Нежата

Коли Нежата вийшла на балкон, заспано протираючи очі, було ще темно. Вірніше, як кажуть люди, котрі провели в Алагос Амарі більшу половину свого життя, починало «сіріти». Зірки й місяць зникали, залишаючи по собі ледь помітний сріблястий туман, що, згодом згущуючись, і справді створював ілюзію розмитого кольору дощових крапель.

Дівчина смачно позіхнула, розглядаючи чудесну панораму ще сонного ельфійського міста. Витончені будівлі, величні храми й альтанки, створені руками талановитих майстрів; розкішні сади, викохані ледь не з материнською ніжністю; шумливі потічки, що весело збігали з самих Заборонених гір до міста, перетворюючись згодом у чисті повноводні ріки - усе тут було ніби єдиним цілим, живим та неповторним…

Нежата зітхнула, ця краса нагадала їй про те, що людям тут не місце, що вони тільки псують картину однією лише присутністю в Алагосі. Проте, як би парадоксально це не звучало, Алагос Амар спочатку був людським поселенням, щоправда, називався він тоді по-іншому, і, до того ж, звичайно, й на одну мільйонну не був таким гарним, як нині. Власне, то було звичайнісіньке село, котрих до Року Великих Змін (1) налічувалось десятки й сотні по всьому материку.

Дівочий погляд зупинився на центральній площі Ранкової Зорі, куди виходили всі вікна й балкон її будинку. Нежата посміхнулась. Вона раптом згадала, як ще замурзаним дівчам, років з десять тому, швендяла по цій величній площі, де відбуваються зараз найважливіші наради й найгучніші свята, в одній лише довгополій сорочечці, випасаючи ґелготливих бабусиних гусей. Тоді це був широкий вигін з чудовим моріжком, який так полюбляли домашні птахи; та величезними вибоїнами в піщаній дорозі, де вода, налита весняними дощами, не висихала цілісіньке літо, поступово зацвітаючи й перетворюючи калюжі на неглибокі болітця, котрі теж полюбляли гуси…

Зараз усе по-іншому… Ельфи не тримали тварин, як говорив старійшина Келіар «на забій». Власне, м'ясо тут вживали вкрай рідко, зазвичай після полювання, абощо…

Порівнюючи минуле з сучасним, Нежата незчулася, як задрімала, спершись на різьблений карниз. Її збудив мелодійний звук ріжка, котрий сповіщав про зміну варти. У Алагос Амарі, як і в більшості ельфійських міст, варта змінювалася кожні шість годин. Отже, була шоста ранку.

Дівчина стрепенулася. Як вона могла заснути? Не для того вона не спала півночі сьогодні, й майже тиждень шпигувала за старійшиною Келіаром, щоб зіпсувати весь план через якусь дурнувату сонливість! Це ж сьогодні уночі привезли таємничі мапи й фоліанти з Мертвого міста!

Зі швидкістю комети Нежата дременула до кімнати - спершу потрібно було вмитися й привести себе до ладу. Не вистачало ще, щоб її лаяли через неохайність!

Так-сяк зачесавши непокірне волосся й начепивши першу сукню, що потрапила їй до рук, дівчина кинула швидкий погляд на своє відображення в люстерку й помчала в іншу половину будинку, де проживав голова їх міста, і взагалі, один з великих ельфійських старійшин - Келіар. Саме він опікувався Нежатою після Року Великих Змін, коли безвісти зникли рідні дівчини. Власне, така увага до її персони була не проста: Келіар доводився Нежаті рідним дядьком. Ну, можливо, не зовсім рідним, а таким собі пра- , пра- , пра- і ще разів зо двадцять (якщо не більше) прадядечком. Про що сама дівчина дізналася лише декілька років тому, після Великих Змін.

Виявляється, що одна з її бабусь по материнський лінії була сестрою Келіара і жила в центральному місті Старого Світу, але вона покохала смертного й залишила свій народ. Досить трагічна історія, чи не так?

Щодо самої Нежати, то вона попри все цінувала своє ельфійське походження і не проміняла б його навіть на десять коханих. О ні! Нізащо! Ще свіжі були спогади про те, як жилося їй до Року Великих Змін, ще зблискували на щоках сльози втрати, ще скипала кров, коли звучали імена тих, хто ображав її! Жорстоко. Люто. Цинічно. І лише тому, що вона була іншою; тому, що заздрили; тому, що нерозуміли; тому, що зараз вона порпається в дядькових документах у високому кабінеті Сонячної Світлиці, а колишні «хазяї Землі» не мають права голосу в ельфійській спільноті.

Тремтячі пальці дівчини швидко перебирали сторінки товстої книги. Поряд з таким звичним тепер рунічним письмом зустрічалися загогулини українських, російських, англійських та ще якихось літер, котрих Нежата не розуміла. Вона усміхнулася, не так давно англійська була однією з провідних світових мов, але тепер, забуте всіми і не потрібне нікому, крім таких колекціонерів-ентузіастів, як її дядько, письмо туманного Альбіону зникало з ужитку, як і безліч інших мов.

Раптом за спиною почулося «ввічливе» кахикання. Дівчина сполохано відскочила від полиці. Їй здалося, що то повернувся старійшина. Хто ж ще може ввійти до цієї кімнати так непомітно й тихо, що вона навіть не зрозуміла, коли це сталося? Хто ж ще може так претензійно «кахикати»? Але вже за декілька секунд Нежата спокійно видихнула: той, котрий стояв на порозі не був Келіаром. Власне, то був молодий ельфійський юнак. На цьому можна й зупинитися, але, навіть живучи в Алагос Амарі вже більше  десяти років, Нежата й досі не звикла до їх зовнішності.

Гарні?  Прекрасні? Ні, не одне з цих слів не могло б сповна відобразити зовнішність ельфів, бо немає в людській мові таких слів… Ельфи, вони, найчудесніші створіння, найвродливіші, але ще кращі…

От і незнайомець поєднував у собі всі найкращі якості, що їх можна було уявити: високий, статний, з витонченими рисами обличчя, він мав пронизливі блакитні очі та пряме на диво світле золотаве волосся, що спадало йому нижче плечей. Юнак стояв біля порогу, не наважуючись увійти до кімнати, й вичікувально дивився на дівчину.

Нарешті отямившись від кількахвилинного шоку, Нежата опустилася в реверансі, вірніше в пародії на нього - її ноги зрадницьки задрижали у «найвідповідальніший» момент.

- Вітаю… - як можна безтурботніше промовила дівчина, «натягуючи» на обличчя одну з тих штучних посмішок, що їх вона «використовувала» для нарад та офіційних прийомів.

Юнак ледь кивнув головою на таке привітання й, не говячи ні слова, зайшов до кабінету. Звичними рухами він зайнявся пошуком якогось, одному йому відомого, сувою. Нежату  розізлило таке відношення до власної персони, але сказати те, що вона в той момент подумала, дівчина не наважилась - надто непристойно. Вона лише стенула плечима й зібралася було йти геть, але зупинилась почувши неочікувані  слова незнайомця.

- Занадто штучно… - промовив він, не відриваючись від роботи.

- Що, пробачте?  - не зовсім зрозуміла Нежата.

- Усмішка. - коротко кинув юнак. - Ваша усмішка була дуже вже натягнутою.

- Справді? - ніби не розуміючи про що йдеться перепитала Нежата. Її голос бринів різко й ображено, але, дівчину заінтригував цей чужинець, що так по-господарському перекладав Келіарові книги. - Ви, до речі, також не  надто ввічливо мене привітали. То чому я повинна церемонитись з Вами?

- Невже?  - він нарешті відірвся від книг і  зміряв Нежату вивчаючим поглядом, немов бачив її вперше. Очі ельфійського хлопця світилися добрими вогнями. - Виходить, я помилився. -  усміхаючись промовив він.

Його звали Халдір. Він був одним з тих лучникив, що прибули до Алагос Амару  з метою розпочати славетний похід за Книгами, котрий не давав Нежаті спати спокійно ось уже декілька останніх місяців.

Справа була проста - дівчина мріяла про подорож, але суворий дядько-старійшина й думати  не хотів про  те, щоб відпустити любу племінницю в  нетрі Мертвого міста.

- Навіщо засмучуватися через минуле?  -  питав він, по-батьківськи обіймаючи Нежату. - Тобі не потрібно туди ходити…

Вона вже й зовсім втратила надію на те, що їй  вдасться умовити Келіара. Навіть вирішила поцупити в нього книгу з мапами  Мертвого міста, котру привезли вночі товариші Халдіра, але знайомство з цим юнаком змінило всю ситуацію, переважуючи шальки терезів «відпустити - не відпустити» на користь юної активістки.

- Пане старійшино, - говорив він, схиляючись в шанобливому поклоні. - Чи варто відбирати у Нежати таку чудову можливість побачити світ і показати себе? Це не небезпечніше за звичайне полювання, запевняю вас! Крім того, я й мої товариші наглянемо за нею.

- Моя повага до Вас, Халдіре, не має меж, але ви не знаєте, на що здатна ця дівчина… - сумно хитав головою Келіар.

- Ну то дізнаємося! Я повторюю, що для вашої племінниці ця подорож видасться легкою прогулянкою! Чи Ви не довіряєте ельфам Аеру?

Так-чи-так, але старійшина мусив поступитися. Уже наступного ранку, гордовито похитуючись в дорогому сідлі білосніжного скакуна, Нежата покинула Алагос Амар разом з загоном Халдіра. Однак, прощаючись  дядько відкрив ельфові таємницю Нежати, про яку сама дівчина воліла б забути.

- Моя племінниця - напівкровка, розумієте, Халдіре? - драматичними голосом заявив він, залишившись наодинці з лучником. Останній здивовано подивився на Келіара, вдаючи, що не розуміє його слів.

- Не робіть вигляд, ніби Вам байдуже!  - скипів старійшина. - Я ж бачу, що Вам  до вподоби Нежата!

- Пане старійшино! - юнак підвівся і з осудом поглянув на стурбованого Келіара. - Якщо я вирішу освідчитися Вашій племінниці, то мене не зупинить те, що хтось з її рідних був людиною! - і він покинув залу, швидко наздогнавши свій загін, що вже був на виїзді з міста.

Перший тиждень подорожі пройшов на диво спокійно. Герої без пригод подолали Заборонені гори, а на сьомий день їм відкрилась панорама Мертвого міста: величезне звалище бетонних будівль, проіржавілих машин та сумних спогадів.

Побачивши цю картину, Нежата зіщулилася в сідлі - колись це темне кладовище було її домівкою, було домівкою для її родини, для безлічі людських родин…

Заночувавши на окраїнах колись величного мегаполісу, подорожні рушили до міста з першими променями сонця. Потрібно згадати, що їх ціллю було проникнення в міське книгосховище, щоб врятувати як можна більше рукописних згадок того часу; тому й загін складався лише з дванадцяти осіб: десяти ельфів, Нежати та людського хлопчини-механіка Джареда, що мав перевірити стан машин в місті.

Блукаючи спорожнілими вулицями колишньої столиці, Нежаті раптом закортіло відвідати свою стару квартиру, котру вона покинула восьмирічною дівчинкою десять років тому. Непомітно відставши від загону, дівчина побігла туди, де пройшли щасливі роки її дитинства…

Там нічого не змінилося… Її диван, іграшки, телевізор, книги…  навіть, татусевий лептоп… Непрохані сльози забриніли в зеланавих дівочих очах. Їй раптом згадалося, як весело їх родина проводила вечори й свята, разом, завжди разом…

- Навіки разом… - прошепотіла Нежата, міцно притискаючи до грудей руки…

Захрумкотіло розбите скло з шиби - в кімнату хтось зайшов.

- Пробачте… пані Нежато, вас вже всюди шукають… - зляканий голос Джареда відірвав дівчину від спогадів, що накрили її непрохано, немов хвиля могутнього цунамі.

- Так… так… звичайно… - заметушилася вона, похапцем витираючи сльози. - Ходімо звідси…

Вже біля виходу до холу Джаред раптом помітив лептоп. Очі хлопчини нервово зблиснули, а руки ніби самі потягнулися до механізму.

- Ви дозволите? - спитав він Нежату тремтячи від збудження, що на нього справили відголоски забутої минувшини.

- Так, звісно… - знизала плечима дівчина. - Він усе одно не заряджений…

Вона помилялася, лептоп виявився зарядженим. Зарядженим рівно настільки, щоб сталася трагедія…

Швидкими рухами Джаред увійшов в одну з систем, що колись була соціальною мережею, усмішка заграла на його худорлявому обличчі, а Нежата вжахнулася - над деякими фотокартками світилося загрозливе «Online».

- Пані Нежато! - захоплено вигукнув хлопець. - Виходить, все можна змінити! Ми зможемо повернути все в старе русло! Усе стане, як колись!

«Як колись…. як колись… як колись…» - ці слова похоронним маршем гримнули в свідомості дівчини. «Як колись… ВОНИ фарбуватимуться й вважатимуться красунями… ВОНИ називатимуть її божевільною… ВОНИ знову сміятимуться з неї… ВОНИ змусять ельфів та інші магічні створіння знову зникнути… як колись… але вже не буде її родини… вона не допустить… вона не втратить те, що подарувала їй ельфійська спільнота… вона не втратить свою нову родину…»

- Ніщо не буде «як колись»! - високий, істеричний голос Нежати потонув в передсмертному крикові Джареда. Багряні струмені крові забризкали вже темний екран лептопу. І меч… Гарний ельфійський меч, по якому стікали червоні краплі… Меч, яким вбито бідолашного Джареда… Як він потрапив до рук Нежати? Чому вони були вкриті  липкою тягучою рідиною, ще теплою, і такою огидною…

Халдір прибіг першим. Картина, що він побачив переслідуватиме його все життя - вічність: посеред занедбаної кімнати стояла Нежата, її меч, одяг, руки і, навіть, обличчя  червоніли від крові, а долі, під ногами дівчини, лежав Джаред, вірніше його тіло, скривавлене й мертве.

- Нежато… - тихо покликав Халдір й зробив декілька кроків назустріч дівчині.

Вона усміхнулася, якось розгублено і по-дитячому невинно, меч випав з її рук, а сама дівчина, переступивши мерця, якось непевно похитнулась і, немов підкошена квітка впала в обійми ельфа.

- Халдіре… - шепотіла вона, тремтячи від жаху й втоми, що зявилася незрозуміло звідки. - Я ненавмисне… Халдіре, я не хотіла… він….

Лучникові не потрібно було нічого пояснювати. Він вже не вперше бачив смерть, його руки ніжно пестили коси  дівчини, а мелодійний голос тихо й заспокійливо запевняв: «Усе буде добре… я обіцяю… ніхто не дізнається… я все поясню… вирішу… я обіцяю тобі, Нежато… Чуєш? Я даю тобі слово, моя нещаслива любове… даю тобі слово…»

Їх загін повернувся до Алагос Амару за тиждень. Багато книг привезли з собою лучники Аеру. Усі були задоволені. Звичайно, людський квартал міста трохи сумував за загиблим від нещасного випадку в Заборонених горах Джаредом, але сум скоро розвіявся, бо Алагос Амар готувався до насправді великої події - весілля племмінниці старійшини Келіара Нежати та Халдіра з Аеру. А  вже коли ельфи святкують, то не сумує ніхто: ні бідний, ні багатий, ні молодий, ні старий, ні гном, ні людина…

Як же тут не радіти, коли сама природа, здається, веселиться разом зі своїми дітьми? І нема тій радості кінця-краю, як нема кінця їх молодості та життю…