Перемога

Це трапилося на одній із шахт старої Юзівки. Раз двоє шахтарів працювали у вибої. Тут крівля почала осипатися, кинулися тікати, та прохід до ствола завалило. Так і залишились у виробці. Допомоги чекати було нізвідки, тож уже приготувалися до важкої голодної смерті. Чують – неподалік хтось кашляє, але нікого не видно. Раптом бачать – наближається до них дідок – в подертому кожусі навиворіт, увесь сухенький, зморщений. Думали ввижається, переглянулися – та ні, обоє бачать. Підійшов старий до них і каже: «Розкажіть-но мені для чого вам додому потрібно – кому справді треба, того й відпущу». Зрозуміли вже хто перед ними, почали розповідати.

Павло був молодий, здоровий, гуляти дуже любив – от підніметься на-гора, які гроші заробить, ті й проп’є. Працює з усіх сил, але з заробленим нічого путнього не робить.

Петро вже в літах, сивий, аж білий, жив тихо-мирно з дружиною, але дітей не мали. Всі його поважали, бо то чесний і справедливий чоловік був.

Перший почав Павло. Каже: «Молодий ще я. От вернуся додому, дівку собі знайду, вженюся. Рано мені помирати».

Задумався Петро. Отож і каже: «Ніхто мене вдома не чекає, краще відпусти його».

Послухав їх Шубін, подумав. «Тепер я знаю кому справді треба», – мовить. І не відпустив нікого.

– То, виходить, – нетерпляче заговорив Радій, – Шубін обом збрехав.

– А хіба я сказав про це? – Батько уважно подивився на сина.

– Як ні? Та ж говорив – він казав, що відпустить того, кому більше треба.

– Не уважно ти мене слухав. Хіба ж обіцяв він саме таке? Не квапся, як слід все не обміркувавши, – батько завовтузився, намагаючись вмоститись зручніше. – Якщо ти кажеш, що шахтарів надурили, то хіба Шубіна – ні?

– А яка різниця?, – чомусь Радія ця історія зачепила зачепила за живе, – він все одно ж обіцяв! Хоча Петро і справді збрехав…

– Але ж Шубін сказав, що знає кому справді потрібно, значить таки знав. Та й чи можна обманути духа? – спантеличив запитанням батько.

– І справді. Тоді, значить, додому насправді нікому не було треба?.., – несміло спитався хлопець. – Але ж у Петра хоч була сім’я, до неї то міг відпустити.

– Духи знають більше, ніж люди, – задумливо почухав носа батько, – може уже й не було куди поспішати, різне могло трапитися, може жінка хворіла…

– А як Павло? Йому ще справді жити і жити – гляди й змінився б.

– Це ще невідомо що би було, хоча й справді міг виправитися, – батько поправив покривало на кріслі. – Але те, як він говорить, означає, що Павло недобрий, якщо йому Петра не шкода, та ще й надто впевнений і зарозумілий.

– То, значить, ніхто з них не заслуговував аби вернутися додому…

– Радію, ти знов поквапився. А як же готовність Петра до самопожертви? Хіба лиш за це він вже не вартий жити? Це ж вказує на його добре серце.

Хлопець знов задумався.

– А якщо він збрехав, бо хотів, аби Шубін подумав, що він благородний і відпустив?, – Радій запитливо подивився на батька.

– Може і збрехав, а може хотів збрехати, але сказав правду.

Радій вже нічого не розумів, він остаточно заплутався.

– То як же було насправді?

– Зрозумій, сину, я розказав тобі просту історію. Думок щодо неї може бути безліч. Насправді було так, як я розказав, а чому саме так сталося? На це питання точно відповісти не можна, якщо не знаємо мотивів – ні Петра, ні Павла.

– А Шубін? Чому він так вчинив?

Батько не відповів.

***

Радій натиснув на кнопку – пес розпачливо заскавулів, впав на землю, судомно смикаючись, спробував відповзти… завмер, тихо повискуючи. Ні, такої потужності очевидно не достатньо. Це надто жорстоко – заставити мучитись, але не вбивати одразу. Це жорстоко, безглуздо і, що найгірше, не те, що потрібно. Пес жалісливо подивився на чоловіка.

– Та заберіть вже його звідси, – роздратовано буркнув Радій.

Поки помічники наводили в лабораторії лад, професор Радій Миколайович Іванів повернувся до вікна. На вулиці моросив дощ, на деревах тріпотіло останнє пожухле листя, проспектом проїжджали численні нові машини. Ще кількадесят років тому нікому й на думку не спало б, що на вулицях може бути стільки автівок. А за вікном двигуни, здавалось, співали хвалу радянській владі.

Ех, знову все надарма! Ніяк не вдається збільшити потужність, щоб досягнути потрібного результату… Професор уже кілька років бився над цією проблемою, але завжди чогось не вистачало. Здавалося, ось воно, все готово, далі знов випробування і знову невдача. Але то нічого, скоро, вже скоро він знайде вирішення – тоді всі побачать силу нової науки! Перемогу розуму над темрявою забобонів релігії.

Потім Радій сидів за столом у себе в кімнаті, з думок ніяк не йшов власний витвір – йому ще бракує досконалості, але скоро «Перемога» оживе і… зможе виконати своє призначення.

Вбиватиме.

Почувся дзвінок.

– Товаришу Іванів, Вас викликає Лаврентій Павлович.

– Терміново?

– Терміново!

– Вже йду.

Поправивши комірець сорочки, Радій взяв з полички до блиску начищені туфлі, глянув на мряку за вікном й закутався у плащ. Не до добра це все, якщо Сам кличе так пізно вночі.

***

Додому він зміг повернутись майже опівночі. Голова народного комісаріату внутрішніх справ залишився незадоволений: «Скільки можна чекати? Вже всі терміни вийшли.. Народу потрібен ваш результат, товаришу Іванів, світовій революції потрібен».

Радія трясло. Якщо Сам висловив невдоволення, то й голови позбутись можна. І не тільки йому. Проте, іще є трохи часу.

Зранку гарячково взявся за роботу. То тут, то там на столі були розкидані всякі креслення, заплутані рядки формул, обчислення, епюри. Ні, так не вийде. Теорія вірна, але можливості радянської, найкращої в світі, техніки не дозволяють…

І тут як осяяння – нарешті зрозумів як змусити все запрацювати. Швидко побіг до дослідної моделі, замінив кілька деталей, змінив налаштування – тепер все буде гаразд! Неочевидне рішення, навряд чи до нього іще хтось здогадається.

Щоб зруйнувати міст зусиль роти солдат не досить. Проте, якщо вони промарширують в ногу…

Закінчивши роботу, він одразу подзвонив помічнику, наказав притягнути ще одну собаку.

Пес радісно крутив рудим хвостом, його щойно погодували та обігріли. Радій бридливо торкнувся ошийника, витер руки об халат. Знову направив промінь. Дворняга навіть не смикнулась – тільки м’яко осіла на підлогу. Це воно! От вона – досконала зброя майбутнього!

На якусь мить задумався – пригадав батька. Озирнувся, наче почув голос. Та ні, це просто спогад, фантазія… Незадовго перед від’їздом згадав батькові про війну, підняв тему, яку в їх домі завжди старались оминути.

***

– А хіба ти не воював! Хіба Ти нікого не вбивав? Щастило тим, хто вмирав одразу, а тисячі поранених мучилися він інфекцій, він нестерпного болю і повільно вмирали. А я зроблю те, що вбиватиме миттєво – без страждань, без мук. І хай ті кляті імперіалісти тільки спробують…

Батько похитав головою, почав міряти кроками кімнату, наче не вірячи, що це насправді його син. Схопився рукою за груди, повільно осів назад в крісло.

– За увесь час війни я нікого не вбив. Чуєш, ні-ко-го, – чеканячи кожен склад проказав батько. – І все не тому, що я не був на тих побоїщах, не тому… Просто не зміг. Перший бій, ми бігли, всі, як один. Мали атакувати рядами, проте одразу збились в якусь отару. За час перебування разом ми не встигли не те, що потоваришувати, ні, ми не встигли навіть перезнайомитись. Після першої атаки знайомитись вже не було з ким – попрацювали кулемети. А я стояв під тим свинцевим дощем – і наче закляк зі зброєю в руках. Боже, вбити людину, навіть задля власного рятунку, не зміг. До сих пір пам’ятаю той день так чітко…

***

Труснувши головою, Радій швидко прогнав кляті думки! Ні крихти сумніву! Він не заклякне, не відступить. А Бога, як відомо, немає.

Ніч напередодні нового випробування пройшла без сну. Раз-пораз Радій схоплювався з ліжка, то сідав, то починав ходити кімнатою. Все, заради чого жив і працював останні роки, майже завершено, скоро можна буде святкувати перемогу. Можливо до закінчення роботи лишився тільки один день, навіть уже не цілий день, а лиш ніч – зранку почнеться. Пригадував першу поїзду далеко з дому, все те, що трапилося відтоді, те, як наївно дивився на все навкруги. Як шукав де має поселитися, як навколо буяло життя. Пригадав, як роззявивши рота спостерігав за тим, як причалював аеростат Ціолковського – гігант, куди до нього тим німецьким цепелінам? Кругом величезні будівлі – такі, що здавалося скоро сягнуть до неба. Все дивувало, наче в казці.

Потім почалась робота, безсонні ночі – він завжди працював із запалом, навіть вдома про роботу думав – бува приходив у квартиру і, не роздягаючись, починав щось гарячково записувати – не хотілось ні їсти, ні спати. Правда, з часом запал потроху розхолоджувався, але одержимість справою залишалась завжди. Тепер, коли все добігло кінця, бажане відчуття завершеності та добре виконаної роботи так і не наступило. І знов спогади – про батька. Він завжди був добрим, терплячим, навіть тоді, коли Радій сказав, що їде, не накричав, не заперечив, лиш посмутнів.

За кілька місяців перед тим, як покинув дім, батько розповів байку про шахтарів. Правда, тато розказував так, ніби то бувальщина і це все справді колись трапилося. Батько завжди грішив надмірною легковірністю й свято вірив у різні забобонні дурниці. Невже ж не знав, що тих духів не існує і існувати не може – то ж повна нісенітниця! Але не слід йому дивуватися – він виріс у зовсім інший час, тоді не мали коли навчатися і розмірковувати – війна, а потім повоєнна розруха – не дивно, що люди були такими довірливими.

Потім йому пригадалась батькова розповідь, про духа шахт. Чому все так сталося? Ні разу не придумав задовільного пояснення. Хоча, можливо, колись і придумає.

Ранок. Радій знехотя зібрався на роботу. Дорогою ловив ґав, вирішив пройтися пішки, хотілось якомога на довше відтягнути сьогоднішні події. Якби міг, він би сказав, що захворів, проте Сам не зрозумів би такої хвороби. Довелось йти.

– Доброго ранку, товаришу Іванів! Ви готові?

– Доброго, – знехотя буркнув Радій. Він все ще до кінця не отямився. – Так, їдьмо.

– Радію Миколайовичу, машини вже чекають.

Їхали довго – спочатку містом, потім минули невеликі будиночки передмістя, далі виїхали на ґрунтову дорогу. За вікном стелилось присипане снігом поле, нечасті дерева ледь окреслювали в тумані шлях.

Нарешті добралися. На випробування привели кількох в’язнів – ворогів народу. Вони стояли, потупивши погляди. Ет, все одно! Вороги народу не люди. Скільки вони всяких неподобств наробили… Та для них це занадто легка смерть! Мали б мучитись, страждати, аби сповна натерпітись за те, що натворили. Шкода, що «Перемога» така досконала, занадто миттєво для них все закінчиться.

Швиденько розклали обладнання – всю громіздку машинерію. Помічники навіть відполірували до блиску захисні кожухи, проте Радій тут же наказав їх зняти. У переплетених нутрощах машини Радій бачив досконалість, втілену в метал, захоплювався своїм творінням, наче дитина якоюсь цяцькою. Захотілося власноруч запустити в дію цей агрегат.

– Товаришу професоре, ми закінчили приготування.

Добре, що й мені доповідають про все, – подумав Радій, – хоча хто я тут – просто гвинтик у всевладному механізмі НКВС... Але шана – вона моя!

– Гаразд, починаємо, – професор Іванів підійшов до пристрою.

Твердою рукою навів ціль – залишилось тільки повернути важіль.

Один з в’язнів не витримав, хоч чудово знав, куди йде і що звідси вже не повернеться, почав просити помилувати, кинувся бігти до них, але його змусили повернутись під металеву огорожу. Інші не опирались..

Не час думати, але раптом в душі Радія сколихнулась ціла хвиля спогадів. Знову згадав, як батько розказував про війну. Його тоді вже перевели у зв’язківці.

***

Ми сподівалися, що того бою не буде – супроти нашого взводу стояла ціла рота. Але хлопці, такі самі, тільки по інший бік фронту – пішли у наступ, а ми не могли дозволити противнику прорватися. Бій почався несподівано, боєприпасів майже не було. Їх завжди майже не було. Я викликався привезти їм патрони, це було майже самогубство – відкрита площадка, в мене в будь-який момент могли влучити. Ні, гнав від себе такі думки. Снаряди не вибухнуть біля мене, і кулі оминуть… Не вибухнуть… І оминуть… Снаряди не вибухнуть… І я таки доїхав. Ми не дали їм прорватися.

***

І тут Радієві відчайдушно захотілося вчинити подвиг. За той час, поки на якусь мить увагу керівництва відволік випадок з в’язнем, він швиденько перевів реостати в положення максимальної потужності, відключив обмежувачі. Звичайно, наївно було б думати, що в машині не передбачено десятки запобіжників майже для всякого випадку, але він же ж творець, знає слабину цього практично безвідмовного механізму. В двигуні щось тихенько захарчало і «Перемога» вмерла. Спочатку це ніхто не помітив, але через кілька хвилин, коли вже зброя напевне мала спрацювати, почалось сум’яття – намагались виявити що не так.

Потім його спитали чи можна на місці виправити поломку – сказав, що не можна. Через якийсь час всі потихеньку почали збиратися.

Прийшов додому. Знов думки. Ці мерзенні думки вже зовсім життя не дають! Обмірковував нинішній вчинок. То картав себе за малодушність, то тішився, що не вистачило дурості заявити на увесь голос, що то він пошкодив зброю. Зрештою, воно й на краще – живий, а якби не стримався, то уже б і не було на світі. А так живе, а те, що помре хтось інший…

Кілька днів не з’являвся на роботі, взяв лікарняний. На диво, його не чіпали, тільки старенький лікар щось послухав у стетоскоп та виписав якійсь пігулки. Цілими днями Радій валявся в ліжку, думав. І додумався…

«Я тепер як Петро. Завжди вважав, що брехав саме Петро. Я такий же малодушний покидьок – наче хотів зробити подвиг, а насправді… Знав же, що не зможу. Хотілося стати не просто нікому не відомим вченим, а героєм, про якого згадуватимуть прийдешні покоління. І жити хочу! Але… Для чого це все? Якщо житиму, а натомість десятки, сотні, тисячі людей вмиратимуть… Ні, не зможу. Тепер розумію, чому батько жертвував собою, везучи боєприпаси. З одного боку на війні роблять те, що наказують, а з іншого він просто не міг вчинити інакше. Все-таки людське життя це головне». Тої миті твердо вирішив що робитиме далі.

Пора виходити на роботу. В перший день після відпустки вирішив знищити своє «секретне» креслення. Звичайно, всі розрахунки знищити не вдасться, але без досконалого розуміння суті процесу, прямо в лоба це завдання не має розв’язку. І навряд чи хтось спробує настільки неочевидний підхід.

Все знищив, але не переставав боятися. Недобрі передчуття мучили постійно – і на роботі, і вдома, і вдень, і навіть вночі. Інколи Радій з жахом прокидався, снилося щось тривожне. Хоча сам себе заспокоював, але знав, що вже залишилось недовго. Якби ж то знати звідки чекати біди…

Несподівано посеред ночі приїхав воронок і професор Іванів зник із дому. А скоро його незмінному помічникові і асистенту під час останніх випробувань Мартену держава таки виділила гарненьку квартиру майже в центрі Москви.

***

От і все. Але чомусь не страшно – все так, як і мало бути. А якщо помилився? Якщо не треба було нічого робити? Може, нехай би залишилось, як і було? В нас була би наймогутніша зброя – з такою нічого не страшно. А я ганчірка – не зміг найелементарнішого – виставити необхідні параметри і повернути важіль. І то б нічого, якби просто не зміг – за мене це зробив би хтось інший. А я, дурень, пішов далі і зайшов надто далеко… Думки перервало клацання замка – двері з невеликим скрипом відчинилися і в камеру увійшов дебелий чолов’яга.

– Ну що, громадянине професоре, – глузливо вишкірився незнайомець, – говорити будемо?

Радій мовчав. Слідчий зняв кашкета, витер хустинкою спітнілого лоба.

– Ну нічого, ти в мене заговориш…

Може й справді розказати – поки ще не пізно? Та яке там не пізно – після того, що зробив вже все одно не відпустять. Мовчати хай там що.

– Чому машина не працює?

Знову мовчанка. Слідчий рвучким рухом витягнув кийка і з усієї сили вдарив Радія в живіт. Нестерпний біль, вмить потемніло в очах, але скоро стало легше. Ще один удар – Радій закашлявся. Мовчати, тільки мовчати.

– Заговориш, голубе, ой як заговориш. Все розкажеш – де, коли і для чого. Тільки трохи почекати, а потім балакатимеш, як на сповіді, – слідчий ще раз вдарив професора і вийшов з камери.

Яким же я був дурнем! Жив би зараз вдома, діти б вже підростали. Так ні – поїхав. Так і не одружився – увесь час робота – на такі дурниці часу не було. Тепер пізно – мені залишилося щонайбільше кілька днів – більше не витримаю, через ту роботу здоров’я вкрай нікудишнє стало. Втомився. Зараз вдома б поспати – на м’якому матраці, вкрившись шерстяною ковдрою. Хоч би перепочити, зібратися з силами. Не дадуть.

***

– Тату, я коли виросту, то стану механіком, як Ти!, – маленький Радик захоплено поглядав, як батько лагодить мотоцикл. Він міг годинами отак спостерігати за татом, просився допомагати, але Микола не дозволяв – боявся, щоб син не дай Боже десь не поранився, адже він ну ще зовсім маленький – навіть до школи не ходить.

– Авжеш станеш! – Микола всміхнувся, – скоро вже будеш мені допомагати. Втер заляпані мастилом руки. – Хочеш, я візьму тебе з собою сьогодні?

– Хочу! Хочу! Хочу! – аж підстрибував з радості. Кинувся батькові на руки, Микола ніжно скуйовдив шерехуватою рукою синове волосся.

***

Спогади про щасливі миті таки додавали снаги не здаватися. Коли думав, що вже не вистоїть, то згадував щось приємне, але самих лиш спогадів не вистачить на довго… Знав, що рано чи пізно все закінчиться. Швидше навіть рано, ніж пізно.

Коли НКВСники остаточно зрозуміли, що побоями нічого не зможуть добитися, то вирішили, що треба знайти інші способи впливу. Адже не можна допустити, щоб вчений ще, не дай Боже, вмер так нічого і не сказавши. Його треба заставити співпрацювати, а не вибивати зізнання. Помічнику Радія, який до цього часу вже став і керівником проекту, наказали переконати професора Іваніва.

– Професоре, професоре, – без зволікань, зразу перейшовши до суті справи, почав Мартен, – розкажіть їм все, що знаєте. Ви повинні вчинити розумно, якщо розкажете, то у вас хоч буде шанс залишитися живим. Професоре, подумайте про нас, про колектив, як же ми без вас? Ми не зможемо справитись із завданням і через це знову хтось постраждає. Розкажіть їм.

Радій на якусь мить задумався, але все одно твердо вирішив стояти на своєму. Якщо здасться, то буде ще гірше.

– Мартене, послухай, адже ти ж знаєш для чого «Перемога». Коли дозволити їй запрацювати, то… це буде страшно.

– Радію Миколайовичу… – знов почав Мартен, але професор не дав йому договорити.

– Геть звідси! – гримнув. Ні, не можна дозволити собі слабкості. Жахливо боявся, що помічнику може вдатися переконати подумати про себе. Ні, не можна щоб так сталося! Гнати від себе і помічника і зрадливі думки.

Мартен здивовано подивився на професора, встав, немовби вагаючись. Радій знов почав кричати і помічник дав сигнал, що хоче вийти з камери.

Після Мартена зразу зайшов слідчий. Його Радій раніше не бачив.

– Громадянине Іванів, – то ви знов відмовляєтесь говорити?

Радій не відповів нічого.

– Громадянине Іванів, – з хижою посмішкою продовжив слідчий, – ваш помічник ще навіть не вийшов надвір. А якщо ви мовчатимете, то і не вийде.

Радій пополотнів. Хоч і знав, як працює НКВС, та все одно не вірив, що вони на таке здатні.

– Ну то як? Розкажете, – в черговий раз запитав слідчий.

Професор Іванів не міг зібратися з думками. Якщо розкаже, то загине безліч невинних людей, якщо ні то Мартен, та й на цьому все не обмежиться.

– Краще, нехай загине мій помічник. Він один… – серце професора гулко закалатало.

– Добре, якщо ви так вирішили… Подивитесь у вікно? – Слідчий змусив Радія нахилитись до шиби. У дворі стояв Мартен і здивовано озирався.

– Останній шанс, професоре, досить мені махнути рукою… До речі, – голос слідчого став оманливо лагідним, – чому ви вирішили, що він загине один? У вас багато помічників, професоре… Повірте, ви розповісте.

Тримати в своїх руках чиєсь життя – на таке вже немає сил.

– Скажу… все скажу.

– От і добре, – так само лагідно резюмував слідчий. Зараз повернусь з вашим колегою, ви все докладно поясните, а ми запишемо.

Двері в камеру закрилися.

Радій встав, підійшов до вікна, знов вагався чи правильно чинить, але по-іншому не міг. Та все одно! Так не повинно бути! Краще… Краще… Шкода, що всі небезпечні предмети повідбирали. Страшно…

Раптом в очах потемніло, професор ще намагався дістатися до крісла, але не зміг. Так і розпластався в камері.

Повернувся слідчий і відразу вдарив на сполох. Викликали лікаря, адже не можна було допустити, щоб вчений вмер саме зараз. Лікар констатував: «Інсульт. Терміново потрібно відправити до палати, сподіваємось, що прийде до тями». Нічого не обіцяв, лиш боявся, що йому скоро доведеться перебиратися в камеру замість Радія. Був певен, що професор вже не одужає – надто виснажений.

***

Мені … мені треба йти, – Радій наче отямився. Бачить – неподалік стоїть старенький дідок.

– Скажи-но мені, куди тобі потрібно і для чого, – дідок уважно подивився на Радія.

Професор задумався, адже потрібно було рятувати Мартена, але… Добре обміркувавши він відповів.

– Щасливо на-гора, – якось дивно усміхнувся старий, закашлявся і наче кудись зник.

***

Двері палати тихо прочинилися.