Віарот. – Багато хто прагнув занапастити цей світ, але ми вистояли. І знову поборемо зло!

– Стійте! – гаркнув Фолміун. – Чорні коні свити Балатура. О, Неатане, ми спізнилися

– Їх всього з десяток – відповів чарівник. – І Останній Бій ще не розпочався. Отже ми ще встигаємо.

– Кхм, – зумисне кашлянув Юр привертаючи увагу. – Панове, вас лише двійко. Хіба не розважливо повернутися за вашою зорепідхмарною вартою через астральний портал, і вже у більшості нам’яти гівнюкам пики?

– Друга астральна хвиля, – виправив Віарот. – На жаль, вона збурена після останньої подорожі.

– То гайда через третю! – Юр не відступав.

– Блазню, я все життя поклав на опанування лише другої хвилі! – лютував чарівник. – Та й нам не вперше випадає зіткнутися з посіпаками Балатура у меншості!

– Чом його так скаженіти? – зніяковіло відповів Юр. – Тільки спробував закликати до здорового глузду. Винен, таке не повториться.

– Їх більше десятка! – Фолміун вказав на озброєну юрбу, що розтягнулася вздовж гірської стежки.

– Може вони по-двоє на конях пересуваються? – припустив Юр, миттєво відчувши роздратований позирк чарівника з вартовим.

– Байдуже скільки їх. – спокійно сказав Віарот. – Ми позбавлені такої розкоші як відступ.

– Ну що ж, вірю у вас, хлоп’яги! – Юр дав драпака.

Чарівник спробував схопити утікача, та вартовий його спинив, заперечливо похитавши долонею. Юр спритним стрибком видерся на скелястий виступ. Головорізи на стежці, помітивши рух, схопилися за зброю.

Фолміун зайняв бойову позицію, міцно стиснувши у руках меча зі щитом. Віарот нашіптував заклинання. Слуги Балатура швидкою ходою рушили вниз стежкою. Вояк, що біг попереду, заціпенів, завбачивши камінці, котрі рясно сипалися зі схилу. За мить обрушився зсув. З похованою під брилами стежки долинали зойки та стогони. Із куряви, відкашлюючись та обтрушуючись, визирнуло кілька силуетів.

– Четверо! Вже легше. – відзначив Фолміун. – Ті двоє справа, здається, некроманти.

– Навіть більше скажу – мої колишні учні, – підтвердив Віарот. – Залиш цей клопіт мені.

Вартовий зблизився з вояками, які насувалися лівіше. Чарівнику вступати у прямий контакт було ні до чого. Некроманти, завбачивши колишнього вчителя, спрямували на нього згустки світла з блискавицями. Віарот відповів тим же, ледь стримуючи водночас два потоки.

Фолміун рубався з ворогами. Двобій для нього видавався не з найлегших. Прикриваючись щитом від одного з супротивників, він встигав лише парирувати мечем випади іншого. Відчуваючи перевагу, головорізи Балатура почали тіснити вартового. Фолміун задкував, відбиваючись від вихору ударів, збагнувши, що його притискають до скелі.

Магічні потоки некромантів вже майже досягли Віарота. Обличчя чарівника перекосилося у натужній гримасі. Фолміун теж тримався з останніх сил, позбавлений можливості маневру.

– Ви ж здогадалися, хто порятує ваші гузна? – згори виринув Юр, котрий тягнув у руках здоровенну каменюку. – Кому в баняка?

Юр щосили жбурнув брилу у напрямку вояків, що затисли Фолміуна. Однак каменюка, не пролетівши помітної відстані, покотилася схилом, не завдавши шкоду поганцям.

Та вартовому вистачило цієї миті. Запримітивши, що супротивники відволіклися, Фолміун ногою відштовхнув одного з них. Опинившись віч на віч, Фолміун відвів щитом зброю іншого вояка, простромивши того мечем. Поки тіло противника ще падало замертво, вартовий блискавично дістався другого, котрий тільки но підводився на ноги. Та стусаном латного наколінника Фолміун знову звалив ворога долі, довершуючи все фатальним помахом.

Віарот волав, приставши на коліно, ледь стримуючи чарівні потоки. Фолміун метнув меча в одного з некромантів. Залишивсь без поціленого приятеля, останній супротивник виявився не здатний протистояти сам на сам чарівнику. Потік світла та блискавиць Віарота стрімко переважив, лишився від некроманта купку попелу.

– Дивуюся з власної благородності! – Юр поволі зісковзував схилом донизу. – Вас, падлюк таких, особисто мені немає за що шанувати. Викрали, мордували, перенесли світ за очі з такого чудесного трактиру. Та я все рівно прийшов вам на поміч.

– Якщо ти бісишся через палицю щирості, то, зізнаюся – її не існує, – віддихуючи промовив чарівник. – То лише патериця, що розсіює темряву.

– Ліхтарик? – роздратовано вигукнув турист. – Ви катували мене довбаним ліхтариком?

– Давай но потім поквитаєшся з нами, – Фолміун витягнув меча з бездиханного тіла. – Ми, ніби як, відвертали кінець світу.

Древнє капище розміщувалося на пласкому скелястому виступі. На вході, до котрого вела гірська стежка, чатували вояк та некромант. Їхня увага була прикута до загрози з підніжжя. Балатур стояв серед яскраво сяючих артефактів. Занісши кинджал над бранкою, він гучно промовляв заклинання.

Фолміун зіскочив зі скелі позаду вояка. Поки вартовий відтинав голову одному з посіпак, Віарот спопелив розгубленого некроманта. Не гаючи часу, чарівник пустив сніп світла у Балатура. Та магічний потік не досяг цілі, розсіявшись об невидиму стіну. Фолміун кинувшись уперед, також спіймав облизня, будучи відштовхнутим незримою перешкодою.

– Блідоволошковий! – гучно промовив Балатур, перервавши заклинання. – Навіть добре, що ти тут. Устигнеш узріти, як згине все, чим дорожиш.

– А чи лишиться хоч щось, чим ти сам дорожиш? – вигукнув Юр, обережно переступаючи через обезголовлене тіло. – Подумати тільки – наближати кінець світу це ж навіжене безглуздя. Можливість стирчати на самоті серед потоків лави, чи ще якось лайна, справді така приваблива?

– Як смієш ти, зухвальцю, ставити під сумнів темну істину, чиїм провідником є я! – Балатур лютував. – Особисто випатраю та вдавлю власними тельбухами! Та це дріб’язок у порівнянні з тим, що очікує тебе, Блідоволошковий…

Пролунав оглушливий гуркіт. Частина химерних обладунків Балатура розлетілася на друзки, а з утвореної рани заюшила кров. За ним послідував ще один вигрім, рознісши гучне відлуння гірською долиною. Рогатий шолом Балатура підкинуло, а сам він лишився доброї половини черепа.

– Хто б міг припустити? – Юр здмухнув клубок диму з дула немагічного артефакту свого світу. – Виявилося чарівні бар’єри не пристосовані до вогнепалу.

– Що ти накоїв? – перелякано вигукнув Віарот.

– Та не репетуй, спишемо на самооборону, – турист не приховував задоволеної посмішки. – Головне зараз узгодити спільну версію подій.

– Телепню, ти завершив ритуал, принісши жертву! – чарівник не припиняв горлати.

– Та хто ж петрає у всій цій окультній тематиці? – Юр виправдовуючи розвів руками.

Зненацька скеля затремтіла. Чарівник, вартовий та турист одне за одним втрачали рівновагу, падаючи долі. Здійнявся буревій. Небо затягнуло важкими темними хмарами. На обрії, за густим лісом, що розрісся попід скелею, розійшлася земля. З провалля, серед виринаючих язиків полум’я, викарабкувався яскраво-червонений велетень. З небес спускався ще один, розмахуючи широкими крилами за спиною.

– Останній бій… – понуро промовив чарівник, що так і лишався лежати. – Ми приречені.

– Час тобі повертатися додому, – Фолміун знесилено обперся об скелю. – Тут на тебе чекає лише погибель.

– То ж це і є ваш Неатан зі своїм розлюченим братиком? – Юр побачив повільні кивки вартового на підтвердження. – Капець ви рюмси.

Юр кинувся вниз схилом у напрямку двобою, що розгорівся між велетнями. Певний відрізок він ще балансував, розправивши руки. Та послизнувшись на камінні, що пішло з-пі ноги, подальший шлях донизу турист проїхав на стегні.

Опинившись коло підніжжя, Юр, шкутигальючи, чкурну крізь лісові хащі. Прикриваючи обличчя від гілок, які несамовито гойдав буревій, він зупинився на розлогій галявині. Юр витягнув з торби черговий предмет свого світу.

– Підтвердження координатів, – блискавиця влучила у найближче дерево, заглушивши на мить все довкола. – Пароль: йод, два, вав, чотири!

Серед галявини ділянка трави викривилася та засяяла. За мить на тому місці вже стояв суцільнометалевий циліндр зі закругленою вершиною, заввишки з найближчі дерева.

Юр продовжував копатися у торбі, вихопивши ще один предмет. Підвівши догори руку, він випустив сліпучий згусток зеленого світла, котрий розсіяв пітьму аж до хмар. Неатан відлетів від брата, поглянути, що коїться.

– Гей, здорованю! – Юр розмахував руками, намагаючись привернути увагу. – Бачиш це? – він вказав на циліндр. – Засадати покидьку куди поглибше! Тільки у тебе обмаль часу.

– Юре! – на галявину влетів чарівник з вартовим.

– Сподіваюся у вашого крилатого захисника божественний слух, – Юр прощально провів долонею. – Був радий знайомству! Хоча ні, направду ви ще ті мудаки.

Місце на якому стояв Юр засяяло, і за мить він розчинився у повітрі. Над головами Віарота та Фолміуна, підхопивши циліндр, пронеслася правиця Неатана. Велетень підлетів до свого лихого брата. Маглотат перехопив руку з циліндром, яким йому спробували зацідити. Та Неатан обхопив супротивника іншою кінцівкою, полинувши догори.

Чарівник з вартовим лише спостерігали, як фігури братів зникли за хмарами. Віарот, усвідомивши, що коїться, міцно заплющив очі, прикривши долонею обличчя Фолміуна. Крізь щільні хмари прорізалися снопи світла. На мить все зникло. Не було ні дерев, ні гір. Ні неба, ні землі. Лише сяйво. Сліпуче та суцільне. Ще за хвилю несамовитий шквал долинув до поверхні, притискаючи дерева додолу немов тростинки.

Чарівник, не розтуляючи очей, шепотів закляття. Брили, гілки, повалені стовбури огинали його з супутником. Ще за мить все стихло. Високо у небі ще вирувало полум’я. Віарот та Фолміун стояли оточені купою листя та гілок. Вдалині почулося роздратоване щебетання птахів.

***

– Як минає карантин у нашого майже героя? – промовив високопоставлений офіцер, перебуваючи за товстим склом.

– Довго, – втомлено відповів Юр, котрий сидів по інший бік. – І чому це «майже»?

– Ні, ви молодець, не подумайте, – військовий почесав носа. – Просто результати, як і методи, так би мовити, суперечливі.

– Хіба сигнатури не зникли?

– Дослідження, так, не виявляють більше сутностей, – офіцер відклав фуражку. – І тут ви, повторюю, молодець. Ми й уявити не могли, що вибух якомога ближче до цих, гм, істот, відбудеться буквально впритул.

– У чому ж тоді питання? – Юр нахилив голову.

– Супровідне завдання – розумне життя на тій планеті фактично не постраждало.

– Ну то надішліть їм ще одну бомбу. Тим більш, тепер вже все рівно куди. Це, звісно, завідома марна витрата ресурсів, та хто ж забороняє спробувати.

– Так, саме це я б хотів обговорити, – продовжував військовий. – У звіті зазначено, що ви, цитую: «осягнули суть їхнього світу». І що нам не до снаги знищити його.

– Можливо трохи перегнув з емоційністю, та в цілому так.

– Поясніть детальніше.

– Притрушений світ, прибацані принципи, – Юр закотив очі. – Це у нас все відбувається унаслідок вчинків, чи там процесів. Ми вважали, що за такими правилами існує решта розумних форм життя. Однак не вони.

– Згоден, що вся та абракадабра виходить за межі логіки. Та як нам це завадить стерти їхню цивілізацію з лиця Всесвіту?

– Мова не лише про чари. Знаєте, що привело мене до трактиру? – Юр побачив заперечний помах голови офіцера. – Усвідомлення, що смикатися немає сенсу. Розумієте, там ніби все заздалегідь продумано, а дії незримо скеровані.

– Ви що, говорите зараз про долю?

– Це дещо інакше. Проте близьке за духом. Поживши там певний час, починаєш це відчувати.

– За келехом у трактирі?

– Байдуже де, – Юр закусив губу. – Спочатку я діяв згідно інструкцій. Та це було гаянням часу. У моїй торбі перебував спусковий гачок зброї масового ураження. Той світ не лишив би це без уваги.

– То ж що це? Засідка на фортуну?

– Оперативне вичікування. Пророцтва, видіння, ворожба на кістках, щось та привело б мене до цілі. Я тримав пальця над занадто значною кількістю мегатон. Вагома причина стати передвісником чогось доленосного.

– Отже ви стверджуєте, що всі події там визначені наперед, а вас вела подоба долі, – військовий стримано посміхнувся. – Не хотів би я жити у такому місці. Гаразд, то які ваші пропозиції?

– Хіба це на щось вплине?

– Це вже не нам вирішувати.

– Моя думка – спостереження. На більше можемо й не розраховувати. А там хто його зна – можливо нам вдасться здобути від того світу якусь та користь.

– Цікаво, адже нам нещодавно надійшла тимчасова інструкція, у якій саме про це йде мова у зв’язку зі зниженням рівня загрози.

– Ключове у цьому – тимчасова.

– Ключове у цьому – ваша подальша роль. Ви маєте досвід, певні зв’язки, тож готуйтеся до повернення.

– А відпустка?

– Карантину вам хіба не достатньо?

– Зрозуміло… Тоді у мене є побажання.

– Побажання?

– Так, я хотів би прихопити туди, ем, дайте подумати – електричну зубну щітку.

– Даруйте, та нащо?

– Та так…звести старі рахунки.