Tomar el norte

Ми так довго чекали на завтра, що геть забули: воно вже було – вчора…

- Таким чином, шановні колеги, ми вважаємо наші розрахунки, які ґрунтуються на тривалій і кропіткій дворічній праці нашого колективу з дослідження згаданого феномену та є підкріплені численними лабораторними експериментами, правильними та сподіваємося на вашу підтримку та схвалення, – підсумував свою тригодинну промову доктор Томас Хантер. Широкий презентаційний екран позаду нього ряснів цифрами й багатоповерховими формулами, а його очі на темношкірому етиопському обличчі сяяли твердим вогнем переконання.

Гадаю, самий оцей погляд, як це й було з тваринного іще нашого споконвіку, переконував багатьох навіть краще за цифри й буквиці формул. Але не всіх – дискусії не оминули. Тим більше, що не ішлося за цим разом про проблеми фізики фундаментальної, але про речі цілком матеріяльні – ішлося про нову експедицію до ε Дракона…

Минуло сім з половиною років – Земних циклів обертання навколо Сонця звідтоді, як експедиція Коваля й Смітта здійснила перший не гіпотетичний, не у теорії, але на практиці перехід через кротовину Морріса-Торна. І навіть передала звідти повідомлення: на четвертій планеті згаданої вище зірки вони знайшли не лишень атмосферу з киснем, не лишень життя як таке, але й розумну його форму. Також вперше. За кілька десятиліть космічних пошуків, після кільканадцяти виряджених на них кораблів.

Стисле повідомлення, така жахлива обмаль деталей, адже людство, люди чекали на них так довго – століттями, від часів Бруно і раніше. Але воно надійшло – вони вступили в контакт із позаземною формою розуму…

І все. Більше повідомлень не було. І корабель не повернувся. З Землі надсилали сигнал за сигналом – спершу раз у раз, один за одним, потім просто із певною періодичністю. Надсилали і досі, автоматично – втративши надію, адже відповіді не отримували.

Множились тільки припущення – як наукові, так і в соціяльних мережах. Стосовно всього: від зникнення прохідности кротовини – як для сигналу, так і для корабля, і до його загибелі за тих, або інших обставин; від агресії з боку тубільців і до відмови самих астронавтів од своїх зв’язків з рідною планетою; від форм людиноподібних і аж до розумних дерев, – це щодо самих иншопланетян. (Втім, остання гіпотеза, скільки б дотепно не жонглювала вона тими уривчастими даними, які надійшли тоді від Коваля і Смітта, завжди видавалася мені найбільш безглуздою. Чому? А бо короткий звіт від експедиції – перший і останній – надійшов за кілька годин опісля прибуття на нову для землян планету. А в нас на Землі також є дерева, їхнім вивченням займається наука про життя, біологія, але згідно правил граматики у наших мовах і досі, після тисячоліть цивілізаційної ґенези, у категорії “хто? що?” деревам відведено “що”… У тих людей з експедиції було занадто мало часу, аби помітити, зрозуміти й усвідомити, що дерева не лишень живі…)

І ось з’явився доктор Хантер зі своїм вогнем переконання ув очах – середнього зросту, плавких й енергійних водночас рухів людина неабиякого розуму з докторським ступенем в царині квантової фізики, а головне дії. Він пропонував нову експедицію, або ж експедицію рятувальну, як він називав її публічно, подейкували, у піар-цілях, – він стверджував, і надавав тому докази, що ним віднайдено спосіб дістатися ε Дракона іще раз. Як і всі, хто був перед тим, до нього, учений почав із критики. Його проєкт-теорія вносив певні корективи в уявлення щодо гіперпростору. Доктор доводив, що поміж клясичними непрохідними мостами типу Айнштайна-Розена та кротовинами traversable Морріса-Торна насправді існує безліч варіяцій із різним ступенем стабільности тунелів; що експедиція Коваля й Смітта властиво й стала заручницею помилкових розрахунків, які ґрунтувалися на хибному уявлені – кротовина пропустила їх ув один бік, але не залишила шляхів для повернення. Це, отже, перше – те, що пояснювало причини зникнення експедиції попередньої. Тому що друге – розрахунки команди Хантера вказували на те, що знайдена ними инша кротовина, близька за стабільністю до клясичної (Хантер вважав, повільна її трансформація повинна призвести до остаточного закриття проходу лишень протягом 250 ± 25 земних хронометражних років), має той самий керунок: із входом в околицях Сонячної системи та виходом за 0,44 світлових роки од системи ε Дракона…

Усе це було дивовижно цікаво – надзвичайно цікаво було спостерігати за реакцією присутніх. Усі мої пізнання з фізики на загал та квантової її складової зокрема обмежуються призабутим шкільним курсом та даними з Вікіпедії. Натомість, у якости акредитованого блогера мені пощастило бути присутнім на тій презентації і я з більшою певністю можу говорити саме про це. Наприклад, щодо властиво колег пана Хантера, найбільш гостра критика, найбільш запекла дискусії виникла була з боку доктора Бенджаміна Франкліна. І жоден з його аргументів не був позбавлений сенсу. А проте, потрібно було знати гаразд – або ж психологію людини як таку, а чи про те, якою тривалою й непримиренною є взаємна антипатія та протистояння поміж цими двома ученими мужами. Кажуть, почалося все із того, що іще у студентські роки викладацька рада Оксфорду надала стипендію першому, але відмовила у ній другому…

Так воно і було завжди – завжди було важко провести межу межи конструктивною критикою й особистим не сприйняттям (як і поміж спрагою до пізнання та амбіціями й марнославством, зрештою)… Не те щоби в мене був аж такий великий досвід спілкування з інтелектуалами, але одного разу я таки бачив – на иншій, видавничій презентації у рамцях Форуму видавців у Львові, як м’яко, без підвищення голосу, а проте цілком відверто, один розумний чоловік висловлював свою нехіть иншому, не менш розумному. Він кілька разів заперечив йому, якось не зовсім по-суті (але хто зна, можливо, він і собі так вважав, що не до речі говорить його візаві), а врешті-решт і зовсім його обірвав – запропонував надати слово молоді… А з чого вона береться, ота неприязнь? Хто його зна? Проте, радше за все, десь не із розуму – десь із глибших закапелків у підмурівках свідомости.

Не всі, утім, присутні були й колегами Томаса Хантера – було, окрім мене й іще чимало таких, що леда й розумілися на тому, що воно бодай таке, кванти. Це я про представників уряду. Вони не сперечалися – не зовсім й зрозуміло було, для чого вони тут. Вони лишень подякували наприкінці та попросили надіслати розрахунки за вказаними, й у їхньому тісному товаристві добре відомими адресами.

І був там іще представник Фонду імені Ілона Маска, – він тільки посміхався: стиха.

І було потому іще кільканадцять нарад – наукових, й урядових, і кілька десять прес-конференцій та мережевих звернень, інтерв’ю й навіть цілих фільмів за участи доктора Хантера. І домовленість з Фондом Маска у підсумку… За багато-багато років, ба навіть століть перед тим – іще до глобалізації, тоді як континенти були островами, монархи Кастилії й Арагорну оплатили Христофору Колумбу один єдиний корабель. Отой самий, що і собі початково звався був “Галісійкою”, але адмірал перейменував його на “Санта-Марію”. Два инших надали брати Пінсони. Фонд оплатив близько половини витрат на нову (рятувальну) експедицію. Чому, з яких міркувань усі вони робили це? Питання залишається цікавим і відкритим – скільки існуватиме людина.

А проте, корабель рятувальної експедиції доктора Хантера рушив.

…Повертаючи на корабель, вони помітили на піску, далі од мису, три горбики. Вони підійшли ближче і побачили, що ці пагорки є шкіряними човнами й під кожним із них по трійко людей. Торвальд та його люди розділилися й захопили усіх, один лишень втік на своєму човні. Вони вбили решту вісьмох, повернулися на мис і стали оглядати звідти місцевість. У глибині фйорда вони розрізнили кілька пагорків й вирішили, що це поселення… (“Сага про гренландців”)

Скрелінг налягав на весло. Його засмагле обличчя не відображало емоцій, – хіба би було більше од звичного сконцентроване, напружене – але наполеглива робота не менш красномовно засвідчувала: він поспішає.

Навряд чи вони могли помітити його. У цілому попередньому досвіді чоловіка, щоправда, не було таких великих човнів й, відтак, він не міг знати, наскільки далеко можна бачити із такого підвищення понад хвилями. Але він знав напевне, що його, вищий од води на коліно човник помітити серед хвиль із відстані складно. А проте, баритися було не варто. Й берег наближався.

Скрелінг пригальмував щойно перед самою смугою прибою й вистрибнувши у воду із довгим паском ліня у руці забіг наперед й підхопивши ніс, із черговою хвилею висмикнув човна на тверде. Перетягнув його далі, ховаючи помежи розкиданих вздовж берега чималих валунів, і почав підійматися схилом на гору.

Човни й справді були нечувано великі – навіть звідси, з гори, прилаштувавшись попід бердами на її вершині, він добре їх бачив там, далеко посеред моря. “Як кити”, – подумав скрелінг. Тільки з дерева, і з крилами. І з мордами звірів на носі. Незнаних.

А у човнах люди. У цьому не було жодного сумніву, хоча вони й не були схожими на усіх тих инших людей, яких чоловік бачив коли перед тим. Зрештою, в усі ті байки соплемінників, які ніколи не зустрічали прибульців самі, а тільки-но переказували на власний розсуд чутки, які ширилися від поселення до поселення неначе із вітром, значно швидше од них самих – про духів з блискучого каменю, ведмедів у човнах й инше подібне – чоловік не вірив від самого початку. Духи не залишають рублених ран на тілі людини…

Можливо, це було на Баффіновій Землі, саме яку – можливо – скандинави назвали Країною Кам’яних Брил, або ж на котромусь з прилеглих до неї менших островів Архіпелагу. І тоді скрелінг мав би бути інуїтом. А може у Країні Лісів, на Лабрадорі, – тоді індіанцем. Річ у тім, що вікінги однаково звали скрелінгами й перших, і других. А вищезгадані країни, вони вже мали назви – індіянські та інуїтські, іще до їхнього туди прибуття. І як звали самого скрелінга, яким було його ім’я, залишається невідомим…

Тому що …ані перші, ані другі не розуміли мови одне-одного…

Прослідкувавши за керунком крилатих човнів скрелінг стрімко спустився з гори – потрібно було попередити людей у селищі.

Якось одного разу, щойно приїхав був до Буджаку й оселився в Тузлах, я узяв позичений велосипед і рушив берегом лиману – ознайомитись з краєм, роздивитись. І вже як вертав, поїхав иншою, не тією самою дорогою, але у тому ж самому напрямку зі сторони якого перед тим приїхав… А проте замість Тузлів потрапив до меншого – зовсім малесенького! – села Новомихайлівка, або ж Фуратівка, як і надалі говорять тут усі по-старому. Бо воно виявилося на шляху мого правильного на загал напрямку…

Тепер я у цьому селі живу. А Колумб, він був настільки упевненим у своїй правоті, що ані місяць плавання натомість трьох-чотирьох передбачених, ані різниця у розрахованих ним же самим відстанях, ані яскраві відміности поміж тим, що він бачив і тим, про що писав Поло не переконали його у тому, що він відкрив Америку замість дістатися Індії. Він настільки вірив у свою помилку, що й не знаючи мови тубільців записав у щоденнику про те, як вони знаками, мовляв, пояснили йому – острів далі на заході, це Сіпанго: тобто Японія.

Дон Христофор так і помер у своєму індійському переконанні. Доктору Томасу Хантеру цього не судилося. Вони успішно пройшли знайдену ним кротовину, вона й дійсно виявилася стабільною згідно його передбачень, але на четвертій планеті зірки, що мала би бути ε Дракона, не виявилося ані розумного життя, ані життя взагалі. Не збігався навіть спектр світила. А проте Хантер вважав, що помилковими є не його розрахунки, але розшифрування, розуміння повідомлення отриманого від експедиції Коваля й Смітта.

Хантер не знайшов також і залишків, бодай, корабля, на порятунок екіпажу якого нібито й виряджався.

Утім, про всі ці невідповідности, для кожної з яких у доктора знаходилося власне пояснення, швидко забули – і четверта, й іще три з відкритих Хантером планет виявилися багатими на корисні копалини, а його кротовина й надалі залишалася прохідною.

Ними не надто переймалися навіть і тоді, коли експедиція Коваля й Смітта повернулися. Нестабільність їхньої кротовини виявилася пульсуючою. Усіх більше схвилювало розчарування: розумні істоти з далекої планети не мали ані надтехнологій, ані вродженої телепатії, ані…

І ми продовжили чекати на завтра…

*Tomar el norte: Іспанською – “взяти північ”: процедура звірення стрілки компасу з Полярною зорею за часів Великих географічних відкриттів.