Гра в чотири руки

Другові, просто чудовій людині - Копиці ПалСаничу

 

 

***

"Горбун," – подумала Настя, і лише повернувшись, зрозуміла: хлопець з поглядом каліки волочив за собою крила, заламані немислимим, неприродним чином. Колись біле пір’я стирчало на різні боки, злиплося і посіріло від бруду. Хлопець обернувся, зустрівся поглядом з дівчиною, але тільки на мить: людський потік розлучив їх, розніс у різні боки, кожного – своєю дорогою.

 

***

Кирило вивільнився з обіймів людської ріки. Невже, в довершення всіх негараздів, у нього ще й параноя? Оце щойно здалося, ніби незнайомка побачила брудне ганчір’я, що колись було його крилами. Він навіть озирнувся, та на підході до ескалатору ніколи ловити гав: його стиснули з усіх боків і внесли на рухливі сходи.

Кирилові дуже захотілося опинитися вдома, у тиші і спокої. Та де ж він, той спокій, коли в голові без упину крутиться одне й те саме, ніби нездара-механік ненароком чи зумисне пустив по колу котушку з кіно, а сам чи то заснув, чи то завіявся де інде.

Черговий політ. Кир піднявся на незнану висоту і тепер, крізь пориви вітру чув уривки розмов диспетчерів та пілотів. Власне, літак наближався до Кира, і його охопило нестримне бажання зазирнути в ілюмінатор. Він любив дивитись на чужі вікна, завжди намагався відгадати, що роблять люди в домівках. Якщо випадало помітити силуети на шторах, він радів, як дитина: той шматочок чужого життя, миттєвий епізод здавався проникненням у казку. Аж раптом азарт і марна цікавість облишили Кира, натомість прийшли хвилювання, тривога і біль. Дівчина у літаку…

Колега заснув щойно літак набрав висоту. Вона теж збиралася проспати весь переліт, але ніяк не могла влаштуватися – гострий біль проштрикував її з правого боку, віддавав у ногу і повертався назад. "От халепа, мені тільки операції в літаку не вистачало", – дівчина подумки підбадьорювала сама себе, та легше не ставало. Якщо біль у животі віддається у ногу, це може бути апендицит – принаймні, так колись казала медсестра у школі. Треба дихати і не думати про біль, тоді все минеться… Але біль не проходив. Вона могла б розбудити колегу, покликати стюардесу, серед пасажирів міг бути лікар, але поки що, поки могла терпіти, вона терпіла мовчки, благаючи час спливати швидше, щоб нарешті все минулося, чи хоча б скоріше пішов на посадку літак.

Чому вона мовчить? Треба бити на сполох, нехай викликають "швидку" просто в аеропорт! Але на роздуми немає часу – Кирило саме на тій висоті, де може допомогти. Тільки треба підлетіти ближче… ще ближче… Він уже знайшов фіолетовий пульсуючий згусток болю: апендицит, гостре запалення, це не можна просто перетерпіти! Та де в літаку робити операцію! Кир торкається зловісного фіолетового, дівчина мимоволі стогне, колега прокидається, кличе стюардесу, здіймає метушню… Тепер Киру байдуже до них, він зосереджується на дівчині: "Скоро полегшає, ще трошки, мала", - і фіолетова пульсація зникає. Це добре, та цього замало: необхідно "довести" дівчину до землі. Кир слідував за літаком, не даючи болю взяти гору, і намагався не думати, скільки їм ще так летіти, на скільки його вистачить. Зненацька ревіння моторів оглушило хлопця, і він шкереберть полетів униз.

Отямився вдома, на підлозі. У скронях стукала одна думка: що з дівчиною? Поволі піднявся, відчуваючи себе геть розбитим, поплентався на кухню, та в коридорі краєм ока помітив відображення у дзеркалі, і закричав: замість крил за плечима теліпалась незграбна брудна купа пір’я.

 

***

Настя механічно переставляла ноги. Ох і натомилася вона за сьогодні, та, нарешті, угода з компаньйонами підписана і скріплена печатками. Вона уявляла, як розповість про це братові, аж раптом серце на мить зупинилось і шалено загупало: під ногами черги за хлібом стрибало кошеня, граючись пір’їною… крил! Настя ошелешено завмерла, крила почали тікати, кошеня рвонуло навздогін, та його заштурхали, і кошеня шурхнуло у сховок.

- Дівчино,вам недобре? – запитала бабця, що торгувала шкарпетками.

- Ні-ні, вже минулось, - Настя зігнула губи у посмішці, подріботіла до метро, та в голові паморочилось, у вухах билися крила, і незнайомий лагідний голос шепотів: "Потерпи, мала, ще трохи".

Вона довго не могла заснути, перед очима стояв хлопець з поламаними крилами, а пам'ять раз за разом поверталась до перельоту, коли її ледь не на смерть перелякав банальний апендицит.

***

Настя вже півгодини стовбичила неподалік виходу з метро. Кілька днів вона міркувала над побаченим, а вчора чітко згадала: обидві зустрічі з крилатим сталися приблизно в один час і в одному місці. Отже, щоб пересвідчитись, чи не приверзлося їй, потрібно почекати його, скажімо, біля хлібного кіоску.

Кирило вийшов з метро, звично мазнув очима по коробці з кошеням. Спить. Добре. Хоч сьогодні не буде гратися бідолашними крилами.

Вулиця. Холодний вітер жбурнув в обличчя пригорщу мрячки, та Кирило не зважив на це. Він давно перестав помічати, що ходить, високо піднявши комір пальта, втягнувши голову в плечі, втупивши погляд у землю, заховавши руки в кишені. Колись пружна впевнена хода перетворилась на човгання, яке більше пасувало старому або хворому, або хворому старому. Йому давно не допікали погляди перехожих, не турбувала погода, - та й світові було байдуже до нього. Тільки оте смугасте кошеня дарувало свою постійну увагу. Зрештою, це теж не мало значення.

Ну ось, ще кілька кроків, вісім поверхів - і він вдома.

Крилатий повернув до під’їзду, і Настя, яка назирці йшла за ним три квартали, набралася сміливості і обігнала хлопця.

-Пробачте…

Кирило підняв погляд. Дорогу йому заступала дівчина. Вона нервово крутила гудзика на пальті і ніяк не наважувалась продовжити.

- Щосьсталося?

- Ви… забруднились.

- Так?

- На спині, - і Настя торкнулася крил.

Немовкрихітна блискавка зірвалася з пальців і поцілила в пір’я.

- Що? – ледь не скрикнув Кирило.

- Вашікрила, - прошепотіла Настя.

- Ви бачите? Ви справді їх бачите?

***

За вікнами поволі темніло, та Кирило не запалював світло. Над головою було чутно кроки, голос диктора з теленовин: сусіди зверху повернулися з роботи. Ніби, все як завжди, та щось змінилось, залишилось зрозуміти, що саме.

Настя пішла кілька годин тому. "Мабуть, не варто питати, звідки вони в тебе, - дівчина мигцем глянула на крила і знітилася. – Можна, я прийду завтра? – здається, вона сама злякалася власного запитання. – Обіцяю бути у більш притомному стані."

Кирило сидів у сутінках над чашкою чаю, який давно вистиг. Перед очима слайдами стрибали спогади – кажуть, коли людина вмирає, перед нею так само проходить її життя.

Ще один слайд – він уже може пристойно грати. Грає для себе, поза програмою, повністю довірившись рукам, навіть не дивлячись на клавіші. І ось воно – перше відчуття вітерцю між лопатками. Тоді Кирило не звернув уваги, але вітерець з’являвся знову і знову, і одного разу, мигцем глянувши у поліровану кришку піаніно, хлопчик мало не закричав – за спиною були чітко видні крила. Він встав, обережно дійшов до дзеркала… Миттєве захоплення змінилося панікою: що скажуть батьки?.. Кирило не встиг довести думку до кінця, а крил уже не було. Кілька днів хлопчик з острахом підходив до інструменту, та крила не з’являлись. Він зітхнув з полегшенням, на радощах зіграв улюблений мотив, - і вітерець між лопатками та відчуття незнаного піднесення сповістили про повернення крил. Він знову злякався, і крила зникли… щоб з’явитися на звітному концерті музичної школи, коли хлопчик вперше в житті грав на великій сцені. На якусь мить Кирило приголомшено завмер, зіщулився: от зараз всі закричать, засвистять і засміються, - та зал мовчав. Лише вчителька помітила, що хлопчик трохи збився, але списала те на хвилювання і підбадьорливо кивнула, мовляв, усе добре, продовжуй. Страх втягнув свої пазурі, а відчуття дива, радість і піднесення, які принесли крила, надали Кирилу мужності: він дограв п’єсу до кінця і лише тоді зиркнув на батьків, на глядачів… Жодна душа не бачила крил!

Кир вчився, грав і одного дня відчув, як поволі відривається від землі. Поки він грав, він міг літати. Ні, не так. Крила з’являлись, коли жива музика билася в його серці, і зникали, щойно вона замовкала.

Польоти перетворилися на патрулювання. Тепер Кирило літав не тільки заради відчуття польоту, він уважно прислухався, що відбувається навколо. Раз по разу кидав музику на півслові, хапав телефон, щоб швидко переказати адресу дівчині з "невідкладної", ігноруючи питання "хто ви хворому?" прокричати: "Швидше! Дуже погано!" І залишався неподалік, допоки прибувала допомога.

Бійтеся своїх мрій.

***

- Маю тобі подарунок, - з порогу сказала Настя.

- І це ти називаєш дарунком? Та цих подарунків мішок за п’ятак!

- Не скажи! Це саме твій котик – він тебе обрав і вистежив, ось тільки трохи не встиг і лишився біля під’їзду.

- Правду кажеш?

- Авжеж! Аби я це спланувала, то купила б молока абощо. Чим там годують кошенят?

- Думаю, цей малий бешкетник буде їсти геть усе.

- Малий бешкетник? – засміялась Настя. - Задовге ім’я для цього розумаки… Може, Дієз?

- Нехай буде Дієз, – знизав плечима Кирило.

Настя лагідно торкнулась піаніно, відкрила кришку, пробіглась пальцями по клавішах. Хроматична гамма – з усіх вправ на техніку Кирилова улюблена. Несподівано вона викликала біль, ледь сльози з очей не покотились.

- Не треба, - різкіше, ніж хотілося, сказав хлопець.

- Чому? – здивувалася Настя.

- Я більшене граю.

- Чому?

- А можна я трошки пограю? Я вмію, правда, просто давно не бралася – піаніно довелось продати, а я… скучила.

***

Блискучі, блискучі клавіші. Коли він в останнє них торкався?

А тепер Настя: "Я б хотіла пограти в чотири руки. Я вмію, ти ж чув. Можна?"

Нахаба. Або дуже смілива. Вчора Кир не зміг відмовити, але тепер, коли Настя мала прийти з хвилини на хвилину, картав себе за те, що дозволив емоціям взяти гору.

Дзвінок у двері змусив хлопця здригнутися.

- Я сто  років не грав, – сказав Кир просто з порога.

- Ти добре зберігся, - усміхнулася Настя.

Він мовчки спостерігав, як вона знімає куртку і хукає на пальці – забула рукавички, руки  змерзли.

- Може чаю? Зігрієшся… - Він ладен був тягнути час до останнього.

- Не треба, дякую. Пішли вже грати!

- Знаєш, після закінчення школи я майже не грала. А як продали інструмент, взагалі забула, що то таке.

Підбадьорює, авжеж. Кир неохоче кладе руки на клавіші.

Отже, вони грають. Він грає. Нібито. Але ця гра більше схожа на вправи в оздоровчій групі для пенсіонерів. Раз-два, присіли-встали, закінчили вправу. Настя грає без збоїв, та вони обидва зупиняються. Через Кира. Пальці, наче чужі, відмовляються слухатися, не втрапляють в ноти, плутаються в клавішах. Через нього, ніби то не він колись міг лише краєм ока зазирати до нот і грати, не думаючи, що і як.

Чергова зупинка. Настя тицяє пальцем у ноти – ми ось тут.

- Та знаю я, де ми! – Кир раптом зривається на крик і гупає по клавішах кулаком. – Я слідкую за нотами! Я ворушу пальцями! Але хіба ти не чуєш? Це не музика! Це бум-ца-ца, якого повно у кожній музшколі! Я не можу більше грати, які докази тобі потрібні? Що тобі треба? Побачила крила і вирішила, що зможеш все виправити? Подивися уважно! Це тільки купа брудного пір’я в мене за спиною! Вона ніколи не підніме мене навіть вище плінтуса! Я не можу більше грати. Все, що ми зараз робимо – це… це… Зарядка для інвалідів!

- Знаєш, торік мій брат зламав ногу і кілька місяців провів у гіпсі. Йому довелося наново вчитися ходити. Коли приходив лікар розробляти ногу, брат лаявся гірше за тебе. Але згодом нога почала слухатися, і він знову став ходити…

Настя глянула на годинник. Просто так, аби дати собі привід піти. Дівчина не думала здаватися, але зараз краще лишити Кирила самого.

- Мені вже час. Не проводжай, я пам’ятаю, де двері. Бувай, Дієзе!

 

***

Вона прийшла наступного дня. Кир сам її запросив, бо почувався винним за напад гніву, хотів вибачитися і… спробувати зіграти ще раз. Він глузував сам із себе – пан піаніст боїться грати наодинці. А з дівчиною – готовий спробувати. Проте, коли Настя підсунула стільця до піаніно, не знайшов у собі сили сісти поруч.

- Я неможу! – скрикнув Кирило, затуляючи обличчя руками. - Подивися на крила, бачиш?

- Так, бачу. Декому потрібно "почистити пір’ячко", - легкий тон не вдався Насті, та вона не думала відступати.

- Тобі… тобі не боляче? – затинаючись запитала вона.

- А має бути? – глухо запитав Кирило.

В душі клекотіли гнів, сором і потайна надія, але болю не було. Настя не відповіла, та хлопець здогадався: вона просто похитала головою. Губи мимоволі склалися в посмішку. Щось відбувалося. Щось таке, що змусило його прибрати руки від обличчя.

- Що зі мною? – зачудовано спитав він.

- Нічого… поганого.

Голосдівчини бринів від хвилювання.

- Настю, що там?

- Почекай,будь ласка.

Дієз не зводив погляду з дівчини, його зіниці звужувались в ниточку і розширювались, звужувались і розширювались, та ось він високо підстрибнув на місці, видавши войовничий клич, - і заходився вмиватися, задоволений собою.

- Все, - тихо сказала Настя, простягнула руку, але не посміла торкнутися оновлених крил.

Кирило розправив плечі, потягнувся, і тільки тепер зрозумів, що за промінчики світла лоскотали зсередини: його крила – справжні! колишні! – знову тріпотіли за спиною. Він повернувся до Насті, і дівчині забило памороки від спогаду – саме цей звук, шелест Кирилових крил, вона чула у літаку крізь біль і страх.

- Настю! – Кирило розгублено зупинився - по її щоках текли сльози. – Не плач, мала, не плач, - він пригорну її руками і крилами.

Напівзабуте відчуття дотику до іншої людини… Кирило завмер. Одного разу він уже бачив таке хвилювання. Хвилювання і біль дівчини в літаку...

***

Знову був вечір, чай знову вистиг, Кирило знову на кухні, та на колінах дрімає Дієз, і замість тяжких роздумів і смутку, що стали постійними гостями, у грудях наче стрибав маленький м’ячик. Від цього було лоскотно і тривожно, як у школі, коли чекаєш результатів контрольної і не наважуєшся радіти заздалегідь.

Хлопець не міг второпати, що відбувається, не міг повірити собі. Його насправді зцілено? Чи може це – химерні забавки розуму, і все зникне за кілька днів, як зникли крила, тільки-но за Настею зачинилися двері? Чи може знову перетворяться на брудне розкуйовджене ганчір’я?

- Привіт, мамо… Так, все гаразд. – Він зрозумів, що вперше за багато часу сказав правду. В нього справді було все гаразд. – Так… Що робитиму? А знаєш, піду пограю. Так, бувай. Татові привіт.

 

Кирило кілька секунд намагався вгамувати колотнечу у серці. Що він бовкнув? Піде пограє? Він? Чорт забирай, так! Сяде за інструмент і буде грати. Хоч гамми, хоч собачий вальс! Він почав збиватися на другому рядочку. Поки вистроював акорди в лівій руці, права забувала, що треба робити… мелодія раз по раз уривалася, що неабияк дратувало Кирила. Та й взагалі це не схоже на мелодію. Невже нічого не вийде? Кир відчув, як з глибини душі, крізь каламуть розчарування, химерними бульками вигулькнули справжні почуття. Він запхав свої страхи подалі з очей, замаскував відчаєм від втрати музики, придушив злістю на цілий світ, на літак, дівчину з її безглуздим апендицитом… на себе, та вони нікуди не ділися. Радість від зцілення крил змусила їх підняти голови, мовляв, ти думав, що позбувся нас, та осьдечки ми. А ти не можеш грати. Навіть по нотах!

Дієз стрибнув на клавіші, листки розлетілися на різні боки.

- До біса все!– скрикнув Кирило, заплющив очі, довірився рукам… і крилам.