Дельфінарій

Тварини орієнтуються за допомогою ехолокації. Вона подібна до радарної системи. Сила цих коливань така, що якби її використали на повну потужність, то могли б убити одне одного. Тобто кожен дельфін і кит мають при собі суперзброю, але не заподіють шкоди собі подібним...

Томас ВАЙТ, директор центру бізнесу та етики університету Маримонт, США, науковий консультант проекту "Дикі дельфіни", 2010

* * *

Я поглянув на масивний годинник на руці – ще 20 хвилин залишилося до закінчення моєї зміни. Це нібито й небагато порівняно з 12-ма годинами, та всі знають, що останні миті найдовші. Отож, всього за 20 хвилин я вип’ю кислого молока, прийму душ, переодягнуся і побіжу світлими коридорами додому, а поки буду пильним, бо служба все ж таки. Таки-так, я військовий. Ну, ще тільки сержант, але перспективи є. І от останні 12 годин я контролював простір довкола західної вежі рідного міста ПоЛьвів. На моїй вежі служба не проста, бо найбільше сутичок з дельфіноїдами саме тут. Авжеж, авжеж, зараз нашвидкоруч розповім про всі зміни після 2000-х років – так хоча б ці 20 хвилин, маю надію, рибою пролетять. До того ж, холодно тут і темно: лише мій потужний ліхтар освічує глибини океану довкола.

Отже, мало-помалу все ж почалося глобальне потепління, клімат різко змінив свої закони, а саме: за кілька годин погода могла змінитися від жахливої спеки до буревію чи навіть торнадо, а найближчі до морів та океанів міста взагалі щороку розбивало вщент хвилями та вітрами. Звісно ж, на початках від цього страждали в більшій мірі Європа, Америка, Африка, але врешті-решт поганий настрій природи дійшов і до Азії, і до Австралії – лише полюси хизувалися більш-менш терпимою погодою.

Людство як таке увесь цей час також не дрімало: понавидумувало різноманітні нові технології, а надодачу ще й розмножилося до 10-ти мільярдів.

Добре, що в 2020-х вигадали стерилізацію мужчин... Прямо як лякливих котів чи зарозумілих баранів. Отож, багато разів літали в космос, шукали принагідних планеток для розмноження, та байки: не знайшли ніц. Тоді спробували розвинути міста в повітрі – ач які, закортіло їм жити просто серед хмар, – та теж прогадали, бо сизі хмарки та змінні вітри легко руйнували найміцніші конструкції, а також часто здували людей додолу.

І десь саме тоді, в 2030-х, найулюбленіші всім людством фізики вигадали транзистор, який створював магнітне поле, здатне зріджувати атмосферу до заданої довкола самого, власне, пристрою. Теорія теорією, проте перші випробування на людях або погано впливали на роботу серця та інших органів, або просто плющили людські півкулі – авжеж, ті, що в голові. Та вже за кілька місяців по телебаченню сповістили про винахід століття: людина з таким транзистором могла пірнати на будь-які глибини земного океану та вивчати фауну-флору на дні. До того ж, повітря чудово зберігалося в цій капсулі атмосферного тиску довкола пірнальника. Транзистор був таким собі артефактом, який врятував людей від глобального потепління.

Технології за технологіями, фізики за фізиками – і на тепер людство повністю переселилося з непридатних для життя континентів у глибини океанів. Таким чином утворилися держави по-океанськи: Індія, Атланта, Тиха і дуже холодна Антаркта. Власне кажучи, міста утворилися відповідно до континентальних міст і називалися аналогічно, але з часткою "по": ПоЛондон, ПоТокіо, ПоПариж... Хоча історично склалося так, що ПоТокіо був сусідом з ПоМосквою. Спочатку деякі політики стали навіть воювати за нові території, але за кілька років зрозуміли, що в усіх людей є інші спільні вороги: дельфіни.

Це вже тепер відомо, що всі минулі століття біологи говорили з дельфінами на різних мовах, а риби повторювали їм: "Чуваки, якщо ви не схаменетеся вивчати моря і ловити нашу хавку, то начувайтеся". Ну, насправді ніхто з науковців і досі не знає, чи то дельфіни швидко розвивалися останні десятиліття, чи то пак вони приховували свої здібності: "тіхарилися", так би мовити, – проте людство було шоковане здібностями колись таких милих дельфінів.

Врешті-решт людство усвідомило, що усі жучки, які буравлять стальні стіни наших домів, усі рибки, які пробивають шланги в транспорті та пристроях освітлення, зв’язку, енергії тощо... Не знаю напевне, чи усідомило людство, але я зрозумів, що всі вони діють за вказівкою нахабних дельфінів, які гіпнотизують довколишню флору та фауну. Добре хоч, що рослин на такій глибині немає, бо кажуть прикордонники, що там, вище, де з’являється світло сонця, усі рослини більш та нібито навіть розумні. Отже, поки науковці досліджують, вивчають, рознюхують, ми, військові, повинні захищати наших матерів та сестер від дельфінів та їх, так би мовити, прибічників.

Між собою ми називаємо усю їхню територію дельфінарієм. Тобто уявіть собі, що в глибоких-глибоких океанах на самому-самому дні живуть люди в штучно утворених містах, але на них щоразу накидаються витривалі хтиві риби та різноманітні крабики-хробаки, якими командують генерали-дельфіни. Тому навколо кожного нашого міста збудований периметр оборони, який прикривається велетенським транзистором та вежами: флотська, західна, східна, південна та північна. І там солдатики стоять з мінігарпунами – це модернізована, та все ж найпридатніша тут зброя, – які своїми тілами відповідають за великих та малих рибин, яких пропустить, бо будь-яка недбалість – і ганебний розстріл, і сором на родину.

Звісно ж, ми – людство – швидко б вимерли без зелених рослин. Так, м’яса тут вдосталь і рибного, а можна й кроликів хвацько розводити на грибах, проте рослинам потрібен кисень та сонце. Але й тут технології пішли вгору і запропонували прорити довгі канали, які з’єднувалися через систему ходів і виходили назовні в межах Південного та Північного полюсів. Там погода дозволяла тримати назовні кілька лабораторій, усіх в’язнів на випадок загибелі Океанії – амністія можлива, – а також військові бази для розробки нових технологій та – в першу, мабуть, чергу – оборони від дельфіноїдів. О, так, дельфіноїдами ми називаємо нерозумних риб та й узагалі тварин, якими командують кляті дельфіни.

Достеменно невідомо, та дельфіни без ніяких радіохвиль чи хімічних речовин, а простим звуком – резонансом, як мене вчили, – вводять різних тварин у стан контролю. Таким чином, ми рідко бачимо власне дельфінів, та коли вже бачимо, то це, згідно статистики, востаннє, бо вони вельми кмітливі, коли воюють, дуже швидкі, надто верткі... Але то би байки, якби не їхня зброя: точковий удар їх звуку може вбити людину або розтрощити транзистор, а пронизливий свист одразу призводить до глухоти та сліпоти. Благо, що і тут вчені не підвели: є пристрої, які рятують від свисту, та шкодять власне організму, тому рекомендовано вмикати їх тільки в разі появи дельфінів.

Та і з дельфіноїдами клопоту немало: як задрімаєш чи проґавиш, то враз краб обкусе ногу чи, буває, мінімедуза влетить на швидкості крізь внутрішню атмосферу і прошиє мізки. Всяке буває, бо то війна. Насправді у нас є магнітошокери (електрична та вогнепальна зброя не годиться у воді ніяк) проти дрібної наволочі, а окремо гарпуни проти глибоакул і власне дельфінів, та все рівно варто бути пильним на службі щомиті, бо життя одне...

А ось і пройшли ці довгі 20 хвилин, нарешті мене змінює колега-сержант, а я покидаю клятий дельфінарій з усіми його водами, рибами та хробаками, потім довго спускаюся крізь систему внутрішніх дверей у штаб, де здаю важку зброю та зміну згідно регламенту. А тоді настають хвилини релаксування: теплий душ прісної води і кисле молоко на виході. Поки ніжишся під струнами води-гітари, то згадуєш, трапляється, дитинство та сушу.

Я вже навіть і забув, скільки мені було років, коли нас – усіх жителів Львова – посадили у велетенські, схожі на іхтіозаврів, підводні човни і відправили на самісіньке дно Індійського океану. Десь за три дні через Східну Європу пройшов ряд торнадо та шквал опадів. Ну, тепер на місці нашого міста кілька кілометрів снігу... А от на обидвох полюсах стало значно тепліше, але життя навіть бактерій там розвивається дуже поволі, бо всього кілька десятиліть тому умови для виживання були неприйнятні.

Отож, саме на полюсах стоять великі сонячні станції, які дуже економно збирають енергію сонця – сучасні технології, так би мовити, – і охороняються роботами та найдосвідченішими вояками всієї планети. Адже тут, під кілометрами води, ми не можемо розвивати ні атомну, ні сонячну, ні вітряну, ніяку енергетику. Щоправда, вчені вже працюють над використанням тиску товщі океанської води, але поки не дуже квапляться видавати результати. Ми ще трохи почекаємо, а от дельфіни... Вони через своїх дельфіноїдів на суші – подейкують, що вже й власне дельфіни навчилися пересуватися по твердій землі, – щодня накидаються на кілька наших скудих станцій-містечок на полюсах. Та нічого, чекатимемо на вчених, поки ще вистачає сили й духу, щоб відстоювати наші стратегічні території. Бо якщо дельфіни розтрощать наші наземні містечка, то нам тоді, шановні, просто триндець...

Але не будемо про погане, бо ми зараз під теплим душем, а незабаром вип’ємо смачного кислого молока – як у селі колись пили.

* * *

Уже на виході з військової бази зустрів давнього товариша з ліцею – такого собі Толіка. Ех, гуляли ми з ним колись... Тоді були і дівчата файні, і хлопці браві. От подобається мені також ця військова справа, але як подумаєш, наскільки ти залежний, то хоч плач. Нічого, прорвемося. Отож, Толік розквітлий такий, жвавий, звертається до мене:

– Як воно, молодече життє?

– Та ніц так. Коби не гірше, як кажуть, – підтримую я західний діалект Толіка. – Скільки літ, скільки зим... Ти де зараз працюєш? Бо я залишився на службі, а зараз працюю на західній вежі. Нічого цікавого, але все ж небезпечно. Тишком-нишком навмання...

– Та що ти мовиш? Я насправді теж залишився в силах, але пішов у приземні війська, – здивував мене Толік, бо насправді міг би пробитися кудись і повище, а там стільки гризунів та хробів. – І як ти сам розумієш, ми якраз між водою та повітрям... Ну, як колись між небом та землею.

– Та то вже неактуально, Толіку, – сміюся я з порівняння і дружньо плескаю по плечу товариша. – А що ж ви там охороняєте? Хай вже ми, які воюємо з рибами та раками... Наземні війська мають клопіт з птицями та плазунами. А що там у вас? Кроти та хробаки.

– Не кажи так, друже, не кажи, – задумується про щось Толік. – У нас за кілька останніх місяці пали героями п’ять сотень. І це більше, ніж у вас чи у наземних військ.

– Ну вибачай, якщо образив чи зачепив, – стиха перепросив я.

– Та нічого, не зважай, то просто навіяло, – жвавішає Толік. – А ти кажеш, що ми охороняємо? Та якраз усі кабелі та дзеркала охороняємо. А як ви тут, під водою вирощуєте пшеницю, гречку? Та ж сонячне проміння відбивається від тисячі дзеркал оптопроводу, а тоді з’являється у вашому підводному світі.

– Але наземні війська якраз і оберігають наші дзеркальні станції, – заперечую я, поки ми йдемо коридором до міського транспорту ПоЛьвова. – У вас там гризуни дрібні... Чи щось змінилося?

– Ото ж бо й воно, друже, – знову засмучується Толік. – Дельфіни зрозуміли, кажуть, що важко побороти людей на суші та у воді, тому вирішили взяти нас посередині. Все частіші й частіші напади паразитів на зламах тунелів... А ще точкові самогубства нутрій, кротів, багатьох гризунів у верхніх шарах грунту. Та то дріб’язок, бо там, на Північному полюсі, як верзуть люди, десь половина оптопроводів уже знизили коефіцієнт віддачі.

Ми з Толіком якраз доходили блакитним коридором до зупинки пометро. Людей було, як і завше, багацько, та якщо сісти в останній вагон, то там вільніше буде. Туди ми й попрямували.

– Тобто вже менше світла потрапляє сюди, під воду, в Океанію? – не вірю я словам Толіка, бо ще кілька років тому наші науковці запевняли, що ніякий зовнішній чи внутрішній фактор не може повпливати на стопроцентну віддачу оптопроводів. – Але ж як дельфіни навчилися впливати на світло?

– Ще достеменно незрозуміло, але подейкують, що були – чи, може, тільки з’явилися – підземні раки-мутанти, які випускають у випорожненнях хімікат, який зменшує віддачу того ж оптоволокна. Блін, це тільки теорії, а в той час і у нас, на Південному полюсі, падає коефіцієнт віддачі теж.

– То що тепер буде? – не на жарт занепокоївся я. – Невже транзистори не рятують від тих раків?

– Еге ж, друже, не рятують, – якось застережливо поглянув на мене Толік. – Транзистори як артефакти від тиску мають один дефект: від надвисоких частот вони змінюють полярність і просто втягують людину в себе. Не повіриш, але на моїх очах один солдат був затягнутий у транзистор, а довкола залишилася тільки кров. І це все свист дельфінів... Вони цього нарешті навчилися.

– Нічого собі, – я втупився в підлогу, втратив відчуття часу від почутого... але от і світло пометра, на яке ми за мить сядемо. – А як же мудреці, які без транзисторів сидять біля ПоЛьвова? Як вони можуть контролювати тиск води?

– О, це вже зовсім інша тема. Усі гадають, що то якісь сектанти, але я вже два роки захоплююся цією теорією. Дзвони, якщо тобі і справді цікаво, – Толік доторкнувся своїм годинником до мого, передав візитку, а тоді озирнувся довкола. – Я на інший потяг, тому зачекаю ще трохи.

– На інший? Шкода, шкода, – якраз під’їхало моє пометро, тому я подав долоню Толіку.  – То де знайти вас?

– Ми збираємося якраз біля східної вежі, – показав рукою десь у стіну. – Ну, пиши по годиннику.

Пролунав гучний сигнал, я застрибнув у потяг. За вікном маячив Толік – друг-сектант, що вірив у вищу силу, але все ж умів дихати під водою, – і махав мені рукою. Пометро швидко схопилося з місця, я ледь не втратив рівноваги і зловився за поручень. За мить ми летіли довгим каналом над містом, а у вікні з’являлися та зникали труби світлогонів, південна та західна вежі, підводний флот Океанії... Десь там, під флотом була моя квартира, на яку згори тиснули кілометри води, але рятував вібро-транзистор усього нашого міста.

* * *

Я прокинувся від пісні "а щоб тобі, а щоб тобі промінь в око, а щоб тобі" будильника на руці... Поглянув на годинник. Що за маячня, адже тільки шоста ранку? Це щось неймовірне! Але враз переді мною виникла голограма з годинника – така собі рація нової епохи, – з якої мій безпосередній начальник Томас негайно підійматися і з’явитися в повному облаштуванні на флотській вежі через якусь годину. Навчальна, мабуть, тривога... А чи навчальна?

Я одразу зрозумів серйозність намірів мого начальника, бо він у голограмі нервово косився в сторону, а не дивився, як це зазвичай буває, у камеру. Тобто або він нервував, або наглядав за тим, хто йому наказував. Врешті-решт для мене це не мало значення, тому що я солдат – і мені наказано бути через годину біля флотської вежі. Це була якраз найближча до мене військова стратегічна точка, тому я був упевнений, що держава потребує мене негайно. Тож я, не зважаючи на факт двогодинного сну, прийняв холодний душ, тоді нашвидкоруч випив склянку соку, з’їв чудовий кусень кролика – це на той випадок, якщо не виживу, – і побіг до найближчої зупинки пометра. Вже біля самого входу в коридор я поглянув на годинник і зі здивуванням помітив, що в мене всього десять хвилин, щоб не спізнитися.

Десь за сім хвилин я був у центральному гардеробі флотського військової частини, де мені, як і тисячі солдат в черзі, видали захисну форму, вже звичні транзистори та нову зброю... Тепер до гарпуна з магнітошокерами був закріплений ред-ліхтар, який міг смажити будь-якого дельфоноїда на відстані двох метрів. Мені здається, цього дещо замало, щоб боротися з настільки верткими у воді створіннями, але хай... Раз Океанія каже, що ред-ліхтар потрібен, то потрібен.

За півгодини ми усі – тисячі юнаків з гарпунами в руках і транзисторами на поясі – стояли перед головнокомандуючим флотської вежі. Він був не надто багатослівним, але дуже логічним:

– Шановні воїни, ви зараз будете кинуті в простори Дельфінарії без лазерної підтримки, – тут він вистояв паузу. – Справа в тому, що керовані дельфінами знищили за останню добу більше 80-ти відсотків оптопроводів... Мені важко це визнати, та ми, військові, не здатні протидіяти їх зброї.

На разі до головнокомандуючого підійшов лейтенант і щось прошепотів йому на вухо. За хвилю наш головнокомандуючий змінився на обличчі, дещо пожвавішав, а тоді хрипло крикнув:

– Вони, гади, знищують наші транзистори! Нашу єдину надію на виживання, та ми не дамося їм задарма, – він підняв чомусь обидві руки вгору. – Солдати, поки наші спецвійська навчаються від сектантів виживання без транзисторів, ми повинні втримати дельфінів... А вони, наші вибрані, нехай навчаться жити серед природи, так би мовити. Ура! За Океанію!

– УРА! – линуло коридорами флотськової вежі, відбивалося від стін тисячами молодих голосів. – Ура! Ура!

За сигналом ми, воїни з дельфінами, крутнулися на 90 градусів, заспівали пісню та гайнули коридорами до гвинтокрилів. Пісня котилася коридорами і дарувала кожному з нас надію на життя.

Коли ми виплили з порту, навколо вже зібралося близько кількох тисяч гвинтокрилів та десяти велетенських підводних човнів. На горизонті не було помітно, та згідно радарів на віддалі кілометру від нас велася відчайдушна оборона нашого міста... Нашого ПоЛьвова.

Дельфіноїди одночасно з Півдня та Сходу напали на Індійський океан, а вже за годину після того перебили усі оптопроводи з Південного полюсу. Таким чином в ту мить, коли ми стоїми тисячами біля флоту, в наших містах немає ні світла, ні енергії, а вже за кілька годин зникне й кисень. Там були наші матері, наші кохані, наші діти, та дельфінам було начхати... У дельфінів були свої кохані та свої діти.

За десять хвилин ми одночасно з підводними човнами поплили до фронту. Ех, дещо лячно, та водночас і дух розпирає. Все, як і в книгах про Другу світову, але з дельфінами... До того ж, ми, воїни 2044-го, сидимо у гвинтокрилах – такі одноосібні катери, які дещо схожі на медуз, та завдяки товстій резиновій поверхні витримують атаки дрібних дельфіноїдів та маневрують між велетенськими.

Хто керував підводним транспортом, зрозуміє всю майстерність керування у суцільному середовищі рідини. От саме в повітрі та у воді плавати настільки важко, що це все – справа досвіду та набитих навиків, бо саме в цих стихіях усе залежить від інерції. От на авто тиснеш гальма – і враз діє. А тут, під водою, треба повертати за кілька секунд до перешкоди, тому маневрувати серед риб та раків дуже складно. До того ж, треба стріляти з гарпунів і магнітошокувати ближніх дельфіноїдів...

Чудово, як на мене, що сучасні технології дозволили влити в ці гвинтокрили напівавтоматичне маневрування. Тобто коли входиш у бій, тиснеш таку собі "аварійку", яка крутить-вертить мене поміж риб, не зачіпаючи гарпунів сусідів по зброї, а ти в той час розстрілюєш наліво й направо бридких дельфіноїдів. Авжеж, я люблю тварин, але ж тут двометрові восьминіги, семитонні раки-стоніжки та надзвичайно верткі риби-стріли... А ще є медузи, які змінюють колір та розмір під наші гвинтокрили та вливаються таким чином всередину нашої дивізії, а тоді вибухають. От як із цим боротися? Тільки вірою в краще майбутнє.

Коли ми вже наближалися до лінії фронту, я помітив, що надиво часто почали зустрічатися гвинтокрили, в яких шибка кабіни пілота була залита чимось багряним... Так, кров’ю. Я спочатку подумав, що це була чергова медуза-камікадзе, та ближче до фронту зрозумів, що більшість із цих гвинтокрилів навіть не брали участі в бою. Їх водії загинули ще до першого свого пострілу... Проте наші масивні підводні човни рухалися попереду, з усіх боків були товариші по справі, а далеко ззаду молилися кохані та матері.

І враз усі підводні човни зупинилися. Я помітив, що вони не дали ніякої команди, не стали відбиватися, а просто завмерли... Гучний сигнал будильника – прийшла чергова голограма:

– Наказ! Негайно відступати, – відчайдушно гукав у камеру головнокомандуючий флотом. – Негайно! Вони контролюють наші транзистори.

Далі я вже не слухав, бо усі гвинтокрили попереду почали поволі розвертатися, але десь там, на фронті, пішла хвиля... За мить вже і до мене дійшов різкий свист. Я вже кілька разів відчував на собі підступність дельфінів, тому швидко натиснув на блокуючий пристрій... Та він чомусь відмовив. Я ще раз... і ще раз... і ще кілька разів тиснув на ґудзик блокатора, та дарма... Свист і далі проходив крізь резину і сталь гвинтокрила, крізь внутрішню атмосферу транзистора, крізь мої вуха...

І враз усе стихло. Я чітко побачив, як димкою проходить крізь товщу води Дельфінарію якась хвиля. Найперші ряди гвинтокрилів з наших тисяч флоту зупинилися, не повернувши повністю на відступ, а на шибках пілотів з’явилося багряне...

Таки-так, це був кінець. Я надивовижу швидко зрозумів, що Толік був правий, що транзистор – це артефакт з дефектом, до якого дельфіни рано чи пізно повинні були дійти. І єдиним порятунком були не технології, а власне розмова з дельфінами. А ці сектанти – вони ж силою думки стримують навколо себе тиск води і таким чином не потребують ніяких транзисторів ні на якій глибині. Сила думки – ось де ключ. Та вже пізно, бо на віддалі ста метрів гаснуть двигуни гвинтокрилів, а товаришів заливає багряним... Темряву глибини покорено не нами.

Але ж ні, не пізно. От ми зараз взяли на себе атаку дельфіноїдів – то нехай, – та десь є святі люди, які мають силу в думці, які мають право мовити: "Нехай БУДЕ". І я знаю від Толіка, що вони не воюють з дельфінами, а навпаки, шукають сили з ними. Отож, людство буде жити, але в кращому його вигляді.

І враз я відчув біль... тільки на мить.

Багряна шибка.

Дельфіни мають рацію.