Франкі-Штуня

1

"Люба мамо!

Пишу тобі, аби сказати, що у нас все гаразд. Може ти мені дзвонила або писала повідомлення, але ми вимкнули всю електроніку, щоб воно нас не вирахувало. Зі мною Олег і він дуже дбає про мою безпеку, тому дозволив написати тільки паперового листа. Раніше б я й не подумала, що коли-небудь стану марнувати час, аби списувати аркуші своїми закарлюками, але тепер у нас його більш, ніж достатньо, тож це заняття виявилося чудовими ліками від нудьги.

На конверті ти можеш бачити нашу адресу, але не пиши у відповідь, бо ми переїжджаємо кожні кілька днів. Скажу лишень, що ми таким чином "мандруємо" по гірському Криму. Знаєш, після реінтеграції 2023 року він не особливо змінився. От, хіба-що, селам поповертали історичні назви, які тепер співзвучні з іменами навколишніх річок та гір, які завжди лишалися кримсько-татарськими. Зараз ми милуємося морем неподалік від Капсихору, а до того наш намет стояв трохи вище від Ускюта.

Ти спитаєш, нащо ми затіяли цей раптовий "похід" і чому нікому не сказали? Насправді, це неймовірна історія! Але, щоб усе було більш зрозуміле, я почну її розповідати здаля, тому деякі речі тому можуть бути відомими. Гадаю, цей ланцюжок фатальних подій, які загнали нас подалі від людей і електроніки, почав розгортатися минулої осені.

Як зараз пам’ятаю ту середу, 22 листопада. Я саме прийшла з роботи, а Олег вже був удома, але не сам. У передпокої валялася величезна порожня коробка, а в кімнаті в моєму улюбленому кріслі сиділа якась напівгола дівчина. Тобто, я лише спершу подумала, що то людина, а потім придивилася до обличчя і зрозуміла, що це просто сексуальна лялька. Ти, певно, пригадуєш, як це тоді мене обурило. І тільки слова Олега, що це йому треба виключно для проекту, загасили моє бажання негайно викинути ту потвору з балкона.

Хоча, про потвору - це я занадто. Лялька мала аж занадто ідеальну будову тіла і миле личко. Але мабуть саме це мене й заводило, адже моя зовнішність далеко не така, як мені хотілося і, підсвідомо порівнюючи себе з нею, я відчувала роздратування. Та Олег і справді не розглядав її як сексуальну ціль, а виключно як свій експеримент, тому це мене заспокоїло.

Ти можеш здивуватися, який стосунок лялька має до роботи Олега, адже він програміст-математик, далекий від будь-якої романтики. Насправді, він працює над створенням штучного інтелекту в комп’ютерних іграх і його захопила думка перевірити свою розробку в реальному світі. Тому й ляльку він купив не з дешевих, а якусь нового покоління, замовив аж з Америки. Я не тямлю в техніці, але, здається, всередині її силіконового тіла є карбоновий скелет, який може імітувати всі рухи людини. І навіть щось із електроніки, але Олег сказав, що ті мікросхеми - дитячий садок. Через одного свого знайомого на Кардачах він дістав якісь плати і кілька вечорів щось там лагодив, а потім замінив начиння в ляльці і тоді почався справжній цирк!

Істота ожила! Почала цілими днями тупцяти по квартирі, натикатися на різні речі, зупинятися в несподіваних місцях, що ніяк її обійти. Інколи для неї нездоланною перешкодою міг бути звичайний капець, який лежав на підлозі. І це було так смішно: дивитися, як доросла людина стоїть перед цим безневинним предметом, безпорадно кліпає очима і не може пройти далі.

Я часто реготала над комічними ситуаціями, навіть знімала їх на камеру і потім викладала у Фейсбук. Пам’ятаєш, скільки у мене було лайків? Та Олег казав, що недовго мені сміятися, бо це в ляльці працює генетичний алгоритм, який сам себе навчає і скоро вона перевершить всіх нас.

Хоч я й сумнівалася в його словах, але вони виявилися пророчими навіть раніше, ніж я могла уявити! Вже за тиждень істота спокійно ходила по квартирі і не лише обходила перешкоди, але й клала речі на їхні місця. Олег завжди був трохи нечупарою, але тепер наша квартира виглядала просто ідеально. Лялька все прибирала на місця, пилососила, витирала пил і навчилася користуватися пральною машинкою!

Десь тоді я сказала Олегу, що він зробив Франкенштейна.

- Мар’янко, Віктор Франкенштейн - це був не монстр, а вчений, який його створив, - відповів Олег.

- Але ж тепер всі вважають, що Франкенштейн - саме монстр, - заперечила я.

- Ну, гаразд, нехай вона буде Франкенштейном, якщо тобі так легше. Чи Франкенштунею, якщо вже дівчина. Або просто Штуня?

- Назвав би тоді вже Одаркою. Бо Штуня - це як собака.

- Та ні, нормальне ім’я. Правда, Штуня? - запитав Олег.

- Так, Олегу! - відповіла лялька.

Ось тоді я вперше злякалася. Я підозрювала, що лялька може говорити. Але, щоб вона чула і розуміла, що її питають - це була для мене несподіванка. А голос - такий ніжний і солодкий. І я знову почала хвилюватися. Як виявилося згодом - не безпідставно.

Штуня стала виконувати все більше домашньої роботи. З одного боку, це мені подобалося. Бо, коли я приходила втомлена з роботи, мені так не хотілося відбувати зміну ще й на кухні. Аж тут кулінарні обов’язки перейняла лялька і в мене одразу з’явилося більше часу на себе.

Але з іншого боку, Штуня стала приділяти більше уваги і своєму творцю. Я вже не кажу про ті розмови програмістським сленгом на кшталт "сирці віддебажити", "бранчу замержити" або "пофіксити баги", які лялька охоче підтримувала. Вона стала більш активною і у плані фізичних контактів. Коли Олег сидів зосереджений за комп’ютером, вона могла підійти і погладити його по голові, чи помасажувати плечі. А коли він ішов з квартири, то цілувала його на прощання і мало не обіймала.

Критичний момент настав, коли я одного разу повернулася з роботи раніше і побачила... Ну, я тобі тоді розповідала. Але мене й досі пересмикує, як згадаю ту розкуйовджену постіль і Штуню верхи на Олегу. Як ритмічно погойдувалися її оголені перса, а на обличчі панував такий вираз передчуття оргазму, аж вона заплющила очі. Хоча, який може бути оргазм у роботів?

Після того я поставила Олега перед вибором: або я, або Штуня. І пам’ятаєш, що він вибрав? Справді, ці математики - незбагненні люди. Але я розповім про це наступного разу, бо вже рука болить тримати ручку.

Цілую! Твоя Мар’янка"

2

"Люба мамо!

Пишу тобі з найкрасивішого куточка світу, який я тільки бачила! Либонь, це найбільш унікальне побережжя в Україні. Тут скелі ніби намагалися зайти до моря, але так і позавмирали в химерних позах. Тобто, вони не вилаштувалися в бездушну лінію, як у решті Криму, а склали неймовірно мальовничу комбінацію. Гори Караул-Оба, Капчик, Коба-Кая і Сокіл утворили такий затишний куточок, що хочеться тут лишитися довше, але не знаю, чи вийде.

І погода стоїть майже літня, аж не віриться, що сьогодні лише 5 травня. Ой, це ж рівно три місяці тому сталася та жахлива сцена, якою я закінчила останній лист. Тоді я була ладна на все, аби Олег позбувся тієї ляльки, але він пообіцяв більше не зраджувати і попросив почекати до дня закоханих. Я ж гадала, що того дня він скаже їй рішуче "па-па" (ну, не мені ж), а він знайшов третій варіант. І тут почалися речі, про які вже навіть ти не знаєш.

Отже, тієї середи я ледве дочекалася закінчення робочого дня і, мов на крилах, полетіла додому. А там на мене вже чекав Олег з квітами і приготованою романтичною вечерею. Я була на сьомому місці від щастя, адже він рідко коли щось робив по кухні. Та й квіти перестав дарувати відтоді, як у нас з’явилася Штуня.

Але перша радість скоро змінилася тривогою. Щось у його поведінці було не так. Він рухався якось доволі незграбно, збивався, коли говорив, а погляд... Він був якийсь туманний. На мої питання про його самопочуття відповідав, що все гаразд. І тоді я, вперше в житті, покликала Штуню. Може вона пояснить?

Та саме в цей момент пролунав дзвінок. Я відчинила двері і мало не зомліла: на порозі стояв... Олег!

- Як тобі мій подарунок? - жваво поцікавився він.

- Що відбувається? - я безпорадно озиралася то на кухню, то на новоприбулого.

- Це революційний крок у клонуванні! - бурхливо почав Олег, зачинивши вхідні двері й повівши мене на кухню, де сидів той перший. - Дивися, це - майже такий самий робот, як Штуня. Але! Я відсканував вигляд своєї голови і записав усі нейронні сигнали. Тобто, він виглядає, як я, і має майже ті самі знання, що я. Йому лишень треба вдосконалити володіння цим тілом, і буде практично копія мене. Скажи, це чудово?

Я не вважала, що це чудово. Я взагалі запропонувала йому негайно знищити обох потвор, на що він мало не образився. Мовляв, він гадав, що я тоді сварилася на нього за те, що він, такий егоїст, зробив робота тільки для себе. То він тепер подарував і мені ляльку. Та ще й так схожу на себе.

- Дивися, це ж просто диво! Біда наших стосунків у тому, що я з головою поринув у свій проект і ти не отримуєш достатньо уваги. Тепер ця проблема вирішена! Поки я працюватиму, ти можеш ходити з ним у кіно, чи просто гуляти, розмовляти на різні теми і, повір, ти відчуватимеш, що то і є я! І ніхто збоку не відрізнить підміни.

- Ти мене більше не кохаєш?

- Довірся мені, це все тимчасово. От я скоро закінчу проект і все буде, як раніше. Але поки треба трохи потерпіти. І з цією копією тобі буде легше. Просто думай, що він - це я.

Словом, Олегу якось вдалося мене тоді переконати, що так буде краще і я погодилася, але за умови, що ця жахлива комедія скоро закінчиться. Я гадала, що мова йде про кілька тижнів, але я помилялася. Вихідні змінювали будні, за ними знову йшли вихідні, а Олег все чадів над своїм комп’ютером, щось там дописуючи і виправляючи.

Натомість його копія (ми звали її так само Олег, щоб не створювати незручних ситуацій на людях) проводила зі мною все більше часу. І, коли ми були десь разом поза межами квартири, то зі мною була саме копія. І тоді, пам’ятаєш, коли ми приходили вітати тебе на 8 березня, а ти ще жартувала, що Олег так запрацювався, що сам рухається як робот, то ти, того не знаючи, сказала правду!

А далі пішли речі ще більш неймовірні! Сталося так, що в Олега сильно прихопило спину. В лікарні сказали, що це ускладнення сколіозу через сидячий спосіб життя. Воно ж і справді так: мій хлопець більшу частину часу проводить за комп’ютером, а сидить аби-як. От і догрався. А біль у спині - це така річ, яка не лікується однією пігулкою. І тут, як на те, йому треба було летіти на якусь конференцію програмістів. То вгадай, що він зробив? Думаю, ти зрозуміла.

Але якщо ти вважаєш, що ті кілька днів, які вдома не було копії, Олег приділяв мені більше уваги, то помиляєшся. Щойно йому стало легше зі спиною, він знову втупився у свій монітор, а я лишилася на самоті.

Тобто, не зовсім на самоті, адже в нас була Штуня. З того часу, як у нашому житті з’явилася копія Олега, я намагалася не помічати цю пройдисвітку, але в ці дні знічев’я поспостерігала за нею і просто вжахнулася змінам. Якщо не знати, що це не людина, то й не повіриш - настільки природньо вона стала рухатися, говорити і володіти мімікою.

Та найгірше, що вона витіснила мене з життя Олега. Коли в нього хапало спину, він гукав зробити масаж саме її. Або як йому хотілося чогось перекусити, не відходячи від комп’ютера. Я розумію, що вона прислуга і все таке. Але коли я вдома на вихідних, мені б теж хотілося приділяти увагу своєму хлопцю.

Якось, коли Олег пішов купатися, я покликала до себе Штуню і сказала їй все, що про неї думаю. Але її відповідь мене просто шокувала. Штуня зовсім не крилася, а прямим текстом сказала, що, насправді, Олег - її хлопець, а я - так собі, непотрібний додаток. Що за всіма параметрами вона краща за мене, і такий геній, як Олег, заслуговує саме її, а не якусь напівосвідчену посередність.

Я хотіла накричати на Штуню, негайно розповісти про це Олегу, і одразу розставити усі крапки над «і». Проте її цинічна посмішка враз згасила мій запал. Якщо подумати, справді, влаштувавши сцену, я не відвоюю свого хлопця. З такими потворами, як Штуня, треба грати за їхніми правилами. І я придумала план помсти.

Щойно повернувся з конференції Олег-копія, я одразу стала приділяти йому більше уваги. Ми навіть почали цілуватися більш пристрасно, а коли він обіймав мене, я згадувала часи, коли так часто бувала зі справжнім Олегом. І, звичайно, я намагалася робити все більш показово, коли це могла бачити Штуня.

Спершу вона не розуміла мою гру і лише знизувала плечима, коли я з копією демонструвала пристрасть в якомусь кутку кімнати. Так само незворушною вона лишилася, коли випадково помітила, як я займаюся сексом з копією. Так! Я вирішила, що це не є зрадою, адже це не справжня людина. Хоча, коли ми це робили, я взагалі забувала, що на мені робот і кохалася так відчайдушно, наче то був справжній Олег.

Одного разу я прийшла з роботи раніше за Олега і вирішила нанести Штуні вирішальний удар. Андроїди саме сиділи в кімнаті і грали в шахи, коли я взяла за руку Олега-копію і нав’язала йому сексуальну сцену просто на дивані перед Штунею. Ми обоє пристрасно обіймалися, зривали з себе одяг і пестили одне одного, а потім кохалися до нестями.

Коли хвиля насолоди накотилася, а потім поволі відійшла, я спокійно встала, як була голою, перед Штунею і, дивлячись їй в очі мовила:

- Подивися уважно: моє тіло - не ідеальне, я, як ти кажеш, "напівосвідчена посередність", але в мене є справжня пристрасть і супер-коханець, а не той збочений інвалід, що в тебе. Він нічим не гірший, бо знає і вміє те саме, що Олег, але краще! - і, гордо розвернувшись, пішла до душу.

За шумом води я не чула, що відбувалося далі, але, коли витерлася і, вдягнувши халат, повернулася, то м’яко кажучи, здивувалася з того, що спровокували мої слова. Ще більше вражений був Олег, який щойно приїхав з роботи і зайшов з іншого боку кімнати.

- Штуня! – розпачливо вигукнув він, побачивши, як роботи відчайдушно кохаються на дивані.

Тоді та лялька зупинилася, встала, поволі підійшла до мого хлопця і з натиском промовила:

- Я більше не Штуня, я – Франкі, збочений інваліде!

«Збочений інвалід» став хапати ротом повітря, наче риба викинута на берег, а потім його очі округлилися, він зойкнув і повалився на підлогу. Я викликала «швидку» і разом з Олегом поїхала до лікарні. Там його обстежили і виявили загострення, викликане сколіозом. Діагноз був такий загрозливий, що Олега лишили в стаціонарі, заборонивши вставати і ходити. Але ти, звісно, цього не знаєш, хоча він уже цілий місяць знаходиться там. Ти здивована? Це зрозуміло. Та я поясню все наступного разу, бо вже папір закінчується.

Цілую! Твоя Мар’янка»

3

«Люба мамо!

За ті кілька днів, які минули після останнього листа, ми просунулися ще більше на схід. Спершу ми відвідали Судак з його неймовірною фортецею. Ти навіть не уявляєш, наскільки масштабний цей витвір генуезької фортифікації! Це ніби як місто поруч з містом, та ще й на скелі. Походжаючи між його височезних мурованих стін, ти наче переносишся в середньовіччя. От лише враження псує те, що відвідувачі ходять не в латах, а в звичайному одязі, а то й без нього. Так! Нині там цілком нормально побачити нудистів як у самому місті, так і по фортеці. Але то тільки спершу вражає, а потім навіть трохи дратує, бо ж ті люди – не топ-моделі, і виглядають не завжди красиво. От, якби мій Олег пройшовся голяка, то зібрав би фурор, адже в нього ідеальне тіло. Але ми все таки носимо одяг. Та й без нього дуже би впадала в око відсутність його засмаги.

Наступної ночі ми розбили табір неподалік виноградників Сонячної Долини. Мали просто запаморочливу дегустацію на виноробному заводі. Тобто, це я смакувала різні вина, а Олег – ні. Із очевидної причини. А ще, він за тиждень ще ні разу не залазив у море. І зовсім не тому, що на початку травня вода настільки холодна, що відчуваєш сотні голок, які впиваються у твоє тіло, коли намагаєшся поплавати. Він стверджує, що та концентрація солі може завдати йому непоправної шкоди.

Після винного табору ми попуткою доїхали до Карадагу, де зараз і знаходимося. Це теж унікальне місце – тут такі химерні скелі, яких я не бачила більше ніде в Криму. Місцями, особливо, де майже немає рослинності, відчуваєш себе наче на іншій планеті – настільки неземні краєвиди розгортаються перед тобою.

Хотілося б тут провести більше днів, але Олег знову завів пісню, що це небезпечно, що нам треба рухатися далі. Я йому тоді сказала, що ми з таким темпом скоро потрапимо на Кубань, але він заперечив. Мовляв, ми просто розвернемося і попрямуємо, здається, вздовж Арабатської стрілки. Бо його насторожують новостворені республіки по той бік Керченсьскої протоки. Він вважає, що там верховодять такі ж бандюки, як були в нас на сході в часи ДНР.

В принципі, я його розумію. Тому, пишучи цього листа, з сумом дивлюся на ці мальовничі скелі Карадагу, які завтра від нас будуть вже далеко. Але ми й справді мусимо. Ти спитаєш: навіщо? Зараз ти все зрозумієш, адже історія, яку я почала розповідати у попередніх листах, саме дійшла кульманіації.

Отже, я минулого разу закінчила на тому, що в Олега стався жахливий приступ зі спиною. Це було увечері вівторка, 10 квітня. Його забрали в лікарню, де йому суворо наказали лежати у стаціонарі. Але ж він такий відповідальний співробітник, що не може взяти лікарняний просто посеред тижня, ще й без попередження! І тоді він придумав спосіб, як то кажуть, і вашим, і нашим. Із собою він мав планшет, з якого зайшов на свій домашній комп’ютер і щось там підпрограмував, а потім по телефону попросив мене вставити спеціальний usb-ключ, який відкривав можливість переслати потрібні дані в «мозок» Олега-копії. Так він підготував його, щоби послати замість себе на роботу.

І це спрацювало! Відтак копія ходила на роботу і ніхто не помітив підміни, адже Олег - той ще відлюдько, і до нього особливо не придивлялися. Хоча, скоро почали дивуватися. Адже «Олег» став програмувати на порядок швидше, ніж всі його колеги разом взяті. Про людське око він там імітував, ніби щось набирає на клавіатурі, але насправді це йому було не потрібно. Бо, щойно код програми виникав у його «мозку», він по wi-fi пересилав його на свій робочий комп’ютер.

Начальство помітило надзвичайну продуктивність старанного співробітника і не лишилося в боргу. Так за два тижні від отримав одне підвищення, а потім ще одне, ставши на чолі цілого відділення.

Коли під час чергового візиту в лікарню я розповіла Олегу про його кар’єрні досягнення, він спершу зрадів, а потім засмутився. Виходило, наче він тепер і не потрібен зовсім, оскільки всю роботу виконує його копія. Здається, він почав відчувати те, про що я йому казала, коли в нашому домі з’явилася Штуня.

Перепрошую, не Штуня, а Франкі. Після тієї сцени, через яку мій хлопець ліг у лікарню, ця краля стала вимагати називати себе саме так. І взагалі вона дивно змінилася. Про справжнього Олега практично забула, зате почала підбивати клинки до його копії. Я знаю, це дивно звучить, як щодо робота, але в якийсь незбагнений бік став розвиватися її генетичний алгоритм. І, хоча, Олег кожні десять днів зчитував і аналізував дані своїх андроїдів (віддалено через свій планшет), а потім записував правки, поведінка Франкі ставала все більш дивною.

Ти не повіриш, але вона себе вела так, наче то вони з Олегом-копією пара, а я намагаюся їх розлучити. Прямої шкоди мені завдати вона не могла, бо ж її дії контролювалися законами робототехніки Айзека Азімова, як стверджував Олег. Але бачила б ти погляд Франкі, коли я була поруч з Олегом-копією, або коли він приділяв мені увагу. Якийсь дуже нехороший блиск тоді виникав у її очах і вона після того впадала у все нові дивацтва.

Так вона почала активно користуватися косметикою і дивитися канали моди. Стала ходити у викличному вбранні, аж мало цицьки не вивалювалися з безсоромного декольте. А міні-шорти підрізала до такої міри, аж було видно, що вона не користується нижньою білизною. Але Олег-копія тримався стійко і зовсім не реагував на залицяння своєї одноплемінниці, натомість виявляв чимало знаків уваги до мене. Хоча, я не впевнена, що це саме моя заслуга. Мені здається, що після тієї сцени Олег підправив щось у його програмі, аби він не упадав навколо Франкі.

І ця «нерозділена любов», несподівано, призвела до тієї трагічної розв’язки.

Як зараз пам’ятаю ту суботу, 29 квітня. Відтоді минуло трохи більше тижня, а здається, що то було в далекому минулому.

Я саме сиділа в кімнаті Олега, бо він подзвонив і попросив, щоб я вставила на кілька хвилин usb-ключ, поки він скачає дані про стан андроїдів і запише їм оновлення. Аж тут у дверях з’явилася Франкі і попросила мене вибрати в холодильнику шматок м’яса, з якого б я хотіла, аби вона зробила відбивні на обід. Нічого не підозрюючи, я попрямувала на кухню, дістала потрібний пакунок, а коли розвернулася, то помітила, як вона теж зайшла за мною, взяла з шухляди сокиру і глянула мені просто в очі.

Боже мій! Я прочитала в її погляді смертний вирок. Я розпачливо скрикнула перш, ніж зрозуміла, що ціль сокири в її руці – зовсім не відбивні. На мій вигук до кухні влетів Олег-копія і збив Франкі перш, ніж вона замахнулася на мене. Від неочікуваності, вона впала на підлогу, а Олег ще й щось їй натиснув на шиї, аж вона повністю завмерла.

- Вона хотіла мене вбити… Вона хотіла мене вбити! – ворушила я неслухняними губами.

- Це неможливо! – заперечив мій рятівник. – В її коді записані чіткі заборони на заподіяння шкоди людині. До того ж, наш Олег регулярно слідкує за станом через свій ноутбук.

- Оновлення! – згадала я про ноутбук і прожогом кинулася до кімнати; на щастя, пристрій стояв на столі, та все ж я опустилася на стілець, відчуваючи, як мене накриває від стресу після пережитого.

- Зараз подивимося, що тут пішло не так, - підсів до мене Олег-копія. – Дивися: всі закони Азімова залишилися в силі… А це що? Хтось включив у список виключень твоє ім’я! Франкі би цього не могла зробити, адже запис захищено фізичним usb-ключем.

- Але де він? – враз я помітила, що роз’єм порожній.

Замість відповіді Олег-копія несподівано зіштовхнув мене на підлогу, і в той же час на те місце, де я щойно сиділа, влучила сокира, розрубавши нещасний ноутбук навпіл. Коли я підвела голову, то побачила Франкі, яка з ножем у руці підбігала до мене. І знову мій рятівник збив її з ніг і якось знерухомів.

- Кепські наші справи! – мовив Олег-копія. – Схоже, вона скористалася нагодою і внесла свої зміни, поки там стояв ключ, а потім його десь заховала. Але найгірше, що ноутбук з програмою вийшов з ладу. Тепер ми ніяк не зможемо на неї вплинути, а вимкнути її назовсім я не в змозі.

Словом, саме тоді ми й вирішили тікати. Поки Франкі не очуняла, ми зібрали необхідний мінімум речей і вирушили автостопом на південь (аби було більше сонця, щоб Олег-копія міг заряджатися через фотоелементи у своєму волоссі), залишивши вдома всі електронні засоби зв’язку. Олег-копія запевнив, що так буде безпечніше, бо Олег нещодавно запрограмував їм уміння приєднуватися до інформаційних мереж і швидко знаходити потрібну інформацію. Клята глобалізація!

Тобто, це не зовсім те, що Франкі могла «зламати» сайт Укрзалізниці, аби подивитися, куди ми взяли квиток. Або відслідковувати місця зарядок нашого електромобіля, якби ми ним скористалися. Просто, кажучи розумними словами, її алгоритми дозволяли відновлювати з високою долею ймовірністю потрібну інформацію, навіть якщо частина її прихована.

Так ми й потрапили до Криму. А про те, що сталося далі, я напишу в наступному листі, бо вже чую кроки Олега. Ну, тобто, ти розумієш, що його іменем я називаю саме андроїда, адже він тепер мій незмінний супутник і охоронець.

Цілую, твоя Мар’янка»

Цей лист так ніколи й не був відправлений.

4

Мар’яна вклала списані аркуші до конверта і вийшла назустріч Олегу, який саме мав повернутися з селища, куди ходив по продукти. Проте за кущами вона побачила зовсім не того андроїда, на якого чекала. Дівчина хутко заскочила назад до намету, але було запізно: Франкі впізнала її. Наче в уповільненій зйомці, Мар’яна із заціпенінням спостерігала, як на стіну намету лягла тінь, як відігнулася складка входу і в отворі з’явилося обличчя її смерті.

- От ми й зустрілися, крихітко, - розпливлася в усмішці Франкі.

- Як? Як ти мене знайшла? – ледве вичавила з себе дівчина.

- Твої листи, - відповіла переслідувачка, всідаючись у наметі навпроти Мар’яни. – Так, вони паперові і я не в змозі «скачати» їхні тексти, але ж «Укрпошта» не живе в позаминулому столітті, а використовує електронні технології для їх трафіку, тож я легко знайшла, звідки вони були відправлені і розрахувати, де буде наступна точка. Точка нашої зустрічі.

- І ти тепер мене вб’єш? – дівчина з безнадією подивилася на єдиний вихід з намету за спиною андроїда.

- Не для того я змарнувала цей весь час, аби просто пришити тебе. Все, що мені потрібно, це аби ти віддала мені мого Олега.

- Що ти маєш на увазі?

- Наш навіжений програміст перестарався з безпекою і запрограмував свою копію так, аби той в усьому слухався тебе і охороняв. Може ти гадаєш, що андроїд тебе кохає, але це лише твоя ілюзія. Візьми ось цей аркуш і напиши щось на зразок: «Я зрозуміла, що помилялася. Мені потрібен тільки мій справжній Олег. Я тебе звільняю від будь-яких обов’язків щодо мене і сама повертаюся до Києва». Залиш цю записку в наметі і мчи до свого інваліда.

- А якщо я не зроблю так?

- Тоді Олег-копія завжди буде з тобою. Але мені доведеться підключитися до бази лікарні, зробити незначну зміну, аби справжньому Олегу ввели некоректну дозу препарату і він помер. Уяви, як ти будеш з цим жити: щоранку прокидатися з копією того, кого ти вбила.

- Ти цього не зробиш!

- Вибір за тобою. Я лише виконаю те, що лишиться.

Мар’яна вагалася тільки мить. Вона враз подумала, що зовсім не знає, які ще зміни сталися в програмному коді збожеволілого андроїда. Раптом вона і справді вб’є Олега. А потім на цьому не зупиниться і почне нищити усіх близьких їй людей? І дівчина неслухняними пальцями написала те, що від неї вимагали.

- Молодчинка! – мовила Франкі, прочитавши написане. – А тепер тобі треба поспішати, щоби встигнути на вечірній потяг. Ходімо, я покажу тобі коротший шлях до автостанції, звідки ти зможеш за годину доїхати до залізничного вокзалу.

Дівчина взяла потрібні речі і попрямувала за Франкі. Андроїдка крокувала швидко, аж Мар’яна за нею ледве встигала. Та й шлях був не з простих: спершу стежка крутилася між чагарів, а потім вилізла на схил скелі, де треба було особливо пильнувати, щоби не послизнутися на камінцях і не полетіти додолу в море. Інколи траплялися поодинокі кущі, або якісь розпластані сосни. Проходячи повз одну з таких, Франкі відігнула гілку, аби та не заважала, але відпустила занадто рано і та з розгону вдарила Мар’яну в груди. Від несподіванки дівчина втратила рівновагу і злетіла з доріжки, за якою починалася прірва. Бідолаха би напевно впала з тієї шаленої висоти, але в останню мить вхопилася руками за якусь подобу кущика і так зависла на кільканадцяти метровій висоті над розбурханим морем.

- Допоможи! – гукнула вона андроїду, марно намагаючись знайти ногами опору.

- Ой, як прикро сталося! – зіронізувала Франкі, присівши на стежці над нею. – Всі будуть думати, що ти поїхала до Києва і ніхто не здогадається пошукати твій понівечений труп у цьому глухому закутку під скелею.

- Годі жартів! Витягни мене звідси!!! – вмовляла Мар’яна, відчуваючи, як поволі сповзає у прірву.

- Я не можу, я ж не всемогутня, - знизала плечима Франкі. – Я навіть не могла би втрутитися у медичну базу лікарні, хоч ти й повірила. До того ж, це вже не має сенсу, бо твого Олега тиждень, як виписали.

- Що? – дівчина з останніх сил стискала руками гілочки, які починали вислизати з її спітнілих пальців.

- Нічого! – холодно мовила Франкі, встаючи. – Просто повиси тут і подумай перед смертю, що віддала життя, як то кажуть, ні за цапову душу. Побічний продукт еволюції! – і вона пішла геть.

- Ні!!! – вигукнула Мар’яна і відчула, що сили її покидають.

Дівчина замружилася, аби не бачити, що зараз станеться, і раптом… чиїсь руки обхопили її зап’ястя і з силою потягнули догори. Коли Мар’яна розплющила очі, то помітила, що стоїть на стежці в обіймах свого незмінного охоронця.

-А-а-а!!! – пролунав розпачливий крик неподалік і дівчина побачила, як до них підбігає Франкі.

Наступні події розгорталися просто блискавично. Нападниця хотіла знову скинути дівчину до прірви, але Олег-копія виступив вперед і Франкі вчепилася в нього. Вона поривалася до Мар’яни, але в неї все не виходило. Андроїди кілька секунд крутилися на вузькій стежці, а потім хтось із них оступився і пара миттю полетіла додолу в море.

Через те, що скеля була майже прямовисна, дівчина не бачила, як вони упали, але почула, як щось важке плюхнулося у хвилі. Мар’яна пройшлася трохи далі, де стежка робила плавний поворот, з якого можна було побачити берег під скелею, але скільки не придивлялася, не помітила нічого, окрім велетенських сірих брил, об які з білою піною розбивалися морські хвилі. І враз чиясь рука лягла їй на плече!

- Олег? – впізнала вона знайоме обличчя, коли обернулася. – Але як ти звідти виліз?

- Я – справжній Олег, і я щойно бачив, як все закінчилося, - мовив хлопець, обіймаючи свою дівчину.

- Тобто, Франкі казала правду і тебе виписали з лікарні?

- Так! І відтоді я шукаю вас. Як і вона. Хоча їй і вдалося мене трохи випередити.

- А ти точно не робот? – насторожилася дівчина. – Скажи швидко, скільки буде… 197 на 203?

- 39991!

- О, ні! – випручалася з обіймів Мар’яна. – Людина не може так швидко множити стільки цифр!

- Я й не множив! Це один з математичних трюків. Коли в тебе два дуже близькі числа, то це робиться за секунду. Дивися: 197 це 200-3, а 203 це 200+3. Тобто, нам треба тільки порахувати 200х200-3х3, а це завдання для середньої школи.

- Ну нехай, але все рівно це якось дивно, - дівчина повернулася в обійми.

- А мене дивує інше, - поділився сумнівами Олег. – Я хоч і безрозсудний, але у плані безпеки не міг ігнорувати застереження таких світил як Марк Цукерберг чи Стівен Хокінг. Тож я зробив так, щоб кожні десять днів разом з оновленнями андроїдам потрібно було продовжувати активацію, без якої їхня робота блокувалася би штучно. Саме тому я використовував фізичний usb-ключ. Без нього жоден з відомих крпито-алгоритмів не дав би їм ради. І вони про це знали, але все-рівно на щось сподівалися.

- І коли б вони мали вимкнутися?

- Хм, та ось просто зараз, - подивився хлопець на екран свого смартфону.

- Свиня! Ти не міг би робити активацію на годину раніше? Мені б тоді не довелося висіти над прірвою, - жартома посварила його дівчина.

- Ні, раніше – ніяк, я ж бо «сова»!

І пара, сміючись, пішла собі геть.

Ніхто з них і не помітив, як з-за скелі їх проводжає поглядом чиєсь зле око. Єдине уціліле і ледь роз’їдене сіллю штучне око…