Шоу

- Привіт! – почувся біля лівого вуха писклявий голос. – Як тебе звати?

- Марко, - пробурмотів Марко, слабо собі уявляючи, де він, коли він і, найголовніше, хто він.

Останнім, що він пам’ятав, був капот машини. Блискучий, металевий і приємний на дотик. Принаймні до того моменту, поки Марка не розмазало по хромованій поверхні.

Болю майже не було, мозок викинув у кров потрібну дозу анальгетиків, і останні секунди свого життя Марко міг відносно спокійно насолоджуватися хмарами над головою, що мирно пропливали собі десь там, вдалині. Вони і досі, напевне, пропливають, їм-то все одно, що відбувається на тлінній землі: хто вмирає, хто залишається живий, як узагалі взаємодіють люди і хромовані капоти дорогих машин. Остання думка, що промайнула у свідомості Марка була про те, що хмару ніколи не зіб’є машина. Хоча спокійно може розрізати на шматки літак, майже подумалося йому опісля. Але серце вже зупинилося і згодом усі думки зникли.

- Марко, а чим ти будеш нас сьогодні дивувати? – не вгамовувався голос.

Поруч з ним стояла висока білявка і тицяла мікрофоном йому прямо в обличчя. Марко мовчав.

- Добре, йди на сцену, раз ти такий скромний. Там тебе точно розговорять.

Марко відчув, як його штовхнули в спину, і за мить опинився на освітленій сліпучими прожекторами сцені. Позаду, на велетенському екрані, стрибали різнокольорові літери, Марко ніяк не міг на них зосередитися і зрозуміти, що там написано та куди він, власне, потрапив. І не дивно – не так вже й просто очуняти від власної смерті. Якщо він, звісно, вже помер. Усі лікарі говорять про клінічну смерть як про останні імпульси вмираючого мозку, кілька секунд яких суб’єктивно можуть сприйматися як години, а то й роки. Може він теж завис у примарному світі своєї уяви?

Марко зробив крок уперед. З динаміків уперемішку з фанфарами залунали оплески і підбадьорливі крики. Промінь прожектора раптом шарпнувся і освітив невеличку пляму десь попереду. Там стояв стіл з чудернацькими кнопками.

За ним сиділо троє. Марко відразу звернув увагу на дівчину в центрі. Її золоте волосся закручене було у химерну зачіску з котрої виблискували діаманти. Вона, чи не єдина з трійці, посміхалася Маркові. Двоє інших були чоловіками. Той, що справа, вдягнутий був у строгий білий костюм і окуляри. Той, що зліва, – у червоний піджак з блискітками. У правого – акуратна зачіска і пишна біла борода, лівий – бритий налисо з двома крихітними чорними цяточками на маківці.

Марку ця трійця нагадала щось до болю знайоме, але що саме він поки пригадати не міг. Його запалену свідомість атакували потоки світла згори, розривали на шматки шум і спецефекти, бентежила абсолютна невідома причина – чому він тут?

- Ну що, ти так і будеш мовчати? – спитав лівий, критично оглядаючи Марка.

- Я… - пробурмотів той і помітив раптом, що на столі стоїть три таблички. Та, що стояла перед лисим, повідомляла: «суддя Влад».

- Чому вони останнім часом такі шугані? – спитала дівчина за табличкою «суддя Мері».

- Ти зважай, цей помер насильницькою смертю, - відповів їй «суддя Джес» у білому костюмі.

- Та яка різниця? – протягнув Влад. – Гей ти, на сцені. Розповідай давай, хутко, хутко!

- Я… - знову протягнув Марко і ошелешено замовк.

- Ні, так діла не буде, - позіхнув Влад і потягнувся до червоної кнопки.

- Зачекай, ну що ти, - солодким голосом проспівала Мері. – Чому ти такий нетерплячий? Жінкам, напевне, з тобою важко.

Після її фрази з динаміків почувся слухняний сміх.

- Давай він для початку представиться. Як тебе звати, хлопче?

- Ма… Марко, - видавив з себе той.

- От бачиш, він вміє говорити, - вишкірила Мері білосніжні зуби. Натовп з динаміка відповів стриманим смішком.

- Розкажи нам, Марко, - лагідно заговорив суддя Джес, - про своє життя.

- Про життя?.. – злякано перепитав Марко.

- Ти що, з першого разу не розумієш? – знову закип’ятився Влад. – Як ти прожив своє життя? Або не так… Що цікавого ти зробив у житті? Розумієш, нудні мерці сюди до нас не потрапляють. Тут серйозний відбір. Тільки справжні люди. Людиська, я б навіть сказав. От попередня жінка працювала у школі. І годувала удава з живого куточка кінцівками…

- Досить! – перебила його Мері. – Він зрозумів. Ти ж зрозумів, Марко, правда?

- Я… - Марко ковтнув слину. – Я вбив свого брата.

- О, це діло, - задоволено потер руки Влад. – Як ти це зробив?

- Я… встромив йому викрутку. У око.

- Бінго! От бачиш, можеш, коли хочеш! – Влад аж застрибав на місці. - Розповідай, як це сталося, для чого ти це зробив і що було потім. Тільки нічого не пропускай, гаразд? Хоча ні, особливо криваві моменти можеш викинути, а то Мері знову свідомість втратить, як після тієї історії про устриць.

- Не нагадуй мені про устриць, будь ласка, – заблагала Мері. – Розповідай. Тільки без подробиць, будь ласка. Добре?

- І… з чого починати? – Марко оглянув ще раз суддівську трійцю.

- Спочатку! – майже хором сказали Мері з Владом.

- Що ж, - заговорив Марко після недовгої паузи. - Почалося все тоді, коли Сашко помер.

- Та ну. - невдоволено протягнув Влад - Який це початок?

- Замовкни і дай дослухати! – нагримав на нього Джес, і Марко продовжив.

- У той день дуже приємно світило сонце. Я добре це пам’ятаю, тому що промені увірвалися в мою кімнату і м’яко мене розбудили. Я, зазвичай, не люблю, коли мене будять, але тоді вони, чомусь, здалися такими лагідними, такими добрими...

Я потягнувся на ліжку, розплющив очі і раптом зрозумів, що проспав школу. Адже була не субота і не неділя, а досить-таки робочий четвер. Я кинув погляд на годинник – той демонстрував дванадцяту. У моїх однокласників уже триває третій урок, а я тут, ніжуся у променях сонця. Якщо мама дізнається – буде мені непереливки.

Хоча мамі, напевне, не до того. Вона цілу ніч плакала, не відходячи від Сашкового ліжка, а коли той помер, ще довго ридала у себе в кімнаті. Напевне, вона любила Сашка. Цікаво, а за мною вона плакатиме так само?

Я вирішив, що не скажу мамі про те, що проспав школу. Та й, вона, мабуть, і питати не буде. Не до того їй, сказав же. Я встав, вдягнув піжаму і збирався було виходити, аж раптом у двері постукали. Я зупинився і спитав: «Хто там?»

- Ти вже не спиш? – почувся звідти голос. І я зрозумів, що, очевидно, ще сплю. Тому що голос був Сашка.

- Ні, - збрехав я. Хотілося, щоб сон продовжувався і далі.

- Ну що ж, тоді привіт! – крикнув Сашко, підбіг до мене і спритним рухом підняв у повітря.

- Ти… помер? – спитав я його невпевнено.

- Ага! – відповів він, щиро посміхаючись.

- І тепер… Все буде добре? – спитав я.

- Буде! – прокричав він мені на вухо. Тоді раптом зупинився і поглянув мені прямо у вічі: - Обіцяю, буде.

- Ура! – прошепотів я, і на очі мені чомусь виступили сльози. Це від радості, це буває, мені мама казала.

Унизу вже зібралася уся сім’я. Ні мама, ні тато не пішли на роботу, вони сиділи у святковому вбранні, і мені стало трохи незручно, що я в піжамі. Униз я приїхав у Сашка на шиї, біля стола він опустив мене на землю і відразу підбіг до мами. Та обняла його за голову і поцілувала у тім’я. Ми сіли їсти, а Сашко в цей час порався біля плити, переливаючи якісь інгредієнти з одної посудини в іншу. Запах з кухні йшов божественний.

Через деякий час Сашко зайшов у столову з паруючою тарілкою. Було дуже смачно, він сів до нас і почав розповідати захоплюючу історію, що нібито сталася з ним сьогодні вранці, коли він йшов за хлібом.

Ми з мамою заливисто сміялися, коли він різними голосами озвучував своїх героїв: фей, гномів і здоровенного троля. Тато, правда, сидів якийсь засмучений, але я вирішив, що це через те, що він не виспався. Ніч і справді була важкою для всіх.

Потім ми залишили батьків у будинку і вийшли надвір. Виявилося, Сашко знав дуже багато різних ігор. Він показував їх мені одну за одною, ми гасали у дворі, видираючись на іржаві гойдалки, уявляли себе благородними піратами, що рятують корабель від жахливого шторму. Дерев’яні палиці у наших руках були шаблюками і мушкетами – залежно від ситуації, а клубок ниток на плечі у Сашка - папугою, що викрикував час від часу дурнуваті, але дуже смішні фрази скрипучим пташиним голосом.

«На абордаж!» - волав він несамовито, і ми кидалися на ворожий корабель, що ще вчора був бетонними блоками у дворі. «Піастри!» - викрикував він, і ми збирали у кишені розкидані заздалегідь монетки. Потім прийшли інші учні зі школи і ми почали гратися у штурм замку. Сашко пояснював усім правила і знаходив кожному ту роль, яка підходила йому найбільше. Володьку, з яким ніхто не хотів гратися через його тупість, Сашко поставив вартовим на вежі, пояснивши, що це найважливіше звання в усій грі. І дуже скоро ми лунко сміялися з його захоплених криків «Сторожа! Нас атакують!»

Під вечір, коли сонце сховалося за шпилі будинків, Сашко зібрав усіх, кого не покликали додому батьки і почав розповідати страшні історії, які, при тому, неодмінно закінчувалися щасливо. Усі монстри були покарані, усі принцеси – звільнені, а усі принци і благородні лицарі отримували заслужені нагороди. Раніше я думав, що не люблю казок, вважав їх дурними вигадками, цікавими лишень для малих дітей, але у той вечір я майже повірив, що страхітливі дракони, підступні чаклуни і тендітні феї існують насправді, що варто лиш уважніше поглянути навколо і вони відкриють тобі свій світ, заберуть із собою до неймовірних пригод і карколомних перетворень…

- І після цього всього ти цинічно встромив Сашкові викрутку у око. Мужик! – Влад розкинувся у кріслі і позирав на Марка з набагато більшою цікавістю.

- Зачекай, не треба робити поспішних висновків, - осадив його Джес. – Марко, ти сказав, що твій брат помер. Від чого?

- Не знаю, якась хвороба. – Марко вже освоївся і говорив майже впевнено. - Рак, чи щось в тому роді. Він довго мучився, йому кололи знеболюючі, але вони не допомагали. Тато казав одного разу, що це добре, що він помер. Бо більше не мучився.

- Так і сказав? – здивувалася Мері.

- Угу, - відповів Марко. – Соня теж так казала. Вона чомусь була впевнена, що краще смерть ніж страждання. Хоча їй добре говорити, вона сама мертва.

- Стоп, - закричав Влад. – Яка Соня?

- Ага, - погодилася з ним Мері, - розкажи нам про Соню також, нам цікаво.

Марко озирнувся на екран, на котрому під час розповіді з’являлися деякі кадри з його пам’яті, і дочекався, поки там випливе фото дівчинки років десяти у скромному платтячку. А тоді продовжив:

- Соня жила у мене на балконі. Точніше, не те, щоб жила, тому що вона була мертвою. А мертві, як відомо, не живуть. Словом, вона там була, коли я туди приходив, сформулюємо це так. А жила вона колись з мамою, десь по сусідству. Я не знав її мами, але чув колись уривки історії про алкоголічку, що викинула з вікна власну доньку за те, що та розбила її пляшку. А тоді вистрибнула сама.

Я не розповідав про це Соні, це б її засмутило. Незважаючи ні на що, вона любила маму і вірила, що та колись прийде і забере її з мого балкону. А до того часу вона гралася зі мною. Спочатку я думав, що мені з нею буде нецікаво, вона майже нічого не знала і не читала ніяких книг. Вона і читати вміла дуже погано – мама часто не відпускала її до школи, відправляючи натомість випрошувати гроші у підземних переходах. Але я потрохи розповів їй усе, що знав сам, і розмовляти з нею стало набагато цікавіше. З кожного приводу у неї знаходилася своя думка, досить своєрідна. Напевне це через те, що вона була мертвою.

Коли я розповідав, наприклад, про відомого рятівника, що зберіг сотні життів, або про маніяка, який ці життя забирав, вона могла закліпати своїми довгими віями і запитати:

- Але всі ці люди все одно померли?

- Померли, - відповідав я, - але має значення, раніше це стається чи пізніше.

- Для кого має значення? – не розуміла Соня. – Хіба ти зараз знаєш, коли помреш?

- Не знаю, - відповідав я, - ніхто не знає.

- І що, твоє життя зараз залежить від того, коли ти помреш? – питала вона.

- Якби я знав, коли помру, напевне б залежало. Сашко он знає, що не доживе до кінця року. Тому навіть до вступу в університет не готується.

- Просто як на мене, - Соня дивилася кудись вдалину, збираючись з думками, - коли ти помер, немає ніякого значення, скільки ти прожив. А поки живеш – все одно, скільки проживеш іще. Чому ж люди так чіпляються за ті додаткові роки? Особливо, якщо вони при цьому страждають? Чому життя видається настільки кращим за смерть?

- Не знаю, - розвів я тоді руками. – Я ж іще не був мертвим. Не можу порівняти.

- А я майже не пам’ятаю свого життя, - опустила очі Соня. – Пам’ятаю тільки, як мама пила і приводила до квартири якихось смердючих мужиків. Вони торкалися мене своїми волохатими лапами, мені було боляче і неприємно. Вони…

- Ой-ой-ой, - заскімлила Мері. – А може давай без подробиць? У мене мурашки по шкірі.

- Добре, - відповів Марко і продовжив:

- Соня була впевнена у тому, що смерть краща за життя. Я дотримувався протилежної думки. Але ні вона, ні я не могли судити неупереджено, тому що своє життя вона пам’ятала погано, а я ніколи не помирав. Ми на деякий час закинули цю розмову і повернулися до неї тільки тоді, коли знайшли собі суддю – адже Сашко добре пам’ятав і смерть і життя, і міг розсудити нас, сказавши, нарешті, що краще.

Це сталося через кілька місяців після його смерті. Я вирішив, що питання Сашкові повинна задати Соня. Мені вже давно кортіло їх познайомити, адже я стільки часу проводив з кожним із них поодинці, що об’єднати їх у одну компанію здавалося дуже заманливою ідеєю.

Варто сказати, що ніхто окрім мене Соню не бачив, та й не розповідав я про неї нікому, якщо чесно. Мені чомусь здавалося, що розмови з нею – це щось ганебне, неправильне. По-перше, вона була дівчиськом. А я якраз перебував у такому віці, коли гендерні відмінності тільки-но починали себе проявляти, і будь-які стосунки із протилежною статтю ризикували нарватися на хвилю насмішок та відвертих глузувань.

По-друге, вона була мертва. Не те, що б мені це якось заважало, чи створювало якісь бар’єри, але пояснювати комусь цей простий факт мені не хотілося. Це потім, після смерті Сашка, я зрозумів, що нічого особливого у цьому немає, а до того все ж вважав за краще просто мовчати. І добре робив.

Зустріч була запланована одним літнім вечором у нас на балконі. Власне, де інакше, адже Соня категорично відмовлялася виходити. Вмовити її зустрітися з Сашком теж було справою не дуже простою, але я стільки їй всього нарозповідав про свого брата, що вона, нарешті, піддалася.

Почалося усе з того, що я сказав Сашкові, що хочу йому показати одну штуку на балконі. Він, як завжди, сприйняв мої слова з інтересом і вже на сходах почав розпитувати, що я там тримаю, і чи бува це не піратський скарб, який ми з ним «шукали» останній тиждень. Я вперто тримав язика за зубами, і лише коли ми зайшли на балкон і зачинили за собою двері, я зробив кумедний реверанс і сказав:

- Знайомся, це – Соня.

Соня вийшла у своєму найкращому платті у чорний горошок і ледь помітно кивнула в знак привітання. Я чекав, що Сашко здивується, засипле мене сотнею питань чи, хоча б, заговорить до Соні, але сталося щось дивне. Він чомусь пройшов повз неї, підняв з підлоги мого старого робота і почав тиснути йому руку. Я оторопіло за ним спостерігав, Соня зробила кілька кроків назад і сховалася за старою шафою.

- А чому ти називаєш його Сонею? Він багато спить? – Сашко повернувся до мене і, тримаючи зламаного робота, очікував на якусь відповідь. Я насилу відкрив балкон і кинувся геть, давлячи у собі сльози. Сашко потиснув плечима, обережно поклав робота на місце і пішов до мами, розповідати їй чергову історію про далекі подорожі, шалене кохання і благородних лицарів, що помирають з ім’ям коханої на устах.

Мама дуже любила проводити з ним час після його смерті. До того вони у більшості випадків, коли знаходилися вдома разом, голосно сварилися і проклинали одне одного. А потім знову розбігалися у різні кутки – мама до телефонних розмов, Сашко – до друзів-розбишак. Після його смерті все стало зовсім по-іншому.

- Це ми вже зрозуміли, - промовила Мері. – Розкажи, що було далі. Ти вирішив вбити свого брата за те, що він не побачив Соні?

- Ні, не зовсім, - відповів Марко. – Я здогадувався, що Соню бачать не всі. Але якби Сашко і сам був мертвий, він мусив би її бачити. У іншому випадку Сашко мертвим не був. А значить, і не був нашим Сашком, тому що наш – однозначно помер, я сам бачив. А якщо це не наш Сашко, значить це хтось чужий і просто прикидається Сашком. Для чого саме, я звісно, не знав, але був упевнений на всі сто, що обман благородних цілей під собою мати не може. А тому, одного разу, коли ми поверталися від хлопчаків, почав розмову.

- Я знаю, що ти не справжній, - сказав я ніби ненароком, але ви собі не уявляєте, скільки душевних зусиль це мені коштувало.

- Вибач, що? – Сашко зупинився і глянув на мене зверху вниз.

- Несправжній. Ти. – повторив я, натискаючи на приголосні.

- І з чого ти це взяв? - спитав Сашко сміючись, задумався на мить і раптом ляснув себе по лобі. – А, ти хочеш сказати, що я був несправжнім подвійним агентом? Що не я передав до ставки Рейхсканцлера документи? Що ж, і така версія має право на життя. Якщо бувають подвійні агенти, то чому не можуть бути потрійні?

- Ні, - перебив його я, - Я маю на увазі те, що маю. Ти несправжній. Ти – не Сашко.

- Та ну, і хто ж я тоді?

- Не знаю, - діловим тоном заявив я. – Але ти не мертвий. А значить не Сашко.

- Не верзи дурниць, - сказав Сашко, ніби ображено.

- Не знаю, не знаю. Я поговорю сьогодні про це з мамою.

- Ех, ну добре. Пішли зі мною, - сказав він і простягнув мені руку.

- Куди? – здивувався я. – Ти мене уб’єш, щоб я нікому не розповів твоєї таємниці?

- Любий братику, - почав Сашко, коли ми вже трохи відійшли від дому у напрямку пустиря – я таки вирішив його послухатись, - таємниці бувають тільки у казках і кінофільмах. Насправді люди не такі сліпі, як здається. Вони самі себе роблять сліпими, не помічаючи очевидних речей. Більше того, примушуючи себе не помічати. Так, я не той Сашко, котрого ти знав. Не той Сашко, що гасав по дворах із своїм кодлом, вимагаючи у молодших школярів податі. Не той Сашко, що замучив на спір бездомну кішку. Не той, що за все своє життя не сказав власній матері жодного доброго слова. Що ні разу не подякував їй за те, що вона його виростила.

- Не той Сашко, - продовжував він, - що терпіти не міг свого брата. Що ображав його, бив, ніколи не брав з собою гратися. Не той Сашко, що грубив своєму батькові, не поважав його і ніколи йому не допомагав ні в чому.

Сашко різко зупинився, не обернувшись у інший бік. Переді мною простирався неозорий пустир, горизонт палав червоним, ковтаючи вечірнє сонце.

- Подивись туди, братику. Сонце заходить за обрій. Настає ніч. Завтра воно зійде знову. Це буде те саме сонце? Чи інше? Як ти думаєш?

Я ошелешено мовчав, не зводячи погляду з кривавої смужки у небі.

- Мама і сама знає, що я – не той Сашко, яким був колись. Вона пережила величезне горе і не треба зайвий раз ятрити її рану. Ти ж її любиш? Ти ж хороший син?

- Не знаю… - прошепотів я. На очах у мене виступили сльози.

- От дає… - тихо сказав Влад, не зводячи погляду з екрану. Там, тримаючись за руки, стояли дві самотні фігурки на фоні заходу сонця. Мері змахнула непрошену сльозу, Джес просто махнув рукою, мовляв, продовжуй.

- Я нічого не сказав тоді мамі. Зробив вигляд, що все так, як і має бути. Продовжував гратися з Сашком, слухати його історії і допомагати йому готувати для мами надзвичайно смачні страви з простих, здавалося б, продуктів. Але маленький черв’ячок, що засів глибоко у мене в душі, зникати нікуди не збирався.

І ось, нарешті, одного дня я не втримався і пішов на Сашкову могилу. Не знаю, що стало справжньою причиною. Можливо те, що Соня так і не з’явилася після того злощасного дня. А може знайдена у шухляді рогатка, подарунок ще того Сашка у незвичну хвилину його до мене прихильності. Словом, однієї ночі, коли всі поснули, я виліз із вікна і тихенько, щоб ніхто не чув, пішов темними вулицями прямо на цвинтар.

Його могилу я знайшов не без проблем. Я був там тільки раз, на похороні, після того ми з мамою не ходили туди взагалі. Навіщо відвідувати останки, якщо Сашко – поруч?

Вони сиділи навколо надгробка і курили, передаючи люльку по колу. Так я і знайшов потрібне місце. Вони – це Сашкова банда. Четверо розбишак у подертих джинсах, з жовтими прокуреними зубами і розбитими кісточками на кулаках. Гроза району, страшний сон малечі і уособлення зла для їх мамочок. Сашко колись був одним із них, до того, як помер.

- Диви, малий приштопав, - помітив мене один з них, худорлявий Діма.

- А я казав, що хтось з них прийде. Все ж річниця, – скрипучим голосом сказав найстарший з них на прізвисько Льолік, справжнього імені котрого, напевне, не знав і він сам.

- Не річниця, а роковини, дурбецл, - виправив його Діма. – Ти чого приперся, малявка? – це вже до мене. – Тобі мало твого «Сашка»? Забирайся к бісу, ми тут Саню поминаємо.

Я не знав, що відповідати. Говорити не хотілося. Хлопці сиділи навшпиньки, передаючи по колу люльку і розливаючи смердючу горілку у пластикові стаканчики. Я згадав, що Сашко теж часто приходив додому напідпитку. Тоді він лупцював мене особливо натхненно.

- Пішли ви, - вимовив нарешті я, несподівано навіть для себе. – Він – мій брат. Точніше… був моїм братом…

- О як, - здивувався Діма. – А ми думали, ви забули вже Санька, замінили залізякою.

- Не забули, - пробурмотів я, намагаючись згадати про Сашка щось хороше. Виходило складно. Але все одно, наявність на його місці Сашка теперішнього мені здавалася нечуваним святотатством.

- Хлопці, - сказав я, деякий час помовчавши. – А давайте приб’ємо ту… залізяку.

- Е, нє, чувак, - сказав Діма. – Ти знаєш, скільки вона коштує? Твої предки на неї років п’ять вкалували, відколи Санька захворів. Вони і на його лікування не особливо гроші викидали, поняли, шо вже капут. Зато оплатили копіювання пам’яті, щоб та залізяка, значить, впізнавала своїх цьоток і вуйків, і знала куди ходити до вітру в них в угіддях. В останні дні йому навіть дозу морфію зменшували, щоб скоріше зібрати потрібну суму на залізяку. Хоча морфій йому тоді вже один чорт не помагав.

Хлопці знову замовкли і черговий раз випили. Льолік простягнув мені брудний стакан, але я відмовився.

- Тому, якщо хочеш, - продовжив Діма за хвилину. – Мочи його сам. Тебе, я думаю, в ментовку не здадуть. Рідна дитина все ж. Хоча чорт його знає, хто твоїм предкам зараз рідніший.

Я постояв ще трохи, вдивляючись у червоне світло люльки, і повільно пішов назад, додому. Про роковини ніхто вдома не згадав, а я і не нагадував. Навіщо?

Після уроків я швиденько зробив домашнє завдання і пішов у двір, де Сашко розповідав правила нової гри. Усі діти захоплено його слухали, роззявляючи роти і наперебій вимагаючи віддати ту чи іншу роль саме їм. Сашко, зрештою, завжди вибирав кожному те, що йому підходило найбільше, з неабиякою віртуозністю уникаючи будь-яких конфліктів. Я підійшов до нього і попросив відійти убік, мовляв, я повинен відкрити йому якийсь секрет. Як завжди, він мене послухався. Я ж, усе-таки, його брат.

Я відвів його трохи убік, щоб не бачили хлопчаки, і попросив нагнутися, ніби я маю сказати щось на вухо. А тоді з усієї сили всадив йому у око батькову викрутку. Обличчя Сашка заіскрило, з голови пішов сизий димок. Сашко зробив кілька кроків назад і впав навзнак. Я підійшов, витягнув викрутку і всадив її у інше око. Рот Сашка рухався, але звуку не було. По губах я прочитав лиш одне питання «За що?». Я хотів відповісти йому, але поки підібрав слова, його очі вже погасли. Я кинув викрутку поруч і пішов додому. По дорозі мене перестрів один карапуз і спитав, де Сашко. «Він помер. Рік тому», - сказав я і пішов далі, не оглядаючись.

- Браво! – закричав Влад і скочив з місця, захоплено плескаючи в долоні. Прожектори висвітлили за його спиною захоплений натовп. Вони усі теж аплодували, більшість із них схопилися на ноги.

- Що ж, - сказав Джес, граючись кульковою ручкою. – Ти зумів нас здивувати. Що сталося далі?

- Мама продала квартиру, щоб відремонтувати Сашка, і переселилася з ним у покинуту двірникову комірку біля сходів. Кажуть, вона була щаслива. Тато не зміг її від цього втримати, взяв мене, і ми переїхали до бабусі.

Я її бачив після того лиш раз, випадково заїхавши у містечко. Вона гуляла набережною під руку з Сашком. Він їй щось розповідав, напевне дуже цікаве. Вона сміялася.

Я закінчив інститут, знайшов роботу, одружився, розвівся. А потім мене збила машина. Більше нічого особливого у моєму житті не відбулося.

- Цього достатньо. Цілком достатньо. – кивала головою Мері. – Я правильно розумію?

Вони кинула короткий погляд на обох суддів, обоє ствердно кивнули.

- І що тепер? – спитав Марко, оглядаючись. – Рай, пекло? Добре я вчинив, чи погано?

- Чорт його знає, - засміявся Влад. – Ну, тобто, не знає, в сенсі. Добре, погано – то чисто ваші, людські вигадки. Як і рай з пеклом. Є люди, що сидять у залі, а є люди, що стоять на сцені. Більше нема нічого. А ти проходиш далі. Вітаю!

- Бувай, - помахала рукою Мері.

- Далі? – встиг спитати Марко, але за мить сцена зникла, а натомість усе навколо заповнилось дивним рожевим світлом. Невидима сила штовхала його вперед, і скоро рожеве змінилося яскраво-жовтим. Лункий крик вирвався з його легень, як вітання світу, у якому Маркові випало прожити ще одне життя. І він знав, що докладе всіх зусиль, щоб там, у залі, йому аплодували стоячи.

Кінець.