Пасажир

For me there is only the travelling on paths that have heart, on any path that may have heart. There I travel, and the only worth-while challenge is to traverse its full length. And there I travel looking, looking, breathlessly

The Teachings of don Juan

Carlos Castaneda

Для меня є лише подорожі шляхами у котрих є серце, на будь-якій дорозі,  що може мати сердце. Так я мандрую, і єдиним вартісним викликом є те, щоб повністю пройти свій шлях. І так я мандрую, дивлячись,  приглядаючись, затамувавши подих

Вчення Дона Хуана

Карлос Кастанеда

-           Альо, а-а-а-ль-о-о-о !  Агов!! Є там хто живий !!! – почув я голос,  і  так гепнувся на стілець, що той аж застогнав на всю свою дубову душу. Нічого такого, скажете. Можливо, можливо.

Та річ у тім, що гальокало не з телефону, чи там якого іншого гаджета. Зовсім навпаки. Звук йшов із мого «даху». З «черепанова»,  так би мовити. З будки амбала, як мені подобалося казати. Або амбара,  як жартує над моєю надмірною вагою кохана.

-         Альо-о-о !   - пролунало знов, ніби віддаля і тиша зашипіла у вухах.

Гуркіт транспорту за вікном ніби віддалився.

- Може здалося ? – Спробував заспокоїти страх безумства. Ані звуку. Заплющив очі. Кошмар, Сміх, як смішно.

Мало того, що словами подруги днів моїх суворих - самий безплатний інженер цілої країни. Так ще й крейзі. Божевільний  як капелюшник. Видихнув. Відкрив очі.

А ніц. Пронесло ? Схоже так.

-         Привіт Малюк. Спокійно. Спокій, тільки спокій. Лишень не хвилюйся. Подумаєш – почув голос, - чітко та весело озвався Глас Чистого Божевілля.

-         Ііййоханний трат-татас, - видихнув я автоматичну фразу.

-         Та досить вже – розслабся і лови кайф, - Глас вочевидь перебував у доброму гуморі.

Я скривився. Ще б пак, а чого б йому не бути в чудовому гуморі, це ж він, а не я танцюю гопки у його мізках. Паразит про…

-         Ну навіщо ж так некультурно. Свідомість – це тобі не індивідуальна ванна, куди заповзають сякі й розтакі  цатогвани (1), - голосом мого шкільного вчителя Гипка  зауважив Глас.

Він вибрав вірно. Згадка про цього релікта радянської схоластики завжди діяла на мене релаксаційно, а може і рекреаційно.

- Дивіться-но, а либонь ти вже не той  безнадійний невіглас і туман вісімнадцятий, як колись. А ще чого доброго, ти врешті-решт таки зможеш навести бодай 10-ть синонімів до слова «ЧАСНИК» ?! - низькі обертони вчителя української мови СШ № 1 Гипка заполонили всі закамарки мого его.

-         …Здоров’я, Щастя, Радість, Материнство …- почав я свою тираду і отримав продовження

-         Мир, Труд. Май.…- Гипко зареготав голосом радісного Пугача.

То було трохи занадто навіть для Гипка, який все-таки до слова «часник» не усі слова вважав синонімами і, тим більше, ніколи б не насмілився пожартувати навіть з найменших візиток «сов’єтизму» та крига одначе скресла. Мені стало легше.

-         Слухай Джо, - голос явно розширював експансію, -  Ти не уявляєш, які щасливі, безтурботні та радісні звичайні безумці. Це реальні щасливці вашого світу, які нічого не шукають і ні в чому не сумніваються.

-         Джо ? Вашого ? – майнули тіні думки і відразу ж отримали реакцію.

-         Жорж - то надто довго, а Жо – мені чомусь ніяк не до вподоби, тому дозволь називати тебе Джо. Мене ти можеш звати Джимом –промовив Голос і продовжив…

-         Не треба сміятися із Джо-Джима (2). Як не як, а був він  круто просунутим двоголовим мьютом., - ого, а клятий дух встиг добряче поритися у закамарках мого розуму, цікаво чи лучилось йому зазирнути у ВСІ шухлядки ? Йой, леле.

-         Ага ! Не сумнівайся, старий безсоромнику ! – гнусявий озвучувач старих відео-фільмів,  чи то торжествував, чи просто стверджував очевидне.     

-         Ми називаємо себе пасажирами, подорожуючи морем свідомості розумних істот, -

Джим швидко ввів мене в курс справи. Виглядало все цілком логічно – а також  характерно для типових випадків шизофренії. Логічно вочевидь для мене, бо це аж ніяк не означало, що такі відхилення будуть схвально толеровані оточуючими.

Та як би там не було, Джим не збирався забиратися з моєї голови. Він відразу попередив на рахунок святої води і такого всілякого. Далі Джим нахабно стверджував, що йому зовсім не обов’язково буде просити мене про спільну подорож, бо таке потрібно лише у стосунку до істот розумних – а я, за його твердженням, був істотою  раси лише потенційно розумних істот, які до істот навіть умовно розумних і на парсек не дотягують.

- Брє-є-хня ! Не повірю !, - мене розвеселило, як Джим примітивно маніпулює, наче лохотронщик із приватного банку.

- Дивись і чудуйся, о маловірний псевдохристиянине, - рокіт могутнього реву «доброго» Е-Еха завібрував звивинами, міцніше тисячоватного рок-концерту.

І тиша. Тільки вздовж дороги… - тьху ! Цей цатогванський егрегор, явно підняв увесь застарілий мул моїх споминів ще із епохи Гайдая.

Далі знов тиша. Просто тиша і більше нічого.

Нічого і нікого ?

Ой-йой! Кімната почала змінюватися. Точніше не кімната, а мої відчуття, чи якось так.

Здається, відразу мені здалося, що очі ніби промили чудодійним еліксиром, на штиб кофейного лікеру, який варив старенькому ректору університету Франка один також древній доцент із хімфаку.

Запам’ятай Жорже, 25 грам – і світ заграє свіжими фарбами, звуками та запахами. ще 25-грам і все тіло перетвориться на пружину, а мозок на «Наїрі-К»…але кожен грам понад – задишка і нестерпний головний біль - повчав мене, коли я готував той трунок, «батько» напою, к.х.н. Малоєв.

Тож саме цей, чудо-лікер, дозволяв перестарілому ректору вести періодичне тілесне життя, оскільки ментально, він як і більшість академічних реліктів, живими не були ніколи.

І саме зараз подібна «промивка» дійсності почала відбуватися. Побачив і пилюку на полицях, несимпатично перекошені дверцята шаф, відчув запах суміші тваринних решток та кімнатного пилу.

Хатні мухи приємно здивували. Вони наче автомати Конвея (3) нарізали фігури Ліссажу (4) чітко за розподілом біфуркацій Вороного-Делоне(5), кружляючи  біля лампи настільки архаїчного і примітивного стилю – що відчув захват Шлімана(6), який тримав у руках перший  артефакт міфічної Трої.  

Що було далі – то словами не описати, та не в казці розказати, як мудрують росіяни, рос-сіяні-вани…о вани…цатогвани. Почуття перемішалися. Поступово почали проступати кольори, звуки, запахи, якісь інші відчуття перестороги, неясного нагадування, струси пам’яті, а тоді відчув гостру  ностальгію за майбутнім. Побачив, як незліченна кількість швидких створінь снує навколо, плетучи майю реальності та як виблискує заворожуючий ореол надходячого знання.

Усе сплелось у чітке відання незрівнянною миттю катарсизу прозріння, і зблиснувши красою, разом потьмяніло, як мені тоді здалося до повної тиші і мороку. За деякий час, зрозумів, - то лише повернення до вихідного стану. Ух ти ! Тепер я розумію відчуття крота, який вповні зацінив світло газового різака !

-         Зацінив, друже. Зацінив. – Джим мовив спокійно і тихо. Вочевидь, щось його занепокоїло.

І цей його раптовий спокій налякав більше, ніж спокушання можливостями цього світу у симбіозі із знанням та вміннями вищої істоти.

- Невже все так погано, - вирвалося у мене.

- Мені дуже шкода, та до вас прямує Галактична Інспекція. Санаційна місія. Тотальне очищення. Раса визнана практично безнадійною і потенційно небезпечною. Космічна чума інтелекту. Лікування недоцільне.

Хоча я й спробував доводити протилежне, та на кожен мій жалюгідний аргумент  про гуманізм, любов, доброту, Джим показав тисячі прикладів із мого ж таки життя, які розпорошили спроби апеляції. То був кошмар – мені просто і ясно показали – що із таким непотребом панькатися сміховинно. І найгірше, що я зрозумів. Ми просто таки брак, який має знати своє місце і не брикатися. Однак, мені раптом захотілося брикатися – як помирати, так хоч з музикою!

      Джим засміявся голосом Шустрого Савіка і промовив.

- Джо, розслабся. Не все аж так страшно, як малюють ваші кубісти. У Всесвіті також своя бюрократія, також є помилки і недоліки. Розумієш ?

-  Джиме, та не будь я галичанином, істотою корумпованою ще з  народження, щоб не «в’їхати» в тєму ! Кажи - кому, скілько і як !! – мене понесло як Остапа Бендера у совєтських структурах.

-  Стримай коні, малюче. Врятувати ні тебе, ні твій світ мені не до снаги. Та розтягнути одну мить цієї реальності на практично безкінечне число одиниць ваших індивідуальних часових відрізків  в інших відображеннях - таки можу – голос Джима нагадував голос доброї феї з мультика, а це либонь означало, що хитрун збирався мене облошарити у повний зріст. З іншого ж боку, при нашій різниці у інтелекті - шанси в мене були гарантовано нижчі, ніж у безногого таргана проти Віталія Кличка.

Не тратьте куме сили, спускайтеся на дно, як вчить в таких випадках народна мудрість трансформована сучасністю у сентенцію -  займи, але випий.

Мить спинись, бо далі хаос.

- Давай уже свій договір, та й скріпимо його за всіма вашими правилами, - спробував я тягти час, так на всяк випадок.

-         ха-ха-ха – зареготав Джим. Та не будь-я пасажиром  12 гільдії, котрий перетнув усі зоряні системи, побував…(далі йшли перечислення всіх його  «мостів»,  «ставків та боліт», що вказували на певну хвалькуватість, яка майже ніколи не дружить із правдивим розумом та порядністю).

-         Малю-юче, - Джим розтягував склади і заговорив голосом моєї коханої, від чого мені замість весело - чомусь стало моторошно. Як там, у класика Русі-пусі – не сховаєшся, я твоя кохана ! - чомусь, оце воно так мені подумалося.  Хоча ні, не чомусь, а навпаки дуже ясно чому. Очевидно ясно.

-         Малю-юче, я не старенький трамвай і не дід Мазай-Маст-Дай, щоби рятувати тебе від матрімоніяльних зазіхань твоєї заї, - зловтішно прошепотів Джим.

-         Забери мене туди, де зелена трава, де немає зими, і її там нема , - вирвалось мені.

-         Коли кажеш її, то не плюй у траву, коли прагнеш нема – загадай  про вонУ.

І тут дістав мене бовван мовлячий - бо «вон із У», мені б дуже хотілося, особливо коли дивлюся ТВ, чи нуркую інтернетом, - воно тойво усьо вже дістало до самого дзідзя. Світ за очі майнув би геть з цієї юдолі сліз і соплів.

-         Витри дзюнглі-джингі, малюче. Тпру, цоб-цабе, бо ще чого добро пустиш соляний туман очима. Не боїсь чувак – усьо буде чотко,  - Джим випромінював надмірний оптимізм, нагадуючи  таку ж саму поведінку моїх земних друзяк, особливо коли вони бралися встругнути якусь несусвітню дурню.

- А коника-бубоника тобі із зеленого дубика, а не мою мутантсько-метисну голову (так мене шпетила моя національно свідома бабуся), о, хитровикручений безголовий базікало!– мене нагло трафив шляк. І як це буває, не тільки в переносному значенні.  Джим раптом розлютився. Може тому, що мої закидони на рахунок його не вельми так би мовити, істоти перевантаженої розумом зачепили, хто зна.

Та раптом все змінилося. Не було кімнати. Не було зими.

Осінь. Пожовкле листя,  шурхотіло під ногами. Запах перепрілого листу, легкий аромат диму та скошеної, вологої трави закрутив голову. Тонучи ногами у червоно-жовтому килимі зупинився.

Огледівся. Стрийський парк. Ранок. Годинник показував 7-му. Що я тут роблю? Дивно. Куди ти запхнув нас гидотний джин-Джим ? Пам’ять не пропала. Невже просто перемістив.

Чому?

Постояв ще хвилю і рушив у бік автобусної зупинки.

На диво людей не було.

Жваві вивірки витріщалися на мене як на якесь чудовисько. Птаство звично робило свої справи. Чудовий ранок. Просто чудовий. На зупинці також не було нікого. Ні машин, ні людей. І цілковита тиша. Якась Марія Челеста, а не рідне гамірне місто.

Може то якийсь празник був і всі сплять ще. Постоявши трохи, пішов через парк до вулиці Енергетичної. Ніби все було Ок. За винятком дрібниці. Не було людей.

Підійшов до будинку колишньої роботи на Козельницькій. Ага ! Вже ж таки автомобілі стояли під корпусом,  недвозначно натякаючи на присутність людей.

Зайшов у корпус. Було не зачинено. Вахтера не було.

Піднявся на четвертий поверх.

Ті ж темні коридори, наче з комп’ютерної стрілялки-бродилки.

Запах хімії, запах пилу. Зайшов у кабінет – на столі складений лист паперу.

Розкрив і прочитав : «Контакт утруднено. Джо – вийди із тіні, наступний портал – вхід до ВО «Полярон».

Протягом чверті години крокував вулицею П.Мирного. Ось і вхід до «Полярону».

Над входом горіли цифри годинника. Це насторожило.

Колись один екстрасенс сказав мені.

-         Дивись. Коли згасне годинник «Полярону» почнеться переддень Армагеддону.

Тому, кожного разу, проїжджаючи повз той Полярон дивився на годинник, зауважуючи як потиху гаснуть частини цифр. Їх відновлювали, а вони все більше перегорали. Зрештою, годинник таки цілком вигас допіру на початку 2000-х. Чи то в 2003, чи то в 2004. .Згас і що ? А нічо. Н-І-Ч-О ! Та й що ж є той Апокаліпсис ? Га?!

Ото ж бо і є, що ніхто не зна.

Тому без вагань  ступив у вхід під годинником.

Темрява. Відчуття зупинки. Зупинки всього. Потім подих повітря і все знов рушило.

Засірілося.

Поряд плямкали і повзли в якихось невиразних кущиках відразливі обрубки. Гібриди докторської ковбаси та зіпсутих драглів.

Істоти трохи нагадували олгой-хорхоя (7) проте  були ще гидкішими.

І-йой! Вони говорили до мене. А я все розумів. Невже?

- Слухай, мерщій Джо. Заплющ очі, така реальність нам і даремно не потрібна, - Голос привів до тями. Ніколи б не подумав, що так зрадію цьому голосу. Заплющив очі.

Цямкання стихло.

*

Всюди було світло. І більше нічого. Очі не разить, але як і в цілковитій темряві – немає орієнтирів. Тривога. Тиші немає. Мелодія. Без звуку, бо як описати звук інструментів які чуєш вперше. Зненацька кашлянув і мелодія підхопила звук і розквітла варіаціями.  Мало-помалу втягся в гру. Подавав звуки і слухав не відлуння, ні – на музичні відповіді. Це було щось на кшталт гри. Незчувся, як почав співати, а мелодія наче виправляли мої спроби. Не знаю скільки часу тривав цей урок, бо отямився  вже у своєму кріслі. І негайно зазвучав пасажир Джим :

-         Як тобі калібрування. Заціни – і він заспівав сучасну пісеньку. То був просто жах. Я зірвався на рівні ноги і ввімкнув телевізор на каналі МТВ.

Краще б я того не робив. Вельми прикольна пісенька Дона Омара про літо звучала не просто  погано, чи відвертим несмаком – вона звучала гірше цвяха по склу.

Вимкнув той кошмар і схопивши перше що попало під руку – виделку та вистукав нею на карафці з водою четверту симфонію…Ого! Та мені навіть чижик–пижик був не під силу ! Що за…

- Калібрування до базових вібрацій ноосфери - радісно повідомив Джим, і додав, - Дія суворо заборонена для представників первісного інтелекту. Та інакше наша подорож приречена. Добре, що ти це пройшов. Інакше мені б прийшлося розшукувати нового супутника.

 -Ну ні собі, фунт кізюму... ах ти покруч брехливий, - у мені прокинуся сварливий дух котрогось бунтівливого предка, та Джим знов все перебендив на свій лад.

Бо раптом Земля відринула униз, і я наче учень дон Хуана (8) заікарився прямісінько у білі султани купчистих хмар.  Швидкість зростала. Дивно, але не відчув холоду, так легку прохолоду (-60 за офіційною версією, констатував Джим). Також не помітив зниження тиску, як раптом повітря стало чистим і прохолодним, запахло озоном, потім були «три французькі аромати» (а це вже запах ефірних потоків за Джимом.)

Земля залишилась внизу завита імлою наче манною кашею.

Ми зупинились. Час ніби завмер. Жива демонстрація сонячної системи.

Хоча чому сонячної. Та ні. Птолемей був правий. А Копернік краще б займався виключно каналізацією та водопостачанням рідного Кракова.

Отакої! Таки в центрі Земля.

Здуріти можна.

-         А де черепаха та три кити? – я трохи прийшов до тями.

-         Будуть тобі і кити, - зловтішно відповів Джим і ми полинули в безодню чорного простору безмежного Космосу.

Та не встиг я навіть добряче злякатися, як ми досягли цілі.

Границя Всесвіту.

Он вона…Твердь Небесна.

Та замість захвату відчув розчарування.

Глибоке розчарування. І було від чого.

Твердь Небес являла собою оболонку іржавого заліза. Вона була  вся рапата і побрижена та ще й у суцільних калюжах і кавернах. І наче для прикраси свого вельми непрезентабельного вигляду - Твердь була щедро ілюмінована  округлими ліхтарями. Декотрі ліхтарі світилися тьмяніше за інших, деякі  блимали. Деінде, крізь ділянки поїденої корозією оболонки, пробивалося світло ззовні. Наблизившись до однієї  такої ділянки зауважив, що  світло надходило крізь шматок якогось матеріалу, який дуже нагадував брудний шматок поліетиленової плівки.

-         Заціни Туманність Андромеди – Джим явно був задоволеним.

А я ще раз окинув поглядом цю брудну, побрижену  целофанову  плівку, крізь яку пробивалося тьмяне світло:

-         Джиме, що ти наробив – мені стало так зле.

Джим зловтішно засміявся.

-         Малюче, ми ще не читали ваші шкільні підручники. Це щось. Весь Всесвіт вважає їх класичним витвором хибного мислення первісного інтелекту.  Всесвітня аналогія вашої локальної «Перебенді» Степана Руданського. Найбільш вдалі місця напам’ять цитує вся Галактика.

Зненацька ми почули як заскрипіли петлі і відчинився величенький люк «зоряної тверді». Звідти полинуло яскраве світло і неквапно виступила антропоморфна фігура.

-         Невже ти, свя…

-         Ні я не Петро, а Василь, - вимовив чоловік, який вийшов назовні. Він приязно помахав мені солом’яним брилем.

-         Він трипілець,, - уточнив Джим. – Одна з найостанніших еміграцій найближчих до тебе народів. Хоча остатніми здається були  жителі острова Паски…

Я здався. «Приземлився» біля лазу. Василь приязно взяв мене під руку і чистою українською із дивний співочим акцентом сказав:

-Айно підеме…дудому…рідного дурдому.

- Once upon a time there was a strange creature who lived – голосом Шреко-Джима, почалася нова казочка.

Тлумач

1 - Цатогвани – глисти свідомості за Коліном Вільсоном.

2 - Джо-Джим – двоголовий керівник мутантів «Пасинки всесвіту» Хайнлайна

3 – Конвей – дядько, що в 1970 вигадав забавку «Життя» на папері в клітинку

4- Ліссажу – прикольний француз, який бавлячись камертоном вигадав заставку на осцилограф

5 – Вороний, Делоне  - російський математичний чародій та його учень, який з’єднали все з усім найкоротшим шляхом

6 – Шліман – шльомас-навіювач, котрий переконав маси, що безіменне рибацьке село і є велична Троя

7  - Олгой-хорхой – міфічний черв’як пустелі від Єфремова

8 - Дон Хуан – гуру-індіанець містичних казок Кастанеди