Якщо завтра злива

1

Нічого не передбачало опадів. Та ще й таких. І ніхто із найближчих селищ навіть припустити не міг, що вони можуть випадати з чистого неба.

Легке ситце хмар враз заграло несміливими брижами – і до землі почала падати кількаметрова куля кольору ртуті. Вона приземлилась на узліссі, якраз в порослий чагарником видолинок. На місці контакту тендітний корпус лопнув, і щезнув, ніби його й не було. У високій траві залишилось лежати тіло незвичного гуманоїда. Істота була гола й неушкоджена. І вона у всьому б скидалась на людину. Якби тільки її шкіра не світилась м’яким золотистим сяйвом.

Раптом з кущів вискочив невисокий чоловік в балахоні з капюшоном дбайливо насадженим на голову.

– А ось, де ти. – прошепотів він. Вправним рухом худорлявий незнайомець накинув мішечок на голову істоті. Та не пручалась. Навдивовижу легко чоловік перекинув тіло прибульця через плече і хутко зник в лісі.

2

Богданій був унікальним. У той час, коли всі відчайдухи відомої Землі складали прогнози богопадів та роками, а то і ціле життя, чекали на свій шанс, цей кістлявий парубійко був завжди на крок попереду всіх гуру. Він просто знав точне місце падіння!

Та було ще дещо, що відрізняло його від звичайного люду. Всі щасливчики, які надибали на бога, могли загадати своє сокровенне бажання. Але Богданій не мав такої здатності. Його бажання не могли здійснитися, і призванням було дарувати богів іншим – тим, хто, на його думку, їх заслужив, або потребував найбільше. Він був збирачем богів – заняття, воістину, надзвичайне.

Іноді Богданій проводив експерименти – підкидав сяючі тіла вельможам чи жадібним торговцям, і дивився, що буде. А часто і не дивився, бо вже передбачав події. Жаль, людина не може так бачити майбутнє, як боги. Та чоловік все ж зберігав ясність мислення, і міг аналізувати.

Збирач затягнув тіло під товстий стовбур поваленого дерева, і прикрив нашвидкуруч зірваним гіллям та травами. Потрібно перечекати з пів години, щоб упевнитись у відсутності випадкових вершників чи мисливців. А може і мисливців за богами, бо кулю все ж могли побачити в селищі. Втім, всі знали, що бог довго не живе: за хвилину тіло починає прозорішати та випаровуватись. І тоді потрібно притулити до нього руку та проказати бажання. І воно обов’язково здійсниться. Лише у свій, нікому невідомий спосіб.

Боги легенькі, наче набитий ганчір’ям мішок. Та все ж Богданій після активної вилазки збив дихання, і тепер відновлював його, припавши долі. Ретельно перевірив, чи щільно прилягає пов’язка та мішковина до шиї. Боги не могли знаходитись на світлі, навіть жменька фотонів нічних вогнів уже запускали процес випаровування, і за кілька хвилин за ним уже простигав слід. А ще вони не рухались, безвольно чекали на свою долю. Єдине, що вони фізично могли – це відкрити очі.

Достатньо вичекавши та роззирнувшись, чоловік звалив ношу на плече та рушив у хащі, оминаючи стежки. Йому сьогодні потрібно ще багато пройти, перетнути увесь ліс та до ночі зайти з віддаленого боку городища. Там живе Світава. І їй зараз дуже кепсько. Однак він знає, як їй допомогти. Те, що не може зробити збирач богів, з легкістю виконає її чоловік. Він вірив у це. Потрібно лишень доставити йому вантаж. І як завжди, ніхто нічого не помітить. Богданій працював чисто. Принаймні, він так думав.

3

Олегій запалив каганець. Хворе світло впало на зім’яте ліжко. Там лежала його дружина. Світава приречено покашлювала. Слабкість захопила її несподівано і скосила безвідмовно. Це було схоже на отруєння. Вона певно випила води з північного потічка, що огинає місця поховання древніх складів зброї. Усі вважали, що небезпека давно минула: схованку ж розікрали ще кілька десятиліть тому. Але хто знає достеменно? Мабуть прорвало ніким не помічену ємність, і стався витік. Багато люду в городищі та в регіоні злягло з такими ж симптомами.

Чоловік протер очі. Сон не йшов. Одягнувся. Добре, що в кишені ще шелестіло листя тютюну. З них можна було скрутити собі нетривку втіху. Яка потім розвіється з димом, як і надії на покращення їхнього життя.

Враз у двері хтось легенько постукав. Олегій зірвався, загасив каганець. Прихопив з-під ліжка старенький арбалет. Від’єднав спеціально закріплену до тильної сторони стрілу та, вклавши її в канал, натягнув тятиву та спрямував зброю на дверну рамку. Затамував подих.

Стукіт не повторився. Ледь чутно чоловік прокрався до дверей. Зачекав ще хвильку. А тоді хутко відчинив двері та вискочив на ганок. Присів. Нвкруги нікого не було. Тепла осіння ніч заспокоювала шелестом хрусткого листя.

Е, ні! Там щось було! За два метри від порогу лежав мішок! Дуже обережно Олегій наблизився, відв’язав мотузку. Стягнув тканину. Там чиєсь тіло! На голові в нього ще один мішечок та…

О, боже! Це була не людина! Шкіра істоти в мішку віддавала приглушеним золотавим сяйвом!

Бог!

Олегій затремтів. Озирнувся, панічно насунув мішечок на чоло та потягнув знахідку до хати.

Із-за стовбура старого дуба показалась щупла постать. Богданій пильно стежив за господарем обійстя. Коли двері закрились, він нечутно рушив до лісу. Але не дійшов. З темені перед ним враз виріс височенний воїн, обшитий кевларовими пластинами. На шиї висів пристрій нічного бачення. Могутній удар в обличчя звалив Богданія на землю, наче тріску. За мить його обступили ще п’ять подібних гевалів. Один з них глухо кинув:

– Ось і попався, збирачу богів! Корода буде задоволений.

Світава застогнала. Її обличчя вкрив холодний піт. Задихаючись, вона відкинула покривало. У темному кутку хатини Олегій втер сльозу та стягнув пов’язку з обличчя щойно знайденого бога. Притулив до його чола тремтячу руку. Закрив свої очі та прошепотів:

– Хочу, щоб Світава одужала.

4

Зсутулений Богданій сидів за хитким столиком. Руки заведені за спинку крісла. Їх невблаганно гнули до підлоги кайдани на зап’ястях. Сире підвальне повітря гнітило. На столі потріскуючи горіли три товсті свічки. Зненацька з бридким скрипом відкрились важкі підвальні двері. До кімнати неспішно зайшов чоловік. Його ставна фігура кинула на стіну приміщення загрозливу тінь. Він наблизився. Тепер стало видно його зморшкувате обличчя. В очах заграли підступні іскорки. Богданій насторожився. То був вождь Корода.

– Ось ти який, богоімпотенте! – він беззвучно захихикав. – Це ж треба, мати такий дар – і не могти ним скористатись!

– У мене є все для щастя. – промовив в’язень.

– Угу. – усміхнувся вождь співчутливо. – і навіть кохана жінка, яка належить… іншому?

Богданій нарешті поглянув співрозмовнику в очі.

– Так-так. – продовжував Корода знущальним тоном. – Я наказав своїм людям не забирати бога, щоб не злякати тебе.

Ловець з несподіванки аж привідкрив рот.

– Ну, вони, правда, навідались туди відразу, як тебе схопили, так, про всяк випадок. Але він уже скористався твоїм подарунком. – правитель благоговійно здійняв руки до стелі. – І клятий бог випарувався. Але то таке. – він відмахнувся, підсунув собі стільця та всівся на нього, аж рипнула спинка. – Чого вирячився? Так-так, ми допитали бісового стрільця, що він загадав.

– І що?

Корода хрипливо зареготав.

– Цей ідіот попросив здоров’я для своєї жінки! Ха-ха-ха! І результат не забарився! Це подіяло! Їй уже значно краще.

Погляд Богданія розм’як. Він опустив очі в стіл. М’язи його обличчя помітно розслабились.

Натомість гість схопився та почав крокувати довкола столу.

– А тебе було вистежити непросто. – вождь смакував кожне своє слово. – Та я збагнув твій стиль, розробив план і – вуаля! Ти потрапив у мою пастку. Та ще і з таким ім’ям!

Ув’язнений нахмурив чоло.

– Тааак. Це я отруїв кляту річечку, щоб городище накрила пошесть. А в мене свої джерела води. Я все розрахував. Я знав, що ти прийдеш, щоб підкинути комусь божка, щоб рятувати. І виявилось, що славетний і благородний Робін-збирач-богів – це просто нікчемний ткач, що по вуха закохався, от халепа, у чужу жінку! Га-га-га! Цікаво, – обірвав він свою тираду, присів навпочіпки так, щоб заглянути в обличчя в’язня. – а якби ти був нормальною людиною, і боги б чули тебе, то щоб ти загадав, а? Мир і справедливість у світі? Повернення добрих доядерних часів? Рай на землі? – він зайшовся беззвучним сміхом. – як би описав свою формулу щастя для себе і для всіх, а?

– Боги не виконують усе, так як розуміємо це ми.

– О-о-о, – округлились очі Короди. Від нього понесло маріхуаною. – Ми, люди себе недооцінюємо. Ми можемо уявити дуже багато. Це боги стали такі. – допитувач прицмокнув. – Якісь такі несерйозні, легенькі, не такі, як раніше. Фальшиві, чи що? Та і падати вони дивним чином, стали зна-а-ачно рідше, ніж колись. Чому б це? Чому б це,а?

Богданій мовчав, міцно зціпивши губи.

– Мовчиш? А я маю гадку, чому. – Корода підвівся. – Богопосуха почалась якраз тоді, коли з’явився збирач богів! Коли з’явився ти! І все це дуже дивно, чи не так?

– Які молитви – такі і боги. – глухо відповів худорлявий.

Раптом правитель луснув долонею по столу. Полум’я свічок сполохнулось. Богданій сіпнувся.

– Розказуй!!! Хто ти? Звідки? Які методи, рецепти? Що робиш в нашому регіоні?

В’язень підвів погляд, глибоко вдихнув і проказав.

– Не скажу, ти не повіриш.

– Я, – затрясся отруйним посміхом Корода, – повірю в багато речей.– він вийняв з кишені самокрутну цигарку та клацнув гасовою запальничкою. Дмухнув в лице допитуваному сизим димом. – Розповідай.

5

Олегій пригортав до себе Світаву.

– Світо, ти не ображаєшся на мене?

– За що?

– Що я не загадав оте.

– Що саме?

– Ну, ти знаєш.

Дружина мовчала.

– Щоб у нас були діти. – вичавив із себе чоловік. Він зняв з себе її руки та підійшов до віконця. – Я просто не міг загадати два бажання.

– Та чого ти? Я і так щаслива! Я жива! Це – чудо! Мене мучить інше. – вона присіла на ліжко та закрила лице руками.

– Я знаю. – сказав Олегій. – він кохав тебе.

Жінка зітхнула.

– Але Світо, ти невинна в тому, що його схопили. Ти не зобов’язана йому нічим! Так вийшло, значить…Значить, ти просто цього заслужила, хіба ні? – чоловік присів біля коханої.

Вона часто закліпала.

– Знаю, але на серці все одно так щемко.

– Послухай. – його руки сплелися в замок. – він незвичайний чоловік. Раз він знає, де впаде бог, то…

– А чому ж він сам не загадує бажань? – перебила Світава.

Олегій затнувся.

– Так, він дивний. І чесно скажу, та ти і так знаєш, що я часто з ним розмовляла на ринку.

– Угу.

Світава пильно глянула чоловіку в вічі.

– Одного разу він сказав, що чекати на богів з неба – то чисте безглуздя, і що люди мають сконцентруватись на молитві. Вони, тобто, ми – самі визначаємо богопади, просто ще не навчились керувати ними, бо дуже низькі. Ми самі маємо знати, що хочемо, та просити!

– І? Небо нам дасть, те що хочемо?

– Ні, воно нам дасть те, що нам потрібно.

Олегій замислено мовчав. Губи його заїздили. Світава продовжувала.

– А ще він казав, що в майбутньому боги нам будуть непотрібні.

– Як це? – здивувався чоловік.

– Дивно, так? Отаке щось розповідав… А ще додав, що перед цим, людство має пройти найбільше випробування.

– Яке? Знову війна? – хмикнув Олегій. Так була вже! Гіршого бути не може!

– Ні, – похитала головою жінка. Враз її очі таємниче заблищали, вона зиркнула у вікно, ніби хтось там їх підслуховував, нахилилась до його вуха та прошепотіла:

– Скоро буде велика богозлива.

6

Порція холодної води привела Богданія до тями. Відразу скривився від кров’яного смаку в роті. Все тіло занило.

Корода стояв перед ним. Уже без цигарки.

– Мої хлопці лишень легенько розім’ялися. Цього з них досить. Хай відпочивають. А ми з тобою поговоримо.

– Я ж казав, що не вмію викликати богів. – заворушив розбитими губами збирач.

– Досить! – гаркнув вождь. – Досить випалювати мені мізки всілякою дурнею! В тебе є богометр?

– Богометр – це міф. – відкашлявся Богданій.

– Як ти відчуваєш їх? Є певні прикмети? Ти бачиш знаки? Сни? – насідав тиран.

– Я просто відчуваю їх, коли і де вони збираються випасти.

– Добре, отже, ми можемо працювати, так? Давай співпрацювати. Ти мені – богів, а я тобі – бажання для тебе, а? То як? Спрацюємось? По руках? Ти хочеш Світаву? Вона чотка дівка, ухххх. – Корода зашкірився, присів навпочіпки та свердлив побитого поглядом. Його голос перейшов у шепіт. – Вона буде твоєю! Ми разом будемо правити… та що там цей забитий регіон… Перед нами ляже цілий світ! Еге ж? Давай працювати. Разом ми видоїмо це небо до останку! Дай мені богів!

– Не можу я з тобою співпрацювати. – допитуваний скривився. – Не мої це принципи.

– Чому, бляха? Ти що, телепень? Я ж діло тобі кажу! Що, добряк такий? Та досить вже для цього світу гратись богами в бога! Ти всім все одно не вгодиш!

Богданій несподівано посмілішав. Зустрівся поглядом з правителем городища.

– Все просто, Корода. Я не можу грати в бога. Я сам – бог.

7

Скривавлене тіло напівживого Богданія охоронці кинули на підлогу камери.

Корода навіть не подивився на нього. Він говорив спокійно та відсторонено, ніби звертався до стін.

– Бог, кажеш? А чому ж ти тоді так дико верещав, коли об тебе припікали залізо, чи відрізали пальці? Це ж всього лише мізинці на ногах! А ти уже розколовся, поплив, признатись чесно, ворожі лазутчики витримували значно більше, а вони були звичайними людьми.

– Мені…, – простогнав збирач. – мені просто цікаво, як це…

– Як що?

– …бути одним з вас.

– Чому ж ти дав себе спіймати?

– Я зараз людина, я не…

– То ти все-таки простий ткач-шмаркач? – його смішок розійшовся короткою луною по камері. – А я думаю, чому ти не розчиняєшся, коли загадати бажання, доторкнувшись до тебе! І як? Добре? Весело, недобоже-імпотенте? Так за життя, певно, жодної баби і не жукнув? – тиран раптом повернувся до Богданія. Його обличчя скувала кам’яна суворість. – А знаєш, я колись теж молився. В дитинстві. Бабуся привчила.

Корода підійшов до нещасного та опустився прямо на вогку цегляну підлогу, одну ногу витягнувши, а іншу піджавши під себе.

– Але чому мені не впав під ноги ніякий клятий бог, а? – спокійно спитав чоловік. – Чому якась смердюча баба може натрапити на нормального бога випасаючи корову вранці, а я ні? – І тут його голос враз вибухнув. – Я що не заслужив?!

Богданій повернув до нього закривавлене обличчя.

– А ш… що ти в нього про…сив?

Правитель підняв очі до стелі. Гидко вишкірився. Враз погасив оскал та продовжив діловим тоном:

– Ми відхилились від теми. Моїм катам ти верзів там щось про богозливу, це правда?

– Правда.

Корода сконцентрувався.

– Коли? Де?

– Місця не… має, вона піде ши…роким фронтом, так що п…п…припаде всім.

– Ось так, відразу і всім?

– Так. Всім хто… м… молився.

Вождь зайшовся хриплим реготом.

– Ну, це ми ще побачимо… Коли?

– Точної… дати немає. – знеможено присів в’язень, намагаючись розпростерти онімілі ноги. Та Корода не дав йому цього зробити.

Він підскочив до Богданія, схопив його за комір розірваної сорочки та заволав:

– Коли? Коли, біс би тебе побрав? Коли?!!

Зранений чоловік важко вдихнув та простогнав:

– К…оли я по…мру.

8

Публічна страта відбулась на центральній площі городища. На видовище було зігнано чи не все населення. Тисячі людей похмурим стадом заповнювали майдан. На помості високо здіймалась свіжовитесана паля з насадженим на неї чоловіком, якого всі знали як ткача Богданія.

– Ось цей чоловік. – урочисто промовляв модератор. – чорний маг, і винуватий у цій жахливій богопосусі. Щоб він не прокляв нас всіх в останню мить, ми відрізали йому язика. І тепер надіємось, що богопади відновляться! Радійте, діти піднебесні! Бо скоро прибуде ваше щастя!

Обабіч, серед свідків страти, в широкому дерев’яному кріслі сидів Корода. Він ретельно вишукував у натовпі поглядом Світаву. І знайшов! В її заплаканих очах не було ні страху, ні відрази від побаченого жаху. Жінка задерла голову високо до неба. Її губи ледь помітно рухались, а обличчя виражало умиротворення. Корода спохмурнів.

Він знав, що вона молилась.

9

Нова сутність Богданія зависла сяючим згустком перед Вселиким у палаці Вічного Світла. За ним тягнулись мільярди таких же згустків.

– Чи пізнав ти боготворців, які себе називають людьми? – долинув смиренний голос. Здавалося, він ішов звідусіль.

– Боготворці складні істоти, і жити їхнім життям воістину нелегко. – відповів відроджений бог.

– Але така сутність цього Всесвіту, що саме вони створюють нас своїми молитвами. Але про це ніколи не дізнаються. – бог секунду витримав паузу і продовжив. – Твій земний батько створив дуже дивну молитву. Він думав, що небо їх не чує, і бажав, щоб бог пожив з ними, та подивився на їхні страждання. Через те твою людську подобу і назвали Богданієм.

– Маю прохання, о, Вселикий. – звернувся згусток колишнього збирача богів.

– Яке?

– Дозволь мені випасти разом з іншими богами у цій богозливі.

Вселикий мовчав, немов чогось очікуючи.

– Однак я хочу випасти точно перед певною людиною. – завершив своє прохання Богданій.

– А перед двома не хочеш? – уточнив верховний бог.

– Саме так. – відповів бог. Його згусток збентежено запульсував.

– Чи знаєш ти, що невідомо, чи повернешся ти назад? Чи люди після такого випробування будуть наповнювати небеса молитовною енергією, чи не забудуть вони нас у своїй гордині?

– Так. Чи може бути таке, о, Вселикий, що боги скоро зникнуть?

– Можливо. Потрібно спочатку, щоб боготворці пройшли серйозні випробування. – відказав вседержитель. – Боги зникнуть на небі та будуть жити на землі. На новій Землі.

– Я готовий випасти. – впевнено зазвучав бог.

– То нехай буде так. У нас ще достатньо розсіяних молитв, щоб вдосталь обважніти. І приєднуйся до легіонів Тих, Що Падають. Але не барися, бо небо вже надто важке. – додав Вселикий.

10

Корода зі схвильованим обличчям стояв над тілом бога, що лежав на животі. Чоловік опустився на коліна та приклав обидві долоні до спини істоти.

– Хочу… – він глибоко вдихнув та видихнув. Заплющив очі. І прорік. – …хочу володіти цілим світом!

Вождь відсахнувся, наче вражений струмом. Тіло бога ніби вийшло з-під влади гравітації. Воно почало повільно підійматися вгору, одночасно втрачаючи консистенцію.

Зненацька, все ще перебуваючи на висоті метрів двох, бог повернувся до замовника. І розплющив очі.

Правитель роззявив рот з несподіванки. То були очі бісового Богданія!

– Трясця! Будь ти проклятий! – вичавив тиран.

А ще Корода міг поклястись усіма силами Всесвіту, що перед тим, як остаточно розчинитись, ткач-бог єхидно вишкірився, пародіюючи його ж звичку.

11

Світава застигла над тілом бога. Вона впізнала ті очі!

– Богданій… – прошепотіла.

– Та давай, вже загадуй! – згорав від нетерплячки Олегій за її спиною, з арбалетом в руках пильнуючи можливих нападників.

Жінка притулила долоні до золотавого тіла та прошепотіла:

– Хочу… Хочу, щоб ми з Олегієм мали замок… біля моря,– її очі заграли радісними промінцями. – і щоб…, і щоб в ньому жило наше щастя!

Зненацька чоловік вигукнув.

– Там! Ще один!

Обоє дивились, як за найближчий горб опускалась напівдзеркальна куля. Олегій скочив на ноги та приспустив арбалет, ослаблюючи тятиву.

– Біжимо! – збентежився він.

За мить Світава помітила, що туди ж несамовито біжить ціла сім’я їхніх знайомих з городища.

– Стій! – схопила за плече чоловіка. – Нехай і вони використають свій шанс.

– Це буде хаос, тобі не здається? – сказав невдоволено Олегій.

– Не хвилюйся, любий. – заспокоїла Світава. – Богданій колись казав мені, що для всіх знайдеться своя бажана реальність.

12

Повстання сталось вже на наступний день. Невідомо, хто зрадив, як організували. Короду схопили, побили та кинули в яму з гратами.

Жилавий воїн в балаклаві жбурнув йому щось дрібненьке. Почувся короткий брязкіт. Металева річ! Колишній вождь легко віднайшов її серед багнюки. Ключі? Його хочуть врятувати?

Ні.

Брелок. Але не простий. Пустотілий. На сферичної форми потемнілій сталі пальці тирана намацали рельєфні малюнки. Він підніс кульку до очей та придивився уважніше. І закляк у німому розпачі.

Той малюнок чітко відтворював обриси материків планети Земля.

Епілог

Свіжий бриз розвіяв сиві кучері бабусі Світави. Угорі фліртували грайливі чайки. Сутулий Олегій пришкандибав до дружини та присів поряд на купі теплого піску. Обійняв кохану. Старенькі зачаровано дивились у незбагненну даль моря. Вони довго мовчали, заколихані заспокійливим шумом хвиль. Обличчя дідуся розчулилось. Очі зволожились. А тоді він промовив:

– Скільки років минуло, а я вже думав, що те твоє бажання загубилось десь в небесах.

І вони повернули погляди на дивні приземкуваті конструкції на пляжі. Піщані товсті стіни, могутні вежі.

Ой. Ось верхівка найвищої з будівель завалилась під своєю ж вагою! Раптом маленька ручка піднесла до пошкодженого даху жменьку мокрого піску. Потім з’явились ще дві. Дівчинка і хлопчик ретельно силкувались полагодити ратушу. Їх не було видно за стінами піскового замку, але звідти раз-у-раз доносився їхній бадьорий сміх.

– Наші внуки, мабуть, будуть архітекторами. – сказав Олегій.

Світава усміхнулась.

- Так, архітекторами щастя.