Марс: коли розквітають яблуні

Навіть після незліченної кількості тренувань я, зійшовши на борт, розгубився серед безміру кольорів і запахів. Барвисто блимали індикатори, на численних табло відображались параметри роботи корабля. Все мінилось зеленим, жовтим, червоним, та й звичайне біле світло, здавалось, сліпило очі. А запахи… Здавалось, тут не має бути якогось певного запаху, але в стінах новенького корабля свій, особливий запах – аромат новесенької обшивки, свої, характерні запахи обладнання і ще щось, майже невловиме – я ніяк не міг згадати що це – так пахло на батьковому судні. Ох і дурне порівняння! Як можна порівняти стару риболовецьку шхуну з новим космічним кораблем?

Навіщо я лечу на Марс? Не знаю. Мені немає місця на Землі. Дивно, колись людство рвалось в космос, відчайдушні герої відривались від Землі мало не в бляшанках. А тепер, коли ми змогли дотягнутись до інших планет, майже немає бажаючих зробити цей крок.

Якщо довго-довго після повернення з холодного моря сидіти у ванні, ніжитись у теплій воді, насолоджуватись легкістю, то відчуття того, як тіло набирає вагу по мірі витікання води, не зрівняти ні з чим. Спочатку мозок просто відмовляється повірити, що на нього знову навалилось тяжіння, і тільки зусиллям волі можна змусити тіло коритись.

Шість місяців невагомості, незважаючи на щоденний сон в центрифузі, атрофували м’язи настільки, що навіть слабке, у третину земного, марсіанське тяжіння викликало обурення тіла.

– Марс-танго-фокстрот, Марс-танго-фокстрот, ви мене чуєте? – Ніжний жіночий голос наполегливо вимагав відповіді. – Ви мене чуєте? Це Марс-зеро, це Марс-зеро.

– Це Марс-танго-фокстрот, вас чуємо. Здається, приземлились.

– Марс-танго-фокстрот, вітаємо на Марсі! Телеметрія в нормі, цілісність капсули не порушена. Бур…

– Марс-зеро, повторіть фразу.

– Марс-танго-фокстрот, ви потрапили в бурю. Краулер, позивний Марс-браво, зараз вирушить до вас. Чекайте.

– Марс-танго-фокстрот, це Марс-браво. Тримайтеся, дівчатка, скоро вас доставлю ціленькими на базу. – Густий чоловічий бас одразу викликав образ вусаня, що впевнено веде свою машину через бурю.

– Чекаємо вас, Марс-браво. Довго доведеться чекати?

– Навігатор показує, що ви примарсились в майже в десяти кілометрах від бази, так що з годину доведеться почекати. Не переймайтесь, все буде добре. Не пробуйте покинути модуль.

Поїздка до колонії виявилась зовсім нецікавою: ну легеньке похитування, ну ревіння мотору краулера, ну ще й пил з-під гусениць, що перетворив й без того не надто ясний марсіанський день в темну ніч. Підтягування рукава та його герметизація зайняли не кілька хвилин, як обіцяли, а майже півгодини, та врешті-решт, колоністи обережно відкрили люк капсули.

Піднявши забрало шолому, Йорн пальцями трохи причесав русе волосся і, нарешті, зміг роздивитися першого марсіанина. Ним виявився височенний негр із товстими губами, приплюснутим носом, мужнім виразом обличчя та лисою, як коліно, головою.

– Звіть мене Кінг. Голова марсіанської колонії. Радий вітати.

Йорн потиснув руку.

– Йорн Йоргенсен… А ти Кінг… – Йорн замовк, чекаючи на продовження.

– Кінг, просто Кінг, – усміхнувся негр.

Залишивши медцентр, вони попростували широким, добре освітленим коридором. Раптом завила сирена, заблискотіли лампочки, почулося тихе шипіння. Кілька секунд хлопець смикався, не знаючи що робити, далі зірвав з вішака кисневу маску, кинув її Кінгу, а другу вдягнув сам.

– Оу-кей, непогано, – прокоментував той, повертаючи якийсь важіль. – Але спершу одягати маску самому. Втім, тривога навчальна, спеціально для прибулих. Стінки тут подвійні, між ними товстий шар ґрунту і герметик, тому надто різко тиск не падатиме.

– То ми, фактично, в землянці?

– В марсіанці, – кашлянув Кінг, Йорн зрозумів, що той так жартує. – Марс не має магнітного поля, яке б захищало нас від сонячного вітру, а зайве опромінення нам не потрібне. Отже: покидаючи житлові приміщення завжди чіпляй персональний дозиметр. Взагалі тут правила прості: коли ти робиш дурницю – ти помираєш, коли ти робиш помилку – ти помираєш, коли ти просто дурний…

– Я зрозумів. І багато… трапляється?

– Ні. На Марсі швидко розумнішають. Отже, ми спускаємось на другий ярус. Тут виробничі приміщення. В наступній залі набір обладнання, що може відтворювати себе та інші пристрої, необхідні для існування колонії. Ферми рівнем вище.

Перед наступними дверима Кінг зупинився та плямкнув губами.

– Це, так би мовити, святилище. Зайдемо.

«Святилище» виявилось дитячою кімнатою, обставленою найрізноманітнішими іграшками: від простеньких брязкалець для немовлят до неймовірно складних конструкторів для підлітків. Йорн здивовано огледів порожню кімнату, на якусь мить він майже почув дитячий сміх.

– Так, – несподівано м’яко відповів на незадане питання Кінг. – Поки що кімната порожня. Але колись, тільки-но ми зможемо собі це дозволити… Може вже навіть дуже скоро…

Через кілька днів, коли Йорн прийшов на своє нове робоче місце, він з подивом розглядав аеропонну ферму. Звичайно, він бачив таке і на Землі, та на Марсі все здавалося якимось інакшим.

– Йорне, слухайте уважно, адже невдовзі вам прийдеться допомагати мені, – намагалася таки зібрати увагу хлопця технолог, кучерява красуня Семі. – Та не крутіть так головою! У нас достатньо часу, щоб ви встигли все роздивитися. Спочатку розкажу вам про ферму, потім пройдете інструктаж, а вже через кілька днів допомагатимете – роботи тут багато.

– А що я робитиму? – спитав Йорн, – я ж нічого такого не вмію…

– Робитимете, що я скажу, – відрубала Семі. Її вже почав трохи дратувати розгублений тон хлопця. Глянула на спантеличеного Йорна, усміхнулася і похапцем додала: – Не страшно, що не вмієте, тут нема нічого складного.

– А можна… можна мені подивитися на яблуні?

Семі знов усміхнулася, її карі очі на мить потепліли. Вона дуже любила свої сади, але яблуні були таки улюбленцями.

– Звичайно, можна! Ходіть за мною, нам потрібно в інше крило.

Йшли недовго – минули кілька вузьких коридорів, піднялися на інший рівень.

– Зараз ви побачите нашу таємну кімнату, – змовницьки почала Семі, але помітивши, як ніяковіє хлопець, голосно розсміялася і відчинила двері.

Йорн очікував побачити біло-рожеві пелюстки квітів, а натомість побачив лише як розпускаються бруньки. Дівчина глянула на його вираз обличчя і знов мало не розсміялася.

– Йорне, ви думали, що яблуні цвітуть завжди?

Через тиждень Йорн вже доволі вправно працював на фермі. Там не було багато роботи – автоматизація всіх процесів на доволі високому рівні – треба лиш час від часу оглядати рослини, адже навіть в техніки трапляються збої. Тому хлопець міг довго сидіти і думати. Його цікавило яке ж повне ім’я у Семі, може, Саманта?.. Але спитати соромився. Інколи виникало серйозніше питання – що далі? Здавалося, що всі його недолюблюють, хоча це могло бути всього лиш грою уяви. Часто, після того, як закінчував роботу, подовгу дивився на місто. Насправді, можна було побачити небагато, але все одно цікаво.

– Гей, Джонні! – Гаррі помахав рукою, – ходи до нас!

Йорн переважно снідав із Семі, бо в її компанії почувався невимушено. Але сьогодні за одним столиком з дівчиною вже сидів Гаррі. З говірким і жвавим американцем Йорн ніяк не міг знайти спільну мову, але жертвувати ранковою розмовою з Семі через якогось там базікала теж не хотів.

– Джонні, про що так задумався? – змовницьки підморгнув Гаррі. – Подобається наша цариця?

Семі при цьому трохи знітилася.

– Мене звати Йорн, – ледь чутно крізь зуби процідив хлопець і розгублено озирнувся.

– Ай, байдуже: Йорн, Джон. То що, – не вгавав Гаррі, – подобається тобі Семіраміда?

Спантеличений Йорн не знав навіть що відповісти.

Після цієї витівки Гаррі Йорн ще більше переконався в тому, що з нього тихцем глузують.

А вночі снилося море – сіре, холодне, вітер хльостко бив в лице дощем з мокрим снігом. Дуло все пронизливіше, починався шторм. Вода почала заливати судно, Йорн закляк на палубі, не знав що робити. Батько щось гукнув, але хлопець не розчув, що саме. Здавалося, що від поривів вітру судно ось-ось перекинеться. Йорн був нажаханий, він не хотів повільно помирати в холодній воді. Батько знову крикнув і хлопець прокинувся.

Минуло ще кілька тижнів – Йорн все більше і більше часу проводив сам. Думав, що варто було таки лишитися вдома. Затія з польотом на Марс виявилась вкрай невдалою. І, що найгірше, повертатись до дому вже пізно. А тут на Марсі… Що тут робити? З дитинства мріяв бути актором, але батько б нізащо не дозволив. Тато хотів, щоб Йорн продовжив сімейний бізнес, але не склалося. Тому на Землі Йорн не міг знайти свого місця, сподівався, що Марс допоможе. Тут його ніхто не знає і можна почати жити спочатку. Але знову повторював свої помилки – мовчазний, навіть пожартувати смішно не вмів. От було б добре бути як Гаррі! Той білявий американець може мати яку схоче дівчину, а в Йорна навіть стосунки з Семі, з якою попервах хоч трохи спілкувався, розладнались.

Якось зранку допомагав на фермі – «садив» ростки помідорів. «Садив» надто гучно сказано – так, просто розкладав по поличках. Здавалось, легка робота, а кілька саджанців зламав. Ох і сварилася Семі – після того майже не розмовляли!

Скільки вже разів шкодував, що полетів! Були ж якісь передчуття чи що. Йорн вже погано спав, бо з кожним разом сни були все страшнішими. Але ж не спати неможливо. Після чергової невдачі пішов до себе в кімнату – лежав, розпластавшись на ліжку і старався не думати. Зрештою, заснув.

Наснилося море – льодяне і сіре. Подекуди плавали крижини. Віяв холодний вітер. Почався шторм. Вода заливала судно, хлопець від переляку заціпенів. Батько щось крикнув. Йорну здалося, що він кличе до себе. Здалося, що навіть чує, що каже батько. Раптом прокинувся.

Довго намагався пригадати що кричав батько і ніяк не міг. Наче пам’ятав, видавалось, що ще трохи і згадає, а все не виходило.

Потім з’явилась робота на станції, але, коли випадала вільна хвилина, то допомагав на фермі. Поводився якомога обережніше – і з рослинами, і з дівчиною. Стосунки, зіпсовані помідорами, поступово почали відновлюватися. Йорну навіть здавалося, що він трохи подобається Семі. А з рештою «марсіан» стосунки були дещо напружені. Якщо спочатку Йорна після роботи запрошували піти кудись разом і посидіти, то тепер його вже ніхто нікуди не кликав. «Мабуть, зрозуміли, який я насправді нікчема і зануда», – сам до себе осміхався Йорн.

Деколи мріяв про те, що було б якщо був би сміливішим. Він зміг би запросити Семі на побачення, бадьоро жартувати, а потім вони б залишились наодинці. Кілька разів пропонував їй піти кудись ввечері, але дівчина завжди знаходила причину аби відмовити – то їй треба довше залишитись на фермі, навчатись, то вже домовилась провести час із Гаррі. Клятий Гаррі! Всюди він встигає – і гуляти з Семі, і працювати з Кінгом на поверхні. Як же і Йорну хотілося нарешті зробити щось важливе, відчути себе авторитетом, але до складної чи небезпечної роботи його не допускали. Не раз вже думав – от із завтрашнього дня почну нове життя, але наставало завтра, а поводився, як і раніше. Ще й Семі аж надто подружилася з чорнявкою, що прилетіла останнім рейсом.

А якось трапилась подія, яка остаточно вибила Йорна з колії. Йшов до Семі аби поговорити і побачив, що двері трохи прочинені. Хотів постукати перед тим, як увійти, але рука зупинилася, не торкнувшись дверей – те, що побачив в кімнаті, змусило застигнути. Чорнявка схилилась до Семі, наче щось шепнула на вухо, потім заходилась цілувати шию, розстебнула кілька ґудзиків піжами. Мабуть, вона зайшла в кімнату коли Семі готувалась до сну. В напівтемряві Йорн розгледів обриси оголених грудей Семі. Її подруга язиком ніжно торкнулася сосків – дівчина відкинула голову назад.

Сидів в себе в кімнаті і плакав, відчуваючи себе слимаком і нікчемою. Від розпачу то охоплювала лють, то хотілося плакати. Хотів зі всіх сил щось вдарити. Думав піти в спортзалу та вивільнити лють, але боявся, що не стримається і заплаче на людях, тому вирішив сидіти в кімнаті. Лиш би заснути, аби не думати про то все, але, на лихо, сон не брав. Заснув вже під ранок.

Знову снилось холодне море і зловісне чорно-синє небо. Насувався шторм. І от небо наче прорвало – полилась вода. Вітер шарпав судно туди-сюди, заливало водою. Йорн злякався і не міг навіть поворухнутись. Батько кричав щось, кликав до себе. Хлопець підбіг, намагаючись не послизнутися. «Йорне, ставай за штурвал! А я піду…» – вітер обірвав останню батькову фразу. Хлопець ставши за штурвал, відчув величезну відповідальність, і вирішив триматись до останнього, хай там що.

Прокинувся Йорн з полегшенням – якщо уві сні може щось зробити, то чому не діяти тепер? Так, він не такий, яким хотів бути, але ж може спробувати поводитись сміливіше? Було страшно, та він вирішив не відступати.

Після сніданку пішов на станцію – потрібно полагодити систему живлення. Звичайно, це тільки навчання, та все ж із механіки в Йорна були лиш теоретичні знання, але під командуванням міг допомагати. Роботою керував Лі. Неполадка здавалась не надто серйозною, але з ремонтом виникли труднощі. Гаррі ніяк не міг усвідомити, що тут головний не він, сперечався з Лі, хоча всі добре знали, що коли розмова заходить про техніку, то Лі нема рівних.

– Послухай, послухай, що я тобі кажу! – Гаррі ледве стримував своє роздратування, – я краще знаю, як це зробити!

Лі мовчав.

– Дивись, спочатку треба перевірити оце – Гаррі показував на невідому Йорнові деталь, – а потім вже перейдемо до самого блоку.

– Гаррі, – Лі видавався незворушним, – командую тут я.

– Що?.. – американець схопив Лі за сорочку.

«Треба щось робити! – подумав Йорн. – Ось мій шанс. Владнати суперечку, значить, виявити рішучість».

– Лі, Гаррі, перестаньте. Не можна розводити непорядок на станції.

– Не лізь! – відрубав Гаррі.

Але, після цього втручання, конфлікт почав згасати. Всі добре розуміли, що за бійку від Кінга добре б влетіло. Гаррі таки зробив те, що казав Лі й скоро все відремонтували.

– Ну що, останній раз все перевіримо і зможемо йти, – задоволено мовив китаєць. – Вмикаю!

Блок показав готовність.

Після обіду Йорн пішов до Семі на ферму.

– Як тут все?

– Нормально, – Семі була зайнята і не дуже відволікалась на запитання.

– Може, треба допомогти? – хлопець ніяк не міг придумати що говорити далі.

Дівчина нічого не відповіла, заходилась перевіряти програму клімат-контролю.

Після того дня Йорн думав який же він дурень. Мав шанс, щоб хоч що-небудь розумне зробити, але через кляту нерішучість так і не зміг. Знав, що говорити, але боявся, що просто не зможе вимовити. І так вже не перший раз: коли треба говорити, слова наче застрягають у горлі. «Ну нічого, – заспокоював сам себе, – я ще матиму нагоду».

Через день, під час сніданку, знову став свідком конфлікту Лі та Гаррі – американець ніяк не міг вгомонитися. Цього разу Йорн твердо попросив припинити. Здивовані його тоном хлопці таки перестали сваритись. «Ну що ж, все потроху налагоджується», – вирішив він. Та насправді все було не так просто і він це розумів. Нестерпно важко постійно змушувати себе щось робити, проявляти ініціативу. Краще б, як раніше, на Землі – годинами після роботи дивитись на яблуні чи лежати, розпластавшись долілиць, в кімнаті – так спокійніше, коли від тебе ніхто нічого не чекає. А зараз, якщо вже розпочав, то треба йти далі – метушитись, намагатись стати не просто як всі, а кращим.

З часом всі почали помічати зміни в поведінці Йорна. Інколи він все одно поводився трохи по-дурному, але поступово виявилось, що його вміння згладжувати гострі кути вкрай необхідне в умовах колонії. Адже «марсіан» небагато і від їхнього вміння ефективно працювати разом багато залежить.

Набираючи команду для робіт на поверхні, Кінг вирішив взяти і Йорна. Для хлопця це було подією. Нарешті є нагода показати, що чогось вартий, але, водночас, страшно, а що, як не впорається? Чи зможе?..

Кінг пильно глянув на хлопця та рухнув щелепою.

– Готовий до серйозних справ?

– А були, значить, несерйозні, – буркнув Йорн. – І непотрібні. Помідори вирощувати, боби. Допомагати автоматам, так?

– Сердишся? – усміхнувся негр. – Ну, сердься, будеш дурнем. Адаптаційний період розробляється індивідуально для кожного згідно рекомендацій психологів там, – він показав кудись вгору.

– Все одно…

– Йорне! – Кінг піднявся з-за столу й навис над хлопцем. – Ми тут самісінькі. Допомоги не буде. Кожен має вміти все, будь-які функції повинні бути про дубльовані. Ти маєш вміти вирощувати томати та програмувати верстати, ремонтувати термоядерну станцію та водити краулер, будувати сховища та розводити форель. До речі, про форель… не хотів би зайнятись? Ти ж рибалка?

Йорн закрив очі.

– Оу-кей, жартую. Ти гарно «тримаєш» радіацію, тож основна твоя робота буде на поверхні. Як і моя. А у вільний час вчитимешся. Вибирай будь-яку спеціальність, до замкнутих циклів виробництва нам як… далеко, одним словом. Колись ми повинні себе всім забезпечувати.

– А ми… ні?

– Ні. Поки що ми з заледве забезпечуємо себе харчами та повітрям. Та й то із кожним колонізаційним кораблем шлють вітаміни й БАДи. Невдовзі маємо вийти на самозабезпечення тритій-дейтерієвою сумішшю для електростанцій. Отже дивись, – Кінг висвітив на екрані карту. – Ми знаходимось на Рівнині Еллада. Ось тут – колонія, тут же всі виробництва. Із планом колонії ти знайомий, так? Чудово. Навколо електростанції. Колись ми збудуємо свої, наразі використовуємо силові установки колонізаційних кораблів. Ось тут, – карта трохи зсунулась, – я вас підібрав. Силовий модуль сів дещо північніше, автомати зараз завершують монтувати до нього ЛЕП. Ось тут, – карта поїхала на північ, – гематитове родовище. Потреби в залізі поки що немає, роботи там ведуться за залишковим принципом. На глиноземах стоїть Колонія, воду розробляємо на півдні. В ідеалі варто було б трубопровід прокласти, проте поки що їздять вантажівки. Рейс – десять тон.

– І це все робиться автоматично?

– Майже, – Кінг зітхнув. – Тут ми робимо тільки ту роботу, з якою автомати не впораються. На жаль, і її надто багато. Отже так, ось інструкції, відтепер ти заступаєш дублером на чергування.

Сперечатись Йорн не наважився, тільки зітхнув, передбачаючи знову лише рутину. З одного боку, було б корисно зробити що-небудь важливе, заробити авторитет і все таке, а з іншого страшно, – що як потім щось піде не так? А якщо щось зламається? Якщо аварія чи нещасний випадок? Тоді, окрім падіння в очах «марсіан», може статися й страшніше – каліцтво чи… смерть?.. Ет! Не варто про таке й думати! Але ні. Треба, треба, треба! Треба заставити себе, хоч як би важко не було!

Під трьома парами коліс шурхотить бурий пісок, дорога петляє поміж дюн, біляво-рожевим небом котиться горошина Сонця. Годинник поруч із табло показує майже південь.

– Агов, Кінгу, ти тут?

– А де ж? – лунає поруч.

– Давай повернемо за той бархан.

– Тут не варто, – відповідь звучить аж через кілька секунд, мабуть, Кінг підключався до іншої вантажівки, – сипучі піски. А як тобі машинки?

– Сила! – Не втримався Йорн, – мені б…

– Не поспішай, поки що ти тільки спостерігаєш. Автопілот повинен впоратись із будь-якою ситуацією. Оу-кей, тепер перемкнемось на будівництво. Ти пам’ятаєш свою ракету? Хоч на неї глянути?

– Навіщо?

– Будівельні автомати закінчують спорудження електростанції. Глянь сам.

Йорн відшукав на схемі відповідні іконки та активізував спостереження. Велетенські павукоподібні роботи саме завершували спорудження куполу.

– А де корабель?

– Всередині. Там модульна система, все, що мали зняти – зняли, а решту перемонтовують. Як дотягнемо ЛЕП, то доведеться поїхати запускати.

– Поїхати? – Йорн відключився від камер. – Ти ж сам розповідав, що за нормальних умов…

– Друже, – Кінг наморщив чоло, – не все можна довірити автоматам. Зустріч новоприбулих не можна автоматизувати із психологічних міркувань, а запуск термоядерного реактора – із технологічних. Тобто через якийсь час ви з Гаррі залишитеся на господарстві.

– Удвох? Самі?

– Не зовсім, звісно, самі. Але за нормальних умов вся відповідальність на тобі. Тобто ти сидітимеш, дивитимешся і нічого не чіпатимеш. Оу-кей, поїхали далі. Тепер перемкнись на шахту.

Через кілька тижнів, під час першого самостійного чергування до Йорна прийшло відчуття влади. Оте відчуття, коли серед бурхливого океану стоїш за штурвалом і тобі скоряється стихія. І нехай довкола не північне море, а руда пустеля під білим небом, проте в його руках зосереджена стократ більша могутність. Та це відчуття трохи лякало, хоч і було приємним. А насмішки Гаррі, разом із постійним нервовим напруженням, робили життя все нестерпнішим. Задоволення після того, як ставлення «марсіан» покращилося, після того, як виникла повага, змінилося на втому. Тепер для кожного вчинку потрібно докладати зусиль. Інколи здається, що більше не витримає. Тепер хочеться щоб прийшов хтось мудріший і допоміг, сказав як правильно, хочеться, щоб якоїсь миті все змінилося само собою. Але так, на жаль, не буває.

Побоювання, що робота зведеться до споглядання за розумними і самостійними машинами виявилась марною – автомати тільки брали на себе важку, небезпечну і рутинну роботу, але оператору доводилось раз у раз втручатися в непередбачені обставини.

Якось Йорн вирішив, що варто взяти управління на себе і помилився. Його помилка вилилась в кількагодинну спільну роботу трьох операторів та серйозну розмову із начальником колонії. Втім, із чергування його таки не зняли. Дивно, розуміння, що за схожий вчинок на Землі він вилетів би з будь-якої організації, мобілізувало, змушувало читати підручники, інструкції, моделювати ситуації на тренажерах. Поступово, непомітно для себе Йорн ставав професіоналом, живучи чимраз повнішим життям. Для колоністів він ставав тим, ким хотів, тільки Кінг позирав на нього із сумнівом та Гаррі кпинив, інколи досить дошкульно.

«Я ж навіть ніколи не молився, – Йорн дивився кудись вперед, але нічого не помічав. – Боже, якщо ти все-таки чуєш, допоможи мені. Я так більше не витримаю. Я так не можу. Я обіцяю… Що я можу обіцяти? Що можу віддати? Як був ніким, так і залишився. Правда, тепер до мене ставляться по-іншому, але ж я не змінився! Господи, допоможи мені!». Того вечора Йорну було важко, як ніколи.

Будівництво гілки ЛЕП завершилось безпосередньо перед сезоном вітрів, ось-ось бурий марсіанський пил закриє небо на довгі місяці й більшість робіт на поверхні припиняться. Кінг все ще не довіряв хлопцю надто складних завдань, тож відлучився на пускові роботи нової електростанції.

– Йорне, – в комунікаторі виникло зображення Гаррі. – Біда. Сонячний шторм. Кінг повернувся?

– Ні, але ось-ось. Буря починається.

Гаррі скривився.

– Буря? Ти певен?

– Не дури, – буркнув хлопець. – Глянь на екран. Видимість десять метрів, буде ще гірше.

– Йорне, – зв’язківець посерйознішав. – У нас проблеми. Зараз підійду.

Через кілька хвилин Гаррі увірвався в диспетчерську.

– Кінга нема?

– Нема. І зв’язку теж. Що сталось?

– Кажу ж, сонячний шторм! Зв’язок накрився, навігація померла.

Йонр сполотнів.

– А як Кінг повернеться?

– За приладами.

– За якими, в біса, приладами? Гірокомпас приблизно вкаже напрямок, але, якщо нема зв’язку і не працює навігація, то він просто не знайде базу.

Йорн швидко викликав дані по краулеру Кінга.

– Чекай, щось же можна зробити… маяк якийсь запалити… – Гаррі відверто запанікував.

– Маяк – можна. Займись цим, – Йорн підхопився на ноги. – Кінг навіть по гірокомпасу вийде десь неподалік. Як поталанить – то побачить.

– А як ні? Видимість погана…

Йорн стис голову руками, потім піднявся.

– Дід розповідав, як повертались в завірюху. Тоді розкладали по обидва боки від стоянки кілочки, пов’язані мотузкою. Я – на поверхню.

– Заблукати хочеш?

Йорн повернувся.

– Я не заблукаю. Не відходитиму від бази далі, ніж на довжину линви. Я взагалі не відходитиму від бази – зв’яжу мотузками всі самохідні автомати, що у нас є, а потім розставимо їх як стовпчики. Розумієш?

– Чекай, я з тобою.

– Ні. Якщо зв’язок не працює, то диспетчерська на тобі. Я – пішов.

Якби Йорн повернувся, то побачив би хитру посмішку зв’язківця, проте він надто поспішав. Півтори сотні метрів до шлюзу пробіг менш, ніж за двадцять секунд. Ще тридцять пішло на вдягання скафандру. Перед тим, як шлюз відкрився, накотилась хвиля страху – зробити крок у завірюху з нехай невеликою, проте реальною можливістю загубитись – страшно. «Тут немає рятувальних служб» – пригадався голос Кінга.

«Я йду» – прошепотів хлопець.

Шлюз відчинився – і в очі йому вдарило світло фар краулера.

– Йорне? Ти куди?

Кінг повернувся.

– «Ну і дурень ти, Йорне! Хоча ідея непогана, – сам до себе всміхнувся хлопець. – Поліз на поверхню в бурю розставляти кілочки. А якби щось трапилося? Звичайно, Гаррі би не допустив, але всеодно». Йорн дивився на яблуні – вони вже встигли розцвісти – і думав. Кажуть, що в небезпечних ситуаціях перед тобою постає все життя. Коли йшов «рятувати» Кінга, то думав, що, можливо, все обійдеться, м’яко кажучи, не зовсім добре, але то був не час для вагань і роздумів, хоча й було страшно. Нерозважливий і дитячий вчинок! Дивно, що тоді не думав про себе, не думав, як виглядатиме в чиїхось очах – головним було лише життя Кінга. Повівся нерозумно, от і дотепер то зі сміхом згадують! Але тоді справді відчув свою відповідальність за інших, відчув себе чоловіком і тепер це відчуття не покидає.

Йорн стояв і дивився на розквітлі яблуні, до нього тихо підійшла Семі, обійняла. «Чому сумуєш? Ходімо!»