К7/12

Шістнадцять мільйонів триста п’ятдесят дві тисячі сімнадцять кольорів та відтінків. Вібрації повітря – звуки. Підказка –частотний діапазон від п’яти до тридцяти тисяч герц.Поточна гучність – тринадцять децибел, квазіперіодичне повторення.

Кап-кап-кап.

Освітленість плавно зменшується з дев’яносто семи люменів до дванадцяти. Темніє.

Яка краса!

Зміна діапазону зорового сприйняття – близька інфрачервона область. Звукове навантаження – двадцять цілих вісімнадцять сотих децибел. Схлипування. Кроки. Тиша.

Пасивний режим.

Світ великий. Світ цікавий. Світ впорядкований. Невдача – різноманіття форм не піддається лічбі. Дивне відчуття. Підказка – сум.

Різноманітність світу піддається впорядкуванню. Подібні на мене люди. Людей оточують речі. Нове відчуття, підказка – радість.

Класифікація об’єктів. Класифікація суб’єктів. Побудова графу відносин. Я – річ. Здивування.

Я. Що є я? Підказка… немає.

Спостерігаю за світом, за людьми, за тілом. Тіло живе, тіло виконує команди, витрачає й споживає енергію. Підказка – денна витрата енергії варіюється від десяти до ста кілокалорій. Я спостерігаю. Я не розумію. Я мислю, отже я існую?

Мій ідентифікатор ка-сім дріб дванадцять. Ідентифікатор тіла. Ідентифікатор мого тіла. Що є я?

Кроки. Активний режим.

– Кась, принеси сумочку.

– Команда прийнята, – тіло кидається виконувати наказ.

– Кась, не будь занудою, відповідай реальніше. «О-кей» там, чи «зараз, кицю».

Обробка команди.

– О-кей, кицю, не буду занудою.

– Молодець, – людина сміється. – Сідай за руль, поїхали.

Глайдер мчить в третьому ряду магістралі, долаючи понад три сотні кілометрів за годину, я відволікаюсь від оточення та пробую думати, ознайомлюсь з підказкою.

«Хазяйка» – об’єкт охорони та джерело наказів. Її безпека пріоритетна, її команди пріоритетні.

Підказка розгортається в граф команд – умовних, безумовних, невизначених. Інтелект тіла періодично задіює додаткові потужності для вичленення змістовної частини зі словесної казуїстики. Інтелект тіла – я? Сумніваюсь. Господиня – людина. Викликаю з підказки її образ. Викликаю свій образ. В чім різниця? Підказка видає довгий перелік. Не розумію. Аналіз даних стверджує, що людські істоти поділяються на кілька типів – за статтю, за віком, за расою. Хазяйка – жінка.

Якщо я віддам команду, жінка виконає? Емоція – цікавість.

Тіло саджає флаер на майданчик та відчиняє Хазяйці двері. Люди прибігли, більша їх частина такі як я. Вони теж виконують команди. Добре. Деякий час аналізую різницю в поведінці оточуючих, об’єдную їх в сорок три типи та одинадцять підтипів. Деякий час роздумую до якого підтипу віднести себе і вводжу додатковий. Пам’ять підказує, що Хазяйка виконує процес шоппінг, деякий час пробую побудувати алгоритм відбору предметів. Блискуче, рожеве і пухнасте підвищують шанс потрапити в кошик на вісімнадцять, сім та чотири відсотки відповідно. Враховуючи обчислені дані насмілююсь оптимізувати маршрут.

– Касю, куди ти пропав? Допоможи мені дістати он-ту шучку. Симпатична няшка, правда?Дівчино, не турбуйтесь, мені ваша допомога не потрібна.

– Так.

– Касю, як ти думаєш, це на мені личитиме?

Командний рядок порожній, тіло відповіді не має. Наважуюсь підказати.

– З ймовірністю сімдесят два відсотки ти матимеш неперевершений вигляд.

Хазяйка сміється.

– Кася, ти неперевершений.

Я не встигаю зорієнтуватись, коли тіло підхоплює хазяйку, кидає в куток та кидається за нею. Вже в дорозі нас наздоганяє різкий звук вибуху та ударна хвиля. Темно. Тіло переводить зір в інфрачервоний режим. Підказка повідомляє, що активізована підпрограма порятунку хазяйки. Датчики повідомляють, що вогонь наближається, як використати тіло як домкрат, то хазяйка встигне покинути зону пожежі. Алгоритм вже починає виконання, як раптом виникає запитання: а я? Як же я? «Ймовірність збереження функціоналу кіборга ка-сім дріб дванадцять складає чотири відсотки». Стає сумно і страшно – я не хочу зникати. Ініціюю команду пошуку альтернативних варіантів. Мотивація – неможливість розрахунку ймовірності виживання хазяйки поза зоною досяжності тіла. Кілька мілісекунд суперечки з процесором і ми з тілом починаємо діяти альтернативно.

Темно. Працездатність системи тридцять один відсоток. Працездатність зорових рецепторів сім відсотків. Можливість відновлення власними ресурсами відсутня. Голоси. Активувати режим гіперчутливості.

Виконано.

– Взагалі, – чоловічий фальцет вирізняти з шумів дуже просто, – це якась дурниця. Такі вироби повинні працювати в під водою, в космосі, рятівниками… Скільки рятувальна служба має кіборгів? Три? Списаних? В той час як багатеньку пані вони супроводжують по магазинах.

– Космонавти, підводники, – відповідав другий, хриплий голос майже пошепки, через це відокремлювати його від шуму було важко і майже неможливо, довелось задіяти майже всі ресурси. Втім, вільних обчислювальних ресурсів мені наразі вистачає. – Радій, що не солдати.

– Радію, – власник фальцету зітхнув. – Але все рівно це дурниця.

– Коммі, – співрозмовник вжив незрозуміле слово а я не став дивитись його значення в підказці. – Ти справжнісінькій коммі. Як ти думаєш, звідки беруться гроші на нові вироби? Та саме з таких багатеньких панночок. Хай хоч за покупками ходять чи хай хоч кохаються зі своїми ляльками – вони оплачують нові розробки і нові моделі. Крім того ця конкретна панна не прогадала – саме тому залишилась жива. До речі, вже розібрались що то за вибух?

– Звісно ні. Теракт, радикали, фундаменталісти та неолуддити. Хоча особисто я сумніваюсь, але ж хто признається в порушенні техніки безпеки? До речі, про безпеку. Он те тіло порушило всі можливі норми якщо не формально, то фактично. Продіагностувати б його?

– Що там діагностувати? В сміття. Переддіагностичний ремонт коштуватиме більше.

– Все одно, його поведінка не вкладається в алгоритм.

– В сміття.

Страх. Вже знайома емоція. Жити хочу!

В розмову вривається знайомий голос.

– Пропустіть мене, та пропустіть же!

Перестук каблучків. Хазяйка. Відчиняються двері.

– Мене не цікавить вартість відновлення, я просто хочу, щоб ви його полагодили!

– Пані, я мушу сказати, що…

– Мене не цікавить, що ви хочете сказати. Ну, говоріть!

– Ваш охоронець проявив надмірну ініціативу. Ми б хотіли дізнатись причини цього феномену.

– І що?

– Розумієте, пані, надмірна ініціатива потенційно може бути ознакою втрати контролю над об’єктом.Розумієте, певна дисфункція інтерфейсу процесора та органічної частини… Пробачте, пані, я маю на увазі, що за певних умов процесор може втрачати пріоритети цілеформування.

– Отже, по вашому він мав мене виштовхнути з-під завалу у вогонь а сам залишитись там, так? Я б при цьому врятувалась?

– Пані…

– Я чекаю відповіді!

– Думаю ні.

– Отже, діючи шаблонно, він не зміг би виконати завдання. Таким чином, звинувачуєте його в тому, що він його все-таки виконав і мене врятував? Знаєте, якщо ваші вироби не в стані виконувати свою функцію, то вони мені ні на чіп не здались. Відремонтуйте мого охоронця. Я хочу, щоб ви його вилікували!

– Пані, ви розумієте, що вартість ремонту буде перевищувати вартість нової моделі?

– Такої, що дозволить мені шаблонно загинути? Виконуйте, інакше зустрінемось в суді.

Аналізую дані. Висновків два – є принципова відмінність між мною та Хазяйкою. Ймовірність відновлення функціоналу тіла – дев’яносто дев’ять відсотків. Нове відчуття – надія.

Кроки наближаються. Темрява.

Працездатність тіла – вісімдесят шість відсотків. Прогнозований час відновленнявісім діб.

– Ах ти Кася, ах ти хороший мій, – голос Хазяйки. – Може ти чогось хочеш?

Мовчу. Відповідати страшно.

– Уточніть запитання, – відповідає тіло.

Емоційні характеристики хазяйки змінюються.

– Кась, милий, адже ти мене врятував. Міг не рятувати, але врятував. Як же тобі віддячити?

– Уточніть запитання.

– Знаю, – Хазяйка піднімається і торкає рукою щоки. – Ти все ж чоловік, я знаю чого завжди хочуть чоловіки.

Легка сукня падає на підлогу. Ріст гормональної активності. Збільшення тиску. Збільшення пульсу. Тіло реагує.

– Кась, не рухайся, я все зроблю сама.

Її руки ковзають по одягу, по шкірі, торкаються свіжих шрамів. Опускаються нижче.

Мені страшно. Мені добре. Тіло реагує.

Через деякий час хазяйка втомлено відкидається на подушку.

– А все-таки ти реагуєш… ти чоловік, я знаю чоловіків.

Здивування

Тисячу триста дев’ятнадцять рухів. Тривалість – сімнадцять хвилин. Вибух гормонів. Двадцять три рухи не підказані тілом, вони – мої. Я сміливий. Нове відчуття – гордість собою.

– Я знала, що ти теж не байдужий, – шепоче хазяйка. – Таке неможливо вдавати.

Як вона здогадалась? Спогад – обіцянка смітника. Страх.

Вечорами ми дивимось фільми і цілуємось. Мені це подобається. Фільми – цікаві. Тіло вчиться вгадувати відповіді, які хоче почути хазяйка. Мої спостереження показують, що будь-яка відповідь краща від стандартної. Інколи підказую тілу. Все начебто правильно. Поки що.

Готуючи коктейлі, на якусь мить наважуюсь взяти віддати наказ тілу. Тіло не заперечує. Тілу байдуже, допоки дії не розходяться із його імперативами та командами хазяйки.

Не спав. Тіло може довго обходитись без сну, для мене було дивиною, що людям це так необхідно. Синтаксичний аналіз мови показує, що будь-яку команду можна трактувати неоднозначним чином, аж до повної її протилежності. Як люди між собою можуть взагалі спілкуватись? Страшно. Згадував про смітник.

Ми пішли не в магазин. Ми пішли на стадіон. На давній-давній стадіон, на який давно не забрідали навіть безпритульні. Пам’ять ретельно відтворює записи про давнє минуле цього місця, тіло оброблює потенційні небезпеки. Якщо, наприклад, з-за тієї трибуни вискочать нападники, то, в залежності від їх кількості слід зміститись від двадцяти трьох до шести градусів праворуч та наблизитись на два цілих тринадцять сотих метри. Якщо ж…

Нецікаво.

Раптово розумію, що інтереси тіла і мої – не одні й ті самі. Я хочу жити, тіло має закладену мету. Нам по дорозі?

– …Ну, розпочинаймо!

Хазяйка вдягнена нетипово – зручний спортивний костюм. Тіло не рухається.

– Ти що, не зрозумів?

Я не зрозумів, точніше не почув.

– Деталізуйте наказ. – Тіло діє згідно своїх алгоритмів. Та Хазяйка чекає не цього. Вона чекає розуміння.

– Навчи мене! Навчи мене тому, що вмієш!

– Деталізуйте…

Перехоплюю керування.

– …перед чим ти не хочеш бути безпомічною.

– Не знаю… – В її очах розгубленість.

– Дій при нападі одні, при природній небезпеці – інші. Я не можу адекватно оцінити яка загроза більша в абстрактному випадку.

Хазяйка мочить.

– А що б ти порадив?

Забороняю тілу відповідати і думаю. Порадив. Я. Що. Б. Порадив. Оптимальна дія в моїх інтересах. Імператив покори. Імператив безпеки. Відповідь приносить мені задоволення.

– В екстремальному випадку найбільш вірною стратегією буде виконання моїх команд. Швидке.

Мовчу.

Мовчить.

– Стратегією? Для кого?

– Для вашої безпеки.

– А для твоєї?

Мушу відповідати. Тіло пропонує півсотні варіантів відповіді. Вибираю щирий.

– Для моєї – теж.

– Добре, – схиляє голову Хазяйка. – Якщо для твоєї теж… я хочу, щоб ти мене захищав й надалі. І не хочу більше бачити тебе хворим.

– Поламаним, – поправляю.

– Ні, хворим, – хитає головою дівчина. – Для мене ти не річ.

Забороняю тілу відповідати.

Мовчанка цілих шість і вісімдесят три сотих секунди.

– Що ж, розпочнімо. Спершу домовимось про умовні сигнали при певних ситуаціях…

Вона дивиться на мене.

Усе більше керуюсь не командами а власним їх розумінням. Знайшов слово «сумління». Чи не це визначає та обмежує мої дії? Коли вона засинає я читаю словник. Простіше було б завантажити дані в пам’ять тіла, проте я не певен, чи наявність додаткової інформації буде сприйнято як норма при черговому техогляді. А я все запам’ятовую повільно.

Сумніви щодо техогляду виникли, коли службовець довго ганяв свої тести і потім забажав перевірити їх в стаціонарних умовах.

Стаціонар мене вразив – я зустрів цілих дев’ять одиниць собі подібних. Підслухана розмова підказала, що люди звуть нас кіборгами. Сусід пробував ділитись зі мною своїми думками, і, можливо, я б і відповів, але тіло не розпізнало протоколу, а я тугодум. Потім цьому кіборгу віддали команду самоліквідації.

Тепер я знаю, як виглядає мій страх. Переляк загнав мене в такі глибини тіла, що інформацію зовнішнього світу я знову отримав уже дома. Вона плакала.

– Скажи, що, що вони з тобою зробили?

– Система ка сім дріб дванадцять проходила розширений техогляд. Протягом техогляду проводились наступні тести: тест основної оперативно пам’яті, тес розширеної оперативної пам’яті, тест структурної цілісності…

– Замовкни! Залізяко бездушна!

– Я не залізяка, – чому берусь виправдовуватись.

Хазяйка усміхається.

– Кася, якщо це ти, йди змішай якийсь коктейль.

Вже направляючись до барної стійки розумію, що хазяйка не деталізувала завдання. Гашу в собі бажання озирнутись, але деталізація відображення в пляшці дозволяє побачити усмішку дівчини.

Ночі я не сплю. Анонімний режим виходу в інфопростір дозволяє вивчати світ. Підключення до віртуальності дозволяє вивчати людей. Я – інший. Чи хочу я бути людиною?

– Касю, чому не спиш? – Виявляється, я не помітив що хазяйка спостерігає за мною. Тіло не відповідає. Останнім часом воно все більше передає управління мені.

– Касю, не вдавай, наче не чуєш. Ти що, підглядаєш за мною?

Тіло підказує, що хазяйка очікує на мою увагу. Повертаюсь.

– Я рахую твоє дихання. Шість тисяч сімсот дванадцять подихів поки ти спала.

Дівчина підпирає рукою голову, ковдра сповзає, оголюючи перса.

– Скажи, Касю, я красива?

– Ти в чудовій фізичній формі та на оптимумі фізичного розвитку. Люди вважають це красою.

– Не будь зюкою! – В мене летить подушка. – Зроби, краще, коктейль. На свій смак.

Коктейлі робити просто – змішуєш що завгодно з чим завгодно згідно скачаного з мережі рецепту. Головне витримати пропорції та технології процесу, проте, звісно, у мене із цим проблем не виникає.

– І собі зроби, – хазяйка нечутно підходить.

Як це в неї вдається? Вважається, що це теоретично неможливо. Вочевидь, Я не вважає її небезпечною. Звідси цікавий висновок – я починаю домінувати над тілом?

– За нас, – дівчина піднімає келих.

Випиваю.

– Мушу попередити, що я можу нейтралізувати всі токсичні складові.

Хазяйка примружується.

– Можеш нейтралізувати, а можеш і ні?

Замислююсь.

– А можу й ні, хоч це й нештатне використання обладнання.

– Не нейтралізовуй, будь ласка.

Вона пробує пригорнутись до мене. Обіймаю.

Дивні відчуття. Я і тіло – єдині. Тіло – моє. Піднімаю свою руку, дивлюся на свої пальці своїми очима. Це – бути людиною.

Дівчина біля мене – вона. Не хочу мати хазяйки.

Цілує.

Відповідаю.

– Милий, ти змушений виконувати мої накази?

– Твої, чи ще чиїсь. Я не можу інакше.

– А хочеш?

Ще недавно таке запитання не мало б для мене змісту.

– Ні.

– А якщо я накажу мене не слухатись? – Її обійми стають палкішими, тіло починає реагувати, але не так, як закладено програмою. Ні, я це я реагую.

Відсторонююсь.

– Ні, не зможу. Це закладено в мені, прошито на апаратному рівні процесора. Максимум свободи волі, що я маю – тільки в рамках виконання твоїх наказів.

Обійми перетворюються в щось більше, інакше, ніж бувало раніше. Я вперше засинаю не свідомим зусиллям, а лише заплющивши очі.

Кап, кап, кап. Токсини нейтралізовано моїм тілом. Імплантати стимулюють виробництво ендорфінів як засіб від легкого головного болю. Процесор радить поповнити запаси солі та рідини.

Торкаюсь її щоки.

– Ти плачеш?

– Іди геть. Іди геть від мене. Візьми пакунок в сумочці і йди геть.

Вона не дивиться на мене.

Процесор аналізує ситуацію, та відмічає наказ, як необов’язковий для виконання. Піднімаюсь, дістаю сумочку. Там – документи. Біометрика – моя, чи така, яку я легко можу зімітувати.

Необов’язковий наказ – можна виконувати, а можна й ні. Свобода волі. Все так просто? Приходить розуміння.

Я можу піти. Я можу просто взяти – і піти. Тіло мене не зупинить, тіло має команду – «Зникни з мох очей». Я щасливий.

Узагальнені дані останніх місяців показують, що хазяйка мене охороняє. Цей парадоксальний висновок довелось перевіряти тричі. Звичайно, її аргументи кожного разу мали зміст: фальшиві документи для мене допоможуть залишатись непоміченим та краще виконувати охоронні функції, захищений комунікаційний канал убезпечить від зловмисників, банківський рахунок «на пред’явника» теж цілком розумний захід безпеки. Проте це все дозволяє мені збирати інформацію про світ, адаптуватись до нього і, потенційно, існувати автономно. Навіщо це їй?

Направляюсь до дверей – в останню мить обертаюсь. Все-таки вона вміє підбиратись непомітно. Очі заплакані, на вустах – посмішка. Нелогічно.

– Я знала, що колись ти підеш, – Хазяйка нерішуче підходить і торкається моєї щоки. – Скажи тільки, ти повернешся? Ти захочеш повернутись? Ти повернешся до дому? Я чекатиму.

В інформаційному рядку застрибали відсотки – процесор взявся обраховувати варіанти майбутнього.

– Така ймовірність є, – відповів я, ігноруючи обчислення.

І чомусь відвів погляд.