Палац Шелестів

1

Підлісковий край був колись багатою землею, що занепала у війнах за сусідні території. Люди цього маленького краю гордовито називали свого лідера спасителем. На нього казали: «Той, що відбудував храм, відродив життя». Із відродження починалась ця історія.

Розбиті шибки із вікон та дверей оточили старшого із синів Шелеста. Так, ніби жителі їхнього краю, що от – от стануть суддями для Оримира Шелеста. Обступили його, щоби вибити із нього порядність. В таких випадках не було місця справедливості. За промахи та гріхи близьких, надмірну жертовність, іноді наступає розплата. Таким чином закінчувалась наша історія, тому я хочу згадати шлях, який пройшов спаситель до звання ворога.

Після довгих війн між краями – сусідами одночасно із циклом занепаду настали часи спокою. Для людей Підліскового краю найбільшою неприємністю стало руйнування їхнього храму. Незмінним ж в житті краю залишалося єднання жителів навколо цієї споруди, яка була для них не тільки стінами. Кожної середи на зібранні біля руїн підлісковці молилися Середешному (Середовому) богові. Божеству, що одного разу, у середу, з’явившись на горі біля їхнього поселення, поставив їм храм. Місцеві в подяку назвали святиню у честь божества. Вони просили його ласки на відновлення храму.

Насправді більше нічого і не робили. Стан молитви означав очікування.

Ніхто і не здогадувався, що до них іде Він.

Він ховався після воєн в лісах Підліскового краю. Лад Шелест був сином Вівторкового бога, що пішов далі завойовувати нові землі. Прізвище Шелест він узяв в чоловіка, що якось врятував його від нападу змії, під час його відпочинку. Так, він показав людині свою вдячність. Своєї матері не знав, а власне й не хотів знати. Лад боявся, що вона виявиться звичайною людиною. Це означало для нього перестати бути богом. Безліч разів його батько звав разом володарювати на нових землях, але він хотів залишитися на землях рідного Підліскового краю.

Лад розумів, що цей край належить іншому богові і люди йому моляться, але попри це, лідерство на цій землі свідчило про його силу. Він завжди думав, що люди і не підозрюють про його існування. Однак це, звісно, було не так.

Того дня був гарячий ранок. Раптом Шелест усвідомив, що ніколи не піднімався на гору, де стояв Середешний храм. У першу чергу, із – за підпорядкування іншому богові. Лад ж поклонявся своєму батьку, тому не міг навіть знаходитися біля чужого храму. Страх перед отцем своїм був, як міцні стіни храму, що не підпускали до себе чужинців.

Цього ж дня усі посельці не вилазили із вод річки Струм. Гаряча вода здатна була охолодити їхні тіла, навіть після пекельного повітря. Лад, як завжди проходив біля людей непомітно. Він вважав їх чужинцями, а тому уникав небажаних зустрічей. Про нього ходили легенди, як про сина чужого божества. Вважалось, що він загинув під час воїн через відсутність у нього божественних сил. Історія про матір – звичайну людину переповідалась, як насмішки і образи.

Так от, цього разу Лад помітив дівчину, яка сиділа коло річки та чомусь не хлюпалась зі всіма. Була би вона у воді, – то залишилась для нього лише людиною.

Чому він блукав очима в людській стороні? А проте, спекота зачіпала усіх, хто ступав по цій землі, бо в таку годину кожен вивернув би голову, навіть до капелечки, щоб хоча би очима задовольнити спрагу.

– Вітаю тебе! – сказав він потужним голосом.

Дівчина підняла голову до неба – перед нею стояв привабливий Він.

– Добридень… – загадково привіталась, і вона надалі дивилась у його очі.

– Як тебе звати?

– Риною кличуть мене, чоловіче…

Лад завжди думав, що риса загадковості не властива людям, але це уявлення зламалось в той момент, коли він не зрозумів її погляду.

– Чому ти не у воді зі всіма? – він продовжував втамовувати свою зацікавленість.

– Тому що чекала на вас.

Рина підвелася і пішла собі геть. В цей момент Лад знову не зрозумів людину. Почуття обурення та ще багато чого обійняли його і здушили. Раптом йому стало соромно. «Можливо, і справді напівбог, – подумалося цьому твердому чоловікові».

– Чекай! – Лад гримнув у спину втікачки.

– Я вже дочекалась вас. Пішли, – спокійно, але ще більш загадково прозвучали дівчачі слова.

– Ні, зачекай, а поясни мені ці слова. Ми з тобою не знайомі, а я у вашому поселенні взагалі невидимий… Відповідай звідки знаєш, що я сьогодні мав прийти.

– Ви мені наснилися. Учора я бачила сон, як ви вітаєтесь зі мною біля річки.

– Що? Просто неймовірна історія! Я чув, що люди вигадники, але не вірив. Скажи ж мені, Рино, навіщо я тобі являвся? – Лад поринаючи все більше у цю нісенітницю застрягав в її погляді. Він буде дивитися тільки на неї, забувши про усі інші сторони світу.

– Щоби відродити наш храм.

– Дурня! Я Лад Шелест, син Вівторкового бога, тому я не можу відновлювати чужинський для нашої сім’ї храм. Тільки силою я можу підкорити твоїх односельчан та здобути храм.

– Я знаю, що задля цього ви лишились тут, ви наш спаситель. Ви – мій володар та чоловік, – затягнувши до несхочу повітря в легені, Рина, на видиху простягла Ладу свою руку.

Дивний сміх залунав у голові надлюдини, але там він і залишився. Він не міг сміятися у обличчя дівчини – його майбутньої дружини.

2

Натовп розтікався по своїм домівкам після середового служіння. Піднесення спостерігалося у всіх сферах життя підлісковців. Найбільшою любов’ю для них стало сімейство Шелестів. Лад Шелест – Середешний бог, що одного середового дня відновив їхню святиню, у той же день взяв шлюб із їхньою односельчанкою Риною. Люди вірили, що завдяки молитвам їхнє божество набрало людської подоби та відновило їхню святиню.

Та тільки дружина знала, що Лад зрадив своєму батькові, замінивши собою іншого бога – їхнього істинного чудодія. Тепер кожен день протікав хвилинами, що наближають до ганебного викриття. Подружжя ніколи про це не розмовляло, а жило життям правителів. Навпроти храму вони заклали свій просторий палац, яким усі милувалися кожної середи після служіння.

У Лада та Рини було четверо синів, яких вони виховували з турботою, проте найменше пощастило старшому синові. Оримира готували до правління після батьків, адже вони хотіли виховувати менших дітей. Одночасно з правлінням на це часу не вистачало, а Рина була категорична щодо одноособового виховання. Вийшла би вона заміж за свого односельчанина, – то і мріяти про таке б і не змогла, але Лад дивився з нею в одному напрямку.

– Мамо, я хочу познайомити вас із Єрою, – звернувся Оримир до матері своєї, Рини з таким потужним голосом, як у його батька в день їхньої зустрічі.

– Що ти кажеш, сину? Ти ж знаєш, що ця дівчина не із нашого краю, і там правлять інші боги, – відвернувшись від сина, Рина спокійним голосом продовжила говорити. – Сину, ця дівчина не підходить на роль наступної правительки. Тобі суджено дочекатися дівчину, яку для тебе виберуть боги, яка з’явиться одного середового дня на храмовій горі. Усі чудово знають цю легенду, а вона лукавила, бо знала, що цієї події ніколи не відбудеться.

Після цих слів, жінка пішла геть із кімнати, навіть не подивившись в сторону сина. Оримир завмер на місці, і в той момент уперше відчув ненависть до своєї матері, яку одночасно безмежно любив.

Старший Шелестів син розумів, що до батька йому йти тепер не має сенсу. Тож він пішов до лісу, попри річку, щоби попрощатися зі своєю світлоокою ніжністю Єрою. Забиваючи почуття ненависті десь в глибини своїх нерозумінь, він зайшов у річку, щоб змити з обличчя біль розлуки. Матір стала означати жорстокість.

Підлісковці все більше ставали невдоволеними володарюванням Шелестів. Захват палацом спадав, а розчарування зростало. Їхній лідер із дружиною займалися тільки дітьми, а часу на інше не вистачало. Лад почав думати, що боги мстяться йому за те, що він прикинувся іншим богом.

– Рино, нам треба передавати владу синові. Нам треба знайти для нього жінку…

– Лад! Чи ти здурів? Якщо люди дізнаються, що це не призначена богами для нашого краю правителька… Вони просто оскаженіють, – ніби самим поглядом промовила ці слова вона до чоловіка.

– Я знаю, але моїм найпершим обов’язком є виховання наших дітей. Ми не справляємось, а час нашого правління уже вийшов. Усе, що ми могли віддати цьому краю ми виконали, тому… – Лад зупинився і глянув у вікно, що виходило на храм, – Ми зобов’язані врятувати наше становище будь – якою ціною.

3

Ніхто не знав імені нової правительки, тільки чули, як Оримир кликав її ніжно «Крихітка». Так, в народі її і називали, а її саму бачили так мало разів, що в кожній оселі, описуючи її, надавали їй різного вигляду. Проте, любили її не менше за свого спасителя, відбудовувача храму – Лада, який нарешті у тихому щасті із своєю дружиною виховували нащадків. Її любили беззастережно, бо вона посланниця богів.

Того дня лилась сильна вода. Ураган знищив багато дерев, а ще більше будівель. Стоячи на горі поселення, складалося враження, що вціліли тільки палац та храм, а люди смиренно про себе казали: «Ці стіни неодмінно святі. Стоять вони впевнено, а отже дадуть нам сил на відновлення своїх домівок».

Відношення старших Шелестів до нової правительки було схожим на той день – вони мусили її прийняти, як непереборну силу. Здається, що Рина все більше ставала мовчазною, а її погляд замінив її слова. Вона остаточно із старшим сином утратила зв'язок. Ці події оповили її сумом, з дня у день вона проводила час на самоті. Здавалося, що їхні із Ладом життєві наміри відкотились назад.

В цей мокрий день до молодшого сина завітав друг із сусіднього краю. Діти бавились поломаними гілочками молодої яблуні, а потім бились ними, немов мечами.

– Ріле, а ти чув легенду про загубленого сина Вівторкового бога? – тихенько запитав юний гість у малого Шелеста.

– Так, якось після служби у храмі я чув, як якась жінка розповідала це своїм дітям, – не зацікавлено, швидко, відповів хлопчик своєму приятелю.

– Ріле! Ріле…. Я чув, що цей бог твій батько, – самовпевнено промовив хлопець.

В цю мить до кімнати зайшла Рина, та з поспіхом випровадила випадкового гостя. Мовчазна згода працювала щодо кожної витівки матері.

– Мамо, а це правда, що сказав цей хлопчик? – перелякано запитав малий.

– Цього ніхто не повинен дізнатися. Іди спати.

4

– Біжимо! Негайно! – поспіхом влетів до палацу Лад.

– Люди дізналися, що я не той, за кого себе удавав. Вони наближаються сюди задля помсти! – Лад впав на підлогу, обхопив ноги дружини, яка чомусь залишалася незворушною.

– Вони не можуть цього знати. Це неможливо. – відсунувшись від чоловіка, запитала його вона.

– «Крихітка» звідкілясь дізналась та розповіла своїм батькам… а вони решті посельців… – у розпачі Лад почав стукатися головою об скло у дверях, – ми були праві, ми не повинні були погоджуватись на цей шлюб, але ж ми самі це і придумали. Горе нам!

«Крихітка» думала, що своїм вчинком позбудеться ненависних родичів, але не врахувала, що деморалізуючи попередню владу, теперішню ж ставить під однаковий кінець. Усвідомивши свій промах, вона тікала вслід за батьками чоловіка та його братами.

Оримир Шелест залишився, бо інакше не міг вчинити. Бажання насильства мало задовільнитися. До останньої миті свого життя він проніс любов до світлоокої ніжності, повагу до батьків. Жаль, що люди забувають усі хороші вчинки. «Погана пам'ять, – подумалось йому, що то мабуть таке ж нещастя, як і хороша».