Якось в Кощієвому царстві

– То чия це була ідея? – баба-яга Горпина, притупуючи ногою, з викликом дивилася на Кощія. – У кому тут прокинулося щасливе дитинство?

– Чому відразу дитинство? Там у цю гру солідні гобліни грають, – виправдовувався Безсмертний, не знаючи від збентеження, куди заховати кістляві руки. – Розумієш, вони такі доброзичливі були… і ель такий приємний... Не те, що твоя «оковита». Ось я й розслабився.

– Це скільки ж того єлю треба було вижлуктити, щоб докумекати запросити їх до нас у ліс. І не просто так, а на побоїще!

– Елю, – виправив Кощій, опустивши очі. – Багато випив... І не на побоїще, а на змагання. А взагалі, чим ти незадоволена? Сидиш тут у хащах, нічого далі узлісся не бачиш. Я от хоч на їхню Європу подивився. Якщо чесно – занедбана місцина, діра дірою. І запах... Не миються вони там – не заведено. Але конференція була!.. Ех... – Безсмертний навіть очі прикрив, згадуючи найприємніші миті своєї недавньої мандрівки.

– А ти очі не закочуй! – не вгавала яга. – Обмінятися б швиденько темним досвідом і додому, в царстві лад наводити. Так ні ж, ігрищ йому закортіло!

– Гаразд, красунечко, годі бурчати, – примирливо пробасив Горинич, длубаючись кігтем у зубах однієї з голів. – Як кажуть, відступати нема куди, потрібно Кощійкову репутацію рятувати. Ти, Твоя Темносте, хоч розкажи, в чому суть цієї забави?

– Отож, – підбадьорився Кощій. – Називається це дійство Павер Фаєр...

– Що-що? – перепитала Горпина. – Який Фавер?

– Павер Фаєр, а по їхньому – «Влада вогню». У кожній команді десять польових гравців, а ще три «фаєрхурледи» і три «сіттери». Тобто, вогнеметники та сидюки.

– Ти ба, скількох лайливих слів нахапався! – насупилася яга.

– Зажди, нехай договорить, – знову втрутився Горинич. Із деякого часу, після візиту в Китай, він захопився східною філософією, й до всіх питань, відповідно, ставився по-філософськи.

– Так от, на супротивних кінцях поля стоять величезні чаші з дровами – по три з кожного боку. У чашах розміщуються «сидюки». Польові гравці утворюють пари «конячка-вершник» і, в такому вигляді, озброївшись палицями, з боями прориваються до чаш, щоби виштовхати з них сидюків. Але найважливіші – «фаєрхурледи», вогнеметники. В гостей це дракони. Їхнє завдання – харкнути вогнем через усе поле й запалити три чаші на протилежному кінці...

– І де ти трьох «хурделів» збираєшся знайти? – з підозрою витріщився на Кощія Змій.

– А ти… ну… при трьох головах, от я й подумав...

– Ах ти мішок із кістками, – відразу ж втратив філософський настрій Горинич. Яга задоволено підтакувала збоку. – Щоби мене з трьох боків зафеєрили?!

– Зафаєрили, – знову поправив Кощій. – Можна подумати, тобі вперше проти трьох виступати.

– Еге ж. Тільки, либонь, забув, скільки я після Муромця з його дружбаками відлежувався? Як згадаю – аж пересмикує всього...

– Фаєрити будуть не по тобі, а по чашах. У яких вмостяться «сидюки»...

– А пришелепків звідки візьмеш, під драконівське вогнище підставлятися? – поцікавилася яга. – Хіба що Іванові локшини на вуха навішаєш? Тільки він не Горинич, за трьох не впорається.

– Івана не можна – люди до гри не допускаються, – Кощій задумливо тер гостре підборіддя. – За «сидюків» я вже домовився з Водяником – трьох найкращих чортів виділить. Та й палити нікого не будуть. Завдання команди в тому й полягає, щоб сидюків супротивника з цих самих чаш повибивати. Бо, якщо підпалиться в когось шкірка, штрафом покарають. Шкода лише – чарувати на полі заборонено…

– Що ж, будемо бити влучно, – Горинич, нарешті, видряпав кігтем із зуба застряглий шматок м'яса, скосив на нього очі однієї з голів, згорнув губи трубочкою й акуратно дмухнув. На кінці кігтя спалахнув яскравий вогник і в повітрі запахло шашликом.

– Ось так! – гордо підморгнув Кощієві й язі триголовий.

***

Попередній огляд команди справив гнітюче враження. Троє худющих лісовиків та троє домовиків, котрі, навпаки, від’їли чимале пузце, ніяково переминалися з ноги на ногу. Лише Соловей-Розбійник, якщо не брати до уваги маленького зросту, виглядав досить пристойно.

– З нами дев’ятеро, – підсумував Кощій. – Одного бракує.

– Та ти не на кількість дивися, – буркотіла яга. – Куди ж їх на січу випускати?!. Одних відгодовувати треба, іншим – пузо зганяти. А цьому, – кивнула в бік Солов'я – взагалі нічого не допоможе.

Розбійник аж побуряковів від люті, але, перехопивши уважний погляд усіх шести очей Горинича, від коментарів утримався. Всі знали, що Змій не любить, коли при ньому відверто ображають жінок.

Навіть якщо жінка – яга.

– В нас усього тиждень до змагань. Хто вміє битися на палицях?

Не отримавши відповіді, Безсмертний додав:

– Уточнимо запитання: хто любить битися?

Соловей зробив крок уперед, решта, похнюпившись, завмерли на місці.

– Сказали ж, битися, а не свистіти, – не вгавала яга. – Та що їх питати ? Їх тренувати треба!

– Чи не ти тренуватимеш? – буркнув Соловей, спідлоба поглядаючи на Горпину  зизими очима.

– Ні, не вона, – Кощій підійшов до Солов'я й поклав йому руку на плече. – Ти ж нібито з богатирями зараз у мирі. Виступити за нас вони не можуть, а підучити ратній справі – запросто. Й суддями на поле візьмемо. Отож, Розбійнику, дій! І десятого шукайте!

***

– Ти звідки його викопав? – Горпина розглядала новачка зі змішаним почуттям захоплення й підозри.

Двометровий волохатий гігант, склавши лопатоподібні ручиська на грудях, дивився кудись у далечінь і, здавалося, абсолютно не переймався викликаним його появою ажіотажем.

– Це мій родич, із Карпат навідався в гості, – лісовик Бурмило не приховував своєї гордості за знайденого десятого. – Чугайстер Янко.

– Якийсь він громіздкий... Незграбний, напевно, – продовжувала яга, вайлувато прокручуючи мітлою округлі вісімки. Несподівано мітла злетіла вгору й зі свистом розітнула повітря на рівні голови Янка. Як не дивно, імпровізована зброя Горпини мети не досягла – Чугайстер м'яко присів, затим так само легко, якимось котячим порухом, на підйомі, викинув ногу вгору. Мітла, вилетівши з рук ошелешеної яги, зробила в повітрі хитромудрий пірует і приземлилася метрів за десять, на узліссі. Якраз біля ніг трьох богатирів, котрі саме вийшли з лісу.

– Ух ти! – вигукнув Добриня, на ходу підбираючи мітлу. – Мужик, одначе, кудлатий! Ваш інструмент, дівчино. – Додав уже язі. Та забрала «зброю», на якусь мить розгубившись і не знаючи, як реагувати. З виразу обличчя Добрині важко було визначити, жартує той чи ні.

– Я таке в Китаї бачив, – із виглядом знавця заявив Горинич. Він сів на задні лапи, кумедно виставивши вперед опецькувате черевце, а передні, на манір чугайстра, схрестив на грудях. – У них усі так ногами дриґають. Ву-шу, так би мовити. А це як називається?

– Гопак, – відсторонено, без емоцій, відповів Янко.

– Мій! – несподівано оголосила Горпина і спритно, впершись держаком мітли в землю, заскочила чугайстрові на запліччя.

Янко не пручався, на його волохатому обличчі вперше з'явився відтінок емоції, щоправда, не зовсім зрозуміло, якої, й гість запитливо скосив очі на родича. Лісовик лише знизав плечима – мовляв, а чого ще від скаженої баби чекати.

Муромець мовчки спостерігав цю сцену, відтак перевів погляд на Кощія.

– Ти, Ільцю, не дивуйся – така суть гри. Учасники розбиваються на пари. Ті, хто дужчий, беруть на плечі бійців. А далі все залежить від злагодженості їхніх дій: «конячки» мають вибрати найзручніший шлях до чаш, а «вершники» – вміло орудувати палицею, збиваючи супротивників. У тому числі, точніше, найкраще, тих, котрі вмостилися в чашах. Тут нашому Гориничеві й карти в руки, чи то пак, вогонь у горлянку.

Кощій хвильку помовчав і додав, звертаючись до Янка.

– А ти, волохатий, обережніше з нею. Вона в нас у дівках засиділася, розслабишся – все життя на карку сидітиме.

Пролунав дружний регіт. Чугайстер на нього відреагував спокійно, а Горпина лише сплюнула й замахнулася на веселунів мітлою…

***

На галявину, перетворену на ігрове поле, було приємно глянути. Трава рівненько підстрижена, пеньки викорчувані, акуратні розділові смужки висипані просіяним річковим піском. Великі дерев'яні чаші покриті химерним різьбленням. Усе це зробили в рекордні терміни, за одну ніч, і виконавців Кощій ретельно приховував. Однак, подейкували, що він скористався давнім артефактом зі своєї колекції дивовиж – скринькою, в якій ховалися два легіні, споряджені повним набором необхідних інструментів.

Місцеві з цікавістю розглядали гостей. Команда «європейців» виглядала солідно. Величезні тролі з колоноподібними ногами злегка розгойдувалися, від чого їхні кулачиська, мов жахливі маятники, описували півмісяці над самою травою. М'язисті підтягнуті орки кидали злісні погляди на супротивників і не соромилися вишкіряти гострі ікла. Низькорослі бородаті гноми й носаті гобліни перевальцем ходили межею поля, розминаючи п’ястки, а іноді навіть обмінювалися легкими ударами палиць.

Окремо трималися гостровухі ельфи. Вони жваво перешіптувалися й час від часу сміялися, нахабно втупившись у когось із місцевих. Серед них вирізнявся високий світлочубий ельф, капітан команди. Він не брав участі в загальному стовпищі, але дивився на супротивників із відвертим презирством.

Уся ця різношерста компанія хизувалася шкіряними, розцяцькованими бронзою та золотом, обладунками, й прибула на чотирьох величезних драконах, чия луска мерехтіла сталевим блиском у вечірніх променях сонця.

Кощій дивився на гостей і думав: «Правду казала яга, даремно я це затіяв».

– Ну що, хлопці, впораємося? – бадьорився Горинич, хоча особливої впевненості в його голосі не відчувалося.

Кощій тихо зітхав, а в центрі поля вже походжали богатирі, підправляючи чоботами посипані піском смужки.

Ельф, капітан гостей, підкликав гнома-суддю, щось гаркнув і тицьнув пальцем у бік богатиря. Гном задріботів до Муромця, від нього не відставав гоблін-тлумач. Кілька хвилин гості в чомусь переконували Іллю, жваво жестикулюючи й вимахуючи перед його носом змережаним якимись символами пергаментом. Потім судді розійшлися, кожен до своєї команди.

– Чого він шкварчав, мов млинець на сковорідці? – поцікавився Кощій.

– Та, теє, претензії до нас. Не можна, мовляв, жінкам грати.

– Яким жінкам? – здивувався Безсмертний.

Ілля лише кивнув у бік яги.

– Трясця!.. А ти скажи – помилились вони. Парубок це. Переодягнений. У їхній Європі, подейкують, нині таких багато. А хто засумнівається, нехай спробує, перевірить. Знаючи нашу Горпинку, не впевнений, що він сам чоловіком залишиться.

– І хто тут бордель улаштував? – за спиною Кощія, взявшись у боки руками, стояла яга, бурякова від обурення. – Це хто ж такі?

У напрямку, вказаному Горпиною, жваво розминався гурт симпатичних дівчаток в зелених шатах, точніше, слабкому натяку на їхню присутність.

– Е-е-е... Це група підтримки. Мавки, подружки Янка. Горинич учора за ними...

– Я йому покажу подружок. А ти теж герой, як за дівками кудись летіти, то він завжди будь ласка, язика висолопив і слиною капає. Тьху!

– Та охолонь, так належиться. Інакше сама у перерві танцювати з мітлою будеш. Краще піди з Ільком до іноземців, там у них до тебе питання виникли.

– Хух, здається, пронесло, – Горинич по черзі витер піт на кожній із трьох голів. – А дівчиська й справді класні. Я, доки їх віз, так задивився, що ледь у скелю не врізався. Ох і Янко, ох і тишко!

– Тепер вона всім жару задасть, – усміхнувся Кощій, указуючи на поле.

Ілля не приховував задоволення, а яга щось запекло доводила гномові-судді. Окремих слів чути не було, але виразний жест, сформований у бік ошелешених гостей, виразно пояснив її ставлення до подій.

Безсмертний лише розвів руками, виправдовуючись:

– З характером вона... він у нас. І з психікою проблеми. Тому й спідницю носить. То більше претензій немає?

– Ще про лікарів питають! – здалеку гукнув Добриня.

Кощій тицьнув пальцем у бік галявини. Там стояла хатинка на курячих ніжках, одну з її стін прикрашав дебелий червоний хрест. З віконця, підперши рум'яне личко долонькою, визирала Василина Прекрасна в білому халатику. Біля курячих ніг тішили погляд акуратно вибілені бочки. На одній красувався напис «Жива вода», на другій – «Мертва вода».

Пугач, примостившись на стрісі хатинки, періодично подавав голос, відраховуючи останні хвилі до початку гри.

Ось він пугукнув востаннє. На полі залишилися лише гравці.

Й почалася забава!

Три дракони, зайнявши бойові позиції, дружно заревли й освітили нічне небо потужними вогняними струменями.

– Залякують, – зметикував Кощій і крадькома оглянув свою команду. Начебто, перше враження від вигляду «європейців» випарувалося й імпровізований феєрверк особливого страху не нагнав.

Горинич лише ляснув крилами, що, вочевидь, означало в нього знизування плечима. Він не збирався дерти горлянку й, тим більше, сапати вогнем – беріг «боєприпаси».

Відразу впадало в очі: гості мають чітко відпрацьовану тактику. Два тролі вартували біля чаш. Решта троє, утворивши трикутник і гупаючи величезними п'ятами, з загрозливим виглядом попрямували до протилежного боку поля. На крайніх сиділи орки, на центральному – білявий ельф-капітан.

– Соловейку, бережи чаші! – скомандував Кощій і, змахнувши палицею, мов мечем, щосили закричав. – Впер-е-е-д!

Бурмило, котрого осідлав Безсмертний, дзиґою вертівся навколо «капітанського» троля, й вухатий блондин марно намагався «полоскотати» кийком Кощія. Безсмертному навіть огинатися не довелося – його лісовик чудово справлявся сам. Та, водночас, Бурмило й Кощієві не давав можливості нормально приміритися і вкластися в удар.

– Гу-гуп! – торохнулося щось об землю поряд із Кощієм, аж задрижало все поле. Це троль, що намагався «затоптати» чугайстра, отримав від того висікаючий удар збоку в коліно, а довершила потіху Горпина, з лютим гиканням огрівши здорованя по тімені держаком своєї бойової мітли. Орк, злетівши з «конячки», смикав троля за брудне волосся, намагаючись привести до тями, а Янко з ягою на плечах вже мчав жвавим скакуном до чаш супротивника.

– Давай, кудлатий, вріж їм! – репетував Горинич, намагаючись перекричати чортяк, які лементували поряд у чашах.

Добігти до мети чугайстрові так і не дали – тролі-захисники діяли професійно.

Капітани команд усе ще з'ясовували стосунки в центрі поля. У короткій паузі між обміном «люб'язностями» Кощій із жахом помітив: збитий чугайстром і його шаленою вершницею троль, трохи очунявши, вийшов віч-на-віч із Солов’єм-Розбійником.

Соловей на тренуваннях у кийкових поєдинках успіхами не відзначався.

– Бурмиле, назад! – заволав Кощій, і, показавши спину сторопілому противникові, кинувся на підмогу.

Пізно!

Орк, що вже замахнувся палицею в бік Розбійника, раптом випустив зброю з рук і схопився за голову, вражений дужим посвистом. Його троль, лупаючи виряченими очима й плутаючись у власних ногах, прошкандибав повз чаші за межі поля і розтягнувся в траві, перечепившись об послужливо підставлений хвіст Горинича.

Гном-суддя тут-таки прогудів у ріг, сповіщаючи про тайм-аут. Тлумач волав щодо порушення правил і застосування магії на полі, а до потерпілих гравців з усіх курячих ніг вже мчала «швидка хатинка».

Василина провела короткий огляд і заявила: «Жити будуть!»

Кощій, під’їхавши на Бурмилі до Солов'я, прошипів:

– Свистів?

– А що мені залишалося? Нехай ще доведуть, що то я... Може, то моя палиця свистить при ударі!

Гном продовжував наполягати на порушенні правил, Ілля без особливого успіху намагався переконати його в зворотному.

Вирішивши, що пора виконувати обов'язки, на поле вибігла зграйка мавок і закружляла в танку, створюючи додаткову метушню.

Вердикт судді від гостей гласив: по «сидюкові» сторони господарів штрафний проб'є, в прямому сенсі цього слова, сам капітан постраждалої команди.

Шум на полі й серед глядачів миттєво стих.

Ельф спрямував свого троля вперед, вибираючи гідну жертву, й зупинився біля чаші, де примостився найдрібніший облізлий чорт. Чортяка весь тремтів і невміло стискав палицю.

– Так і знав: «сидюків» теж на тренуваннях не завадило б поганяти, – крізь зуби процідив Кощій і заплющив очі.

Ельф, криво посміхаючись, послав свого кийка строго горизонтально, позбавляючи противника можливості ухилитися.

Чорт не став чекати удару й сам вистрибнув із укриття.

Кощієва команда гірко охнула, а дракони супротивника, вигадавши мить, дружно «фаєрнули» по спорожнілій чаші.

Чаша спалахнула криваво-червоним вогнем, і несподівано всі побачили серед полум'я тендітне чортяче тіло.

– Драконів на мило! – гаркнув Горинич. – Вони «сидюка» спалили!

Кощій відвернувся, щоб супротивники не змогли побачити його задоволену посмішку: не підвів чортяка, меткий. Казали ж про нього: «З’являється скрізь, мов чортик із табакерки». А на драконячі вогники йому начхати – з дитинства загартований пекельним полум'ям!

Гру знову зупинили.

Доки мавки повторювали танцювальний номер, богатирі втрьох нависали над низькорослими суддями супротивника, вимагаючи справедливого покарання за скаліченого гравця.

Біля потерпілого поралася стривожена Василина. Чортяка розплющив одне око, побачив, що поруч нікого немає, й грайливо підморгнув дівчині. Після чого знову зобразив страдницьку міну, навіть язика набік вивалив.

Штрафний пробила яга. І Горинич не схибив – центральна чаша гостей яскраво запалала, висвітлюючи радісні обличчя Кощієвої команди та її вболівальників.

Мавки знову бігцем виконали ритуал танцю. Їхньої появи вже чекали й зустрічали схвальним ревінням і свистом. У тому числі, з боку команди «європейців».

Як тільки гра поновилася, загальну увагу до себе привернули Соловей та його «конячка». Вони щодуху мчали у протилежний від супротивників бік.

Причина такої поведінки негайно з’ясувалася: гном, котрий сидів у одній із чаш, корком вилетів звідти й заковзав полем на «п'ятій точці». Його ногу стягував зашморг аркану, інший кінець мотузки тягнувся до пояса Розбійника.

– Гориничу, вого-о-о-нь! – заволав Соловей.

І потрійний вогненний струмінь удруге за гру знайшов таку жадану мішень.

Обурене ревіння в команді гостей однозначно свідчило: бути бійці.

Богатирі відразу ж вишикувалися стінкою між ворогуючими командами, намагаючись відвернути неприємності.

Спочатку гості лише кричали й вимахували руками. Та ось скуйовджений ельф-капітан схопив Муромця за вилоги сорочки, прогарчав щось співрозмовникові в обличчя й завершив тираду дзвінким ляпасом.

Наступної миті він уже сидів на траві, очманіло киваючи головою й відпльовуючись скалками зубів.

У гробовій тиші пролунав погрозливий басок Іллі:

– Ти, вухатий, неправий.

І додав гоблінові:

– А ти переклади: грубіянити в нас не заведено. А руки розпускати – тим паче!

Богатир відвернувся від сидячого капітана й не побачив, як той свердлує його спину почервонілими від ненависті очима. Потім ельф перевів погляд у бік своїх запасних гравців і виразно провів ребром долоні по шиї.

Команди розійшлися на свої позиції. Соловей все хвалився друзям, як нишком заарканив гнома, доки той милувався мавками:

– Я відразу помітив, що він від них очей не відводить. Буде знати, як на чужих дівок витріщатися!

Гра ще не встигла відновитися, а Кощій уже з подивом відзначив: у неї з'явився музичний супровід – ельфи з лави запасних дістали звідкись флейти й повітря наповнилося в'язкою, тужливою мелодією. Від такої музики опускалися повіки, наливалися свинцем ноги, кортіло лягти посеред поля й забути про все на світі.

За три кроки від Кощія «гарцював» на своєму тролі капітан супротивників.

– Це ж... магія... – прошепотів Безсмертний, але ельф його почув. Він зі злісною, щербатою посмішкою, голосно промовив досить правильною українською:

– Авжеж, магія! Але ж чарують не на полі. Так можна! А ти не знав? – і кинувся на суперника.

Бурмилові лише ціною неймовірних зусиль удалося врятувати свого «вершника» від шквалу нищівних ударів.

Сам Кощій розумів: рівний поєдинок перетворився на безкарне побиття. Гравці його команди нагадували осінніх мух. Крізь кривавий туман в очах Безсмертний бачив, як один за одним вилетіли з сідал крайні чорти, як над полем запалахкотіли вогняні смуги й дві «місцеві» чаші перетворилися на смолоскипи.

Як Соловей випустив палицю, обійняв за шию домовичка-«коника» й марно намагався засвистіти.

Як біля останньої, поки що збереженої, чаші збили з ніг чугайстра, і той прикрив волохатим тілом Горпину, щосили намагаючись уберегти її від жахливих ніг тролів...

«Затопчуть, падлюки! Ільцю-у-у-у!» – пораненою птахою билася думка в мозку Кощія.

Ілля Муромець бовдуром стояв посеред поля і втупився кудись в одну точку.

А ось у Горинича в очах, крім туги, застигло німе запитання: що робити? Відтак Змій вкотре глянув на розгубленого Кощія, жорстоко побитого Янка, Солов’я, що не подавав ознак життя, і його сумніви змінилися дикою неприборканою люттю.

Вогняний шквал Горинича цього разу призначався не чашам. Він буквально змів ельфів-музикантів, миттєво обірвавши плавні переливи магічної мелодії.

Й тоді над полем пролунав довгоочікуваний, наповнений неймовірною втомою, але все ж досить гучний крик Муромця:

– Відпочи-и-и-и-нок!

***

– Я відразу зрозумів – капець! Добре, що в мене голови по черзі від їхньої симфонії чуманіли – хоч одна встигала міркувати. Все одно не придумав нічого кращого, як цих музикантів трохи підсмажити.

– Ти, Змієчку, молодець, усе правильно зробив. За полем магія, бачте, дозволена? Значить, і вогнем там можна бавитися. Ти хоч усі дудки спалив?

– Здається, ні. Ті, в кого пекельний інструмент залишився, за чаші поховалися. Думають, там їх не дістану. Нічого, наші чортяки метнулися за кобзами. Ще побачимо, під чию музику танцюватимемо...

Кощій із Змієм замовкли. Кожен розумів: гравці їхньої команди знаходяться на межі фізичного виснаження. Це в кращому разі. Янко взагалі ледве рухався, біля нього клопотали Горпина з Василиною. Соловей прочумався досить швидко й тепер походжав, заклавши руки за спину й мимрячи щось собі під ніс.

Мавки снували між домовиками й лісовиками, пропонуючи випити холодної водиці. Одна дівчина боязко підійшла до яги й подала м'яку полотнину для перев'язки. Коли скандальна Горпина відповіла: «Дякую, доцю», Кощій зрозумів – справи зовсім кепські.

– З таким настроєм програємо... Точніше, вже програли, – в розпачі Безсмертний стиснув скроні.

Несподівано для всіх Добриня, підперши кулаком підборіддя, почав наспівувати спокійну, тиху пісню, від якої відразу повіяло чимось стародавнім і водночас знайомим, рідним. Спочатку слів майже не було чутно, затим вони вплелися в мелодію, викликаючи яскраві, до болю знайомі образи: ось навис стрімчак над річковою гладінню, ось погойдується на вітрі самотня вербичка. Застиг, прислухаючись до своєї тиші, темний дубовий гай. Пшеничне поле підставляє першим променям сонця налите тугим зерном колосся...

– Ого, він ще й співає! – захоплено вигукнув Горинич, але Горпина лише притисла пальця до губ: цить, мовляв!

Пісню підхопили решта богатирів – вони вочевидь знали її слова, що виникли тоді, коли люди й духи природи жили пліч-о-пліч, разом ділили радощі й негаразди.

Незабаром до богатирів приєдналися всі присутні. Домовики гули джмелями, надаючи мелодії відтінку таємничості й загадки. Закружляли в танці мавки та лісовики. Чугайстер звівся на ноги, заплющив очі й, здавалося, вбирав мелодію кожною клітинкою свого величезного волохатого тіла. Дивина: чудодійна пісня допомагала йому швидше, ніж славнозвісна Жива вода. Ще мить – і Янко приєднався до танцю, додавши в перелив голосів виразний шепіт рідних гірських лісів.

Лише Горинич мовчав. Він плавно похитував головами у різні боки, мов величезна кобра, зачарована музикою східного факіра.

Добриня перестав співати й піднявся на повен зріст. Але пісня, розпочата ним, не обірвалася, й лише відтіняла промову богатиря:

– Пам'ятаєте, на тренуванні я казав вам, як використовувати силу Землі-матінки? Ви ж у себе вдома! Навіть ми, люди – її діти. А ви й поготів! Невже заморські дудки зламають дух нашого прадавнього краю?!

– Ні! – дружно гаркнули домовики.

– Ми йдемо за перемогою?

– Так! – прошелестіли лісовики.

– Уграємо супостатів! – яга азартно підморгнула чугайстрові й гримнула держаком мітли по землі.

Кощій із захопленням дивився на своє воїнство, й Горинич, схиливши до нього одну з голів, ладен був заприсягтися, що в очах старого лиходія майнула скупа чоловіча сльоза.

– То що, вперед? – тихо шепнув Змій.

Кощій лише кивнув у відповідь.

Триголовий змахнув перетинчастими крилами, й околиці розітнув його переможний громоподібний рев.

***

Бенкет видався на славу.

Засмучені поразкою гості не захотіли залишитися, швидко повантажилися на драконів і відбули в своє інозем'я.

Медові та іншим ласощам не було кінця-краю. Кощієве царство раділо.

Лише сам цар, незважаючи на веселий щебет Василини, що примостилася поряд, мав заклопотаний вигляд.

Безсмертний проклинав себе за довгий язик. Це ж треба було на радощах ляпнути капітанові неприятелів: мовляв, били вас і ще раз поб'ємо, якщо доведеться.

Тепер Кощія мучила думка: чи надійно захована заповітна скриня з голкою в яйці.

А то хто його знає, що трапиться, якщо яга з дружбаками дізнається про узгоджений на недалеке майбутнє матч-реванш...