Сповідь горбатого Дем'яна

Монастир, нещодавно відбудований після чергового нападу татар, швидко огортали сутінки. На небі з’явились перші зорі. Напівголі дерева поволі перетворювались на химерні темні силуети. Було б зовсім незатишно, коли б не спокійний спів невеличкого хору, що виривався назовні із церкви. Та ще листя так приємно шаруділо під ногами – деякі ченці вже вертались до келій, хоч служба ще не закінчилась.

Власне, послушник Гнат сам був таким же ледарем, тому й ховався, як міг, у тіні дерев і намагався прикрити ліхтар.

Він був приставлений послушником до горбатого інока на ім’я Даміан. Той щодня після богослужіння залишався в храмі і ще якийсь час молився перед вівтарем, а Гнат був зобов’язаний проводити його після молитви до келії. Гнат зі святкової всенощної утік занадто рано – нібито для того, щоб принести ліхтар, а тепер змушений був із ним критися…

Нарешті співи всенощної служби змінились довгоочікуваним читанням часів. Все більше монахів виходило з храму. Скоро вийде й Даміан – останнім, як завжди.

Однак очікування затягнулось.  Читання в храмі замовкло, останні ченці прокрокували повз послушника. Тиша огорнула монастир. Стало зовсім темно і дуже холодно, так що Гнат весь тремтів.

Він уже тривожився: чи не прогавив отця Даміана? Ні, навряд – той не порушив би правила, встановленого духівником. Тоді чому він так забарився?

Прийшов інок-вартовий, зачинити на ніч храм. Теж здивувався, що Даміан ще на молитві.

- Піду подивлюсь, чи не сталось чого, - вирішив він і пірнув у порожнечу храму.

Зробити те саме Гнат хотів уже давно, тим паче, що добряче змерз, однак монастирський послух вимагає, щоб все робилося так, як духівник благословив. А в Гната благословення було чітке – чекати на Даміана перед храмом.

Вартовий скоро вийшов. За неймовірно здивованим виразом його обличчя Гнат відразу зрозумів: інок побачив у храмі щось надзвичайне!

- Що сталося?! – не стримався послушник.

Вартовий подивився на нього таким поглядом, ніби вперше побачив. Але враз схаменувся і сказав:

- Брат Даміан скоро вийде, - а сам кудись пішов.

Гнат знову застиг в очікуванні. Та цього разу в недовгому – дуже скоро із храму почулись кроки. Не схожі на Даміанові, якісь занадто швидкі…

Послушник ледь не випустив ліхтар із рук, коли до нього вийшов його старець. Випростаний, усміхнений, чернецьке вбрання недоладно обвисало мішком на стрункому тілі. Але це був він, той самий інок Даміан.

- Не лякайся, - звернувся він до послушника. – Вертаймося в келію.

Вартовий прийшов зачинити храм, побачивши, що світло Гнатового ліхтаря зрушило з місця... Послушник так і тремтів з якогось незрозумілого переляку, від чого вогник час від часу підстрибував.

Повернулись до келії.

- Запали велику свічу, - звелів Даміан. – Я розкажу тобі свою історію, щоб ти не боявся. Тобі буде корисно її дізнатись.

- А вечірнє правило? – несміливо спитав Гнат.

- Я своє вже виконав у храмі. А ти під храмом хіба не молився? – здивувався Даміан. – А я думав, всі послушники моляться на ходу, щоб раніше лягти спати…

Гнат мовчки запалив велику свічку, поставив її на столі.

- Ну а тепер сідай та слухай. Я маю розказати свою історію комусь із наймолодших насельників монастиря, щоб вона довше пам’яталась.

Дитинство моє було, як і у всіх дітей невеликого села – нічого особливого. Подорослішавши, я закохався у найгарнішу з наших дівчат – Марусю. Готувався слати сватів, грати весілля та господарювати… Аж не судилось.

Набігли татари, зруйнували все життя…Викрали багатьох дівчат, і мою Марусю теж. Чоловіки намагались чинити опір, і майже всі були вбиті. А мене – хоч би якою стрілою зачепило! Так ні. Живий і здоровий лишився…

Важко описати, який нестерпний тягар ліг на душу. Ось тут було рідне село – тепер саме пожарище. Була родина, було кохання, а тепер нема нікого. Нікого з близьких не знайшов я тоді живим.

Відчай був такий, що я не вагаючись вирішив накласти на себе руки. Знав я за селом один яр, глибокий та небезпечний… От і пішов до нього. Прийшов, сів на краю… а стрибнути не можу.

І тут підходить до мене нечистий. Ніби й людського вигляду, але точно знаю, що нечистий. З переляку я так і заціпенів.

А він мені і каже:

- Рано помирати – молодий ще. Важко? Можу допомогти – знаю засіб від твого горя. Ти просто не знаєш ще смаку помсти – а ти скуштуй. Побачиш, як відразу стане легше.

Більш за все хотілось, щоб він пішов геть від мене, але чомусь я дослухався до його слів. А він далі спокушав: мовляв, дам я тобі і силу, і зброю, і завжди допомагатиму тобі… Наобіцяв усього… якраз усього, щоб спокусити.

Я ще здогадався заперечити, що не збираюсь продавати йому душу. Він наче тільки цього й чекав. Розреготався, а тоді й каже: я, мовляв, не чіпатиму твою душу, а от тіло ти мені віддай! І пояснив, як це. Він просто вселиться в мене у вигляді горба – і все. І то нібито лиш для того, щоб завжди бути зі мною і допомагати. А молитись Богу, хреститись, ходити до церкви він мені не заважатиме.

Одним словом, спокусився я, дав свою згоду. Він увійшов у мене і відразу зігнув аж до землі…

- Виходить, що весь цей час ви на собі носили чорта? – Гнат не стримав цікавості.

- Не зовсім. Ти б не перебивав. От молодь… - Даміан скрушно зітхнув, однак його зауваження не було суворим. – Ну, слухай далі.

Перше, що я зробив, впустивши у себе демона – впав у розпач. Я відчув, що миттєво зістарився, і побивався: ну як я тепер житиму із цим горбом? А тим паче, як помщуся?

Але він тільки реготав з мене:

- Ну ти й дурний! Гадаєш, горб заважатиме? Не май клопоту – вже якщо я сказав, що помстишся, то помстишся. Ось, тримай.

Переді мною наче з-під землі з’явився меч у піхвах. Я несміливо підняв його – не важкий.

- Вийми, - звелів чорт.

Ледве я спробував витягти меча, як на мене дихнуло гарячим, а перед очима зблиснув вогонь.

- Що це? – спитав я.

- Вогненний меч. Наймогутніша, непереможна зброя! Тепер сховай його – вийматимеш лише коли битимешся.

Після того я запитував набагато менше, а більше виконував бісівські вказівки.

Перш за все повернувся додому… точніше, до того, що залишилось від мого дому.В сутінках, щоб не лякати односельчан своїм виглядом. Потім зробив собі щось схоже на спис, загостривши важкий кіл. А на світанку вийшов за село в південному напрямку. Ясно, це ж туди татари помчали полонених.

- Приготуйся, зараз полетимо, - сказав чорт.

Я не зрозумів, як це, а перепитати боявся. Але послухався: затягнув пояс із мечем тугіше, міцно взяв кіл обома руками…

Якась сила підняла мене в повітря. Високо-високо, до самого неба, аж дух захопило! Що й казати, злякався я не на жарт – наче ніщо мене на тій висоті й не тримало. Але чомусь я знав, що не впаду. А чорт все насміхався наді мною: «Чув коли-небудь, як святі на чортах літали?» Він взагалі постійно насміхався, це я потім вже збагнув…

За якийсь час я оговтався і дивився униз із цікавістю. Міста, луки, ліси, річки – все як намальоване! Гарно. Хоч і була ця пригода з чортом помилкою всього мого життя, але правди ніде діти – такої краси я ніде б більше не побачив…

Але тоді було не зовсім до краси, особливо коли на одній із доріг я побачив темних вершників та натовп полонених. В мені скипіла кров! Я зажадав, щоб чорт опустив мене до них, але він твердо сказав:

- Не тут і не зараз.

- Але чому?! Там же татари!

- В степу твого подвигу ніхто не побачить.

- То й що?! Ти ж казав, що я помщуся!

- Та помстишся, помстишся… Але навіть якщо переб’єш татар – як ти полоненим допоможеш? Серед степу?

Я примовк.

- Отож. Не дурій, а слухайся мене, і все буде як слід.

Летіли ми цілий день і долетіли до моря. Ніколи не бачив стільки води, що й краю не видно! І риби великі плавали, в річках таких не буває…

- Бачиш он те місто внизу? – показав чорт. – Запам’ятай: це Кафа. Там татари всіх полонених продають туркам…

- Нам туди?

- Та ні! Ну ти й дурень, правда! Я думав, ти розумніший…  Навіщо нам туди? Татар бити? Цих поб’ємо, інші налізуть! Бити треба турків, це ж вони платять татарам за їхню роботу!

- То куди ми летимо?

- В Стамбул.

Я замовк, почувши незнайоме слово. Тоді я ще не знав, що так називається головне місто у турків.

Пролетіли ще якийсь час над морем і дістались другого його берега. Чужоземного. Турецького. Зауважив я й велике місто і спитав:

- То Стамбул?

- Нарешті ти порозумнішав!

Але спустились ми не в місто, а десь в стороні від нього. Я вже не питав, чому так, бо не хотів знову чути, що я дурень.

Чорт завів мене у якісь пагорби, де я, за його словами, мав зустріти своїх майбутніх помічників.

- Це все твої земляки, що втекли з полону або дістались сюди, розшукуючи рідних. Їх усього шестеро, але битися вони всі готові. Життя їхнє тут нікчемне, але вони мріють знищити всіх турків і радо згуртуються коло могутнього ватажка. От ти й будеш тим ватажком.

Виявилось, що ці нещасні люди живуть в замаскованій хижці, плетеній з очерету, недалеко від маленького озерця. Ті двоє, що прибули сюди вільними, були найміцнішими. Вони полювали на звірів і птахів, а часом ходили до міста – крали по базарах різні речі та їжу, інколи навіть ласощі. Решта четверо – колишні раби. Двоє сильніших ловили рибу та охороняли хижу, хоча ворогів у них тут як таких не було.А ще двох рабство виснажило настільки, що вони були здатні лише до нехитрих господарчих справ.

Прийшовши до них, я заговорив з ними нашою рідною мовою – лише тому вони не вбили мене відразу, як дуже підозрілу особу. Але я розповів їм, що татари вкрали мою наречену, продали її туркам, і я прийшов сюди, щоб помститись за неї. Мені повірили, як чорт і обіцяв.

Недовго думаючи, я того ж вечора запропонував своїй ватазі такий хід дій: спершу звільняємо ще невільників, щоб нас стало більше; а потім нищимо турецькі галери, на яких вони возять рабів через море. Більше не возитимуть, і татари перестануть нападати на наші землі, бо втратять свій прибуток.

На думку це спало, звичайно, не мені – чорт же й підказав. Але всім сподобалось, і ми вже наступного дня взялися до справи.

Чорт нагадав, що будь-яку добру справу слід починати з молитви, отож на світанні я помолився і, узявши чотирьох хлопців, рушив з ними у місто.

Я ніколи раніше не був у Стамбулі, але слухався чорта: куди йти, де повертати, кому що казати… Мої хлопці здивувались, що я так чудово знаю стамбульські нетрі, і я збрехав їм, що добре все розвідав.

Чи повірили вони, чи ні, не знаю, однак дорогою ми ніде не зустріли ні охорону, ні взагалі будь-кого, хто став би нам на перешкоді. І лише на одній вузькій вуличці чорт наказав приготуватись до бою, тільки зброю поки що не виймати.

Ми зупинились, чекаючи біля якогось будинку. І скоро побачили, як просто до нас озброєні вершники ведуть кількох зв’язаних полонених. Усі були молоді, кілька жінок і двоє чоловіків.

Далі чорт віддавав накази моїм голосом:

- Остапе, Свириде, ви зі списами нападайте на перших двох. Збивайте їх списами з коней. Семене, Іване, а ви хапайте полонених і ведіть геть.

Остап і Свирид - це були ті мисливці, найсильніші і найвойовничіші у нашій ватазі. А Семен та Іван – рибалки.

Я ж за наказом чорта мусив просто підійти ближче і проштрикнути колом коня, якщо якийсь із них до мене наблизиться.

Ну, я так і зробив. Тільки перші турки впали, простромлені списами, я пішов до місця різні. І раптом коні мов оскаженіли! Збурились проти вершників, поскидали їх і розбіглись хто куди! Я зрозумів – чорта відчули.

І ніхто нічого не помітив! Одні хлопці були зайняті бійкою, інші – полоненими, а самі полонені взагалі не зрозуміли, що коїться. Я тільки добив колом ще двох турків… Точніше, як мені здалося тоді, не я, а сам чорт моїми руками. Він взагалі часто і діяв за мене, і говорив.

Наступні кілька днів ми тільки тим і займались, що звільняли полонених. Звичайно, що нам це завжди дуже добре вдавалося. Скоро наша ватага побільшала до сорока чоловік. Замість однієї хижі в долині ми збудували ще декілька, і наші помешкання вже не треба було приховувати – і так ніхто не наважувався до них наблизитись.

Так, увесь Стамбул знав Горбатого Дем’яна і його вояків. Мої хлопці вважали мене святим, бачивши, як я перед кожним боєм молюся. А турки звали Шайтаном. Це по-їхньому чорт, і вони, на відміну від моїх хлопців, не помилялись, бо я таки справді був лише чортовим знаряддям…

Коли ми стали відомими розбійниками, чорт наказав нищити галери. Для цього ми змайстрували власний чи то маленький корабель, чи великий човен…

Розправи з галерами теж були завжди однакові. Мої хлопці на човні підпливали до турецьких суден… Щоразу з іншого боку, як чорт радив, і турки жодного разу нікого не помічали, аж поки до них на галеру не вдиралися гості. Тоді починалась різанина.

Турки, звичайно, були досвідченішими, але ми заставали їх зненацька. Часом ми брали гору, часом вони… Поки хлопці бились, я стояв на березі. А потім чорт миттєво переносив мене на галеру.

Спершу він все робив за мене, а потім я й без підказок навчився відразу бачити, як проходить бій і кому з моїх хлопців найбільше потрібна допомога. Кіл у моїх руках був сильнішим за будь-чиї списи! Один-два помахи ним – і турки відступають. Тоді мої хлопці бігли рятувати полонених, а я виймав вогненного меча і встромляв у найближчу щілину на кораблі або щось рубав. Здіймалась пожежа. Турки, страшенно перелякані, забуваючи про все на світі, кидались рятувати свій корабель, мої хлопці з визволеними людьми вертались човном на берег, а я стояв на галері і чекав, поки мене чорт перенесе. На березі завжди опинявся раніше, ніж хлопці човном.

Вогненний меч наганяв жах на усіх, хто хоч раз його бачив. Мої хлопці між собою шепотілись, що ця небачена зброя – дарунок Бога сміливому визволителю. Вони, бідолашні, так вірили в мою святість! Схилялися переді мною, шанували, сперечатися боялись!

Нагнали ми на турків такого страху, що галер на морі ставало дедалі менше. І тоді я почав відчувати нудьгу. Помста, яка нібито мала мене втішити, завершувалась… а втіхи не було. Помста давала лише тимчасове полегшення.

Я занудьгував за своєю Марусею. Я не бачив її серед полонянок, хоча сподівався на зустріч весь час, поки ми воювали-мстилися… Я насмілився спитати в чорта, де вона.

- Вона вже в гаремі, - була злостива відповідь. – Вона там опинилась раніше, ніж ти мав змогу знищувати галери.

Почувши це, я відчув тупий біль у серці. Я ж про це здогадувався, а тепер просто почув як сказане уголос.

Я розумів, що мій лихий супутник мені зовсім не співчуває. Але ще на щось сподівався.

- Я хочу побачити її!

- Показати?

- Я хочу зустрітися з нею! Ти ж можеш зробити так, щоб ми побачилися!

- Можу.

І тої ж миті я опинився невідь де. Щойно був у своїй хижі в долині, чув знадвору голоси своїх хлопців. А тепер навколо мене розкішний квітучий сад.

- І де ми?

- Ти так і не порозумнішав! Стільки турків на той світ відправив, а ще досі не знаєш простих речей! Що гареми можуть дозволити собі найбагатші, а в багатих людей багаті маєтки. Чи може, ти скажеш, що цей сад належить жебраку?

Такого я сказати б не міг. Проковтнувши, як завжди, принизливу образу, я сказав:

- Якщо це сад, виходить, і гарем поряд. То де моя Маруся?

- Чекай тут, зараз її покличемо.

Власне, нічого робити він не став, і я вирішив, що йому інші чорти допомагають.

- Вона вже в саду, - сказав мій по деякім часі. – Іди он до того куща з білими квітами – там побачиш свою Марусю!

Стільки зневаги було в його голосі, коли він вимовив її ім’я, що я обурився. Не за себе, а за свою кохану.

Але обурюватись вголос було ніколи. Я пройшов до вказаного куща і на якійсь відстані побачив жінку із закритим, як в усіх магометанок, обличчям. В мій бік вона не дивилась і схоже, взагалі мене не бачила. І як мені було знати, що то саме вона?..

Чорт відповів на мої думки:

- І чого стовбичиш? Ти ж хотів з нею зустрітись, то клич її чи що?

Я ступив кілька кроків і тихо гукнув:

- Марусю!..

І більше на жодне слово не спромігся.

Жінка здригнулась і заклякла на місці, перелякано втупившись у мене. Шкода було, що через свій горб я не міг роздивитись її очі – чомусь я не сумнівався, що ці очі обов’язково впізнаю. Я злякався, що вона зараз втече… Але це була вона, так! Вона тому й не втікає, що почула своє ім’я, зрозумів я, і зараз намагається вгадати, хто перед нею!

- Марусю, - посмілішав я, - це ж я, твій Дем’ян! Ти мене не впізнаєш?

- Хто т-ти? – пролунало з-під запинала.

Справді, як у цьому горбатому чолов’язі вона впізнає свого коханого Дем’яна? Чому я не подумав про це до того, як вимагати від чорта зустрічі? Я відчув і обурення, і розпач, і сором. Але відступати не збирався.

- Я Дем’ян! Я дістався аж сюди, щоб врятувати тебе! Так, я дуже змінився, але це я, а не хтось інший!

А вона мовчала. Я хотів нагадати їй дещо, про що знали тільки ми двоє. Але чомусь лише спитав:

- Ти не віриш мені?

- Вірю, - тихо відповіла вона. – Пробач… Я тепер Зухра.

Я не відразу зрозумів, що це значить.

- Марусю, ходімо зі мною! Ми повернемось додому…

- Ні, Дем’яне, ні. Я вже не Маруся. Ти розумієш? Тепер все по-іншому. Я невільниця… І вороття назад вже немає.

В її голосі забриніли сльози, і вона повернулась, щоб піти… чи навіть, щоб утекти, бо ледве не побігла.

- Почекай! – гукнув я. – Покажи обличчя – дай подивитись на тебе хоч в останній раз!

Вона знов повернулась до мене і зняла запинало. Я, незважаючи на миттєвий біль у спині, підвів голову, щоб роздивитись краще. Так, це її обличчя… Те саме обличчя, яке я так хотів побачити! Воно навіть стало ще кращим, але очі дивились на мене холодно, вже не було в них знайомого тепла…

Я зрозумів: це розставання. Навіть зрада.

Маруся пішла, а я ще довго, здається, стояв розгублений. Турки, якби хотіли схопити мене, взяли б тоді голими руками, але нікого в тому саду не було.

А потім мене зненацька охопила страшенна лють. Я вихопив меча і почав рубати ним усе, що було перед очима. Пожежа здійнялась неймовірна. Горіли всі дерева, кущі й квіти; скоро навколо мене був самий лише вогонь. Хтось там панікував, раби гасили вогонь, але десь далеко від мене. Страху від вогню і неминучої смерті я не відчував. Та здається, взагалі погано усвідомлював, що робив і що відбувається…

Отямився я вночі на скелі просто над самісіньким морем. Як там опинився, не знаю. Певно, чорт переніс. Я б так і згорів у тому саду, але йому, мабуть, ще хотілось мене помучити…

Я був у розпачі, але разом з тим на мене наче найшло прозріння. Я зрозумів, що більше не хочу нікому мститись, що я лише даремно витратив час на свої подвиги. Взагалі вже нічого не хочу, навіть жити.

Я згадав, як вже сидів отак над яром, збираючись стрибнути у нього… І раптом збагнув, що нічого не змінилось! Ось я знову у відчаї, знову готовий занапастити душу. Тільки відтоді я більше обдурив, більше навбивав… Якраз до пекла підготувався – чортам такі душі потрібні.

Тепер він мені вже не завадить стрибнути, і я це знав. Але я не квапився, і через деякий час вирішив не стрибати – назло чорту. А ще сильніше захотілось позбутись його.

Я підвівся, витягнув меча з піхов, подивився на нього. Обличчю відразу стало гаряче, і я без вагань жбурнув і меч, і піхви в море. Навіть у нічній темряві було видно, як скипіла вода, але за мить вогонь згас.

- Ти виконав свою справу, як і обіцяв, - сказав я чорту. – Тепер залиш мене.

Але він тільки розреготався у відповідь:

- Е ні, мій дорогенький! Ти мене у себе впустив? Впустив. Нікуди я звідси не піду!

Чомусь я не здивувався. Але поступатись не збирався:

- Бог сильніший за тебе.

Чорт скреготнув зубами:

- А ти спробуй, поклич!

Я хотів перехреститись, але рука вмить заніміла. Я хотів вимовити Боже ім’я, але не зміг розтулити рота. А чорт тільки сміявся:

- От бачиш, бачиш? Не докличешся, марно стараєшся! Тепер ти мій і виконуватимеш мою волю, чи не так?..

- Не так! Не виконуватиму!

На мене раптом найшло друге прозріння, ще важче за попереднє. Та він же обманював від самого початку! Він дозволяв мені молитись і хреститись не тому, що ставився до мене справедливо, а для того, щоб мої хлопці вважали мене святим. Та й щоб я охочіше повірив чортові… Він пригнув мене до землі, щоб я не міг подивитись на небо. Він зробив мене розбійником і вбивцею, не давши нічого взамін. А тепер я у його руках, і він вчинить зі мною так, як вважає за потрібне. Того й дивись, зараз сам і скине в море! І я швидко пішов геть від того страшного місця, а куди – і сам не знав.

Відтоді я майже не усвідомлював, що роблю – чорт наче присипляв мене, а сам орудував моїм тілом. Але його влада наді мною, певно, була таки неповна. Часом я приходив до тями і міг діяти самостійно. Тоді я йшов до України – я вирішив туди повернутись. Люди сахались від мене, як від чудовиська, зате ніхто й не ставав на заваді.

На якомусь кораблі я переплив море, а потім довго мандрував степами, аж поки почув нарешті рідну мову. Але в якомусь містечку я, як довідався лише потім, влаштував розбій, і мене хотіли вбити. І вбили б, якби не знали, що я біснуватий, а як здогадались про це, то побоялись. З того часу я уникав людних місць.

Мандрував я довго, бо пам’ятаю щонайменше кілька зим і літ. Підозрюю, що чорт водив мене колами в одній місцевості – з нього станеться…Але я вперто розвідував шлях до рідного села, і знову йшов, незважаючи ні на що.

Ось так і дістався до цього монастиря. Хтось збудував його в цих нетрищах, теж подалі від людського світу.

Потім мені розповідали, що я вийшов до монахів, які збирали в лісі дикі ягоди. Вони доповіли про лютого біснуватого ігумену Василію, тодішньому настоятелю монастиря. Мудрий то був старець! Він одразу зібрав майже всю братію і вирушив на пошуки біснуватого.

Кажуть, знайшли швидко. Всі монахи оточили мене, і сам ігумен почав служити молебень – ось так, просто під деревами.

Навіть згадувати не хочу, як мене чорт мучив, щоб не виходити… але скінчилось тим, що він, сиплючи прокльонами і погрозами, таки пішов геть. В голові в мене відразу прояснилося, я згадав більшу частину своїх пригод в Туреччині і подальших мандрів. Але говорити знову не міг – натомість невтішно плакав.

Ігумен звелів мені йти з ним, і всі повернулись до монастиря. За кілька днів я заспокоївся, і тоді настоятель покликав до себе. Я розказав йому свою історію.

- Погано це все, що й казати, - мовив він, вислухавши. – Такі життєві помилки дорого коштують. Каятись тобі треба.

Трохи подумавши, я вирішив залишитись в монастирі і теж стати ченцем. Отець Василій дозволив і став моїм духівником. Він же й призначив мені додаткові молитви після всенощної, аж поки Господь не дасть знати, що простив мій гріх. Тепер я розумію, що це сталось саме сьогодні.

Даміан замовк, поринувши у роздуми; на обличчі малювався благоговійний вираз. Свіча на столі догорала.

Гнат не відразу наважився порушити мовчанку:

- Благословіть спитати, отче.

- Ну, питай, - знизавши плечима і зовсім не по-монастирському відповів Даміан.

- А що потім було із тими людьми?

- З якими?

- Ну, з тими хлопцями, яких визволяли з полону… З дівчиною…

Даміан посмутнішав:

- Мені нічого про них невідомо. Скоріш за все, нічого хорошого. Розумієш, Гнате, нечиста сила взагалі нічого доброго зробити не може – тільки вигляд доброї справи. Потім я часто згадував, якими безпорадними були мої хлопці без мене, свого ватажка. Коли я їх покинув, навряд чи вони могли оборонитись. Певно, знову всі у рабстві. Та й татари на нашу землю не стали менше нападати, як ти й сам знаєш.

Ну а Маруся… Отець Василій вважав, що це вона іноді молилась за мене, і саме тоді чорт втрачав частину влади наді мною, і я приходив до тями. Я ж, зустрівшись тоді з нею, нічогісінько про неї не довідався, не розпитав…Та й вона була розгублена. Звісно, не чекала нікого із земляків, які взялися б її рятувати, не те що колишнього коханого… А потім могла оговтатись і почати молитись…

Старець взагалі вважав, що коли людина настільки запродасть душу чортові, як я, дурний, то сама вже нічого вдіяти із тим не може. Треба, щоб хтось молився…

Знову замовкли; обом було про що подумати. Вогник на свічці затріпотів, збираючись згаснути.

- Час до сну, - сказав нарешті Даміан. – Запали маленьку свічку, помолимось.

За хвилину обоє стояли перед іконами, і монах читав молитви перед сном…

Гнат до ранку не міг заснути. Одного він ніяк не розумів: чому отець Даміан розказав про свою одержимість, але жодним словом не обмовився про те, як саме пройшло його зцілення?..