Чорнобог (16+)

1.

Приваблива Ніколь та харизматичний Мирослав у той вечір були пристрасно захоплені один одним. Їх неймовірно тягнуло втекти від галасливої компанії однолітків в одну з пустих авдиторій, щоби піддатися найпалкішим бажанням молодих тіл.

— Ти мене кохаєш? – грайливо спитала дівчина.

— Годі тобі, а то ти не знаєш, — відповів збуджений хлопець та поцілував об’єкт своєї мрії. Коли Мирослав почав знімати одяг із коханої, Ніколь раптом відчула під собою хрускіт на викладацькому столі.

— Ой, ми щось розтрощили на столі в кабінеті історії, — посміхнулася дівчина. — Оце прєпод засмутиться.

— Пусте, на чому ми зупинилися, — навіть не повів бровою хлопець.

Аж раптом Ніколь заклякла та впилася очима в одну точку. Мирослав занервував.

— Тссс! Мені щось почулося. Послухай.

— Хтось підглядає? Та ми ж закрили двері. Нема нікого, – відповів молодик та озирнувся.

— Ні, не там. Щось знаходиться прямо за моєю спиною. Боже, в мене дрижаки, — з округлими очима мовила перелякана дівчина.

Тільки-но Мирослав відкрив рота, аби запевнити Ніколь, що їй почулося, як закохані обидва почули тихе шипіння.

— Це хтось приколюється. Зараз ввімкну світло, а то в темряві лячно трохи, — заспокоїв Славко.

Мирослав потягнувся до вимикача, але зупинився, бо побачив, як у кутку кімнати сиділа якась істота з чорними очима. Із вікна, закритого жалюзі, ледь проникало світло місяця, яке підсвічувало темну постать начебто чоловіка. Ніколь теж розвернулася і остовпіла.

Тим часом істота повільно наближалася до дівчини й схопила її за ноги. Від того льодяного й міцного дотику по тілу розтікся страшний біль. Мирослав вийшов із заціпеніння та підбіг на порятунок. Але тільки-но він потягнувся до нападника, як той витягнув щось довге, схоже на меч, та відсік йому руку. А потім лезом накреслив щось на лобі хлопця. Кривавий потік залив обличчя юнака, і той упав. А підлога поступово забарвлювалася в багряний колір.

Ніколь голосно закричала. Таємничий чоловік знову повернувся до дівчини і злим хижим поглядом гіпнотизував її, мов козу перед закланням. Вона не могла поворухнутися, а постать тим часом змахнула рукою, тіло дівчини почало левітувати, а з-під столу майбутньої жертви вилетіли цвяхи і прибили її руки до стелі. Тоді відкрилася кватирка, і залетіла зграя воронів. Птахи із червоними очима напали на дівчину, видзьобали її очі, розірвали сукню та залишили всюди якісь знаки.

Задоволена істота зникла.

2.

Купка студентів із факультету фізичного виховання, яка вночі вдерлася до університету завдяки заздалегідь вкраденим ключам, розважалася в лекційному кабінеті. Коли на вулиці стояв лютий мороз, у стінах рідного ВиШу було тепло й затишно. А невеличке порушення закону надавало відчуття адреналіну, якого потребували двадцятирічні хлопці й дівчата після розпитого коньяку.

Про компанію однолітків інші студенти пліткували таке:

«Ніколь та Мирослав – пара, яка зародилася під час навчання. То були найгарніші студенти курсу. Їхня любов викликала захват і заздрість в багатьох людей.

Інка – типова дівчина-хуліганка. Могла безсоромно підколоти будь-кого, хто їй не подобався. Та й стусана дати, якщо треба. Адже вага в 90 кілограмів давала перевагу дівчині над багатьма суперниками.

Макс – той, кого називають ботанік. Брюнет із невиразною зовнішністю в окулярах. Захоплювався комп’ютерами. Мав погані спортивні показники, але чудове знання теорії.

Христина – білявка з завжди бездоганно нафарбованим обличчям, кокетливою посмішкою та здатністю отримувати добрі бали без зусиль.

Іванка – сором’язлива руда дівчина із веснянками. Але відмінною спортивною формою. Була невидимкою в групі.

Ярина – найздібніша студентка на курсі. Та не дуже симпатична брюнетка з мужикуватою ходою, контактними лінзами, але довгими й спритними ногами.

Женя й Денис – рідні брати з різницею в рік, у школі навчалися в одному класі. В універ також пішли разом в одну групу. Але дружба між ними була умовна, більше сварок».

Один із трохи підпитих товаришів, Микола, виявив бажання знайти закоханих голубків. Бо ті надто довго розважаються наодинці.

— То пішли покличемо, мабуть, пора вже збиратися, щоб охоронець нас не засік, — сказала Христина.

Інші п’ятеро веселих студентів кивнули в знак згоди. Але продовжували вальяжно палити цигарки та розливати принесений алкоголь. Тож Микола та Христя пішли на пошуки друзів удвох.

— Тобі не здається, що на другому поверсі якось морозно, — сказала студентка.

— Є таке. Аж занадто. А ще дивно, що дуже тихо. Невже вони ще не скінчили любощі? — здивувався Микола.

Вони посвітили ліхтариками смартфонів і неголосно покликали одногрупників, та марно. Тоді зателефонували. Десь поблизу пролунала пісня популярного гурту «Скай» і ще одна стандартна мелодія. Коли хлопець і дівчина підійшли до розчинених дверей кабінету історії і зайшли всередину, побачили на підлозі світло від телефонів їхніх зниклих. Але поблизу нікого не було видно.

— О, а це що? Якісь дивні статуетки, свічки, черепи стоять в колі на столі. Один взагалі розбився, — мовив Микола, коли підняв його із підлоги.

— Дідько, треба склеїти. А то Іван Іванович розізлиться, — відповіла Христя.

— Тебе це хвилює? То й нехай старий дурень лютує, — в’їдливо посміхнувся юнак.

Микола відчув, як йому на голову щось скрапнуло. Він підняв голову й присвітив ліхтариком.

— Господи, Кріс, дивись!

Христина перевела погляд на стелю й щосили закричала. На них дивилися вже не люди, а два пошматовані тіла із кривавими ранами. У чоловічого трупа не було руки і на лобі виднівся якийсь знак. А жіночий весь був у таких же символах, із зниклих очей стирчали гілки. Кінцівки прибиті цвяхами.

Молоді люди настільки злякалися, що відразу побігли розказати іншим із компанії. Коли розповіли про знайдені тіла, студенти спочатку не повірили, але потім пішли перевірити і злякалися до мурах. Вони розуміли, що якщо повідомлять поліцію, підозрюватимуть саме їх. А кого ж іще? Будівля пустувала. А містичну складову ніхто не візьме до уваги, бо то фантастична версія. Тому усі дружно домовилися мовчати про побачене і щосили тікати звідти.

— Ви ж там нічого не чіпали? — спитала найрозумніша з усіх Ярина, яка полюбляла детективи і трилери.

— Та ні, телефони їхні не чіпали, ручки дверей теж, — відповів Микола.

А Христя кивнула, але на емоціях паніки забула про дещо, покладене в сумку.

3.

Повернувшись додому, ніхто із семи друзів не міг заснути. А коли кліпав очима, то жах відразу поринав у свідомість, наче павукові пазурі. Тож зранку усі переписувалися з приводу пережитого. Вони боялися, що вбитих знайдуть і пов’яжуть смерть із ними. А одночасно сподівалися, що зараз багато хто пішов у відпустку, то, може, і не помітить так скоро трупи в кабінеті історії.

Ярина створила чат із назвою «21 грудня» для обговорення усіх подальших подій. Після того, як шестеро контактів — Коля, Макс, Інка, Іванка, Женя та Денис — поділилися подробицями безсоння і страхом опинитися за ґратами, зрозуміли, що Христя єдина досі мовчить. На дзвінки також не відповідає.

Тож Ярина вирішила з’їздити до неї додому. Вона підійшла до дверей та постукала, ані звуку. Знову зателефонувала на сотовий. Мелодія прозвучала, але ніхто не брав трубку.

— Спить чи що? Оце дає.

Вона взялася за ручку дверей. Ті виявились незамкнені. У квартирі Христини стояв безлад і лютий холод. Ярина пройшлася кімнатами. Нікого, бо ж сусідки Христі вже роз’їхалися по домівкам на зимові канікули. Але раптом у спальні пролунав якийсь звук. Дівчина обережно підійшла до джерела шурхоту і побачила найжахливішу сцену в житті, неначе голівудський горор утілився в реальність: від Христі майже нічого не залишилось. Вона лежала на підлозі у крові. Грудина була пробита наскрізь. Наче її проткнули, мов у давнину, списом. А голова дивним чином билася об ліжко, наче мозок у смертельно зраненому тілі ще досі працював.

Майже мертва подруга відкрила скляні очі й сказала:

— Пріношеніє.

Потім вона знову закрила повіки і завмерла. Цього разу назавжди.

Злякана Ярина прислухалася до дихання подруги, але не почула нічого, крім гупання власного серця в грудях. Коли вона піднялася, щоб піти, помітила на комоді біля ліжка невеличкий склеєний череп. Майнула жахлива думка про те, що тепер через оту поцуплену кістку з універу смерть Крісті пов’яжуть із вбивством Ніколь та Мирослава.

Потім Ярина востаннє подивилася на подругу-мерця. Її затрусило. Але, вибігаючи із квартири, вона обачливо витерла можливі відбитки пальців. Потім якнайдалі відійшла від дому померлої, щоби повідомити в чаті друзям про зустріч. Писати про побачене не стала. Аби розказати наживо.

Пізніше шестеро друзів сиділи біля розпаленого багаття на пустирі та розмірковували вголос:

— Тебе 100% міг бачити хтось із сусідів. Тож повідомить мєнтам, — вирішив Макс.

— Ага, ось і все. Кінець нормальному життю, — підбила підсумки Іванка.

Компанія дев’яти друзів поступово танула, мов сніг при плюсовій температурі. Троє загадково загинуло.

Ярина деталізувала побачене в квартирі Христі, адже мала ідеальну пам’ять. Вона розказала про велику рану на тілі, її незрозуміле передсмертне повідомлення та склеєні уламки черепа з історичного кабінету, які стояли на комоді біля ліжка.

— Так, я бачив кістки ті кляті в універі. Вона їх забирала, мабуть. А я не помітив. Думав, вона забула, — пригадав Микола.

— То ж що ми маємо. Два вбивства і одне самогубство. Чи все таки ні? Хто чи що погубив наших друзів? — сказала Інка.

— А пам’ятаєте на тілі Мирослава та Ніколь були якісь знаки? А в Христі вони були? — втрутився Коля.

— Гм, так, коли вона билася об дерев’яну панель ліжка, здається, на потилиці щось таке теж було, — із болем пригадала Ярина.

Друзі вирішили пошукати той символ в інтернеті. Але через те, що фото в них не було, намагалися віднайти знак серед купи зображень у гуглі. Після півгодинного перегляду вони вже нічого не розуміли.

— Стривайте, слово «пріношеніє» якою мовою? Може, старослов’янською? — згадав Макс. — У мене сестра філологиня, того й чув, що є така мова, від неї наша пішла.

— Ага, розумник, Максе, шукаймо старослов’янські знаки, — похвалила товариша Ярина.

Через пару секунд студенти нарешті побачили малюнок того самого символу, який був вишкрябаний на тілах убитих. То виявилась руна Перевернутого Древа світу, що символізувала Чорнобога, старослов’янського царя Наві, народженого з тіней та гріховних людських бажань. У давнину його ще називали Темновітом, Чорним змієм, адже той міг перетворюватися в різних тварин та птахів, а також керувати силами природи. Божество – то темна сторона людського єства, яка скерована на зло й ненависть. Щоб задобрити чорного князя, йому приносили криваві жертви на вівтар. Різдвом страшного бога слов’яни вважали ніч з 21 на 22 грудня.

Володар ночі за старослов’янськими міфами з’явився разом із братом Білобогом, який був наділений абсолютно протилежними силами – добром, чесністю, світлом. Разом вони існували для того, щоб урівноважувати Всесвіт.

— Мабуть, я зрозумів, що до чого. Коли вчора Ніка та Славко ем-м-м піддавалися плотським утіхам, вони осквернили вівтар цього самого Чорнобога, пам’ятаєте, в кабінеті стояли в колі якісь тотеми й статуетки? А розбитий череп, може, якось вивільнив древній дух, — подав теорію Микола.

— Друзі, учора ж якраз було 21 грудня, — зрозуміла Інка.

— І що тепер, ми всі помремо? Станемо тими пріношеніями? — злякала всіх Іванка своїми думками.

І як тільки не переривали друзі інет, та нічого не знайшли про те, що старослов’янське божество може ожити і вбивати. А як його здолати – і взагалі. Мізерним шансом на порятунок стало денне світло, бо Чорнобог його начебто боїться.

На таємній раді вони вирішили поки що нічого не робити, адже, можливо, жертвоприношень більше не буде. А якщо раптом знову хтось помре, вони розіб’ють статуетку Чорнобога в універі. Іншого виходу поки що не вигадали.

У той же день увечері по новинам всюди показували про трагічну й загадкову загибель трьох студентів.

4.

Наступного дня усю компанію передбачувано викликали до відділку. Слідча Петренко ретельно допитувала молодих людей, чи були вони 21 грудня в універі, чи мали намір убити своїх друзів і таке інше. Питань багато – відповіді плуталися. Але усім довелося визнати, що вони були на місці злочину. Адже знайшлися свідки. Ярину біля будинку Христі теж бачили. Тож друзів очікувано закинули до слідчого ізолятору на період розслідування. Коли настала ніч, майже всі з тимчасово ув’язнених поснули, одна Ярина не могла стулити повіки. Адже страшну смерть Крісті пережила тільки вона одна.

Коли Ярина, розбита втратою близької подруги, почала рюмсати, то відчула подих холодного вітру, неначе хтось поставив кондиціонер на 0 градусів. Тоді дівчина почула чиїсь важкі кроки і гуркіт, неначе хтось тягнув метал кахлем. Охоронець, який сонно схилив голову, сидів непорушно. Аж раптом повз нього промайнула тінь. А потім нізвідки з’явився вовк (а то було перевтілення Чорнобога), заричав і зосередив на дівчині увагу. Ярина завмерла і боялася навіть дихнути, адже чомусь була впевнена, що ґрати не захистять її від темних сил. Чорний вовк вишкірився, оббіг ізолятор і знову перетворився на тінь.

Дівчина озирнулася на всі боки, але нічого не видавало присутність древнього бога-вбивці. Та невдовзі усе навколо камери, в якій перебувала компанія, почало рухатися та гриміти: стільці, столи, наручники, лампи. Друзі перелякано прокинулися та вирячили очі. А під їхніми ногами стелився чорний туман.

— Це, це Чорнобог прийшов за нами, — прошепотіла налякана до смерті Ярина. — Тепер він хоче помститися нам за руйнування вівтаря.

Раптом ґрати заходили ходором, затрусилися — і замок поступово відкрився. Друзі вибігли на волю. Аж раптом озирнулися і побачили, що Макс залишився всередині клітки.

— Максе, швидше, виходь, — крикнули всі одночасно.

Але хлопець не озивався. А потім злетів вгору і, наче та примара, із налитими кров’ю очима полетів повітрям прямо на них. У хлопців і дівчат з’явилися дрижаки і пасмо сивого волосся від жаху. Вони кинулися вибивати двері виходу з відділку, чим тільки могли і, коли нарешті ті піддалися, щодуху втекли. А за дверима почувся вистріл. Охоронець прокинувся та від переляку вбив підсудного.

У голові Ярини майнула думка, що треба бігти туди, де все почалося: в універ. Але як? Там, мабуть, усе закрито й загороджено через поліцейських. Вона крикнула друзям рушати з нею. Недалеко пролунали звуки сирен поліції, але студенти щодуху мчали до місця злочину, неначе серійні вбивці.

— Усе та проклята статуетка Чорнобога. Треба розбити її та вівтар, — захекано сказав Микола.

Коли друзі пробігли два квартали, сили вже скінчалися. Але ВиШ був близько. Тож вони перелізли через огорожу і крадькома відкрили службовий вхід ключем-дублікатом, який був схований у потайній кишені Інки.

— Не дякуйте, — хмикнула вона.

Тихо, прокрадаючись повз пост охоронців, вони рушали коридорами універу. Кабінет історії був, звісно, зачинений і загороджений попереджувальними стрічками. Але друзям утрачати вже нічого – їх переслідувала сама смерть. Тож Микола і Женя зламали замок і забігли досередини першими. Звичайно, на стелі трупів не було. Але страх все одно паралізовував кожного.

Іванка відкрила вікно, щоби побачити хоч щось у темряві. І почала шукати статуетку Чорнобога серед інших ритуальних речей. Коли вона її знайшла, почула шепіт за спиною. І через долю секунди її руки оповила велетенська чорна змія.

— Розбий її, швидше, — ледь вимовила вона, коли слизька істота вже оповилася навколо шиї і здавила її, мов велетенський дужий монстр.

— Ні, Іванка, — хлопці відкинули геть змію, але їхня подруга вже зі зламаною шиєю впала. Микола схопив статуетку зі столу й розбив об підлогу. У цю ж мить перед ним постав Чорнобог і з хижим поглядом відтяв обидві руки мечем. Хлопець, стікаючи кров’ю, упав, а на його щоці з’явилася руна.

Усі, хто бачив це, вибігли із кабінету з криками. Залишилася тільки Ярина. Вона намагалася пригадати хоч щось, щоб допомогло відправити божество назад у його вимір. Денного світла не було, якихось заклинань вона не знала. Аж ось перед очима постав рядок із міфу, у якому говорилося про те, що Чорнобог та Білобог протиставлені один одному. Значить, мають якось боротися між собою. Пригадалася руна білого царя зі сторінок інету. Ярина намалювала її на власній долоні кров’ю з губи, яку не помітила, як прокусила.

Чорнобог, схожий на грізного старця зі зброєю, втупився в неї чорними очима. Але не міг наблизитися. Хоча наготував уже спис для вбивства.

Дівчина набралася сміливості та крикнула:

— Годі, скільки ж можна забирати жертв. Зупинись уже.

Чорнобог криво посміхнувся, а потім його тінь пролетіла геть повз дівчину.

Яринка видихнула і побігла наздогнати друзів, щоби розповісти їм про руну, яка рятує від зла. Та побачила, що їх вже затримали поліцейські.

5.

Інка, Женя, Денис і Ярина знову потрапили до поліції. Але цього разу вони розповіли усе, як було, з міфом про Чорнобога і подробицями того, що відбувалось. Звичайно, ніхто не сприйняв слова всерйоз. І друзям, які вижили, довелося знову ночувати в ізоляторі. А Миколу та Іванку в цей час відвезли до моргу.

Наступного ранку усіх чотирьох бранців викликали на зустріч із кимось. Вони сподівалися й одночасно боялися побачити родичів. Але провідати студентів навідався занепокоєний викладач історії. Іван Іванович зі страхом подивився на молодь і, побачивши на їхніх обличчях намальовані руни Білобога, тихо сказав:

— Пробачте мені, то все моя вина. Я не знав, що все зайде так далеко. Ви потрапили в мій кабінет і осквернили вівтар, який я напередодні звів на Різдво Чорнобога. Я молився йому й просив допомогти своїй дружині, щоби він пожалів її і не забирав до царства Мертвих. Адже в неї 4 стадія раку шлунку, лікарі передбачали місяць, не більше. Я провів ритуал жертвоприношення маленького козеняти, щоби задобрити Темновіта. Проказав закляття, яке завдяки богу мало надати життєвих сил моїй любій жінці Ганні. Та терміново зібрався додому, бо дружина чекала. А живу ж в 30 кілометрах звідси.

Іван Іванович, коли розказував, пітнів і хвилювався. Потупив очі, але не зупиняв монолог-сповідь:

— На жаль, я не дочекався ніяких змін у самопочутті Ганнусі. А потім, коли через день почув страшну історію, що трапилася в університеті і з тією студенткою вдома, повернувся, аби завадити богу. Я лише тоді зрозумів, що оживив його своїми словами, а не просто задобрив. Вибачте, це все через мене. Мав померти я, адже відродив його дух із Наві. А ви лише опинилися не в тому місці і не в той час – опівночі, коли духи переходять межу між світами. Тож сьогодні я відшукав ще декілька раритетних джерел і прочитаю закляття, яке має не тільки зупинити Чорнобога, а й стерти спогади про нього в усіх, хто стикався з наслідками злих сил. Мабуть, через те, що існує така магія, майже ніде не згадується про полювання того старослов’янського темного князя на землі. Переписи подають то як добровільні жертви.

Історик винувато продовжив:

— Гадаю, уже зовсім скоро вас відпустять. Як? Зникнуть усі подробиці кримінальної справи. З’являться провали в пам’яті, щезнуть світлини із трупами.

— То всі забудуть про те, що наших друзів жорстоко вбито? — розлючено спитала Ярина.

— На жаль, так. Але це вам на користь, вас не звинуватять у вбивстві. З’явиться думка про самогубства, тіла спокійно похоронять і справу закриють, — відповів викладач.

6.

Іван Іванович прокрався вночі у свій кабінет. Поблизу нього постійно відчувалась присутність злого богу. Адже хтось пробігав темними коридорами й завивав. Руки в чоловіка тряслися, шкіра покривалася дрижаками від холоду та страху, хоча він і знав, що руни на тілі вбережуть від магії Темновіта. Тож чоловік підійшов до вівтаря, запалив свічки, пролив кров із пальця на місце пріношенія. Потім хриплим й надірваним голосом таки вимовив закляття старослов’янською мовою. Чорнобог з’явився перед ним на секунду в істинній личині зі списом у руках, спрямував його на чоловіка, а потім хитро посміхнувся й зник. Вівтар для древнього бога розвалився й перетворився на попіл. Викладач змахнув краплі поту з обличчя й нажаханий побіг геть, щоби встигнути до дружини.

Компанія студентів наступного дня засмучено покинула відділок поліції. Адже правозахисники, немов під амнезією, забули все, що казали раніше. Слідча Петренко пояснила, що все у справах померлих студентів вказує на самогубства. Шоковані й знесилені, колишні ув’язнені роз’їхалися нарешті по тимчасовим домівкам. Два дні вони не могли ні їсти, ні спати. У душі вирувала злість через те, що нічого не змінити, друзів не повернути. А Ярина мучилася сумлінням. Винною в усьому вона вважала саме себе. Адже чи не найперша вмовила компанію вдертися тієї зловісної ночі до універу. Потім підбурювала й ховатися від поліції, не розказувати правду. Тож дівчина закрилася від усіх та на декілька днів поринула в сумні думки.

Незабаром усе сталося, як сказав історик. Спогади студентів, які вижили після бійні Чорнобога, нарешті зникли. Та все ж Женя, Денис, Інка і Ярина на новорічних канікулах почувалися дивно. Вони не знали, чому, але їм було постійно страшно. Відголоски жаху, що відбувся в універі, проникали в нічні марення й не давали спокою до ранку. Але то невелика ціна за мирне життя без чорного богу.

Гіркота на душі через померлих товаришів нікуди не поділася. Але з суїцидами довелося змиритися, попрощавшись з тілами колишніх друзів на похоронах. Після вихідних у лютому друзі знову пішли до університету, але щось підказувало їм не заходити до кабінету історії.

Іван Іванович невдовзі поховав кохану дружину. Вона прожила відведений строк і відійшла на небо (чи в Царство мертвих, як думав її чоловік). На жаль, смерть стала порятунком від тілесних страждань. А історику довелося визнати, що ніякі ні добрі, ні темні сили не зможуть її врятувати… Тож він полишив не тільки викладання, а й небезпечні спроби зазирнути в інший світ. Та чи були інші, хто це робив?