Дорога у вирій

В середині неї щось вибухнуло.

Пам'ятає добре, що перечепилася на верхній сходинці свого під'їзду, точніше посковзнулася. Потім впала і скотилася додолу. Лише п'ять сходинок і на, маєш. Лежала і дивилася на біле зимове небо. З нього на землю падав сніг, білий, лапатий. Кожна сніжинка мала поводиря і певне не одного, бо як інакше назвати таке тісне товариство, тобто лапатість, яка засипала собою Божий світ. І тоді раптом пролунав той вибух, у ній, в середині її утроби.

Руся  не могла і ворухнутися від болю. Її нутрощі вщерть заповнила чорна густа вода. Чому чорна? Такою стає кров після вибуху. Чорною водою… Вода переповнювала її вщерть, змішувалася з болем, пекельним і пекучим, мов би хотіла заполонити її собою та затягти в чорторий. Вода стікала ногами, вона відчувала її липкі пальці, вода вже не поміщалася в посудині тіла. Та це було і не найжахливішим в порівнянні зі страхом, який пульсував у голові, роздирав душу навпіл, розтинав зі середини, запускаючи свої ядучі щупальця в те місце, де вже майже шість місяців жила її дитина. Руся розпачливо тримається за живіт, запакований в довгу шубку, вона не вберегла свого малюка, не доносила.

Чорна вода підбирається до горла її синочка. Малюк інстинктивно зажмурює очі, він ховається, він не знає іншого способу врятуватися, чорна вода ніжно заполонює, заворожує своїм теплом, заколисує майже маминими словами. Але чому ж тоді така налякана мама? Чорна вода огортає руки, ноги, вуха, очі, липкими своїми ножичками обрізає нитку…

Світ калейдоскопом мерехтить в очах, лапаті білі сніжинки стають червоними. Руся відчуває, що й сама тоне в цій в'язкій воді, борсається, шукаючи там свою дитину, яка десь має бути поруч, відчуває це,  і не знаходить.

Провалля, тиша…

Приходить до тями лише на мить. Замість шатра білого неба і сніжинок - яскраві софіти,  наляканий погляд чоловіка Олега, заклопотані погляди людей у білому. Та це не ангели. Вона в лікарні. Здається щось не так не тільки з дитиною. Біль голочками зсередини проштрикує її. Останнє, що вона чує перед тим, як знову пірнути у чорну воду, набридливий монотонний зумер, гидкий звук…

У пацієнтки зупинилося серце.

Русю вже більше не болить, страждання та страхи минулися, у тілі легкість та новизна, в душі - спокій, умиротворення. Вона відкриває очі. Легко, без натяку на біль. Те, що вона бачить довкола себе, чомусь аніскілечки не бентежить і не шокує, навпаки – тішить. Руся пливе у човні темною водою, але вода ця не та чорна та в'язка, що занапастила її дитя та хотіла втопити її. Хотіла чи втопила? Не важливо. Бо  то тихе плесо, ніжне плесо спокою після довготерпіння і течія його рухає човен поволі і впевнено до світла, яке струменіє попереду. Яке воно любе те світло, яке миле! Руся не може відвести від нього погляду. Воно вабить, кличе, мерехтить.  Мить і вона стане частинкою того світла, поверне додому з мандрів, зіллється зі сяйвом воєдино, ще мить, малесенька мить.

Раптом позаду озивається голос, тонким дзвіночком: «Мамо, матусю! Аякже я? Візьми мене з собою, додому! »

Руся озирається. Біля річки стоїть маленький хлопчик, відгороджений від світу, в якому зараз перебуває вона, прозорою стіною. Він розпачливо простягає свої рученята, стіна його не пускає, річка його не приймає.

Руся вертає назад, останній раз жалісно та з досадою дивиться на світло, від якого вона щойно відмовилася. Чи буде мати вона колись шанс вернути до нього, вернути додому? Байдуже. Бо не час, ще не час.

Мати вертає назад:

- Я йду, синочку! Йду!

Руся відкрила очі. Біла стеля кімнати здавалася чужою, невже вернула до пекла, знову? Навіщо? Поруч щось пищить, рівномірно і монотонно. То певне її серце. Спробувала поворушити рукою чи ногою. Ледве це зробила, все тіло жахливо боліло. Жива, бо боляче. Все її тіло обвите дротами. З руки стриміє голка. В голові паморочиться. Хочеться пити, цілу вічність не пила. Дерев'яним язиком ледве прожебоніла:

- Пити!

- Русю, сонечко! Кохана!Ти – отямилася! Слава Богу, жива! – карі вологі очі чоловіка ніжно і перелякано дивляться на неї.

Стільки болю в тих очах.

Щокою коханого стікає вода.

- Пити!

Вони втратили дитину. Викидень, спровокований її невдалим падінням та ще якоюсь там патологією в передлежанні плоду. Їх попереджали, що може трапитися викидень. Руся німо дивиться на губи лікаря, які шелестять-ворушаться, випльовуючи так потрібні тепер хворій, стандартно-завчені фрази. Та її зараз турбує геть інше - чому вони називають її  дитину викиднем, мов щось непотрібне, зайве. Згірше від сміття. Мурашки бігають шкірою ніг та рук, моторошно від слів.

Лікар говорить маразматично добрі слова. Дитина, точніше він каже плід, був вже мертвим, коли їх швидка привезла в лікарню, тож надважливим стало врятувати життя матері. Вона пережила клінічну смерть. Звісно, цього не пригадує, тому що була мертвою цілих п’ять хвилин. А діти у них ще будуть. Таке час від часу трапляється з першою вагітністю, на жаль, ота патологія. Зараз важливо повністю одужати, зміцніти, набратися сили, вітаміни понад усе, гемоглобін катастрофічно низький, тому що втратила багато крові, курс лікування…

Вранці її з реанімації перевели в загальне відділення, в трьохмістну палату. Поки що вона в ній одна. Це добре, бо ніхто не лізе в душу. Вона вернула до життя, вірніше її заставили до нього вернути. Навіщо? Хто? Це не лікарі, після п’яти хвилин перебування на тому світі назад рідко вертають. Принаймні так запевняв неангел в білому, тобто лікар. На його пам'яті то перший такий випадок, тож просив не дивуватися, коли з нею будуть відбуватися якісь дивні речі, звучати голоси в голові чи ще щось таке. Довго її мозок знаходився поза межею. Байдуже. Вона нормальна, це знала напевне.

Сьогодні врешті самостійно встала з ліжка. Вірніше їй примусили це зробити. Десь опівночі  прокинулася від жалісливого плачу. З коридору вчувалося  тужливе скімлення-сквілення. Відкрила двері,  вийшла в коридор, точніше виповзла і остовпіла. Навпроти оперційної, де робили здебільшого вимушені аборти, яка була в кінці коридору, рухалися над підлогою маленькі, світлі напівпрозорі силуети-світлячки. Вони  ридали-плакали-співали. Несподівано одне з них відділилася від гурту, підпливло до неї. Ноги прикипіли до підлоги. Невже це одне з тих видив про які попереджав лікар? Вона божеволіє?

- Мамо! Матусенько! Тут так холодно і лячно! Забери мене додому, - тремтіли слова в голові…

Світлячок покружляв над нею, обмаяв своїм теплом, і поплив коридором. Те світло не жахало, воно було безпомічним, розгубленим, добрим… Руся стояла, слухала і дивилася, як танцюють-голосять ненароджені діти. Вода заливала обличчя, знову вода, але  була вона прозорою і нетемною.

Ледве допленталася до ліжка. Все тіло страшно боліло та це було такою дрібнотою в порівнянні з щойно побаченим. До ранку не могла заснути. В коридорі плакали діти, ненароджені діти і серед них був її син. Коли світанок торкнувся неба своїми пальцями, полохливі звуки ночі раптом стихли і жінка, втомлена та виснажена, заснула.

Коли вона прокинулася, то в палаті була  не одна. Поруч перебували нові співмешканці, друзі по нещастю. Перелякана та нажахана від щойно пережитого викидня, молода жінка Джулія. «Напевне мусульманка», - подумала Руся. Хоча Джулія і лежала обличчям до стіни та до вух Русі долітала мелодика мусульманської молитви. Руся не молилася. Не невміла, не могла себе пересилити, слова застрягали в роті, не вимовлялися.  Третьою співмешканкою  стала красива модель Карина, так і представилася, зухвало і впевнено. Її лікарі примусово заставили залишитися на день-два в лікарні після аборту, була загроза кровотечі. Палати переповнені, тож красуню підсунули їм. Карина без пуття теревенила по мобільному, а в перерві між телефонічними балачками виходили в коридор на перекур. Поводила себе дещо зверхньо та Русі було байдуже, байдуже.

Джулія майже не розмовляла, лише перелякано шморгала носом і молилася, коли Руся щось ввічливо її запитувала. Врешті вона дала Джулії  спокій.

Вночі знову звично чула ті самі голоси. Не зімкнула очей аж до світанку. Коли ж вранці врешті заснула, то намарився сон. Знайома темна річка, човен, але вона не у човні. Вона перед прозорою стіною, яка не дозволила увійти її сину. Руся стоїть і махає білою хустинкою вслід човну, який пливе темною рікою, віддаляючись. На човні напис: «У вирій». У човні оті напівпрозорі силуети, світлячки-душі, і пливуть вони на світло, додому. Руся махає і махає своєю хустинкою аж поки човен не розчиняється у світлі. Вона зі всіх очей вдивляється у світло, але нічого крім крони дерева та білих крил розгледіти не може.

- Щасливої дороги, - шепочуть губи і вона прокидається.

Розповідає сон своїм новим сусідкам-співмешканкам. Карина криво та згорда посміхається:

- Дурні бабські теревені.

Несподівано озивається мусульманка Джулія:

- А у нас Викидень, то вже живе створіння Боже. Коли йому  менше 4-х місяців, він не омивається і не загортається в саван. Йому не читається молитва (Джаназа-намаз). Для нього лишень викопується могила, але його все ж ховають. Якщо його вік більше 4-х місяців, то він вважається вже людиною, тому що по хадісу, ангел вдмухує душу в дитинку через 120 днів з моменту зачаття. Згідно Сунне, Викидню дається ім'я, бо він вже не викидень, а померла людина.  Тому твій сон, Русю, не дурний! Зовсім ні. Душа твого сина заблукала, напевно.

Джулія жалісливо схлипує. Вона втратила дитину, лише вісім тижнів вагітності. І те ненароджене маля по закону її віри – ще не людина.

Завтра Русю виписують. Ця ніч остання в цій лікарні.

Вночі Руся знову вже звично чує  плач. Вона виходить в коридор. Прощатися?

Опершись на підвіконник, біля вікна стоїть Карина. Несподівано вона озивається:

- Це в мене  п'ятий аборт!  Не рекорд поки. Хм! А в тебе були?

- Ні, тільки викидень, - вичавлює Руся.

Вона сама злякалася того, що сказала. Бо то не був викидень, то була смерть, страшна болюча смерть її дитини. Руся дивиться на коридор, там в тьмяному світлі лампи кружляють мертві діти. І жалісливо співають.

- Куди дивишся? Там нікого нема. Ніч! Навіть чергові відпочивають. Йди спати! Знаєш, до абортів з часом звикаєш. Одинадцять хвилин задоволення і стільки мороки. Та, зрештою – все має свою ціну. Не парся, ще завагітнієш! От я! В сімнадцять років закохалась, одружилась. Хотіли дітей. Ситуація! Ну, такі мрії-ідилії лише в сімнадцять років бувають… Взимку впала, підсковзнулася. Викидень. Та то й на ліпше. З чоловіком розбіглися, де й любов минула. І от, маєш! Вже п'ятий аборт… Так що, в тебе ще все попереду. Йду покурю чи що?

Ноги самі несуть Русю до дітей. Вона чує їх страх, вона знає, що вони чомусь не можуть попасти в той човен, вернути додому. Туди так легко втрапила вона, коли майже померла. Вона йде до дітей.

- Ти куди? Туалет в інший бік! – в спину линуть слова Каріни.

- Діти плачуть, ненароджені діти плачуть! Їм страшно. Ти хіба не чуєш?

Карина здивовано крутить пальцем біля скроні.

- Які діти, здуріла чи що? Шматки матерії. - Ще одна цигарка не вб'є її! От довела її ця ненормальна.

Несподівано Руся розвертається і підходить до Карини впритул. Вона бере її за руки, стискає  зі всієї сили. Руся  хоче, щоб красуня відчула те, що відчуває вона.

Карина криво посміхається: «Навіжена». Висмикує свої руки і йде палити.

Напівпрозорі силети-світлячки кружляють у танці. В жахливому танці, в прекрасному танці. Загублені ненароджені душі тих, кого видерли з тіла, або хто не зумів народитися  через обставини… Загублені душі дітей, що просяться додому. Але чому вона може їх бачити, а інші ні? Бо вона вернула з того світу, як і вони була мертвою та змогла вернути назад…

Вірніше її син-світлячок повернув її.

Стільки благання та журби в тих дитячих голосах? Руся мусить допомогти їм, допомогти собі, своєму ненародженому синові. Але як?

Вона сідає на підвіконник і дивиться, як танцюють-голосять прозорі душі. В тому співі немає життя. Лишень розпач, бо про них забули тут і про них забули там. Кара за що? Чи вартує такої кари невинне життя…

Русю завтра виписують. Легкий теплий ніжний вітерець витає у неї над головою: «Додому. Додому. Додому.»

Яке б ім'я вона  дала своєму сину? Джулія говорила – він не викидень, а померла людина, якій слід дати ім'я. «Дати ім'я — означає дати життя. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбувалося через їх називання. » – так колись казав старий професор, який в інституті читав їм світову міфологію.

- Господи, це ж Потерчата! Синку! Остапку! Пробач мені за те, що не народила тебе, – вона пригадала темну річку зі свого сну і світло.

На човні був напис.

- Відпускаю тебе, Остапко, у вирій! – майже інтуїтивно шепочуть губи і легка носова біла хустинка летить вгору пір'їнкою.

Цілу ніч називала і проводжала у вирій Руся втрачені душі.

Вранці її виписали. Вона знала, що в клініці будуть нові аборти, нові викидні у жінок, з’являтимуться нові потерчата, але була впевнена, що  вона не одна така, яка їх чує…

Карина ніяк не може заснути. Ту, навіжену, що вчепилася вчора у неї своїми руками, аж синці на зап'ястках, слава богу сьогодні виписали. Джулька он давно спить. А вона заледве сама з собою не розмовляє. Навіть палити не хочеться. Раптом якийсь дивакуватий звук долинає з-за дверей. Карина встає з ліжка, визирає в коридор, навпроти операційної в дивно-химерному танку кружляють світлячки… Карина торопіє від зобаченого. В коридорі жалісливо танцюють плачуть-ридають загублені  діти, потерчата.

Статистика:

Щодня у світі робиться 50000 абортів.

Щорічно офіційна статистика реєструє в Україні близько одного мільйона абортів, у той час як у всьому світі кількість таких операцій не перевищує 15 мільйонів (6,6% світових абортів припадає на Україну при частці населення у світовому масштабі - 0,9 %).

В Україні, як свідчить офіційна статистика, зафіксовано 145 абортів на 100 пологів.

Потерчата…

«Потерчата (потороча, потерчук, страдчата) – в українській демонології душі  дітей, які померли  ще не народившись або відразу після пологів, які не мають імені, пізніше, вже в християнській традиції - не хрещені діти. За переказами душі потерчат сім літ літають загубленими, чекаючи своєї участі. Хто почує голос потерчати, за повір'ям, повинен направити душу  у вирій, наректи її, підкинувши вгору шматочок тканини. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів. Коли ж за сім років таке дитя ніхто не «благословить», його крадуть русалки, мавки, нявки, гречухи, роблячи своїми вихованцями. Такі Потерчата стають Духами-Семилітками, дуже мудрими Духами. Невикрадені душі переходять у пугачів (на Поділі) або в лелек (Західна Волинь)»

(Українська демонологія)