Нокс

Задворський розбудив мене і виклав на оперативному моніторі результати спостережень.

- Ось!

Об’єктик був крихітний, так собі, піщинка, яких тут, на околиці Системи, як на пляжі в Малібу. Ніхто не став би здіймати галасу, якби цей камінець спокійно плив собі по своїй тисячолітній орбіті. Проте розрахунки показували, що летить він із зовні, з глибокого космосу, з пристойною швидкістю. За версією Задворського, то був об’єкт з Хмари Оорта, який внаслідок якихось збурень вирішив прогулятися всередину Системи, і це було достатньою підставою, щоб відправити дослідницький бот, аби роздивитися чужинця зблизька.

- Ні, Сергію, не дозволю я ніяких вояжів. Швидкість твоєї комети надто висока, ганяти на форсажі єдине на станції судно я не дам. Наскільки я бачу, площина траєкторії практично збігається з площиною екліптики. Її спокійно перехоплять хлопці з Троянського скупчення, у них буде принаймні півроку, щоб підготуватися. А на що сподіваєшся ти?  Кількасот фото? Спектрограми поверхні? Мізер в порівнянні з тим, що може отримати ґрунтовно підготовлена експедиція. Так що продовжуй спостереження, відсилай матеріали в центр і не переймайся, ніхто не відбере у тебе слави першовідкривача. Он у Павла цих відкриттів поза дві тисячі, і що з того?

Задворський образився.

А я що йому, нянька?

Стандартний "Горизонт" розрахований на двадцять членів екіпажу, проте вахту, для збільшення ресурсу, несуть тільки п’ятеро. Навіть якщо ми сидимо місяцями в своїх лабораторіях, врешті-решт виникають конфлікти. Володька, бортінженер, лає нас за варварське відношення до приладів, Скорик вперто бореться з нами за наше здоров’я, Павло, астрофізик, вимагає крутити двадцять з гаком тисяч тон туди-сюди, бо щось помітив у сусідньому секторі, я вимагаю протилежного, бо треба спрямувати головну антену на Юпітер, щоб передати черговий звіт. Всяке буває, проте ми швидко забуваємо образи. І цей би епізод забувся, якби історія з кометою не мала продовження.

Через тиждень, коли дистанція скоротилася, Задворський зміг здійснити радіолокацію об’єкту, аби точно встановити його швидкість. Спершу все йшло добре, поки логічний аналізатор не підказав, що разом із відбитим сигналом надходить ще один, дуже слабенький. Забувши про радіометрію, Задворський розвернув головну антену, і коли ми всі збіглися в обсерваторію, вже робив спектральний аналіз.

- Це – позивний, - сказав Володька, зазираючи через плече Сергія. – Старого зразка, цифровий. На нього ще телеметрію часто накладали, щоб одразу про стан судна дізнаватися.

- Задворський, дай Володі місце.

Бортінженер невдовзі налаштував приймач, і ми отримали розгорнуту таблицю телеметрії.

- Тиск, температура, статус… - бортінженер аж впрів. – Командире, та це ж пілотований апарат!

- Експедиція до Поясу Койпера? – здивувався Павло.

Я примостився поруч з Володькою, марно намагаючись розібратися в нагромадженні літер і чисел на екрані.

- Перекладай.

- Серійний номер SLSV01, автопілот увімкнено, реактор типу "токмак", показники стабільні. З двигунами не все зрозуміло. Бачу тільки маневрові, в баках сімдесят відсотків палива.

- А екіпаж?

- Їх п’ятеро, як і нас. У чотирьох показники відсутні, у п’ятого якась абракадабра. Температура тіла мінус п’ятдесят шість. "Статус гібернації: стабільний." Що це таке?

- Його в холодильнику везуть,  - похмуро констатував Задворський.

- Можна й так сказати, - таємничо всміхнувся Скорик. – У кріокомі, якщо бути точним.

- Жартуєш! – вирвалося у мене.

- Аж ніяк, - він став загинати пальці. – Корабель має старі позивні, котрі змінили років сорок тому. Це – раз. Підлітає до Системи із зовні – це два. Окрім маневрових інерційних рушіїв повинен бути ще головний. Володю?

- Є, - підтвердив той. – Але я уяви не маю, що воно таке!

- Це – три, - переможно закінчив лічити Скорик. – Перед нами – міжзоряний корабель!

- Та йди ти! – фиркнув Павло. – Я б точно знав!

- Тоді запропонуй свою версію.

- Цитьте! – випередив я початок суперечки. - Володю, запроси зв’язок!

Коли "Горизонт" став надсилати сигнал, в обсерваторії запала тривожна тиша. Минуло хвилин п’ять, поки у віконці повідомлень вистрибнули літери.

- "Будь ласка, зазначте ваш статус," – прочитав Володька.

- Що це означає? – спитав Павло.

- Це відповідає автопілот.

- Пиши стандартну формулу, - звелів я.

Він так і зробив.

- "Статус невірний. Будь ласка, зазначте ваш статус."

- Він що, з глузду з’їхав?

- Та ні, вочевидь, доступ до керування мають або самі пілоти, або ті, хто запустив цей корабель.

- Ідіотизм, - простогнав Скорик.

- Володю, - я обвів пальцем таблиці на моніторі. - Бери усе це, пакуй і відсилай на базу. Ми нічого не зможемо вдіяти. Нехай вирішують самі.

- А якби хтось був повороткіший, ми б уже були там! – раптом прокричав Задворський.

Запала тиша.

- І що ми там забули? – в голосі Скорика чувся холодний сарказм.

- Рятували б екіпаж, наприклад, - зухвало продовжував Задворський.

- Юначе, - спокійно мовив я. – Це питання не в нашій компетенції.

- Не ховайтеся за компетенцію, Драгане! Якби ви дозволили мені туди летіти, ми б, принаймні, знали, живі ці люди чи ні!

- Згідно показів моніторів, вони або мертві, або в морзі, - продовжив Скорик. – Хоча я особисто думаю, що автопілот реанімує їх на підльоті до Сонця.

- Логічно, - вставив Павло.

- Годі! – я підняв руку, зупиняючи гармидер. – Пан Задворський, в даний момент станцію очолюю я, тому робитиму так, як вважаю за потрібне.

- Я маю право надіслати заяву в центр із власним баченням ситуації, - крізь зуби просичав він.

- Звісно, вам буде надано таку можливість. Пане Воленко, - звернувся я до Володі. – Відправте заяву пана Задворського разом з іншими матеріалами. Це все, я сподіваюсь?

- Так, - гавкнув він і вийшов геть.

Я підвівся слідом.

- Все, годі, виставу закінчено.

Сигнал до головної бази проекту "Горизонт" іде сорок чотири години. За звичайних умов ми отримуємо відповідь через дев’яносто шість годин. Коли минуло сто годин, мене стали мучити погані передчуття.

Скорик зайшов до мене, коли я не з’явився на сніданок.

- Не переживай, старий, я підтверджу, що ти мав рацію. А як ні, то піду у відставку разом із тобою.

- Ти відстав від життя, друже. Знаєш, що найкраще оплачуваною зараз є робота саме пов’язана з космосом? Земля – провінція. Що я там робитиму? Скнітиму в бетонних стінах, дихатиму смогом, їстиму на сніданок синтезоване лайно?

- А яка різниця? Тут те саме.

- Помиляєшся, - кисло всміхнувся я. – Смогу немає.

Скорик, заусміхавшись, поплескав мене по плечу.

- Ну, не розкисай! Якщо негайно не підеш снідати, я напишу про це в рапорті.

- Та йди ти!..

І що б я без нього робив?

Колись, ще в центрі підготовки, мені довелося перепробувати шістьох напарників, поки ми зі Скориком не знайшли один одного. Тоді психологічній сумісності приділяли належну увагу. А що тепер? Космос перетворився на величезну корпорацію, в якій стрімко набирала обертів плинність кадрів. Під час перерв між вахтами я бачив чимало фрілансерів, що спромоглися вирватися за межі Землі й тепер тинялися Системою від контракту до контракту, зазвичай врешті-решт осідаючи в дешевих місячних поселеннях, де стрімко атрофуються м’язи й мізки. Куди ми котимося? Куди ми прийдемо з такою профанацією освоєння Простору?

Повернувшись до каюти, я довго дивився на себе в дзеркало.

А може це в мені проблема? Може, роки беруть своє? Дідько з ним, з цим "Горизонтом", нехай списують. Повернусь на Україну, поселюсь в якомусь із житлових центрів ближче до Карпат. Може годі вже козакувати? Поступатися місцем молодим?

- Командире, - почувся з інтеркома голос Володьки. – Прийшло повідомлення з центру.

- Зараз буду.

Цього разу на містку зібралися всі. Задворський підпирав стіну біля входу, Скорик з Воленком щось бурхливо обговорювали.

- Ну?

Воленко, прочистивши горло, став читати:

- "Екіпажу станції "Горизонт-102" наказується розпочинати рятувальну операцію. Керування ходом операції передається оператору "Е-6". Звернення п. Задворського взято до уваги й розглядатиметься після закінчення дії форс-мажорних обставин. На цей час командиру Драгану надаються надзвичайні повноваження, передбачені п.6.2.31 Статуту проекту "Горизонт".

Коли Володька дочитав, я вперся поглядом в Сергія. Він зблід, випростався, ніби метелик, пришпилений до дошки.

- Пане Задворський, сподіваюсь, ви зрозуміли? На час дії форс-мажорних обставин я не допущу будь-яких проявів порушення субординації. Коли закінчиться дія надзвичайних повноважень, ви можете повторити свій протест, а до тих пір прошу вас сумлінно виконувати свої професійні обов’язки. Домовились?

Хлопчина мінявся на лиці, проте контролю не втратив, коротко хитнув головою на знак згоди й промовив:

- Домовилися.

- Чудово! - промовив я, і обернувся до Володьки. – Ще щось?

- Так. Прийшли повні інструкції від оператора "Е-6".

Я зайняв місце поруч з бортінженером. Таблиця телеметрії перестала бути статичною, цифри так і стрибали на екрані.

- Ми надіслали код статусу, наданий оператором "Е-6", корабель у відповідь запросив наші координати. Увімкнувся його головний рушій, він різко гальмує. Прискорення, за моїми розрахунками, доходить до 200 "же", однак на стані екіпажу й самого корабля це ніяк не відобразилося. Вочевидь, невідомий рушій якось обходить закони Ньютона.

- З екіпажем щось прояснилося?

- Ми отримали детальну інструкцію, - відгукнувся з-за спини Скорик. – Це – процедура реанімації. Щоправда, з екіпажу вижив тільки один.

- Де зараз корабель?

- Здійснює маневр зближення, - відрапортував Володька. -  Через добу вийде на дистанцію стикування.

- Що ж, панове, - підсумував я. – Здається, усе було передбачено задовго до нас.

- Ага, - почухав підборіддя Павло. – Навіть телепень би впорався. А хто такий цей оператор "Е-6"?

- Сигнал надходить з ретранслятора проекту, з орбіти Юпітера. Повідомлення шифровані. - відповів Володька. – Більше нам нічого не відомо.

- Гаразд, - підвівся я. – Через добу знатимемо, з ким маємо діло. Графік чергувань залишається незмінним.

* * *

Описавши дугу в півмільйона кілометрів, невідомий корабель вийшов просто на нас. Гальмування було дуже ефектним: на кілька секунд його корпус оповило чисте блакитне сяйво, схоже на вогні святого Ельма. За ту добу з гаком, поки відбувалося зближення, ми встигли підготуватися. Скорик перетворив один з боксів біля шлюзової камери на стерильний медлаб, переніс туди все необхідне обладнання.

- Стандартна процедура, - пояснював він. – Хто зна’, від чого померли ті четверо. Краще перестрахуватися.

Піти в карантин визвався Задворський, який виявився за сумісництвом лікарем. Скорик без вагань погодився, я теж, не повівши бровою, дав добро. Сумніватися в професіоналізмі хлопця не було причин, а чвари - то вже особисте.

Пригальмувавши, корабель вийшов точно в центр тороїда станції, увімкнув на секунду маневрові двигуни і зістикувався дуже м’яко, як то кажуть, "ніби поцілував маму в щічку". Скорик з Павлом відчинили люк.

Ми з Воленком спостерігали за всім із містка. Увімкнувся зовнішній прожектор і вихопив з темряви незвичні обриси судна.

Воно було схоже на старовинний турбореактивний двигун – широка бочка, в центрі якої на пілонах кріпилася краплеподібна гондола. Обшивка, пофарбована в чорне,  дуже гладка, місця з’єднання листів ледь помітні. Вочевидь, корабель дійсно міг летіти з досвітловою швидкістю, коли водень, розсіяний у вакуумі, починав чинити аеродинамічний опір, як повітря на Землі. Єдиними рельєфними утвореннями на обшивці були отвори маневрових дюз. На жаль, корму не було видно зовсім, і головний рушій корабля залишався для нас таємницею.

Поки ми оглядали незвичні обриси дивного судна, Скорик з Павлом потрапили всередину. Вразила тіснота, роздутий костюм біозахисту постійно за щось чіплявся, і лише через годину вони протиснулися у відсік гібернації. На умовній підлозі півколом стояли металеві скрині-контейнери, в кожній з яких темніло невелике квадратне віконечко. Коли Скорик спрямував в одне промінь ліхтаря, ми нарешті побачили екіпаж.

- Матір Божа! – не втримався Павло.

Всередині лежав хтось, дуже віддалено схожий на людину. "Це якийсь дешевий розіграш," – подумав я, роздивляючись велику яйцеподібну голову, де масивний лоб нависав над зморщеним обличчям з дрібними рисами. Шкіру істота мала темно-сірого кольору, ще темнішими, майже чорними, були судини, які проступали крізь неї. В напіврозкритому роті жовтіли дрібні зуби.

- Погляньте, - звернув увагу Скорик. – Панель керування світиться лише на одній камері. Мабуть, інші вийшли з ладу.

Він підсвітив відповідне віконце, і на екрані проступило обличчя, як дві краплі води схоже на перше. Якусь хвилю рятувальники мовчки дивилися на замерзлого пілота, потім Скорик дістав шпаргалку з реанімації та звелів Павлові приготувати мобілайзер.

- Ми починаємо, - сказав коротко і став поратися коло панелі.

Почулося низьке гудіння. Віконце зсередини раптово вкрилося росою, яка перекрила видимість. Кілька хвилин взагалі нічого не відбувалося. Потім почулося слабке борсання, і знову все стихло.

- Що там таке? – не втерпів я.

- Звідки я знаю? - огризнувся Скорик, напружено вдивляючись в муть віконця.

Хвилина минала за хвилиною, проте нічого не відбувалося. Ми вже налаштувалися на довге очікування, коли раптом щось вдарило по склу зсередини, примусивши усіх відсахнутися.

- Він живий! – скрикнув Павло.

- Менше емоцій, Франкенштейне! – нервово гавкнув Скорик.

Зсередини до віконця притулилася тонка долоня з довгими вузлуватими пальцями, судомно шкрябаючи короткими нігтями скло.

- Треба його дістати! – не вгавав Павло.

- Замовкни, трясця тобі! – осадив його Скорик. - Краще тримай ноші напоготові!

Долоня зникла, залишивши по собі прозорий слід. Мирослав спрямував туди камеру з ліхтариком, і ми побачили пілота. Він дихав, як викинута на берег риба, очі були закриті, сіра шкіра, вкрита великими краплями чи то поту, чи роси, набула ледь-помітного рожевого відтінку. Щось різко зашипіло, і віко гібернаційної камери почало плавно відчинятися.

- Давай ноші!

Павло, закріпивши мобілайзер, став поруч із Скориком. Коли віко повністю відкинулося, ми побачили, що зсередини камера вкрита тепловідвідними трубками. Жодних проводів, жодних хитромудрих пристосувань.

- Бери його під ноги! – звелів Скорик, обережно підтримуючи величезну голову створіння. – На рахунок "два", дуже повільно. Раз, два!

Тіло пілота легко вийшло з камери, і поки Скорик підтримував, Павло спритно огорнув його м’яким мішком-мобілайзером. Тепер можна було більш-менш спокійно транспортувати розмороженого космічного мандрівця всередину станції.

- Задворський!

Доброволець на екрані підняв голову до відеокамери.

- Вони йдуть до тебе.

Сергій мовчки хитнув головою і заходився готувати реаніматор.

Через десять хвилин до боксу увійшли Павло зі Скориком, несучи пілота. Відкривши мобілайзер, обережно переклали. На тлі м’якої оббивки реаніматора чорне тіло істоти виглядало моторошнувато. Поки рятувальники проходили курс знезараження, Задворський почав огляд, вголос коментуючи.

- Пацієнт потрапив до реанімації о дванадцятій сорок дві. Морфологія: гомінід, зріст дев’яносто чотири сантиметри, голова непропорційно велика, волосяний покрив відсутній. Вбраний у легке трико сірого кольору, на грудях є нашивка з написом: "NOX 3012". Для зручності надалі в звітах іменуватиму його Ноксом. Розпочинаю сканування внутрішніх органів.

Він підтягнув ближче плиту сканера, ожило кілька моніторів обабіч реаніматора.

- Пульс сто двадцять, альфа-ритм стабільний, пацієнт перебуває в стані сну. Беру проби на аналіз мікрофлори.

Поки він порався з чашками, на містку з’явилися Павло зі Скориком.

- Як він там? – нетерпляче спитав Скорик, безцеремонно проганяючи мене з-перед монітора.

- Нічого, справляється.

- Якби я знав, що ми витягнемо таке диво, нізащо би не помінявся з ним місцем. Сергію, - мовив він у мікрофон. – Чуєш мене?

- Так.

- Облиш мікробіологію, перевір краще прохідність судин. Потім потрібно буде провести томографію мозку…

- Я б зараз чогось випив, - втомлено простогнав Павло.

- То ходімо, нас тут не треба.

* * *

Реанімація тривала шістнадцять годин. Коли ж показники життєдіяльності пілота  увійшли в норму, і бідолашний Задворський, виклавшись на сто двадцять відсотків, відключився на кушетці, Скорик з виглядом тріумфатора прийшов до мене поділитися результатами досліджень. Поклавши на стіл планшет, він тицьнув пальцем у сканограму.

- Не зважаючи на зовнішність, називати його людиною некоректно. Це – генно-сконструйований організм, фізіологічно близький до земноводних. Холоднокровна істота, котра ціпеніє при зниженні температури тіла нижче десяти градусів за Цельсієм. Камера, з якої ми його витягли - це комбінація фризера та мікрохвильовки, призначена для швидкого заморожування-розморожування пілота. Можливо тривале перебування в стані заціпеніння негативно впливає на організм, тож доводиться прискорювати процес переходу з одного стану в інший.

Він розповідав, а в мене перед очима йшов учбовий фільм, у якому вчені розбивають брилу льоду, дістають з неї замерзлого тритона, а потім це створіння раптом оживає і починає рухатися.

- Ідеальний зоряний мандрівник, - підбив підсумки Скорик. – А ще – ідеальний колоніст для заселення небесних тіл із малою гравітацією. Ви хоч дізналися, куди він літав?

- Усе марно, увійти в систему Володька не зміг. Нам дали тільки обмежений статус.

Скорик тільки криво всміхнувся.

- Чого тішишся? – спитав я, наливаючи йому тонік у склянку.

- Ще раз утвердився в своїй вірі в нещирість людей.

- Ти параноїк, Скорику. А ну, як Володька щось не те зробить, і всі записи зітре? Цей корабель півсотні років у космосі провів. Нехай цим займається той, хто його запускав.

- О, так, гадаю, вони вже стрімголов летять сюди. Заберуть своє і навіть не подякують.

 - Коли пілот очуняє?

- Годин через дванадцять, не раніше.

- От тоді ми його й розпитаємо. Правильно?

Скорик невдоволено поморщився, але сперечатися не став.

Пілот дійсно прийшов до тями в призначений Мирославом строк, проте виявився надто слабким, щоб говорити. На станції запала гнітюча тиша. Нестерпно було усвідомлювати, що в пристикованому кораблі, який, можливо, здійснив першу міжзоряну подорож, зберігається найцінніша в історії інформація, до якої нам відрізали доступ. Усі чекали, коли ж остаточно отямиться пілот і хоч трохи привідкриє завісу таємниці. Врешті Скорик, задовольнившись життєвими показниками Нокса, попросив Задворського провести психологічні тести.

Ми зібралися на містку, спостерігаючи за процедурою.

- Привіт! – мовив до нього Задворський. – Ви мене розумієте?

Нокс мовчав і дивився на нього.

- Ви розумієте мене? – повторив Задворський.

- Так, - раптово відповів пілот.

Голос виявився очікувано писклявим.

- Як ви себе почуваєте?

Пілот кліпав очима й мовчав.

- Як вас звати?

- Три-Нуль-Дванадцять.

Ми перезирнулися.

- Дуже приємно! Мене звуть Сергій Задворський. Я астроном. Ви знаходитеся на станції дальнього спостереження "Горизонт-102". Ваш корабель зараз пристикований до головного шлюзу. Як він, до речі, називається?

Пілот кліпав очима, ніби не почув запитання. Задворський розгублено подивився в об’єктив відеокамери. Скорик, прокашлявшись, звелів розпочати психологічний тест.

Я стежив за цим впівока, бо процедура була досить нудною. Врешті Скорик дав Задворському спокій. Вигляд мав розгублений.

-Ну, що з ним?

- Вочевидь, він не знає, що ми від нього хочемо. Поглянь, ось перелік тестових завдань. Наш гість чудово впорався з тими, де є конкретні вказівки, а от абстрактні поняття вганяють його в ступор.

- Що, відморозив таки мізки?

- Та ні, органічних пошкоджень немає. Просто вони у нашого Нокса інакше влаштовані.

- А конкретніше?

- У нього відсутня уява. Він – робот, точніше – біоробот. І не дивися на мене так.

Я знову глянув на екран. Нокс нерухомо сидів, дивлячись просто перед собою.

- Що там з мікробіологічною сумісністю?

- Усе в нормі, небезпечних організмів не виявлено.

- Тобто ми можемо туди увійти?

- Цілком.

- То ходімо.

Коли ми увійшли, Нокс лиш кинув на нас байдужий погляд. Наживо він виглядав ще моторошніше, ніж на екрані. Примостившись навпроти, я почав.

- Моє ім’я – Ярослав Драган, я командир станції. У мене є кілька запитань до вас, Три-Нуль-Дванадцять. Ви готові відповісти?

- Так, - відказав Нокс.

- Якою була мета вашого польоту?

- Збір інформації про планетну систему Таргет Три.

- Як називається центральне світило системи Таргет Три?

- Об’єкт Таргет Три.

- Скільки планет входить до складу системи Таргет Три?

- Шість.

- Назвіть головні параметри планет: масу, густину, відстань до центрального світила, наявність атмосферного покриву, його тиск і температуру біля поверхні в екваторіальній області.

Нокс почав видавати інформацію, а коли закінчив, на кілька секунд запала тягуча тиша. Отже, він там був, думав я, це таки сталося.

- Дякую, Три-Нуль-Дванадцять.

Задворський провів мене враженим поглядом, а Павло на містку одразу накинувся з вимогою особисто порозмовляти з пілотом. Я лише махнув рукою, і ми зосталися втрьох, спостерігаючи за його розмовою. Павло мав дуже довгий список запитань, вимагаючи від пілота детального звіту про загадкову систему. Скорик прокоментував:

- Він хоче вичислити, куди вони літали.

- Навряд чи це йому вдасться, - відказав я.

- Чому? – озвався Володька.

- Тому, що названі характеристики підходять для багатьох систем. Червоних карликів тільки в околицях Сонця хоч греблю гати. Гадаю, місцезнаходження Таргет Три знає тільки той, хто відправив нашого гостя в політ. Цікаво, скільки взагалі було цих Таргетів, і чи пощастило комусь із них повернутися назад?

- Не переймайтеся так, хлопці, - зі звичним сарказмом сказав Скорик. – От побачите, нам доведеться забути про все, що тут відбувається.

- Чому? – наївно спитав Володя.

- Тому, що багато знати – шкідливо для здоров’я!

- Не блазнюй, Мирославе, - буркнув я.

- Пробачте, - вгамувався Скорик. – Піду, заміню Задворського і прожену Павла, поки він нашого гостя не замучив.

Павло, звісно ж, опирався як міг, але Скорик підключив мене, точніше мій командирський голос, збільшивши кількість ворогів ще на один. Таким чином пілот перейшов під опіку Мирослава, який заборонив будь-кому потикатися в ізолятор.

Через кілька днів усі заспокоїлися й повернулися до своїх безпосередніх обов’язків. Павло не виходив з обсерваторії, проте розкрити справжню назву Таргет Три так і не зміг. Я вирішив дати йому ще кілька днів, щоб заспокоїтися.

Через день до мене в гості завітав Задворський. На його обличчі виднілися сліди тривалих і важких роздумів.

- Я б хотів попросити пробачення, - почав він.

- Вибачення прийняті, - відрізав я. – Інцидент вичерпано. Ще щось?

- Просто хотів сказати, що з вами приємно працювати.

- Не скажу, що навзаєм. Хоча ви й поводилися, як справжній професіонал.

- Мені дуже шкода.

- Мені теж.

Більше ми з ним до кінця вахти не розмовляли.

Залишалося помиритися з Павлом. Я прийшов до обсерваторії, він вислухав мене спокійно, а потім теж попросив пробачення.

- Я, Драгане, просто психонув. Уся ця дебільна секретність…

- Павле, скоро тут з’являться люди з "Е-6" і почнуть нас обробляти. Але навіть якщо ми почнемо патякати, доказів у нас не буде. Без живого пілота нам ніхто не повірить.

- Пробачте, але навіщо? Шила в мішку все одно не сховаєш!

Я лише здвигнув плечима.

- З часів Розвелу в уряді повно параноїків, котрі маніакально засекречують геть усе. Уявляєш, що буде, коли покажуть нашого Нокса і скажуть: "Ось перший, хто здійснив міжзоряний переліт." Цього варто було чекати. Мене цікавить зовсім інше.

Павло здивовано глянув на мене, і я продовжив:

- Та грець із нею, з цією триклятою секретністю! Навіщо вони послали ОЦИХ?!

- Та ж Скорик усе пояснив…

- Все, та не все…

Попрощавшись, я рушив до Мирослава. Нокс нерухомо сидів на кушетці, спостерігаючи за Скориком, котрий порався біля центрифуги.

- Тобі все мало? Сам знаєш, що прилетять, усе підчистять, не залишать ані сліду від твоїх тестів.

- Ти, Славку, простий космонавт. Геройський хлопець, солдат космосу, готовий осідлати навіть гарматне ядро, аби тільки літати. Якби ти був хоч трішки дослідником, то зрозумів би.

Я наблизився до пілота, Нокс перевів на мене свій байдужий погляд.

- Помиляєшся, Мирославе. Я б руку віддав, аби опинитися там, де побувала ця істота. Побачити те, що бачила вона. Відчути те, що вона, вочевидь, відчути не в змозі. Мільйони простих хлопців, таких, як я, рвуться в космос всіма правдами й неправдами, щоб зазирнути за обрій, щоб торкнутися рукою зірок. Наш гість побував там, але який у цьому сенс, коли він навіть не може про це розповісти? Ти бачив, як захоплено Баз Олдрін розповідав про першу висадку на Місяць? А що може розповісти він?

Зморщене обличчя Нокса не змінило свого виразу. Зітхнувши, я попрямував до виходу. Перехопивши мене, Скорик співчутливо поплескав долонею по плечу.

- Не переймайся, Славку. Колись і ми там будемо.

- Сподіваюсь.

Через два місяці прилетів корабель і похмурі мовчазні хлопці вичистили найменші докази перебування Три-Нуль-Дванадцять на нашій станції. Як і передрікав Скорик, більше ми нічого не чули ані про міжзоряні польоти, ані про таємничого оператора "Е-6". Якийсь час я почувався обкраденим, поки, врешті-решт, не зрозумів, що головне полягає не у цьому.

Я пригадав стару хроніку, де люди з вулиці в далекому двадцятому столітті обступили вітрину магазину, на якій допотопний телевізор демонстрував першу висадку на Місяць. Кожен з них хотів опинитися у той момент на місці Армстронга, і кожен в той момент усвідомлював, що зорі, бодай на йоту, але стали ближчими.

Мрія стала ближчою.