Кінець світу

Тес розсунула штори, і кімнату заповнило сліпучо-біле сонячне світло. Прикриваючи очі, я сів на ліжку, навпомацки знайшов комком. Служба погоди після обіду планувала дощ, і я став міркувати, чим можна буде зайнятися, поки триватиме негода.

Ми можемо поїхати кудись, думала Тес, або просто зачинитися вдома і спати. А ти коли-небудь гуляла під дощем? Ми з’їдемо з глузду, до того, як це станеться. Добре, що Вернон ще спить, бо не думати про це стає все важче.

Вона стояла біля вікна, оголена й нерухома, немов мармурова богиня. Звикнувши до ранкового світла, я підійшов до неї, обійняв. Вона пахла нічною млістю, гірким мигдалем кохання. Ми невдахи, гірко зітхнула Тес, усі втекли, і тільки ми з тобою стали заручниками людяності. Давай пробіжимося, чи що, бо це нерухоме очікування схоже на трупну отруту.

Кожен п’ятий поверх будинку відкритий усім вітрам. По периметру влаштована широка прогулянкова галерея, якою можна гуляти, дихаючи свіжим повітрям. Ми з Тес любимо бігати нею. Одне коло – якраз дві милі, добра фізична розрядка і можна з сусідами привітатися. Верном теж любив там бувати, сідав біля самого парапету, дивився вниз, на озеро, вкривши ноги пледом. Ми всі любили старого, він був одним із тих чарівних літніх людей, котрі, увібравши за своє довге життя цілий океан світлого добра, світилися ним на старості літ. Даремно я про це подумав, бо Тес знову заплакала. Ліфт зупинився, ми вийшли на вулицю.

Було вітряно. Купчасті білі хмари тікали на схід, мережачи тінями доріжки навколо озера, які були незвично порожніми. Затамувавши подих, я прислухався. Гнітюча тиша заповнила будинок. Пустка.

Ми немов археологи на розкопках, думала Теса. Ні, я колись жив в одному номері з археологом, пам’ятаю те відчуття. Дивно було – навколо самі руїни, а його уява наповнювала їх тінями давно померлих людей. З нами не так, спорожніло тому, що всі залишили це місце. Вперше за, мабуть, двадцять років.

Спогади переплелися, я побачив себе, після прибуття, коли, знітившись, стояв у холі, а Тес дивилася на мене, сховавшись за планшетом у кутку. Ніяковість, цікавість, іскорка бажання, симпатія – перша наша спільна гра почуттів. Ми щоразу поринаємо в океан ніжності, згадуючи той момент, рука шукає руку, а погляди світяться коханням. Це як останній берег, центр світобудови – наша любов. І в спорожнілій будівлі, залишеній напризволяще, ніби відламаній від решти світу, нас знову врятував наш заповітний острів, дотик рук і сонце у тривожно-хмарному небі.

Негода поволі насувалася, а ми бігли галереєю, зрідка озираючись. На дитмайданчику самотньо сидів плюшевий ведмідь, хтось залишив комком на лавці під кущем бузку, і тепер він світився тривожним малиновим вогником виклику. Люди перетворилися на тіні, які тепер, мимоволі, завдяки грі уяви, знову наповнювали порожній простір. Ти маєш рацію, Тес, ми перетворилися на археологів. Ми оживляємо царство мертвих.

Нарешті біг закінчено, ми прямуємо до басейну, влаштованому в центрі поверху, Тес, на ходу скинувши тренувальний костюм, пірнає, і я ловлю її біля протилежного бортика. Вона шукає мене, і я ховаю її в обіймах, намагаючись заглушити розпач. Прокидається Вернон, і ми не можемо вже бути самими собою.

Доброго ранку. Ні, Майку, вже давно не ранок. Так, все гаразд. Даремно ви залишилися. Це нерозумно. Тес, кралечко, кидай це опудало, він зіпсує тобі життя. Поїдь туди, де тихо гудуть сосни, де білки струшують глицю на голову, де шипить вереск, де б’ється пульс прибою. Озера – нудьга зелена, тут тільки нерухомість і затхле повітря. Тобі треба бути ближчою до стихій, ближче до неба.

Тес, посміхаючись, стиснула мою руку до побіління, перш ніж старий знову загубився за пеленою сну. Марення наповнювали помаранчеві скелі та пурпурові хвилі, розбиваючись кривавим шумовинням на круглих валунах. Тес знудило.

Тобі краще поїхати, люба. А ти? Я дочекаюсь. Тоді і мені стане сили. Ходімо.

У ліфті Тес трохи заспокоїлась. Діставшись помешкання, ми розійшлися по кімнатах. Комком показував одинадцять тридцять. Снідатимеш, Майку? Ходімо.

Тес вдягла коротку туніку, я обмежився шортами. В порожньому ітерії лунко звучала незнайома пісня:

Усе, кінець.

Не дихай і прислухайся.

Відчуй обертання Землі, і тоді

Почуй, як розбивається серце.

Тес здригнулася від несподіванки, і наказала музичному автоматові замовкнути. В абсолютній тиші робот-офіціант подав нам легкий сніданок. Сонце все рідше виглядало з-за хмар, біла зала почергово тонула у нестерпному світлі, а потім хмари приносили майже вечірній присмерк. Насувалася запланована злива.

До ітерію зайшов Тревор, привітався, вголос замовив омлет, і знову занурився у комком. Нам стало ще більш ніяково. Швидко поснідавши, ми рушили до виходу.

- Гадаєте, якщо у мене дизтелепатія, то я нічого не відчуваю? – пролунало нам услід.

Ні, Треворе, ми так не думаємо.

- А що? Заздрите? Я думав, ви перші дременете звідси. Чого вам тут залишатися? Для чого терпіти це? Я ж бачу, як вас трусить. Я побуду з ним сам, мені буде легше.

Ми оніміли. Легше. Так, йому буде легше. А буде нам легше десь далеко звідси, знаючи, що це всеодно відбувається?

Тобі самотньо, Треворе? Він понурив голову. Давай зустрінемося на вулиці під вечір? Разом буде легше.

- Не знаю…

Він все ще закоханий в тебе, Тес. Він мучиться. Я йому давно вже все сказала. Шкода. Господи, я йому майже співчуваю. Понад міру того, що його каліцтво вже саме по собі варте співчуття. Він прийде, йому страшно. Ходімо.

Ми заснули, а прокинулися, коли із заходу сунув грозовий фронт. Мені здається, в службі погоди перемудрували з дощем. Чи вони знали, що тут нікого не буде у цей час?

Буде вітряно. Ми прихопили плащі, канапки, пузату плетенку вина. Тревор, спершись на перила, дивився на небо. Фронт наростав, стало темно. Вернон все ще спав. Може, воно так і буде? Просто прийде час, і все скінчиться? Що там кажуть лікарі?

Тревор увімкнув на комкомі новини.

"Сьогодні обірветься життя Вернона Сандлера, мешканця одного поселень Середнього Заходу. Боротьба за життя цієї людини, яка для багатьох стала близьким другом і майже ріднею, тривала останні півроку, однак навіть сучасна медицина, котра зробила світ безсмертним, розписалася у своєму безсиллі перед законами природи. Останньою волею вмираючого було зустріти смерть у власному помешканні, котре обладнали всім необхідним для підтримки життєдіяльності. Із зрозумілих причин чимало сусідів містера Сандлера залишили домівки, щоб уникнути постагонійного стресу. Те, що робить нас ближчими, у той же час робить нас набагато вразливішими. Ось що сказав пресвітер Джонс у своєму інтерв’ю з приводу цієї події (дивіться текст):

Господь, всемогутній і милостивий, разом із щедротами своїми, дає нам також уроки смирення. Якою б могутньою не була людина, смерть стоїть незримо у тіні, вичікуючи і забираючи своє. Звершуючи шлях свій земний, пам’ятаймо про скінченність усього земного, готуймося до дня останнього, і маймо сміливість зустріти його, відійти у кращий із світів з гідністю."

Вимкни! (Вимкни, вимкни, вимкни!)

Вернон, замахнувшись, швиргонув свій комком в бік наступаючих хмар. Їдьмо звідси, я не витримаю. Візьмемо машину, і тікаймо геть. Це просто нестерпно!

Ми їдемо, Треворе.

- Так буде краще, - хитнув головою засмучений сусід. – Тільки вино залиште, будь ласка.

Так, звичайно.

До ліфту ми дійшли на ватяних ногах. Коли спустилися в підземний паркінг, стало трохи легше. Впізнавши нас, машина завбачливо відчинила дверцята. Я посадив Тес на сидіння пасажира, і коли дуга безпеки опустилася на груди, її нарешті перестало трусити. Сівши за кермо, я увімкнув навігатор, завів двигун. Намітивши мету поїздки на сенсорному екрані, натиснув на кінцевий пункт призначення.

- Пробачте, сер, але служба наземного транспорту суворо заборонила рух транспортних засобів у вашому окрузі, - сповістив автопілот. – Будь ласка, поверніться до свого помешкання, і зверніться до регіонального офісу з надзвичайних ситуацій. Вибачте за незручності.

Ми застрягли. Дідька лисого! Що ти робиш? До біса автопілот! Ти не впораєшся! Ні, впораюсь. Майку, давай повернемося додому. Тес, ми тут збожеволіємо. Майку, там Тревор зостався. От кому божевільня світить. Він глухий, йому всі наші проблеми – як зайцеві стоп-сигнал! Майку, заспокойся. Не треба замінювати одне божевілля іншим. Ходімо.

Вкотре за день їдучи ліфтом, гірко усвідомлюю, що всі наші спроби втекти обмежуються тільки вертикальною площиною. Годі тікати. Давай чекати разом.

Нас не пустили, Треворе.

- Чекати недовго. Ось, тримайте.

Він розлив червоне вино у паперові стаканчики, ми сіли на розкладні стільці біля парапету. Хмара насувалася повільно, обступаючи нас з усіх боків. Здалеку чулося слабке гуркотіння.

- Давно у нас не було грози. Все тільки дрібні агрокультурні опади. Ви знаєте, що раніше тут року такого не було, щоб торнадо не налітало?

Ми проігнорували його базікання. Вернон раптом прокинувся.

Я ще пам’ятаю це. Страшно було. Ми ховалися в шкільний підвал. Це була найкраща пригода моєї юності. Ми з Ненсі Пікенс трималися за руки, я розповідав їй про Людину-Блискавку, щоб заспокоїти. Одного разу хтось помітив це, і наступного дня ми не мали куди дітися від глузувань. З тих пір Ненсі стала мене уникати. І що з того, що вже через рік всі, хто називав тебе бабником, хизувалися прищами і щипали дівчат за сіднички? Ненсі соромилась свого недолугого дитячого досвіду, а ще через рік ми розлетілися по світу, мов осіннє листя.

Розкажіть нам про тодішній світ, Верноне.

Про що тобі повідати, кралечко? Інший був тоді світ, інше життя. Половина людей були глухими, і хоч досягнення прогресу зблизили усіх так, як ніколи до того за всі шість тисяч років цивілізації, люди все ще страждали від самотності. Страждали від недосказаності, від того, що не вміли чути один одного. Складний був час. Цікавий був час. Ми відкривали самих себе, нарешті можна було вголос сказати про те, що залежалося десь на дні скованих упередженнями душ. І світ став мінятися! Нікуди стало ховати брехню і лихі наміри, а разом із тим – правду і щирі почуття. Непросто все було. Але помирали люди тоді так само, як і тепер. Гадаєте, смерть була тоді буденністю? Аж ніяк. Просто ми готувалися до неї заздалегідь, знали, що її прихід – тільки питання часу. Ми жили з цим, і жили непогано. Ставлення людей до смерті за ці довгі роки не змінилося, а от ставлення до життя – таки інше. Тоді ми спішили жити, намагалися не гаяти часу, змагалися з ним, переборюючи зневіру і втому. Чи страшно мені? Не так, як вам. Боятися самого факту – нонсенс. Самотня старість і смерть на самоті – оце насправді жахливо.

Ми з вами, Верноне.

- Скажіть, що я тут, – подав голос Тревор.

Може, вам щось потрібно?

Ні, навряд. Я вже навіть тіла власного не чую. Дивно відчувати себе думкою, завислою в порожнечі. Якби не ви, було б дуже сумно. А так у мене є очі. Я сподівався, що розум згасне швидше. Іронія.

Ми вас не покинемо.

Дякую. Що це там у небі?

Зараз вдарить злива. Вже гримить.

Я так і думав. В службі погоди враховують майже все, але деколи непомітні хиби накопичуються, і вони чекають нагоди врівноважити систему. Тримайтеся, зараз на вас поскидають усю зайву вологу. Я б хотів зараз опинитися надворі, коли перші краплі залоскочуть долоні. Хороше відчуття.

Я виставив руку назовні. Згусле повітря залишалося сухим. Зблиснуло синім, а потім, із значним запізненням, голосно загуркотіло. У Тес по спині побігли мурашки. Вернон знову відключився.

Тревор підвівся, став ходити сюди-туди, похитуючись від випитого.

- Коли вже вдарить цей клятий дощ?

Майку, налий мені. Гаряча хвиля прокотилася всередині, змиваючи страх. Тес поклала голову мені на плече, крізь тонку тканину туніки я відчув, як тривожно калатає її серце. Сподіваюсь, він помре уві сні.

Перегнувшись через перила, Тревор пив вино.

- Знаєте, я все життя думав про себе, як про одну велику помилку. Відчував себе калікою, викликаючи зніяковіння в оточуючих. Але сьогодні от що я вам скажу – весь наш світ позбувся чогось важливого.

Я зиркнув на комком. Шістнадцять тридцять. Надворі стало темно, блискавка за блискавкою осявали щільне покривало хмар, грім лунав майже безперервно. Білою плямкою на свинцевому тлі виділявся контрольний метеозонд.

- Зараз накриє, - сказав Тревор.

Стіна дощу насувалася, заступивши вже половину озера. Серце в грудях стислося, поки минали ці тягучі секунди, і шум падаючих крапель прийшов, немов визволення з полону заціпеніння.

Вернон повернувся.

Виставляти руки не довелося, вітер шпурнув дощем в обличчя, і ми з Тревором вмить намокли. Боязко наблизилася Тес, здригаючись щоразу, коли важкі холодні краплі вдаряли по її тонких долоньках. Тревор глянув на мене широко розплющеними карими очима.

- Верноне, ви тут?

Вернон-я ствердно хитнув головою. Вода стікала з ліктів, я відчував її смак губами, холодні струмені, лоскочучи, зміїлися оголеним торсом. Радість, світла і чиста, виливалася із чужого єства, наповнюючи мене вщерть. Яка ж прекрасна річ - життя!

В ту чудову хвилину я почував себе ангелом. Крила розгорнувши, стояв над світом, обіймаючи його, тримаючи на плечах темне вируюче небо.

А тоді небо враз упало.

Усе поглинув морок, і прірва розверзлася під ногами.

"Майку!" – вперше крик Тес звучав десь збоку, а не був частиною моєї власної свідомості. З’явившись, відчуття падіння росло, немов лавина, і я заціпенів, збагнувши, що часу майже не залишилося. Темрява пружно вдарила в груди, але, перед тим, як потонути, я відчув, як хтось вхопив мене за руку.

Дощ періщив в обличчя, заливаючи очі. Тес тримала мене за руку, здригаючись від ридань і страху. Збоку сидів, спершись на парапет, Тревор, закривши обличчя руками. Судомно хапаючи повітря, я намагався склеїти в голові потріскане дзеркало реальності.

Це було як кінець світу. Ніби відчинилися двері в потойбіччя, і хтось відламав від нашого виміру маленьку частинку, а рана ніяк не хотіла заживати. Діра, дихаючи голодною пусткою, здригалася, поволі затягуючись.

"Майку! Майку! Я не чую тебе!" – все ще ніби здалеку гукала Тес, обхопивши долонями мою голову. Не витримавши, вона прокричала вголос:

- Майку! Не помирай!

Нарешті, поволі, спроквола, діра зрослась, з тихим шелестом розійшовся шрам, і я зміг вимовити:

- Я… живий… Живий!

Тиша вибухнула мільйонами голосів, і вона мене почула.