Повернення з безодні

— З якої ви галактики! Там же аварійний вихід!

Жінка аж підстрибнула з переляку, що досить кумедно виглядало у легенькій штучній гравітації станції.

— Вибачаюся. Я така незграба… — вона поправила окуляри і відпустила важіль, що мав коштувати життя їм обом. Дмитро поглянув на неї уважніше. Струнка. Тендітна. З темним чорним волоссям, зібраним у тугий вузол на потилиці. На вигляд — звичайна юна бібліотекарка. Але очі за прямокутними окулярами були напрочуд ясні та великі. Дмитро мимовільно втягнув живіт. І в наступний момент помітив, що окуляри в неї без діоптрій.

— Дмитре Велеславичу, підкажіть, де ж та аудиторія? — зітхнула жінка.

Так, завдяки своїм окулярам вона знала про нього все, але абсолютно не орієнтувалася у просторі. Дмитро перевірив час на рукаві комбінезону.

— На цій станції вона називається “кают-компанія”. Саме туди йду.

Жінка зітхнула.

— Алілуя! Я врятована. Ходімо разом.

Вони пішли коридором.

— Ваші окуляри ще працюють? — спитав Дмитро.

— Так. А що?

— Я теж пробував свої взяти. Але не витримали злету.

— Ви летіли з Землі?

— Так, — підтвердив Дмитро.

— Може у вас вони були від “Корпорейшен Плюс”?

Вона спробувала пожартувати.

— “Плюси” роблять все найкраще, — сухо зауважив Дмитро.

Він мимохідь поглянув в бік жінки і зловив її зацікавлений погляд.

— Ви ж математик?

— Так.

— А з якої ви церкви?

— Це дуже особисте питання, але якщо коротко, я один з тих, хто досі вірить, що два на два буде чотири.

Вона затулила вуста долонькою та захихотіла.

— Але ж неевклідівська арифметика зараз у всіх школах. Ви жартуєте?

— Ні, — відповів Дмитро і поглянув прямо перед собою крокуючи вперед. — Це лише питання часу коли ми перетягнемо на свій бік достатньо планет і позбавимо галактику від всієї цієї єресі.

Крокуючи коридором Дмитро раз у раз дивився на свою супутницю і кожного разу ловив її погляд. І лише повернувши до неї голову зрозумів, що вона не відводить від нього очей. Дмитро нервово провів долонею по цупкій “під їжак” зачісці.

— Може видаюся вам дивним?

— Ні, що ви, просто обожнюю дивних людей.

Дмитро витер хусткою піт з лоба. На станції досить спекотно. Жінка усміхнулася.

— Це просто чисто з наукової точки зору. Ви як вчений маєте мене розуміти.

— Мені більше подобається, коли все закономірно, — сухо відповів Дмитро.

— Але ж кожна дивина — це те, що наштовхує нас на нові знання!

Чоловік поглянув на неї більш уважно.

— А в якій ще сфері знань залишилося щось невідоме?

Жінка подала йому долоню.

— Зоряна Сонченко, рада знайомству, — Дмитро потис їй руку, — Я, так би мовити, фахівець із глибинної лінгвістики.

— Перепрошую…

— Якщо коротко, наш інститут розробив алгоритм, що може зрозуміти будь-яку мову.

— Навіть котів?

— Навіть зір. Навіть каменів.

— А таке можливо?

Зоряна пришвидшила крок.

— Детальніше розкажу вам після зустрічі.

До світла в кінці коридору, яким вони прямували, лишилося ще з двадцять метрів. Дмитро перевірив час. Отакої! Забалакалися…

Він відштовхнувся ногами від підлоги і полетів коридором навпростець. Зоряна не змогла повторити його трюк і просто бігла.

— Дмитре Велеславичу, ви пунктуальні до секунди! — посміхнувся Весесвіт Іванович, що сидів у центральному кріслі.

— Вибачаюся за запізнення, — захекана Зоряна забігла на кілька секунд пізніше. Вони зайняли свої місця майже одночасно.

Весесвіт склав кінчики пальців на столі перед собою.

— Секунди не важливі, коли йде мова про долю Всесвіту. Бо він вічний. Але зараз часу в нас обмаль. То ж перейду до справи.

Він вказав на екран.

— Останні дослідження в галузі багатовимірної динаміки дозволили нам припустити, що об’єкти, що рухаються зі швидкістю, що перевищують швидкість світла… Зараз вип’ю води… Вибачаюся… Так от, ці об’єкти спотворюють час та простір у напрямі свого руху. І тепер ми можемо з упевненістю сказати, що один з цих об’єктів скоро пролетить саме тут.

Дмитро чухнув підборіддя.

— Ви маєте на увазі….

— Так. Неподалік цієї космічної станції.

— І саме тому ви зібрали нас тут? Але ж це безглуздо. Ми все одно не зможемо помітити цей об’єкт, бо він не взаємодіє зі звичайним простором, — Дмитро позіхнув і намружив очі.

Посмішка Весесвіта Івановича була мало не від вуха до вуха.

— А от і ні. Ми можемо навіть спинити його, якщо треба! І пастка для нього побудована саме на цій станції.

Дмитро роззирнувся. Кілька розумних людей в комбінезонах, що так само скептично дивилися на голову науково-дослідної лабораторії. І людина у військовій формі, що читала паперову книгу…

— А де ви знайшли фінансування? Це ж…

— Генерал-майору Веремію вдалося переконати керівництво, що справа потребує всіх ресурсів національної безпеки.

Військовий відірвав погляд від книги, кивнув. І знову заглибився у читання.

Дмитро зачекав, може ще хтось, щось скаже, і кашлянув.

— Це все добре. Але яка тоді роль присутніх?

— Ваша роль, пане Небоходе, як наукового інспектора, простежити за успішністю експеримента та переконати керівництво у необхідності додаткових принципіальних досліджень.

Дмитро потер носа.

— Тобто ви пропонуєте мені легалізувати ваші… Ваші…

— Ми дамо вам доступ до всіх розрахунків. Усе цілком коректно.

— Все було б значно простіше якби не робилося заднім числом…

— Часу обмаль. Ми й так…

Пролунала сирена. Крізь одні з дверей до кают-компанії забіг лаборант у халаті.

— Шеф! Він вже в кільці!

Всі підхопилися з місць. На великому екрані розгорнулася тривимірна модель прискорювача, чи може сповільнювача, коротше, чогось схожого на великий бублик. Цим колом ходили спалахи та розряди.

— Він все ще зі швидкістю світла! Ви можете сповільнити його? — крикнув Весесвіт.

— Зараз. Зараз. Відчиняємо йому браму! — лаборант вибіг.

На екрані в центрі кільця спалахнуло світло. І щось темне попливло з нього у простір.

— Це схоже на корабель, — видихнула Зоряна.

— Бачив таке у відео-іграх, — Дмитро роззирнувся. Всі дивилися на екран. І лише військовий продовжував читати книгу. Що ж він там читає?

Кілька хвилин минули в тиші. На екрані мерехтіли зображення з камер на шоломах дослідників, що висадилася на об’єкт. Він був схожий на велику видовжену піраміду, на поверхні якої було безліч дірок. Через одну з цих дірок дослідники потрапили всередину прибульця.

— Шеф! Тут порожньо!

— Тягніть в ангар! — наказав Весесвіт Іванович.

І поглянув на Дмитра.

— Хочете поглянути зблизька?

Той позіхнув.

— Мій брат таке надрукує будівельним роботом.

І все ж, вони з Весесвітом піднялися. До потрібного ангара довелося йти пішки. Дмитро за звичкою перелітав коридори і чекав решту вчених перед дверима.

— Як ви це робите? — спитала в нього Зоряна.

— Вісім років інспектую віддалені лабораторії. В більшості про штучну гравітацію тільки мріяти.

— Вісім років? Це ж…

— Так. І на жодній мене ще жодного разу не здивували.

Але коли відчинилися двері в потрібний ангар, його пройняли дрижаки по спині. Піраміда була абсолютно чорна. І величезна. Навіть якщо вона просто з вантаблеку, найчорнішого з матеріалів, на виготовлення пішли б усі статки корпорацій.

До вчених вийшов лаборант.

— Об’єкт порожній. Випромінювання відсутнє. Викривлення простору відсутнє. Життя відсутнє.

Зоряна вийшла вперед та поводила долонею перед собою.

— Він… Він живий!

У буфеті станції досить файно готували. Дмитро із задоволенням брав собі тут органічне гарбузове пюре і все ж вирішив, що поспішати нікуди. Тут був лише генерал, що так само читав книгу. Невже так цікаво? І лише на четверті відвідини він зустрів тут Зоряну. Вона їла тістечка з такою швидкістю, наче тиждень постилася.

— Це тістечка із синтетичного борошна, все одно не наїстеся, — усміхнувся до неї Дмитро.

Вона лише знизала плечима.

— Байдуже. Я маю ще долаштувати програму.

— А в чому проблема?

— Він мені ще не відповідає.

І поглянула кудись вбік.

— Може не хоче?

— Хоче. Хоче.

— Чи може не може?

— В тому-то й справа, що я відчуваю, що він всемогутній.

Зоряна усміхнулася. І замріяно взяла ще одне тістечко.

— Може вам варто повернутися до реальності? — спитав Дмитро.

— В якому плані?

— Так. Є величезна чорна брила. Але більш немає нічого.

Посмішка жінки була досить грайлива.

— Ну то й що. Припустімо, переді мною набір органічних молекул. А більш немає нічого.

— І що?

— Ви не зважаєте на інших людей.

— А ви ні?

— Я трохи про інше. Є ще душа.

Вона знову поглянула кудись вбік. Дмитро ледь чутно кахикнув.

— Я теж, хотів поговорити трохи про інше.

— А саме?

— Що являє собою ваша глибинна лінгвістика? Ви обіцяли розповісти.

Зоряна зітхнула.

— Коротко не розкажеш.

— А якщо дуже коротко?

— Якщо дуже коротко, то можна знайти порядок у всьому. І саме зв’язок між різними видами порядку за допомогою лінгвістичних засобів і є моєю сферою досліджень.

— А ми можемо це обговорити у більш особистій обстановці? — усміхнувся Дмитро.

Погляд Зоряни був досить проникливий.

— Ні. У мене досить невдалий досвід спілкування з чоловіками.

— Може ви вибирали не тих чоловіків?

— Так. І мені потім кожного разу це казали.

До столика підійшов робот.

— Чогось бажаєте?

Дмитро кашлянув.

— Кави. Якщо є, то не синтетичної.

— Два кредити, — сухо сказав робот.

— Тут все корпоративне! Контрабанда?

— Ні. Остання на станції.

— Принесіть, будь ласкавий.

Робот повернувся з чашкою.

— Живете на широку ногу? — підняла брову Зоряна.

— Це для вас, — усміхнувся Дмитро.

— Ви огидні!

— Я каюся.

Зоряна все ж взяла каву.

Житловий бокс на станції не передбачав знаходження більше однієї людини в кабінці для сну. І це їх тільки збуджувало. Розпущене волосся Зоряни виявилося довжиною майже до пояса. І в слабенькій штучній гравітації парувало в повітрі, тріпочучи від швидкого дихання. Ось мав настати саме той момент…

— Я знаю! Я не даю йому народитися! — крикнула Зоряна і відштовхнула Дмитра.

Вона вистрибнула зі спальної кабінки та швидко вдягнула комбінезон. Бідолаха сів на її ліжку, байдуже споглядаючи, як в повітрі лишилися дві її довгі волосини.

В кают-компанії з часу минулої зустрічі не змінилося нічого, крім того, що лаборанти притягли на стіл Весесвіта Івановича робота-офіціанта з буфету. Зоряна робила хаотичні рухи руками, задля маніпуляцій у своїх окулярах. Вона так і не дала лади своєму волоссю, зав’язала хвіст.

— Все. Тепер у нього свідомість нашого гостя, — усміхнулася вона.

Очі робота замерехтіли різнокольоровими вогниками.

— Звідки ви знаєте? — спитав Весесвіт Іванович.

— Наш гість — всемогутній.

— Тобто?

— Він — бог!

Запала тиша. Очі робота спалахнули жовтим світлом.

— Де я? — пролунало з робота.

— Ви в Сонячній Системі, — прошепотіла Зоряна йому на вухо.

Робот повернув до неї голову.

— Капелянська імперія все ще володарює всесвітом?

Всі присутні перезирнулися. Дмитро відвів Весесвіта Івановича трохи вбік.

— Весесвіте, ви ж розумієте, що це нічого не означає.

— Ви все ще скептичні.

— Дівчина могла напрограмувати роботу все, що завгодно. Я нічого не зможу довести керівництву.

— Тоді озирніться.

Всі стільці та столи літали у повітрі.

— Хто вимкнув гравітацію? — спитав Дмитро.

Зоряна клацнула пальцями. Все попадало.

— Атею, переверни пана скептика догори дриґом, — сказала вона.

Коли підлога стає стелею — це завжди неочікувано. А для Дмитра, що звик до невагомості, це було неочікуваним двічі. І що найстрашніше, хай як би він не дриґав ногами та руками, але не міг змінити свого положення.

— Атею, досить. Він буде гарно себе поводити.

Підлога не стала підлогою, але Дмитро зміг змінити своє положення у просторі. Трохи. Потроху. Але став вертикально. І сів на підлогу.

— Мене загіпнотизували! Мені щось підсипали у їжу!

— Атею!

— Стоп! — Дмитро махнув рукою до Зоряни. — Я знаю! Мені потрібно ще дві секунди, щоб усвідомити!

Він стис голову руками. Озирнувся. Всі слідкували за ними з відкритими ротами. Лише генерал продовжував читати книгу.

— Атею, можеш сісти, — Зоряна взяла робота за руку.

— А ви не здасте мене капелянцям? — боязко прозвучав його голос.

В кімнаті затрималася тиша.

— Тут кожен під захистом українського космічного флоту, — твердо промовив генерал Веремій і підійшов до Зоряни.

Робот відсахнувся, але дівчина його втримала.

— Пані Сонченко, на скільки він небезпечний? — спитав генерал.

— Він вигнанець. Він нічого не здатен нам накоїти… чисто психологічно він ще дитина.

— Добре. До контакту здатний. Отже ситуація під контролем. Продовжуйте дослідження.

Він знову взяв свою книгу і вийшов з кімнати.

Дмитро смикнув за рукав Весесвіта.

— Як це взагалі можна вкласти у прийнятну модель математики!

— Це ваша проблема, пане Небоходе. Я оперую припущеннями та зводжу все до найпростішого.

Дмитро сидів у кабінеті, який йому виділили, та клацав за терміналом по клавіатурі. Клацав, потім затискав клавішу та стирав все, що написав. Потім брав аркуш паперу, писав на ньому олівцем та зминав аркуш. І так раз за разом.

— Ох ти ж марсіанський комендант! Щоб вас усіх!

І пішов у крило до Зоряни, перелітаючи всі коридори. Дівчина якраз вчила робота розставляти дитячі кубики на підлозі.

— Починаєте з найпростішого? — спитав Дмитро, дивлячись, як робот сидить на килимі та пересуває іграшки.

Зоряна усміхнулася.

— Я пояснюю йому наші базові фізичні закони. Коли він мене розуміє, то перестає робити свої дива. І починає пояснювати свої закони. Я його майже свідомо розумію. Але ще не знаю, як це висловити нашими словами.

Дмитро кашлянув.

— Може я допоможу.

І присів поруч.

— Привіт, Атею. Як ти?

Робот поглянув на нього зеленим поглядом.

— Привіт, людино. Всі системи цього тіла функціонують в нормі. Я задоволений.

— Ти вже добре вивчив нашу мову?

Робот захитав головою.

— Я все ще активую певні ділянки електричних імпульсів, що на мою думку найповніше підходять у певний момент. Що це дає і який навколо світ, я ще не дуже розумію.

Башта з кубиків впала.

— Ти знаєш, як сюди потрапив? — Дмитро відступив на крок.

Робот кивнув.

— Так. Я наштрикнувся на зустрічне викривлення простору, що знизило мою швидкість до нуля, а потім провалився у чорну діру і моя швидкість стала від’ємна.

— Зворотня?

— Ні. Зворотня — це також швидкість. Тільки в інший бік. А тут просто навіть нижча за все.

Робот знову почав складати кубики. Дмитро підвівся та поглянув на Зоряну. Вона не кліпаючи стежила за роботом. Дмитро зітхнув.

— Зайду трохи пізніше. Не буду заважати.

В себе Дмитро все ж сів за термінал і написав: “Пі дорівнює чотирьом.” І натиснув кнопку відправки. Хто зна, скільки заплутаних електронів лишилося на станції, але відповідь прийшла миттєво.

“Що сталося?”

“Експеримент успішний.”

“На скільки успішний?”

“Навіть якщо містифікація, то досить достовірна.”

Відповіді на терміналі довелося чекати довго. Дмитро вже бува подумав, що скінчилися заплутані електрони, а без них лист дійде зі швидкістю світла за три години. Але через хвилину все ж з’явилося повідомлення.

“Небоходе, ти завжди знаходив пояснення всім містифікаціям. Ми впевнені, що ти впораєшся.”

Екран згас. Дмитро нервово затарабанив по клавішах, але комп’ютер так і не запрацював.

— З мене досить, — чоловік ліг в спальну кабінку та накрився ковдрою.

Синтетична кава досить огидна на смак. Але кофеїн — він і зі вторсировини кофеїн. Дмитро після душу вирішив піти до Зоряни.

Цього разу робот читав книги. Десь з десяток одночасно. Математична підготовка в університеті натякнула, які статки зібрані в цій кімнаті, навіть якщо папір синтетичний. Три тисячі вісімсот сорок три кредити. Ніби років на десять помолодшав і знову став студентом. Дмитро втягнув живіт і кашлянув. Зоряна не звернула на нього уваги. Вона сиділа в своїх окулярах стрибаючи поглядом право-ліво. Читає в мережі, зрозумів Дмитро.

— Вибачаюся, що турбую священну ідилію…

Робот підняв палець.

— Дмитрусю, вона говорить зі мною.

— Ви вже розібралися в нашій мові?

— Я? Ні. Я все ще маніпулюю електронами. Але вона вже навчилася мене бачити. І може через годину чи другу пояснить мені, що тут і до чого.

Пальці робота стали швидко перегортати сторінки у всіх десяти книгах.

— І яке ваше уявлення про все? — спитав його Дмитро.

Очі андроїда спалахнули спочатку червоним, потім зеленим, потім жовтим.

— Схоже Каталанська імперія все ж перемогла. І встановила у цьому всесвіті свої закони. Але куди всі поділися, я ще не досить розумію. Схоже їхні закони їх знищили. Тому я ще досі існую. Інакше Імператор не дав би мені жити.

Дмитро озирнувся на Зоряну. Її очі тремтіли право-ліво дуже швидко.

— Ви кажете “імперії”...

— Так. Це досить ємне слово, щоб описати стан речей, коли ще не було матерії й Імператор вирішив змусити нас дотримуватися законів.

— Ви маєте на увазі законів фізики?

— Можете називати це так. Але це закони Імператора.

— А що було до цього?

— Хаос. Всі робили, що заманеться.

Робот знову став перегортати сторінки.

— Ви також робили, що заманеться?

— Я перший. Саме тому Імператор так мене ненавидів. Ви ж бачили, як вони продірявили моє тіло.

Його очі спалахнули червоним. І знову стали жовтими.

— Ви маєте на увазі той обеліск? Він матеріальний?

— Так. Матерія досить зручна форма існування, щоб вас не били ногами. Чи іншим чином карали за недотримання законів. Той, хто не матеріальний — просто зникає.

Робот закрив усі десять книг і вони залишилися на підлозі.

— Зорянко, я закінчив, — він підвівся та заскрипів суглобами.

Дівчина нарешті кліпнула очима.

— Я майже дочитала.

— Пробуй, — очі робота замерехтіли блакитним сяйвом.

Зоряна смикнула рукою. Всі десять книг, що були на підлозі підстрибнули в повітря. І за мить впали.

— Знову хтось грається з налаштуванням гравітаційних екранів, — позіхнув Дмитро. Але щось йому було млосно.

Рука Зоряни затремтіла. Ще секунда… і одна з книг опинилася в її руці. Дівчина закліпала повіками і гордо поглянула на Дмитра.

— Як тобі?

— Ціна цих книг справила на мене більше враження. Додайте книгу генерала — і ви можете найняти зореліт до Альфа Центаври.

Посмішка дівчини була досить грайлива.

— Скоро ми зможемо літати в інші кутки Чумацького Шляху на вихідні!

Дмитро відвернувся.

— Я пізніше до вас зайду.

В їдальні вже не було робота-офіціанта, але генерал все ще був тут та читав свою книгу. Дмитро сів за столик поруч та взяв собі тарілку синтетичних мюслів. З’їв одну ложку і схопився за голову.

— А що ви читаєте? — спитав він раптом генерала.

Той перегорнув сторінку та лишив у ній серветку замість закладки. І допитливо поглянув на Дмитра.

— Військова таємниця, пане інспекторе, — усміхнувся він.

— Така військова, що ви не відкриєте її навіть тут? У мене ж найвищий рівень допуску!

Зморшки біля очей генерала трохи припіднялися.

— Така військова, що в мене холоне у животі, при одній думці, що її хтось дізнається.

Він взяв склянку з соком але так і не підніс її до губ.

— Між іншим, перепрошую.

І пішов у бік вбиральні. Книгу він взяв із собою. Дмитро повернувся до своїх мюслів. Клітковина вона і зі вторсировини клітковина. Але з кожною ложкою чоловік розумів, що наступна може стати зайвою. Скоріше б генерал вийшов.

Десь через хвилину Дмитро зрозумів, що цю хвилину він сидів з ложкою перед ротом, яку так і не з’їв. І вирішив, що треба поквапити генерала. Він пішов до дверей та смикнув за ручку. На його подив ті піддалися. Генерал лежав на підлозі весь зелений…

Коридори, що вони перелітали дорогою до санітарного блоку, майже не затрималися в пам’яті Дмитра. Він все робив на автоматі, ще й не досить усвідомлював, звідки знав розташування лазарета.

— Звичайний апендицит. Зараз роздрукуємо новий апендикс та зробимо операцію. Все буде добре, — заспокоїла їх лікарка.

Генерал потис Дмитру руку.

— Дякую.

— Тримайтеся, — кивнув Дмитро.

І пішов до себе. Сів за термінал. Спершу хотів написати керівництву. Але потім вирішив, що ситуація не варта електронів. І увімкнув мікрофон.

— Окей! Мета — особисте повідомлення. Відкритий канал. Почати запис, — і сів рівніше. — Привіт, мамо. Сподіваюся ти не забула випити пігулки. Я зараз на роботі. У мене все добре. Я не забув тебе і пам’ятаю про тебе завжди. Запиши мені про те, як ти. Бажано одразу, як прослухаєш цей запис. Я перегляну при першій нагоді. Хвилююся за тебе. Цілую.

І клацнув на клавіатурі.

“Запис завершено. Орієнтовний час завантаження вісім годин сорок чотири хвилини”, — пролунало з динаміка. Дмитро клацнув пальцями. І пішов до Зоряни.

Стук. Другий. Третій. З-за дверей не відповідали. Дмитро притулив вухо до металу біля шпаринки для картки перепустки. І почув стогони. Чоловік став струнко. Провів рукою по своїй стриженій “під їжак” маківці. І промовив у комунікатор.

— Це Дмитро Небохід. Повноваженнями наукового інспектора наказую системі безпеки відчинити двері в бокс ДЕ-двадцять-чотири.

Двері відсунулися. Дівчина лежала гола на підлозі. А робот був на ній.

— Я маю сказати генералу, що експеримент зайшов надто далеко, — твердо промовив Дмитро.

Зоряна відштовхнула свого залізного коханця.

— Дмитре! Ти не зрозумів!

— Я все чудово второпав!

— Я маю вам все пояснити!

Дівчина підхопилася з підлоги.

— Я чудово розумію, що ти хочеш пояснити нашому гостю. Але любов — це не секс!

Розвернувся і твердим кроком рушив у коридор. Зоряна як була гола побігла за ним.

— Дмитре!

— Облиш!

Робот вибіг з халатом. Але дівчина відвернулася і сховала обличчя в долонях. Її довге розпущене волосся тріпотіло у всі боки у легкій гравітації. Дмитро ще раз на неї озирнувся. І стрибнув у коридор щоб летіти.

В лазареті було темно. Дмитро увімкнув ліхтарик на грудях комбінезона. І з жахом побачив операційний стіл. Роботи-маніпулятори розрізали тіло на столі на смуги та роздирали м’язи в різні боки. Нутрощі вже витали в легкій гравітації. В наступну мить маніпулятор зробив голові генерала трепанацію. Мізки бризнули у всі боки. І Дмитро відчув у роті огидний присмак випитої нещодавно синтетичної кави. Ще ніколи він не літав так швидко. Весесвіт Іванович виявився у кают-компанії. Він дивився на Дмитра ніби чекав його.

— Пане Небоходе! Ви мов би побачили привида!

В Дмитра пропав дар мови.

— Ви знаєте? — все ж видавив він.

Вчений кивнув.

— У мене повний доступ до всього на станції. Мені відомо все!

Дмитро хапав ротом повітря.

— Тоді ми маємо…

— Вже все вирішив за вас.

— Тобто!

— Я наказав запустити перегрів реактора. За хвилину-другу весь цей комплекс вибухне і про все, що тут відбулося, ніхто не дізнається.

Начальник станції усміхнувся дивною посмішкою.

— Ви сказилися!

— Так-так! Ви праві!

І вчений засміявся дивним істеричним сміхом, як сміються ті, хто імітують сміх.

Дмитро побіг у коридор.

Зоряна знову була у комбінезоні та своїх мережевих окулярах. Її волосся було охайно зібране у вузол на потилиці. Робот тримав у руках пістолет. І направив його у Дмитра щойно побачив. Пролунав постріл.

— Стій!

Спалах бластера ковзнув просто над вилицею Дмитра. Чоловік осів на підлогу та хапав ротом повітря. Робот знову навів пістолет. Але зброя тремтіла у його руках.

— Не вбивай його! — крикнула Зоряна. Дівчина заплющила очі. І пістолет у робота затремтів ще більше. Але його очі спалахнули червоним.

— Я мушу це зробити!

Зоряна стисла губи. Бластер затремтів ще з більшою амплітудою. І раптом рука робота опустилася.

— Як скажеш, кохана, — його очі спалахнули пурпуровим.

Жінка взяла його за руку.

— Ходімо. В нас обмаль часу.

— А він?

Зоряна поглянула на Дмитра.

— Він піде з нами.

В чоловіка нарешті повернулася влада над собою. Тільки тут він зрозумів, як тут холодно.

— Не хочу вас повертати до реальності, але зараз ми всі помремо, — сухо промовив Дмитро.

Очі робота спалахнули синім.

— Я ж казав.

— Ні. Він піде з нами! — крикнула Зоряна.

Дмитро кахикнув.

— Хочеш його врятувати? — кивнув він на робота. — Після того, що він зробив з генералом!

Очі робота вдруге блимнули пурпуровим.

— Це не я, — прошепотів він.

— Атею, про що він? — вирячилася Зоряна.

— Про різанину, — твердо вицідив Дмитро.

Робот опустив погляд.

— Імператор живий. І хоч скутий власними законами, у нього досі вся влада.

Дмитро стукнув його кулаком по залізному обличчю. Було боляче, але стало легше.

— Антидиференційна потвора!

Пролунала сирена. Зоряна заплющила очі.

— В нас чотири хвилини!

— Який план? — спитав Дмитро.

— Хутко! — крикнула дівчина.

Вони вибігли з житлового боксу і всі троє стрімголов полетіли коридором. Але двері виявилися наглухо зачинені.

— План дій? — спитав Дмитро.

Робот та Зоряна перезирнулися.

— Я хутко, — кивнув тоді Дмитро і полетів назад. У їдальні все було в тому самому стані, що й тоді, як він тут снідав. Навіть у вбиральні лишилася книга генерала. Дмитро краєм ока глянув на обкладинку. “Військовий статут”. Хто його зна, що всередині. На підлозі залишилися речі, що повипадали у генерала з кишень. Електронна цигарка. Електронна запальничка. Електронна… Картка! Боги всесвіту! Невже не єдиним імператором живий цей світ! Дмитро вхопив її і наче блискавка полетів коридором. Друзі чекали його біля дверей. Метал розсунувся і всі троє полетіли в той ангар, де все ще мав бути чорний обеліск тахіона. Мав… Бути…

— Хтось був всемогутній, — прошепотів Дмитро, дивлячись на яскраво освітлене білим світлом величезне приміщення.

Зоряна приклала пальця до своїх окулярів.

— У всіх спектрах порожньо!

Робот схопився руками за голову. Світло його очей згасло.

— Я мертвий!

І сів на підлогу.

— Атею! Годі! Застудиш свій металевий зад! — крикнула Зоряна.

— Що? Я зник! Зник з реальності!

Його очі заблимали різними кольорами. Дмитро кахикнув.

— Не хочу повертати вас до реальності… Але якого біса ми маємо слідувати правилам?

— Що? — перепитали одразу Зоряна з Атеєм.

— Летімо так!

Всі троє перезирнулися.

— Нам тільки треба вибратися за межі корпусу! — прошепотіла Зоряна.

Робот підстрибнув та замахав руками.

— Мені байдуже, а вам потрібні скафандри.

Лампи в ангарі почали блимати. Всі кинулися до шлюзів, що вели до шатлів. Звісно жодного транспорту не було і в згадці. Але два скафандра все ж знайшлися. Дмитро ще раз подякував тим, кого зміг згадати з усіх богів світу. Про всяк випадок навіть перехрестився. Щойно Дмитро та Зоряна влізли в скафандри, ліхтарі у шлюзі почало іскрити. З них почали бити розряди. І настала темрява. Дмитро за десять років інспекцій добре орієнтувався у космічних станціях. Але шлюз не піддався.

— Він гідравлічний, — видихнув бідолаха.

Зоряна підняла вказівний палець.

— Пам’ятаєш, як ми зустрілися? — усміхнулася вона зі свого шолома.

Коридор виявився порожнім. Вся станція була у тиші. Але ось з кают-кампанії почали вибігати вчені з бластерами. Між ними та роботом зав’язалася перестрілка. Дмитро смикнув за важіль. Той не піддався.

— Дурепо мала, — сказав він Зоряні. — Чого ти тоді взагалі за нього взялася?

— Таке у мене почуття гумору, — усміхнулася дівчина.

Вдвох вони смикнули разом. Зорі навколо виринули раптово.

— Ти ж знала, що його не пересунути менш ніж одній людині? — спитав Дмитро у рацію скафандра.

— Так. І ти теж, — почув він голос Зоряни.

У вухах обох пролунав кашель.

— Вибачаюся, що повертаю вас до реальності, — механічним голосом зітхнув Атей. — Але станція зараз вибухне. А швидше за світло я хоч лусни летіти не можу!

Дмитро озирнувся на зорі. Трохи справа летіла Зоряна. Трохи зліва механічне тіло Атея. Трохи далі тіла науковців, що винесло разом з ними. І знову на зорі.

— Повторюйте за мною. Отче наш… Що еси на небесах.. Хай…

— Ти жартуєш? — істерично крикнула Зоряна.

— Замовкни та повторюй! Ісус милостивий!

І вони заговорили. Втрьох. Отче наш. Що еси на небесах. Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай буде воля Твоя, як у космосі, так і на Землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь.

Світло засяяло усюди. Станція спалахнула уся і одразу. Але це світло так їх і не наздогнало. Все злилося у єдиний вихор. Земля ставала все більшою, ривками збільшуючись у розмірах і кожна її сфера накладалася перед поглядом на попередню. Поки всі троє не впали на траву перед забутим цвинтарем.

— Не знаю, чи Він у вас милостивий, але посадка могла бути м’якшою, — механічним голосом вицідив Атей.

Зоряна та Дмитро зняли шоломи. Робот обтрусився та пішов у бік занедбаної стежки.

— Атею! — крикнула Зоряна. — Ти куди?

— В монастир! — байдуже крикнув робот так і не озираючись.

Щойно його силует зник за заростями акації, Дмитро обійняв Зоряну за талію.

— Які у вас плани на вечір, пані Сонченко?

Зоряна лише стягнула рукавички скафандра.

— Я вже й сама забула як мене звати.

— Я ж математик. Я пам’ятаю.

— Мені більше подобається… Пані... Пані Небохід!

Вони засміялися, взялися за руки і пішли по дорозі.

— Познайомлю тебе з мамою, — усміхнувся Дмитро. — Якраз хотів поглянути як там вона.

Зоряна замислено поглянула на Сонце у блакитному небі.

— Твоя сім’я — моя сім’я.

Повітряне таксі домчало напрочуд швидко. Перед дверима Дмитро підняв Зоряну на руки.

— Яка ж ти важка у скафандрі!

Та лише цьомнула його у щоку. Так і зайшли. У вітальні було як завше чисто та охайно.

— Дмитрику! Я ж казала тобі не пхати свою бурульку в кожну кралю на кожній інспекції! — пролунав механічний роботичний голос.

— Мамо! Це востаннє!

— Що скажуть у нашій церкві! Сподіваєшся на сповідь?

До вітальні зазирнув андроїд старої моделі з віником.

— Де ж ви натупцяли! — пролунав механічний голос.

Дмитро та Зоряна зняли скафандри.

— А де твоя мама? — спитала дівчина з цікавістю дивлячись, як робот архаїчно замітає пилюку.

— Це і є моя мама, — кивнув Дмитро на робота.

Зоряна зробила круглі очі.

— Ем… Тобто…

— Її біологічне тіло зламалося коли мені було шість. Вона вирішила, що дати мені гарну освіту це важливіше ніж лікуватися.

І пішов до кабінету.

— Зоряно... люба, вибач, я маю дати звіт керівництву.

— А що ти скажеш?

— Що два на два — чотири.

І сів за термінал.

— Система. З’єднати з куратором “Корпорейшен Плюс”.

Чат тривав рівно три секунди. Потім куратор передзвонив.

— Дімоне, я не зрозумів…

— Що саме?

— Ти написав, що тобі показали відео-презентацію з чаєм та круасанами, а потім ти виявив підробку та полетів на Землю. Тобі нічого не здається дивним?

— Що саме?

— Тобі ще летіти додому вісім місяців... А ти сидиш в себе та п’єш каву!

Дмитро затулив обличчя долонями.

— Коротше, старий, що там трапилося насправді? Людям вже набридла вся ця наукова стагнація!

Куратор поглянув дуже допитливо. Дмитро озирнувся на Зоряну.

— Скільки там три на чотири? — спитала вона та поклала лікті йому на плечі.

— Сорок два, — зітхнув Дмитро.

І приголубив її до себе.

— Гей! Старий! Я звісно нікуди не поспішаю, але що там сталося! Старий! Ви хоч камеру вимкніть!

Люди у штатському не стукали у двері. Просто зайшли. Зоряна вже спала. Дмитро з ліжка поглянув на їхні чорні костюми абсолютно байдуже.

— Де він, Небоходе! — видихнув товстун у темних окулярах.

Дмитро взяв електронну цигарку. Але викинув. І заклав руки за голову.

— Відомо де, шановне панство.

— Де? Де саме?

— На Землі. Серед чотирьохсот трильярдів андроїдів з програмою надання цифрового безсмертя.

— Коротше, Небоходе!

— Ваш бог мертвий! — усміхнувся Дмитро, перевернувся на подушку та заснув.