Новий швейцар

 Цей дім жахливий! Чому, чому саме зі мною це трапилось?.. Так несправедливо... Вдома залишились Ірка, Леська, Сорока – вся наша дівоча компанія, мої подруги, з якими знайома ще з дитячого садка. Ну, добре... Це перебільшення, бо лише з Сорокою – Надькою Сорокіною - ми разом ходили в одну групу з чотирьох років. Але зате з Іркою жили в квартирах, розміщених поруч, тому й бавились у тій самій пісочниці, пасочки разом валяли задаваці-Ілоні з п’ятого під’їзду, варили зупки з лопухів і споришу в ляльковому посуді, бігали на яблука-зелепушки до садочка баби Зої, а старенька за нами гасала й то досить прудко, та не могла ніяк наздогнати... Леська Поліщук приєдналась до нас уже в школі. Перший раз у перший клас! Здружились ми, були мов... мов... сестри! Як же я скучила за дівчатами... Звичайно, що є аська, електронна пошта і все таке інше, але хіба можна по скайпу сходити на каву й тістечка, перебігтися крамницями чи гуртом зібратися у Сороки вдома та влаштувати вечірку на чотирьох? 

От і зараз дівчата мене втішали, хоч щиро не розуміли, коли я скаржилась на тяжку долю. 

- Та ти зовсім здуріла, - торохкотіла Сорока, і видно було, як вона всміхається у веб-камеру та крутить пальчиком біля скроні, - чого тобі ще треба? Ти у Відні! Купа нових знайомих, все – нове! – жвава та непосидюча Надька хутко додала: - Сама ж розповідала, що ліфти є у метро, не тільки ескалатори. Люди приязні, дуже ввічливі! От дурепа!

- Вір... – тягнула тої ж вслід за нею Леська-розумниця, - ти справді не перегинай патика... Більшості про таке й мріяти важко, ми також за тобою скучили. Але, подруго, кидай своє скиглення. Усе ж добре, ти лови нові враження, мову вчи.

- І порозглядайся, - докинула збиточна Ірка свої “п’ять копійок”, - за пацанами. Може, хтось впаде в око.

Дівчата реготали там, на екрані, а мені було не смішно... Подруга поцілила в болюче місце. Едґар, Едґар... Козел! Упадав біля мене, веселий, очима стріляв, напрошувався провести після занять. Розмовляли, ходили на каву, навіть цілувались уже… Я, закохана ідіотка, вже готова була змиритись з переїздом і з тим довбаним будинком... Аж на тобі, як відрізало. Перекинувся на Ельзу. До тої ляльки з порожньою головою підкочує і щось там заливає їй. А ця кокетує, на мармизу солоденьку посмішку випускає, і не забуває непомітно кинути зневажливий погляд мені, мовляв, він мій. Вбила б гадюку! Та ніхто про Едґара не здогадується, навіть мої коліжанки, я й словом не прохопилась жодній душі. 

Подруги втрьох на свому консиліумі ухвалили спільний діагноз: розбещена долею дурка. Ну, вони не сформулювали свій вердикт вголос, але навіть поганенька веб-камера на моніторі Сороки чудово відобразила одностайний вирок на їхніх обличчях.

Люди чомусь думають, якщо ти у багатого татка єдина доня, то все! Ти у шоколаді з усіх сторін. А дзуськи, ага... Збоку начеб класно: кишенькові – у необмеженій кількості папірців із портретами, завезуть куди скажеш і коли треба, шмаття – лишень фірмове з міланів-парижів. А хто б знав, що зайвий раз випроситись з дому – зразу купа крику й вмовлянь залишитись вдома. Небезпе-е-ечно! Батьки навіть підкупити намагались. “Ти нині посидь у хаті, дитиночко, а наступного тижня ми винаймемо тобі “Мі100” на вечір, закличеш весь клас, відсвяткуєте твій день народження гучно, розважитесь.” Та певно! Дуже мені треба “чадіти” в клубі зо всім класом, коли хочеться лише з дівчатами гайнути в кіно і на піцу. Татко гарчить на охоронців, щоби берегли мене, ті й вислужуються. Та то зрозуміло, що в них робота така, але у мене не життя, а суцільний контроль... Якось затнулась, що після школи хочу вступати в універ на геодезію або геологію, то така буча піднялась! Все вже вирішили. За мене. Як вони дістали!.. І цей переїзд! Відень! Ах! Престижна школа! Ох! “А потім ти обереш будь-який європейський вуз, Віруню!” – урочисто виголошувала мама. Чи хто запитав мене: хочеш?.. А цей дім?! Великий оригінал - архітектор Хундертвассер – йолоп, зуб даю! Сам би спробував тут жити! Підлоги, двері, вікна – все криве... Щокроку вдаряєшся, перечіпаєшся... Уже стільки часу живемо, а ніяк не звикну. Престиж, чорт...

Вчора зовсім щось розклеїлась, бреду собі коридором, а тут – двері. Я й уваги не звернула б, та вони рипнули і трохи прочинились. А звідти вигулькнуло щось таке, що в мене все всередині гахнуло вниз, а в животі стало холодно-холодно. І порожньо. Те жахіття, щойно мене вздріло, одразу шмигнуло назад. Я заклякла. 

Сусідка, старенька сива пані, здається, її звати Аґнесою, вибралась на сходи та побачила мене – воскову фігуру з музею мадам Тюссо. Австрійка щось до мене белькотіла, і навіть наважилась поторсати за рукав – о, вони так поважають чужу приватність, що на доторк майже ніколи не зважуються... Мабуть, моє скам’яніння тривало кілька добрих хвилин, поки я не почала тицяти вказівним пальцем у напрямку тих клятих дверей. Це вже потім виявилось, що ніхто, крім мене, жодних отворів у стіні не бачить... Якби ж я знала, то змовчала би, а то почала лепетати усіма відомими мені мовами нараз: “Фрау, доорз дивіться...” Нарешті перейшла на німецьку та повідала плутано, що ось двері, з них вийшла дивна істота, а перелякана дама дивилась на мене зі співчуттям та жалем. Там лише стіна! Тільки я бачу двері...

Старенька відвела мене за руку, наче малу дитину, до нашої квартири і переказала мамі всю історію. Уже тоді стало ясно як білий день, що я вляпалась по самі вуха. Ех, шок у мене був! Але мої подружки все ж мають рацію. Знаю, знаю, я – дурепа, хто мене за язика тягнув?! Треба було сказати австрійці, що трохи крутиться голова, мовляв, дуже швидко піднялась сходами, подякувати – і все. А тут така веремія учинилась, що тримайся! Ледве вмовила батьків відкласти візит до психолога. Добре, що назавтра потрохи всі заспокоїлись, татко терміново мусив їхати у Дубаї, а я твердо, стримано й адекватно відповідала на всі-всі запитання предків, навіть найбезглуздіші, як-от про наркотики. Тож, посмикала мене мама ще три дні й дала врешті-решт мені спокій, списавши усе на стрес від переїзду та інтенсивного навчання. 

Найгірше, що то не глюк... Ці двері були, хай там інші їх і не помічали, та відчинялись вони завжди тоді, коли мені треба було проминути зачаровану місцину. Ви думаєте, я перечиталась фентезі? Та де там... Я більше Пірсіга чи Річарда Баха люблю, а таку дурню й до рук не брала. Хіба книгу Толкіна вдалось подужати, але ж гобіти мені не ввижались... На щастя, ніхто більше не вилазив із тих відчинених дверей, а те, що було видно мені з коридору, страшним не виглядало. Дивним, так. Несподіваним, але жодних створінь з нічних снів-горорів... У розчахнутому прямокутнику виднілась кімната. Що в цьому такого незвичайного? Так-ось: стеля у ній нагадувала купол, але увігнутий донизу, мов животисько якоїсь велетенської тварюки, що пережерлась... Шерсть трішечки колихалась, ніби у приміщенні віяв легенький вітерець. Стіни мали досить звичайний вигляд. Пофарбовані в білий колір, без волосся, але у кожній із трьох видимих мені поверхонь був отвір, як мені видавалось, дуже схожий на той, за яким стояла я. Чотири стіни – четверо дверей. Ці інші, не мої, були зачинені, тому я не могла знати, що ж за ними криється... Чи хто? Може, шерсть рухалась, бо перетяг? Така дурня в голову іноді лізе... Отож, нікого у кімнаті не було, але заходити туди я не збиралась! Ще чого... 

Оті двері, що незмінно відхилялись, тільки-но я з’являлась у коридорі, довелось частенько минати. І зовсім не тягнуло мене проходити повз них, та не можу ж я потрапити у власну квартиру через вікна, особливо, якщо вони розташовані на четвертому поверсі. 

А згодом у мою голову завітала трохи пришелепкувата думка про олівець. Та почалось з того, що раптом закортіло вкинути в капосний отвір каменюку, бо самій заходити у волохату кімнату чомусь не кортіло. Ну, який камінець посеред коридору, хай і зварйованого будинка Хундертвассера? Тому я, озирнувши підлогу, на якій не виявилось жодних випадково залишених кимось цеглин, згадала, що на моєму плечі висить торбинка. Зошити, ручка, лінійка – різне причандалля. З острахом підійшовши на метр ближче, бо до того моменту пролітала повз це місце попри саменький протилежний мур коридору, я метнула олівця вглиб кімнати. Предмет до підлоги не долетів, а завис у повітрі й з нього раз! – вилізли крильця, що хутко затріпотіли. Більше ніяких видимих змін не сталось. Паличка з графітовим стрижнем – звичайнісінька, але з прозорими, такими, як у бабки, відростками, пурхала кімнатою, поки не залетіла у замкову шпарину правого від мене полотна. Здається, у мене аж шия вивернулась і витяглась сантиметрів десь так на десять, поки я за ним слідкувала. “М-да, - подумала я тоді, - той архітектор тут набудував...” Олівець не повернувся, зник – і все.

Десь через тиждень я трохи звикла до тих дверей, хоча близько підходити ще боялась. Поки у мою голову не постукала друга чудова ідея. Щоб ще такого туди жбурнути? Я зганяла до хати, аби прихопити що-небудь. О, це було щось! Я кидала одне за одним яблука і вони розсипалися у кімнаті фонтанами золотавих іскор, зошит перекинувся у щось колюче, змінив забарвлення та почав смішно викручуватись раз за разом навиворіт, поки зі стелі раптом не вихопилась ребриста труба, схожа на велетенський хобот та й не всмоктала його у себе. А мій старий светр згорнувся, наче сувій, потім спалахнув і згорів дощенту. Я насолоджувалась тими дослідами, споглядаючи предивні метаморфози, коли несміливо з’явилась наступна думка.

Наш сфінкс – то достеменне лихо. Страшнючий котяра ставився до мене так, як і я до нього. Тобто дуже погано. Гидке голе створіння ніколи не полишало спроб мені нашкодити. Те, що мої найкращі босоніжки ця бридка потвора зіпсула, ще півбіди. Але кіт регулярно стрибав мені на голову, причаївшись десь на шафі. Ну що ж! Війну, до речі, першою оголосила не я. À la guerre comme à la guerre! Кортіло дослідити, що станеться, коли Рамзесик опиниться за тими дверима...

Сказати легко, але ж треба спочатку схопити підлого виродка. І бажано без втрат моєї крові. Ми завжди пильнували одне за одним, аби інший, бува, зненацька не напав. Рамзес дрімає так, що до нього нечутно не підкрадешся, але є чудовий винахід природи – голод. Настя, наша домашня господиня, звісно, їсти йому сипне, та я напоготові. Розлючене котисько шипіло, коли я згортала у мішечок його корм, але наші різні вагові категорії для нього очевидні, тож він не наважився атакувати тоді, коли я уважно спостерігала за ним і була готова до нападу. Уже через добу дієти на воді монстр дістав мене та Настю (батьків не було, знову поїхали кудись) своїми завиваннями. Зате мені вдалось легко заманити його у клітку для походів до ветеринара, коли наша ґаздиня вийшла до крамниці. 

Я обережно поставила тимчасове житло Рамзеса впритул до роззявленої пащеки дверей, котрі гостинно відчинились, щойно я прийшла на знайоме місце. Тільки те голе створіння категорично не хотіло вилазити з клітки, коли я відтягла ґратку виходу догори... Котяра шипів і щулив вуха у найдальшому кутку, геть не зважаючи на мої спроби вигнати його з тісного притулку. Довелось просто витрусити паразита з клітки у отвір. Поки Рамзес летів, він встиг відчайдушно верескнути, викрутитись у повітрі, щосили молотячи лапами, з явним наміром негайно чкурнути з кімнати, як тільки торкнеться долівки. Та на підлогу гепнувся вже не кіт... Ребра цього страшидла роздулись так, що тіло скидалось на бочку, обперезану обручами. В першу мить мені стало його шкода і я навіть зробила один крок назустріч, аби витягти звідти свого нещасного ворога, але... Ви б туди попхались? Ну, скажіть? Пішли б? Отож бо. І я зупинилась. Знаю, знаю, я – сволота...

На цьому перетворення Рамзеса не закінчилось. Він різко, на очах почав рости, та якось непропорційно: хвіст видовжувався і грубшав найшвидше, тулуб теж, а от голова і лапи не збільшувались так хутко. З його мерзенною пикою взагалі творилось щось неймовірне... Вона стала пласкою, очі вибалушились, у пискові, який уже не верещав, а ревів, виростали два додаткові ряди зубів. Рамзес і до цього дня викликав у мене лише огиду, але зараз то було справжнє чудовисько, а не зіпсована задля потіхи людей тварина. 

Мені закортіло опинитись далеко-далеко від тих клятих дверей, бо почвара, що спочатку сама перелякалась, уже трохи оговталась і дивилась на мене лютими очиськами. Та мої ноги приросли до підлоги і я миттю впріла так, що кофтинка прилипла до спини. Уява знущально підсунула мені наступну сцену: “Помста Рамзеса”... Я вже бачила, як знавіснілий монстр азартно рве мене на шматки, кров тече стінами і... відключка.

Коли я розплющила очі, то спочатку здивувалась, бо була жива, нічого не боліло, у мене рухались руки і ноги. А ще тиша... О, спокій після ревища цієї потвори вказував, що коли я втратила свідомість, події розгортались у сприятливий для мене бік. Я обережно повернула голову і глипнула на двері. Розчахнуті... Але всередині Рамзеса нема. Фіфті-фіфті: або вскочив у ледь прочинені двері протилежної стіни кімнати, або вирвався сюди, та мене чомусь не зжер, не роздер, а побіг кудись по справах. Бр-р-р... Гуляє такий гарний котик десь у під’їзді... Ні, другий варіант мене зовсім не влаштовував, а на користь першого свідчила ще й мирна тиша у будинку. Найкращим виходом було чимдуж утікати звідси додому, що я й зробила.

Мама довго бідкалась за Рамзесом... Ледь не вигнала Настю, звинувативши нашу господиню в тому, що вона не догледіла і випадково випустила кота на сходи, а там він дременув кудись, загубився, або його хтось забрав. Щоправда, я вкоськала гнів мамці. З мудрим виглядом доводила, що жодна австріячка не наліпить вареників, не зварить класний борщ, чи такі голубці, які вміє приготувати наша ґаздиня. Мама зм’якла, тож на моїй совісті одним гріхом стало менше. А за Рамзесом я не дуже й тужила. Дісталось катюзі по заслузі. Я ж його не вкатрупила, він живий, просто існує деінде. Подалі від мене.

Тоді мене осяяло! Про Ельзу... Можна і її... відправити геть. Заодно подивитись, що станеться. Цікаво глянути, як ця краля перетвориться на страшне одоробло й зникне назавжди. А Едґар про неї забуде.

- Вітаю тебе, Одна із Чотирьох! – скрадливий оксамитовий голос вивів мене із задуми, коли я вкотре уже минала добре знайомі двері.

- А-а-а... – слова десь поділись, коли я зиркнула на того, хто звертався до мене. 

У кімнаті стояв... е-е-е... хтось. Ні, потворним цей “хтось” не був, якраз навпаки. Його можна би назвати ангелом, хоч без крил, чарівником, але без палички, гуманоїдом, та без скафандра й космічного корабля. Загорнутий у шати, наче зіткані зі світла та оманливо прозорі, бо навіть обрисів тіла не вгадувалось за ними. Чомусь здавалось, що тулуба за одягом і нема. Може тому, що він хитнувся назустріч та проплив до самого порогу, а дивна тканина не рухалась у тих місцях, де мали би бути коліна. Темні очі уважно вдивлялись у мене, та на обличчі, водночас гарному й суворому нема ані носа, ані рота... “Як він говорить?”, - мигцем блиснула думка. І наче у відповідь у моїй голові знову прозвучав голос:

- Одна із Чотирьох, я вперше тебе бачу! Отже, твоя попередниця втекла, - у мозку стиха прошелестіла остання фраза.

- А-а-а, - до мене вперто не поверталось вміння говорити, хоч я вже розуміла, що виглядаю повною ідіоткою.

- Вочевидь, ти ще не розумієш того, що сталося.

- Чому я бачу двері, яких ніхто не бачить? Хто ти? Що це, я ж не божевільна, правда? Це все винен Хундерт...- мене просто прорвало, питання сипались із мене, і я б продовжувала в такому ж темпі, якби ця істота не зупинила мене.

- Заходь! Поговоримо, - він привітно простягнув до мене трипалу тонку руку.

Це було неймовірно! Я, після всього побаченого, після того, що сталося із Рамзесом, не розмірковуючи, зовсім не опираючись, ступила назустріч темним приязним очам, які пломеніли силою та мудрістю, кликали в невідомий і чудесний світ. Раптом я рефлекторно глянула собі під ноги, аби не перечепитись за поріг, та вздріла його долоню, котра якраз опинилась на моєму боці, поза кімнатою. І враз стерпла від жаху: рука - вся у сизуватому слизі, із гострими викривленими пазурами на трьох гачкуватих пальцях, вкрита огидним шматтям напіврозкладеного м’яса – і на відстані кількох сантиметрів від мене! Уже звільнена від влади гіпнотичного погляду невідомої істоти, я різко сахнулась, втелющившись спиною і потилицею в стіну коридору. Незнайомець хутко відсмикнув руку, а його обличчя спотворила лють. Тепер його очі випромінювали ненависть.

- Тобі одна-а-аково не втекти-и, - просичала істота, поки я нажахано спостерігала за нею, - ти – остання, усі двері мої, залишились лише ці. Я тебе знищу! Ще трохи і всі виходи будуть під моєю владою! Йди сюди! Не опирайся!

Я інстинктивно втупилась у підлогу. “Тільки не дивись на нього! Тільки не дивись на нього!” – наче заведена я проказувала про себе ці слова, мов мантру. Тримаючись за стінку, помалу почимчикувала геть від моторошного створіння.

Мене били дрижаки. Але вдома переляк помалу вщухав, натомість прийшли запитання. Подумки я знову і знову прокручувала почуте. Він казав, що я - одна із чотирьох, і дверей стільки ж... Потім плів щось про те, буцім залишилась єдина перешкода на шляху до влади над усіма дверима. Це я. Треба драпати з цього дому, і то вже! Мудре рішення, правда? Та ні мама, ні тато й слухати не хотіли мої аргументи, а ще доводилось обережно прохати, щоб вони часом не згадали той випадок із фрау Аґнесою. Поки я скаржилась, що знову коліно забила, йдучи у туалет, батько нервово обірвав мою несміливу спробу: “Щойно ж переїхали! Не вигадуй!” 

Що залишалось робити? Як там я казала? На війні як на війні? Гаразд. Ця наволоч пошкодує, що мене зачепила. 

 Спочатку я геть не уявляла, як підступитись до справи, аж поки не згадала про нет, тож кинулась ґуґлити, щоб дізнатись про двері. Ого! Скільки в неті всілякого сміття про них, але нагодились і крихти корисної інфи. Я натрапила на таке: є четвірка вартових, які охороняють кожен свій світ від зайд, небезпечних чужинців чи злочинців. Воротарі наділені надприродною силою й можуть легко, як Сірко газету, порвати будь-кого, хто поткнеться з іншого простору з лихими намірами. Але лише у своєму рідному світі вони нездоланні, щойно перетнуть поріг – гаплик, уся їхня міць зникає. Я сиділа перед монітором, а моя щелепа лежала на столі. То я – охоронниця входу до мого світу?! І ця потвора збирається мене вкатрупити, щоб отримати доступ сюди... Якась здогадка майнула краєчком свідомості й зникла, та я встигла впіймати її за хвіст.

 Двері звично рипнули, наче вітаючи свою вартову. Той зрадник чекав на мене. Мені знадобились усі мої скромні акторські здібності, хоча не так уже й важко зіграти переляк, треба тільки згадати його руку, що випадково висунулась у мій світ. Мов знемагаючи від жаху, я прихилилась до стіни навпроти дверей та сповзла вниз, а він сичав: “Глянь на мене”.

- Не підходь, - мій хрипкий голос тремтів від паніки, - не наближайся, не треба... благаю, не займай мене... 

Я скулилась на підлозі, закриваючи руками голову, наче паралізована страхом.

- Подивись сюди, я тут, біля тебе... Я - твоя смерть, твій жах, від мене не втечеш...

Ось і все. Пастка спрацювала. Звідки йому знати, що так насправді я не боюсь, зате довідалась, як приготувати з нього рагу? Крізь пальці мені видно було потворного гостя з іншого світу. Він наближався до мене із ножем. Пора! Я виманила його з лігва, тепер геть маску боягузки! 

Мерзотник звивався й кричав від болю, та я холоднокровно била ще і ще, затуливши собою двері, щоб він не вислизнув, не втік. Мені було байдуже, що він вмирав. Убивцю, котрий підступно знищує своїх побратимів чи посестер, шкодувати не можна. Нарешті він останній раз сіпнувся і здох, а потім поволі розтанув, залишивши невеличку жовтувату калюжку на світлій підлозі.

Я стояла навпроти своїх дверей і думала, що залишились дрібниці: знайти ще трьох вартових для охорони решти дверей та ознайомити їх із посадовою інструкцією, котру вдалось скачати з мережі. Фентезі, як виявилось, іноді корисно читати. Та це зовсім інша історія...

А Ельза?.. А що Ельза? Хай живе... зі своїм Едґаром. У мене зараз важливіші клопоти.

Знаю, знаю, я – не така вже й сволота.