Кобзар 4 000

Холодний вітер дошкуляв з усіх боків. Іржавий ланцюг ледь обертався під натиском педалей. Здавалося, старий велосипед зовсім відмовляється їхати. Гей! Господарю! Я вже понад дві тисячі років перевожу таких нікчем як ти! Дай мені відпочити! Але той був глухий до скрипу свого єдиного друга. Він і сам виглядав не менш стомленим. І не менш старим. Та ані крижана снігова завірюха, ані найцупкіший веремій не могли стати йому на заваді.

- Колінвал тобі в кардан! - вилаявся бідолаха.

Ланцюг заклинило і велосипед проїхав кілька метрів юзом. Дід зліз з нього, зняв з плечей дві сумки, одну з харчами, другу з кобзою, і дістав термо-флягу з водою. Зробив ковток. Поглянув на сумку. Харчів майже не лишилося. А зима довга. І дорога далека... Старий знову нап’яв сумки, вивільнив ланцюг і закрутив педалі далі.

- Давай! Жени! Не думай! Світ ще не порожній! Тут є добрі люди! - казав він собі.

Тим часом наближалися сутінки. Подорожній вдивлявся у снігову завісу. Але куди там щось побачити! Вітер так само тріпав старого шарфа, задував у щілини подертого жупану. Його завивання навіть перекривали скрип велосипеду. І все ж старий почув, як попереду щось гуркотить. Він зупинився і став вдивлятися у дорогу попереду. Гуркіт ставав все гучнішим і гучнішим. І ось у сутінках намалювалися обриси вершника. Його велосипед стукотів залізними шипами металевих коліс по обмерзлій дорозі. І спис у його руці натякав... Це людина серйозна!

Подорожні зупинилися, як тільки могли роздивитися одне одного. Вершник підняв списа.

- Назвися! - крикнув він.

Дід вклонився.

- Рум’ян Коляда! Вільний музика!

Незнайомець промовчав. Він прискіпливо оглядав велосипед старого. Його власний був значно молодший і без іржі. Але...

- Гумові колеса, - зауважив вершник. - Залиш мені свого коня та йди пішки. То може я й лишу тобі життя.

Старий не відповів. Він тільки стояв і дивився. Вершник розвернувся.

- Колінвал тобі в кардан! - вилаявся старий, все ще стоячи на місці.

Коли місця для розгону виявилося достатньо, колеса з шипами стрімко розвернулися й загуркотіли по дорозі. Вершник наставив спис. Старий гарячково зняв сумку з кобзою. Витяг її та тремтячими пальцями спробував провести по струнах. Руки задубіли і слухалися погано. Спис вершника наближався все швидше і швидше. Колеса з шипами гуркотіли голосніше і голосніше. І все ж кобзар заграв та заспівав...

- Дим над водою! Вогонь в небесах!..

Вістря спису націлилося бідоласі в голову. Зараз... Ту-ду-ду... Ту-ду-ту-ду... Тац! Наконечник списа підчепив у старого вовняну шапочку і вершник пронісся повз. Дід впав разом зі своїм велосипедом.

- Коробка передач тобі по ребрах! - вилаявся він.

Вершник заскреготав своїми колесами по льоду. Потім повернувся до діда. І кинув йому його шапку.

- Звідки ти знаєш цю пісню? - спитав чоловік у кобзаря.

- Я вже півстоліття мандрую. Чого тільки не чув! - відповів дід.

- Як ти казав тебе звати?

- Рум’ян Коляда.

- А що значить “вільний музика”?

- Це означає, що я їжджу від оселі до оселі та співаю старих пісень.

- Це я зрозумів. А що значить слово “вільний”? Вперше таке чую.

- Це означає, що я кручу педалі сам за себе.

Вершник підняв списа.

- Мене звати Мартин Чорний. Відтепер я твій господар і ти крутитимеш педалі за мене.

Він махнув рукою.

- Їзди за мною.

Дід заворушив губами. Але стримався і поїхав за чоловіком зі списом. Подорож тривала аж доки зовсім стемніло. Завірюха вгамувалася і в небі клаптями стали видні зорі. Так подорожні доїхали до старої фортеці. Високі мури були складені з битої цегли, гумових коліс, старих іржавих труб, сміття та непотребу. Перелізти через них міг наважитися тільки божевільний. Мартин відчепив від пояса сіру металеву сурму та тричі в неї дунув. Ту-Ту-Ду! Якусь мить тиша... Ту-Ту-Ду-Ду! - засурмив хтось з іншого боку. Ту-Ту-Ду... Ту- Ту... - засурмили вони разом. Відразу залунав скрип, наче хтось крутить старий незмазаний механізм і до подорожніх опустився невеличкий міст. Вони злізли з сідел і повели свої велосипеди нагору.

За муром їх чекав чоловік з чорною бородою та диким поглядом.

- Мартине! Кого ти привів! Ми ж домовлялися, що будемо вбивати усіх зайд!

- Сіромахо, це Рум’ян. Він музика і знає священну мелодію.

Вартовий пильно поглянув на діда. Той трохи зсутулився під його поглядом. А мо й від холоду.

- Заграй! - сухо кинув Сіромаха.

Музика дістав кобзу. І надривним голосом заспівав.

- Дим... над водою... Вогонь в небесах...

Чорнобородий трохи пом’якшав.

- Ще й слова знає! - посміхнувся він. - Сподіваюсь завтра зранку він забере свій багажник звідси!

Мартин цокнув язиком.

- Сіромахо, він має залишитися тут.

- З якого це дива?

- Уяви, що Білі дізнаються від нього нашу мелодію...

Вартовий відкрив рота.

- Поршень тобі бензобак! І ти...

- Так. Цей старий тепер наш раб і ми за нього відповідальні.

Мартин підморгнув Сіромасі. Той поглянув на Рум’яна якимось дивним поглядом.

- Гаразд. Тільки поясни це своїм дітям. І дружині.

Він наліг на важіль і міст став повертатися у початкове положення. Мартин махнув музиці й вони повели свої велосипеди вниз стежинкою. За муром знаходилося невеличке село, маленькі будиночки здавалися зліплені з такого ж сміття як захисні стіни. Вони розташовувалися колом навколо криниці, де брала воду невисока жінка у лахмітті.

- Мартине! Ти повернувся!

- Привіт, Ластівко!

- Що за зайду ти привів?

- Це наш раб.

Жінка уп’яла руки в боки.

- Мартине! Ти пам’ятаєш, що був неврожай?

- Так. Пам’ятаю.

- Ти пам’ятаєш, що в нас ледве вистачить харчів пережити зиму?

- Так. Пам’ятаю.

- Ти пам’ятаєш, що ми не можемо годувати усіх?

Воїн потупив погляд.

- Ластівко, це довго пояснювати. Просто повір мені.

Вона лише відвернулася і забрала відро з водою.

- Поясни це дітям.

Чоловіки пішли за нею до однієї з хатин. Залишили велосипеди в сінях. І зазирнули до покою. За великим чавунним столом сиділо троє дітлахів. Дівчинка і два хлопчики. Вони зустріли батька грюканням ложок об тарілки.

- О! Нарешті тато! Ми будемо їсти!

Обличчя Мартина скам’яніло і не виказало жодних емоцій.

- Малеча. У мене для вас дві новини.

Діти допитливо поглянули на батька раз у раз зиркаючи на Рум’яна.

- Спочатку перша. Гарна, - промовив воїн. - Равлику, у тебе тепер буде власний велосипед.

Один з дітлахів заплескав у долоні.

- Ба більше! З гумовими колесами! - посміхнувся Мартин.

Хлопчак навіть підстрибнув від захвату.

- Равлику, спокійніше. Тепер друга, новина.

Чоловік прикусив губу.

- Відсьогодні ми будемо ділитися вечерею з цим зайдою, і не хочу, щоб ви сипали надокучливі питання, чому порція стала трохи меншою.

Тиша.

- Сідай, Рум’яне, - кивнув Мартин.

Чоловіки сіли до столу. Ластівка взяла невеличкого казана і насипала кожному у тарілку куліш. Потім повернулася до печі, що стояла у кутку.

- А чому так мало!

- Зайчику! Я ж просив!

- Я не зробив нічого поганого!

- Зайчику, їж те, що дають!

- А Равлик вчора пів моєї порції з’їв! - Зайчик вказав пальцем на брата.

Той стукнув його кулаком.

- Менше гальма клацай! - крикнув Равлик.

Молодший брат у боргу не лишився і сам махнув кулаком.

- Так! - грюкнув по столу Мартин. - Битися між собою будете без моїх очей!

Хлопці похмуро повернулися до своїх тарілок. Раз у раз вони зі злістю зиркали то одне на одного, то на батька. То на Рум’яна.

Першою поїла дівчинка.

- Мамо. Тату. Дякую.

- На здоров’я, Голубонько, - проворкотіла Ластівка і поцілувала доньку у щічку.

Голубка взяла свою тарілку і пішла до великої миски, що стояла поряд із піччю. Хлопці облизали свої шальки та пострибали за нею. Останнім довечеряв Рум’ян. Він звів погляд до стелі, на якій світилася тьмяна електрична лампочка.

- О Господе Всевишній! - прошепотів він. - Дякую цьому дому і його ґаздам, за прихисток. Дякую тобі, що дав їм життя та можливість жити. Амінь!

Мартин лише криво посміхнувся.

- Віруєш у єдиного бога? А тобі не казали, що він давно покинув цей світ?

- Казали. Але я вірю, що він ще повернеться.

Голубка та Ластівка тим часом домили посуд.

- Так, хлопці! Вже зима і в хаті холодно. Чия сьогодні черга крутити педалі?

- Я не буду! - крикнув Зайчик.

- Я теж не буду! - додав Равлик.

- Спокійно! Спокійно! Тепер педалі крутитиме Рум’ян, - заспокоїв всіх Мартин. - Він тепер наш раб і ми за нього відповідальні.

Тиша тривала якусь мить.

- А нащо ти взяв його в полон? - спитав Равлик. - Можна ж було просто забрати велосипед!

Бліде обличчя Мартина стало нагадувати грозову хмару.

- Пам’ятаєш, що я казав з приводу дурних питань? Наступного разу крутитимеш педалі!

Батько суворо поглянув на сина. А тоді вказав на старий, зварений з арматури, велосипед без коліс. Ланцюг від шестерні з педалями був приладнаний до стародавнього генератора. Від цього химерного механізму йшли дроти по всій хаті, до пічки, батареї та лампочки. Рум’ян встав, захрустів суглобами, погладив свою сиву бороду і сів за педалі. А тоді закрутив їх так швидко, що аж просто свистіло. За п’ять хвилин у хаті стало жарко.

- От бачите ледарі, як треба. А ви цілий день крутите і нічого! - підколов синів Мартин.

Рум’ян витер піт з лоба. Його обличчя стало червоним.

- А як у вас це так швидко виходить? - спитав Равлик і роззявив рота.

Дід посміхнувся.

- Я вже півсторіччя кручу педалі. Покрути з моє — теж так навчишся.

- Я теж так хочу. А то мене досі “Равликом” кличуть.

Рука Мартина розкуйовдила синові волосся.

- Лягайте спати. Зараз зима. Ще прийде за вами Мертвий Мороз!

Діти заверещали та сховалися у кубельце з простирадл, що з протилежного боку від дверей. Ластівка послала Рум’яну на лаві, а сама вимкнула світло і лягла з чоловіком біля дітей.

Хоч як стомився за день, але Рум’ян довго не міг заснути. І справа була не у незручній лаві чи подертій ковдрі. Він не міг позбутися відчуття, що має бути десь далеко звідси. Раптом він почув ледь чутні кроки. Діти теж не могли заснути.

- Дідусю Рум’яне, ми не можемо спати. От-от за нами має прийти злий Мертвий Мороз, - прошепотіла Голубка.

- Не бійся, Голубонько, чого це хтось має за вами приходити?

- Нам цю казку матуся розповідала. Що з усіх давніх богів, на землі лишився тільки Мертвий Мороз. Від раз на рік дарує дітям речі з минулого, а потім перетворює їх на безмозких ходячих мерців.

- Голубонько, це все вигадка.

- От бачиш! Навіть зайда каже! - прошепотів Зайчик.

- Ні! Не вигадка. У мами був брат, що десь узяв сяюче люстерко. Він ні на мить не міг відвести від нього погляду. А коли в нього питали, як воно з’явилося, то казав, що від Мертвого Мороза.

- І що? - спитав Рум’ян.

- А потім люстерко згасло і брат помер. Його тіло спалили, щоб він не міг полювати за іншими дітлахами.

Кобзар зітхнув і витяг з-під ковдри руку.

- Дивися, складаєш оці два пальці до долоні, а два крайні випрямляєш вперед. І тицяєш цей знак перед собою. Відганяє будь-якого злого духа.

Діти склали пальці “козою” і стали тицяти в темряву.

- Так?

- Так. Саме так, - кивнув Рум’ян. - І якщо зовсім зле, співайте “Дим над водою... Вогонь в небесах...”

Діти кивнули й без жодного звуку повернулися до свого ліжка. “Кожен на своєму місці”, - подумав старий, перевернувся на інший бік і заснув.

Ту-ту-ду! Ту-ту-ду-ду! Ту-ту-ду! Ту... Ту.... Зранку послухати кобзаря зібралося все село.

- Дим над водою! Вогонь в небесах!

Дим над водою!

Ми всі прийшли у Київ,

Де вниз тече Дніпро.

І записались на мобілу

Ледь часу забрало.

Тінь Сонця, Карна, Фліт...

Співали нам ВВ....

Та вже сказився світ!

Кінець усім гряде!

Дим над водою, вогонь в небесах!

Ми разом з тобою! Я бачив це в снах!

І хто втіка за море,

Хто навіть на зірки.

А хто не встиг, о горе!

Й лишився на Землі.

Та інший світ застали,

Коли усі пішли.

Бо часу вже так мало,

Педалі лиш крути.

Дим над водою, вогонь в небесах!

Ми разом з тобою! Я бачив це в снах!

Тиша бриніла на дотик. Дорослі стояли без жодного руху, поринули у свої думки. Діти лише дивилися з роззявленими ротами. Потім дорослі розійшлися кожен у своїх справах. На площі біля криниці разом з кобзарем лишилася тільки малеча.

- Отакий карбюратор малята, - зітхнув дід Рум’ян.

Малі якусь мить дивилися на нього мовчки.

- А нам батьки забороняють такі погані слова говорити! - заявив Равлик.

- Які слова? - нахилився до нього старий.

- Карбюратор! - зірвалося у Зайчика і малий тут таки затулив собі рота. Він з острахом роззирнувся.

Дід посміхнувся.

- Не переживайте. Слова ці мертві й нічого поганого в них немає. Просто треба знати, що вони значать.

- А ви знаєте?

- І що воно таке?

Дід відклав кобзу.

- Зараз я вам розповім вам казку. Колись були часи, коли люди підкорили собі стихію вогню. І вогонь рухав своєю силою неймовірні вози й велосипеди. І частини механізмів, за допомогою яких приборкували вогонь і дійшли до нашого часу. Серед них кардан, поршень, карбюратор та інжектор.

Діти запашіли рум’янцем. Дід Рум’ян посміхнувся ще ширше.

- А чого батьки кажуть, що відлупцюють нас за це по багажнику? - спитав Равлик.

З відповіддю старий забарився. Він поглянув у блакитне зимове небо, а потім підморгнув малечі.

- Вони бояться, що ви знову приборкаєте силу вогню і втечете від них!

Голубка закрутила головою.

- Було б куди тікати! Всюди одна й та сама земля! - заявила дівчинка.

Рум’ян таки зайнявся сміхом.

- Голубонько, Земля дуже велика! Можеш мені повірити! Я своє відмандрував! А як приборкаєш силу вогню, зможеш втекти хоч на зірки!

Діти якийсь час мовчали.

- Ми не хочемо тікати. Ми хочемо битися! - заявив Равлик.

- А з ким ви зібралися битися? - поглянув на нього Рум’ян.

Всі діти з острахом затулили роти.

- За кілька днів дороги від нас небо підпирає фортеця, мури якої складені з кісток та черепів. Там живуть люди Білого роду, що славлять смерть, - промовила Голубка.

- Звідки ти знаєш?

- Нам мати сказала.

Музика знов узяв кобзу і провів по струнах.

- Малята, наша Земля на стільки величезна, що за все життя неможливо об’їздити її всю. І всюди вона різна. Десь немає зими і завжди літо. Десь же зима триває вічно. А десь стільки води, що вона до самого обрію!

Діти закрутили носами.

- Діду! Ти все вигадуєш!

- А я схожий на вигадника? - нахилився Рум’ян.

- Так!

- Так!

- Так!

Кобзар зайнявся сміхом.

- А якщо я скажу вам, що ви можете хоч зараз на зірки полетіти?

- А як? - відкрили рота діти.

- Треба просто вірити! - підморгнув їм Румян і став малювати на мерзлій, ледь вкритій, снігом землі.

Ластівка дивилася на старого дуже сердито. Рум’ян як раз крутив педалі, щоб жінка могла на печі приготувати вечерю. Осердя чавунної дуги почервоніло від жару. Ґаздиня щось собі мугикала під ніс перемішуючи куліш, але погляди в бік раба стріляла все частіше і частіше. “Хоч би подякувала! Стомився як робот!” - подумав старий випроставшись.

- Рум’яне... Я хотіла б з тобою поговорити, - Ластівка стиснула губи. - Я не хочу, щоб ти розповідав моїм дітям казки, ніби люди можуть літати!

Дід зітхнув.

- А чим мої казки гірші за ваші?

- Я не розповідаю дітям казок. Я кажу їм тільки правду.

- Про фортецю, збудовану з кісток?

- Там загинув мій свекор. Його голова висіла над її воротами, поки нею ласували ворони.

- А про брата, що знайшов сяюче люстерко?

З ока Ластівки збриніла сльоза.

- Це чиста правда! Я не знала де він його узяв! Але він ходив сам не свій і не міг відвести від нього погляду!

- Я вам не вірю. Неможливо позбавити людину волі!

- Це правда! Ми хотіли його врятувати! Але він тільки й казав усім, що має допомогти птахам здолати свиней!

- Як він загинув?

Жінка заплакала.

- Люстерко згасло, він перестав їсти та пити. Ми нічим не змогли йому допомогти.

Рум’ян засміявся.

- Я вам не вірю!

- Це правда! Не смійтеся! Він помер!

До оселі забіг Зайчик.

- Мамо! Мамо! Воно летить!

І вибіг назовні. Рум’ян зліз з велогенератора і пішов за малим. У дверях він озирнувся.

- Я вам не вірю, - прошепотів старий. Ластівка сховала обличчя у фартух і заплакала.

Стара парусина тріпотіла, створюючи враження, наче Змій махає крилами. Зайчик та Равлик разом тримали мотузку, бігаючи кругом села. Рум’ян сміявся собі в бороду. Де б пошукати братів дружніше! Мартин Чорний хлопнув старого по плечу.

- Рум’яне, я думав, що зберігаю тобі життя просто так. Але ти дав моїм синам дещо більше.

Той тільки знизав плечима.

- Нічого, вони ще будуть квасити одне одному носи.

- Та справа не в тому. Раніше вони жили, наче ми їх змушуємо. Вони й поїсти не могли нормально, поки не налякати, що їх забере Мертвий Мороз. А тепер я дивлюся на їхні обличчя. І десь у душі теплішає.

Вони мовчки спостерігали, як Змій гасає у поривах вітру.

- Душа вільна, коли вона вільна, - прошепотів Рум’ян.

- До чого тут душа і крутіння педалей? - миттю здивувався Мартин.

Дід так і не встиг нічого пояснити. Сіромаха сурмив сигнал тривоги.

Фортецю оточили з усіх сторін сотні воїнів. Чоловіки в обладунках з кісток та черепів ставили дибки найхимерніші бойові велосипеди. З поїдених іржею рам стирчало безліч шипів. Сотні горлянок кричали навіженими голосами. Сотні списів гойдалися хвилями у єдиному темпі.

До рову під’їхав велосипед з колісницею.

- Що вам треба! - крикнув Сіромаха.

Вельможа на колісниці підняв руку вгору.

- Ми — воїни Світла. Ми присяглися Сонцю й Володарю Хмар, що будемо нести Добро і Справедливість у ці землі.

- Що вам треба!

- Нам треба трохи їжі перед походом проти сил Темряви.

- В нас їжі обмаль. Самим ледь вистачить дожити до весни!

- Тоді ми вб’ємо половину із вас і вам стане їжі удвічі більше! - посміхнувся вельможа і опустив долоню на руків’я меча з черепом.

Мартин вийшов на верх муру.

- Пропоную вам “угоду честі”. Кращий воїн проти кращого воїна. Переможе наш — і ви поїдете шукати інших полохливих дурнів. Переможете ви — і ми ваші раби.

Вельможа відхилив забрало у формі черепа. Його пошматоване шрамами обличчя скривилося глузливою посмішкою.

- Це мене веселить! Я приймаю виклик! - крикнув він.

Мартин повів до моста свого велосипеда. Сіромаха смикнув його за плече.

- Це самогубство!

- Я знаю.

Воїн поглянув на кобзаря.

- Рум’яне, бережи моїх дітей. Їм стане у пригоду твоя наука.

- Я співатиму про твою перемогу.

- Я знаю.

- Мартине! Не йди! - крикнула Ластівка.

Він послав їй повітряний поцілунок. Жінка заплакала і пригорнула Голубку. Равлик та Зайчик лиш мовчки дивилися. Їх батько не дочекався поки опуститься міст і сплигнув разом зі своїм велосипедом униз. Колісниця вельможі від’їхала якнайдалі до своїх воїнів. Якусь мить вони просто стояли й чекали. А потім велосипеди разом взяли таке прискорення, що передні колеса встали дибки. Списи опустилися вперед. До зіткнення лишилася мить...

У повітрі летів величезний Змій.